Дорогий Еде

Перед полюванням Чорна Борода завжди гуляв берегом. Розслаблений, він заплющував очі та згадував усе хороше, що з ним коли-небудь сталось. Сьогодні океан був гостинним, вода тихо підкрадалась до чобіт і лишала маленькі доторки на них. Хмар на небі майже не було, тож хвилі яскраво виблискували на сонці, наче натертий карбованець. Довкола панувала гармонія, порушити яку не наважувався ніхто. Думки заносили його в найдальші куточки його спогадів, він ширяв ними, розтягував задоволення. Щось дзенькнуло під ногами. Знаходячись у своєрідному трансі, Едвард спочатку не почув цього звуку. Штовхнувши предмет вдруге, він нарешті розплющив очі. Зазвичай, сміття на березі не дуже цікавило його. Ед не з тих людей, що збирає мотлох, який прибило хвилею. Коли щось заважало йому на шляху, він жбурляв це якомога далі від себе і повертався до справ. Та цього разу пляшка під ногами зацікавила його. Вона не була порожня, там було якесь послання абощо. Тож, не роздумуючи, чолов’яга підняв її, намагаючись побачити, що ж там заховано. Скільки б він не крутив її в різні боки, пляшка не піддавалась і не хотіла показувати приховане в середині. “Закоркована добре,” – промайнуло в думках в Еда. Намагатися вибити затичку марна справа, вона глибоко. Взявшись за шийку пляшки, чоловік заніс її над головою та різко вдарив об камінь, що лежав недалеко. Почувся звук битого скла, зелені скельця розлетілись довкола. Відкинувши залишки пляшки вбік, Едвард підняв та розгорнув папірець. Посудина й справді була щільно закоркована, вода майже не зачепила записки. Скинувши залишки скла з каменя, він сів та розкрив записку.

«Дорогий Еде,

Сподіваюсь, що в тебе все гаразд!

Життя швидкоплинне. Вчора ми тільки й могли, що мріяли про повернення в море. Сьогодні ж ми вже діємо. Можливо, це сталось не в такий спосіб, як нам би того хотілося, та тепер хвилі, нарешті, несуть нас в далечінь, за горизонт.

Думаю, що тепер шанси знайти тебе збільшились. Не можу дочекатись дня, коли ми з тобою побачимось після стількох днів розлуки. Я справді сумую за тобою. Та боюсь, що ти навряд захочеш мене бачити. Після того, як я з тобою повівся, ти маєш повне право не бажати зі мною зустрічі. Можливо, навіть, ненавидіти мене. Я справді вчинив, як боягуз. Те, що я покинув тебе, – це найбільше, про що я шкодую. Якби я міг повернутися назад у часі, то вчинив би інакше. Але, на жаль, усе не так. Я дуже сподіваюсь, що ти не відкинеш мене. Я вірю, що наше кохання не зникло в мить. Я боротимусь за наше щастя, за тебе, Еде!

Бережи себе!

Твій Стід.»

“Уміє ж він писати таке,” – подумав Едвард. У період їхньої розлуки їм обом і справді було важко. Тоді Стід знаходив заспокоєння в цих листах. Він писав їх кожного дня в надії, що вони знайдуть свого адресата. Ось один таки знайшов.

Ед глядів на хвилі. Його великий палець погладжував ніжний папір у руці. Перевівши погляд на лист, він підніс його до губ та легенько поцілував біля «Твій Стід.» Ще раз подивився на два останніх слова та склав папірець втроє. Так він точно поміститься у кишеню біля серця.