Перший рік: Таємниці

Вівторок, 5 жовтня, 1971

Наступний повний місяць мало відрізнявся від попереднього. Цього разу вовк явно був неспокійним, тому Ремус прокинувся з великою кількістю глибоких ран.

̶  Вони швидко загоюються, якщо застосовувати антисептик,  ̶  порадив він мадам Помфрі, яка поралася коло нього у холодному світлі ранкового сонця.

̶  І ще швидше за допомогою магії,  ̶  усміхнулася вона, змахнувши паличкою. Рани майже миттєво загоїлись, Ремус здивований витріщився на сріблясті полоси.

̶  А шрами зможете прибрати? – з надією спитав він. Вона з сумом похитала головою.

̶  Ні, Ремусе, ці не зможу, вибач.

̶  Все добре,  ̶  він зітхнув і почав одягатися. Цього разу він приніс форму з собою і залишив її зовні, щоб не повертатися до вежі і зустрітися з усіма вже на першому уроку. Нехай гадають де він був.

̶  Ти можеш не йти сьогодні на уроки,  ̶  запропонувала мадам Помфрі. – Якщо ти сильно втомився, я можу написати звільнення.

̶  Я хочу піти,  ̶  відповів він. – Все не так погано, чесно.

Помфрі серйозно на нього подивилася.

̶  Не так погано зараз. Я боюсь, трансформації ставатимуть гіршими у міру дорослішання.

̶  Ви колись доглядали за такими, як я? – він вже давно хотів це спитати, але не знав як.

̶  Ні, любий, ти перший відомий мені учень в Гоґвортсі, якого…

̶  Вкусили?

̶  Якого вкусили,  ̶  вдячно прийняла вона. – Але запевняю, я знаю, що роблю. Я прочитала безліч книг з цієї теми.

̶  Невже є книги про таких, як я?

̶  Звичайно,  ̶  мадам Помфрі звучала здивовано. Вона сіла на ліжко, поки він закінчував одягатися. – Хочеш, я дам тобі почитати якусь з них?

Він подумав і похитав головою.

***

Першою була трансфігурація, але Макґонеґел не призначила йому покарання за невиконане домашнє завдання. Вона, очевидно, вирішила бути більш поблажливою через повний місяць. Проте вона змусила його пообіцяти, що він принесе його на наступний урок, і він погодився, сподіваючись, що його слова прозвучали щиро. Джеймс, Сіріус і Пітер провели половину уроку намагаючись привернути його увагу, але він вдало ігнорував їх, поки Макґонеґел не пригрозила розсадити усіх чотирьох.

Він знав, що йому не втекти по дорозі на заклинання. Їм треба було йти добрячих п’ять хвилин.

̶  Ну? То де ти був?! – випалив Сіріус, йдучи зліва від нього.

̶  Ніде,  ̶  сказав він, прискорюючись.

̶  Ой, облиш,  ̶  благав Джеймс, щойно з’явившись справа від нього. – Скажи нам! Ти був в тому ж місці, що й минулого місяця?

̶  Знову покарання? – спитав Пітер, намагаючись не відставати. Ремус прокляв себе через те, що навіть не подумав про це. Покарання було б чудовим прикриттям.

̶  Ні.

̶  Тоді де?

̶  Дивись куди йдеш, напівкровко!

Ремус був надто зайнятий, ухиляючись від питань, щоб дивитись куди він йде, і налетів просто на Снейпа, який вийшов з-за рогу. Вже заведений, Ремус розправив плечі і спробував пройти повз.

̶  Сам дивись, Слинявусе.

Снейп не відійшов, навпаки, він відштовхнув Ремуса. Мульсибер з’явився біля його лівого плеча, грізно нависнувши над меншими хлопчаками.

̶  Я знаю, що це ви були у наших спальнях тієї ночі,  ̶  прошипів він. – Всі ви.

̶  Справді? Доведи, – посміхнувся Джеймс, склавши руки.

Снейп піджав губи.

̶  Я поки не можу. Але я зроблю це. Ви отримаєте своє, обіцяю.

̶  Ми вже тремтимо від страху,  ̶  відповів Сіріус, спираючись на стіну так, ніби йому нудно. – А тепер, якщо твоя ласка, ми підемо.

̶  Це твоя ідея, Блеку? – протягнув Снейп. – Чи твоя, Поттере? Точно хтось з вас. У Петіґру душа мотузяна, а у вашого любого Люпину мізків на це вистачило б…

Ремус стиснув кулаки. Він бачив, що Снейп тримає паличку в руці, він, напевно, знав безліч проклять. Джеймс навчив Ремуса декількох, але він був засліплений злістю, щоб згадати хоч одне.

̶  Рухайтесь, джентльмени,  ̶  раптом пролунав голос. Це був професор Флитвік, який вийшов з класу, щоб подивитися чому утворився затор. – Северусе, ви заважаєте проходу, а ви четверо маєте бути в моєму класі. Нумо!

Ремусу було жарко і неспокійно до кінця уроку заклинань, хоча зазвичай це був його улюблений предмет. Він потребував більше практичних занять з чарівною паличкою, ніж читання і письма, і в нього часто виходило краще, ніж у Джеймса з Сіріусом. Нездатний заспокоїтись, він жбурляв свої подушки через усю кімнату, як ракети, замість того, щоб обережно провести їх через обручі, які Флитвік повісив під стелею.

Вони вже декілька тижнів працювали над закляттям левітації, і Пітер був єдиним, хто ще не опанував його. На думку Ремуса, проблемою Пітера був брак уяви. Джеймс і Сіріус обидва були до неможливого впевнені в собі, а він вже зрозумів, що для базових заклять потрібна була лише впевненість. Сам Ремус відчував, що може виконати будь-яке завдання, якщо воно виглядає достатньо легким. Пітер, навпаки, переживав абсолютно за все. Він читав і перечитував його підручник, намагаючись запам’ятати складні схеми замість того, щоб просто повторювати за Флитвіком.

̶  Я очікую, що до кінця тижня ви всі зможене підняти цю книгу,  ̶  сказав професор наприкінці уроку. Книга була величезна, розміром з половину їх невеликого вчителя, і навіть доросла людина не змогла б довго її нести. – Тому будьте готові до швидкого тесту ваших можливостей.

Пітер застогнав, збираючи речі.

Ремус зміг заспокоїтись до обідньої перерви, але досі погано контролював свою магію, тому був радий, що після обіду в них була тільки гербалогія та історія магії. Цікаво, проблема була в його характері – він ніколи не був стриманим – чи в повному місяці? В ньому завжди бурлила енергія після трансформацій, навіть до того, як він дізнався, що він чарівник. Зараз його паличка дзижчала в його руці, як перешкоди і шуми в телевізорі. Він швидко спробував начарувати Люмос, поки ховався в туалеті на перерві, і ледь не випалив собі очі.

Можливо, в книзі, про яку говорила мадам Помфрі, була якась інформація про це, але тепер вже не дізнатись. В бібліотеці могли бути інші книги, але він не перевіряв. Він достатньо добре знав слово «лікантропія», навіть краще, ніж хотів би, і навіть міг написати його, якщо постарається. Але він не наважувався. Ремус жив в страху, що всі навколо дізнаються про його секрет, якщо він це напише або скаже вголос. Краще просто тримати подібні речі лише в свої голові.

***

Четвер, 7 жовтня, 1971

Зараз було особливо важливо тримати свої таємниці при собі, оскільки за Ремусом спостерігали. Макґонеґел, яка продовжувала вигинати брову, коли бачила, що він не робить нотатки, мадам Помфрі, яка завжди намагалася змусити його зайти в лікарняне крило на швидкий огляд, і Снейп, який гнівався, бо не міг зрозуміти, як стався той інцидент з сверблячим порошком. Ремус міг би впоратись з цією увагою, якби не четверта людина, яка очей з нього не зводила.

Цей спостерігач був більш вишуканий, потайливіший, але все ще помітний. Сіріус. Спочатку Ремус подумав, що хлопець просто йому надокучає – частина тієї ролі, яку вони з Джеймсом ділили. Їм треба було знати про всіх все. Вони постійно розповідали Ремусу та Пітеру про інших людей – батькові такого-то відмовили у просуванні по службі у міністерстві, тому вони звинувачують усіх навколо в своїх бідах; сестра прабабусі Міранди Трап колись перебувала під слідством за незаконне використання любовного зілля, і тепер ніхто навіть чай в її домі не п’є; пофесор Слизоріг знає про темні мистецтва набагато більше, ніж показує, а його Слизоклуб сумнозвісний тим, що випускав впливових темних чарівників.

Звичайно, жоден з них нічого не знав про Ремуса, і спочатку він припустив, що це є причиною такої уважності Сіріуса. Але він ніколи не ставив прямих запитань, і якщо він цікавився батьками чи дитинством Люпина, то це був його особистий інтерес, який Джеймс не поділяв. Джеймс не часто спостерігав за іншими людьми, він більше любив, коли інші спостерігають за ним.

На щастя, ніхто інший, здається, не помітив. В цьому плані Сіріус був дуже хитрий. Лише зрідка Ремус міг зненацька спіймати його глибокі сині очі на собі. Той навіть не ніяковів, коли Ремус ловив його на цьому, лише пом’якшував погляд дружньою усмішкою, і Ремус проти волі усміхався у відповідь.

Того четверга вони закінчували домашнє завдання у вітальні Ґрифіндору. Ну, Джеймс закінчував домашнє завдання Ремуса, оскільки своє вже зробив. Він запропонував це в обмін на те, щоб Ремус навчив його заклинанню «Обфускейт», і, незважаючи на свою гордість, Ремус погодився. Він не хотів ще одного покарання від Макґонеґел, а Джеймс добре підробляв чужий почерк.

Сіріус закінчував своє есе і написав вже три зайвих дюйми про використання златоглазок у трансформаційних зіллях та діаграми. Книжки були розкидані по всьому столу, який вони зайняли, разом з чорнильницями і зім’ятим пергаментом. Пітер намагався левітувати яблуко і влучити ним кошик для сміття, який стояв в чотирьох футах від нього. Поки він міг лише підняти його в повітря, але потім воно дрижало і падало.

Пітер розгублено провів рукою по волосся і повернувся до книги.

̶  Не переживай, Піте, все вийде,  ̶  пробурмотів Джеймс, не відриваючись від есе Ремуса. – Не здавайся.

̶  Я намагаюсь,  ̶  проскиглив Пітер. – Я впевнений, що проблема в помаху паличкою, я роблю його неправильно… в книзі написано «плавний рух у формі змії», але я не впевнений…  ̶  він змахнув паличкою в повітрі, Ремус цокнув язиком.

̶  Не так,  ̶  сказав він прямо. – Рух має бути схожий на літеру S. Дивись,  ̶  він без зусиль підняв яблуко і акуратно переніс його в кошик.

̶  Ні літеру S? Ти впевнений? – Пітер нахмурився. Він націлив паличку на зім’ятий папір на столі.  ̶  Вінґардіум Левіоса! – вимовив він, махнувши паличкою так само, як Ремус щойно показав. Тоді папірець хитко злетів угору, а потім, трохи менш витончено, полетів у смітник. Пітер завмер з широко розплющеними очима. – Я зробив це! – ахнув він. – Як літера S, чому вони не написали так в книзі?!

̶  Молодець, Піте,  ̶  сказав Джеймс, піднімаючи очі і посміхаючись. Він зняв окуляри і потер очі. – Тобі слід бути вчителем, Люпине.

Люпин пихнув, сором’язливо відводячи погляд. Джеймс продовжив:

̶  Я вже майже закінчив, залишилось лише перевірити дещо. Можеш, будь ласка, передати мені «Історію магії»?

По спині пробіг холод. Намагаючи не панікувати, Ремус подивився  на купу книжок, на яку вказував Джеймс. Одна з них точно була про зілля – на обкладинці намальований казан. Про що ж інші, можна вгадувати нескінченно довго. Здавалося, золоті і срібні букви на кожній обкладинці переміщалися і крутилися перед його очима. Може, варто передати будь-яку, навіть якщо вона виявиться не тією? Він в розпачі озирнувся на Джеймса, який перечитував те, що написав. Пітер був надто зайнятий, відправляючи папір в корзину, щоб помітити хвилювання Ремуса. Він знову подивився на книги, закусивши губу.

Сіріус тихо прокашлявся і перехилився через стіл. Він мовчки постукав вказівним пальцем по одній з книг, не дивлячись на Ремуса. Ремус віддалено впізнав великий фоліант з чорною шкіряною обкладинкою. З вдячністю він схопив його і передав Джеймсу.

̶  Дякую,  ̶  розсіяно сказав Джеймс, повертаючись до роботи. Сіріус продовжив писати, ніби нічого не сталося. У Ремуса ще довго горіли щоки.