Два зайці, два постріли, один повз

Короткий опис. Історія про юного хлопця фотомодель, у якого забрали дитинство. Молодий вчитель християнської етики вирішує врятувати його від хворої богемної матері, яка жадала здерти побільше грошей з сина та зробити на ньому собі славу. Поки прописана перша частина, планується друга — повне роз’яснення. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: між зазначеними персонажами немає романтичних стосунків, лише цікава взаємодія, жахлива історія та прийняття.

Ілюстрації до цієї глави можете знайти в моєму телеграмі: ali.osa, посилання в шапці профілю.

Відсутність думок, очікування, втомлене спостереження за сутінками, які танцюють свій останній танець з темрявою. Чоловік, сидячий за кермом сірого фольксвагена, терпляче чекав на доньку з музичної школи, в голові у нього переважно мерехтіли безкінечні списки справ. Очі бува піднімались на продовгуваті арочні віконця, з яких валило жовте світло старих ламп. Він вглядався в силуети учнів. У першому вікні діти відстукували ложками, у другому, ймовірно, писали музичний диктант, у третьому проходив урок вокалу — співали українських пісень. Звуки змішувались разом і давили чоловікові на голову, він пригадує свій робочий день у школі, де на голову так само давив учнівський гомін, розмови  колег та прохання підмінити. «Педагогіка, педагогіка, нащо ти звалилась мені на думку по молодості?» — зітхає. Насправді, він любив бути вчителем і переважно справлявся, але  ця професія не б мала статусу складного, якби не безкінечний ряд «але». Одне «але» у нього специфічне, у вигляді сильно зацікавленому в ньому учні, який намагався привернути увагу, ходив по пʼятам і бува зривав уроки. Чергове промовлене його голосом «Яків Сергійович!!!» вже напрягало чоловіка і змушувало бува тікати. Нажаль, навіть поодаль від школи це горе не давало чоловікові спокійно перебувати у своїх думках. В нього повставали питання, через що той учень проходить у житті, що настільки провокативний та бува неслухняний? Скільки б особистих розмов не відбувалось, той мовчить та ухиляється…

Чоловік зітхає. Відкриває бардачок, бере звідти підручник з музикальної літератури. Благо, переключатись і забувати виходило в нього легко, ось він вже трохи поглиблюється у біографію Генрі Перселла, пригадує музикальні твори і як сам їх грав, коли навчався в духовній семінарії. Робив він це, щоб підтримати діалог з дочкою. З одного боку він тішився її зацікавленістю до навчання, з іншого, його лякала думка про можливі проблеми її соціалізації, адже вона новенька у школі, світле та наївне дитя, яку легко можна обманути чи образити. Негативні думки чогось сьогодні проходять крізь його голову вантажним поїздом. Перший вагон — чи правильне його рішення — переїзд у нове місто? Чи врятує це його від проблеми, чи це просто інфантильна втеча? Другий вагон — чи витримає він нову роботу вчителя музики та християнської етики? Третій — що робити з учнем Юрою…  І таких ще з десяток вагонів. До цього йому доводилось викладати в монастирях і це було зовсім по інакшому, аніж державні школи. Там були інакші діти, над учнями було більше влади, свої особливі правила, в державній школі все інакше, інша буденність. Він любив і ненавидів зміни, з одного боку це ковток свіжого повітря, відчуття що ти живий і змінюєшся, з іншого — праця, яку потрібно проробити, аби змінене життя стало ще й зручним.

— … сучасники називали його “Британським Орфеєм”,  — пошепки несвідомо прочитав чоловік, після чого почув стукіт у бокове віконце. Він відчиняє двері, на пасажирське місце сідає його донька.

— Привіт! А я отримала сьогодні дванадцять! — хизувалась дівчина тринадцяти років, сильно схожа на нього: вузьке обличчя, носик, що дивиться трохи до низу, біло-медове волосся, сірі і світлі, подібно похмурому небу очі, що радісно уставились на нього.

— Це чудово, — батько з усталою усмішкою повертає ключ запалювання, відпускає гальмо, авто починає рухатися. — Що проходили сьогодні?

— Інтервали! І ще нас познайомили з Леонидом Леонтовичем. Ти знав, що “Carol of the bells”, це насправді наш український “Щедрик”?

— Погано, що це все ще сприймається як новина.

— Чому погано?

— Це підтверджує те, що нас довго знищували та стирали… Тому ми багато чого не знаємо про себе.

— Говориш як наш вчитель історії…

— Ладно… не сьогодні. Важко й так… Краще скажи, може подружилась з кимось вже?

— Ой, та з багатьма! Я сіла з дівчиною Анею, вона така добра, дала списати, а з іншого боку сів хлопець на імʼя Ян, він сильно смішний, передражнював вчителів. Ще була дівчинка Вероніка, яку сварили за прогули, але вона так гарно малює!!! — ця розповідь була майже безкінечна, вона не закінчить, поки не пройдеться по кожному із двадцяти учнів. Яків це знав, він це приймав і просто слухав, іноді втрачаючи суть.

Розмова йшла, колеса крутилися, вітер дмув щосили та гнав хмарини по припиленому,  тепло-блакитному небу. По обидва боки високі дерева, де інде срібляста оливка, верби, тополі, гнули свої гілки у сторону дому, аж раптом водій фольксвагену пішов на супротив вказівкам дерев.

— Не хочеш додому новим шляхом? Чув, якщо повернути тут направо, можна вийти на гарну окраїну.

— Але ж ми зробимо велике коло… — дівчина виглядувала червоний світлофор.

— Ти не любиш коло?

— Люблю!

Включає поворотник на ліво, перестраюється на дозволену полосу для повороту, чекає зелене світло. Дівчинка ще більше повеселішала, було видно по її більш широко роспахнутим очам.

— А чого раптом ти захотів поїхати новим шляхом?

— Раптові шляхи завжди цікавіші… та і для мізків корисно, чула? Повторюваність буває злом.

— А чого?

— Якби б ти завжди писала один і той же музичний диктант, або вирішувала приклади однієї тієї ж теми,  ти б не розвивалась. Ось чому іноді важливо робити щось нове.

Окраїна дійсно була гарна. Поодаль пагорби, ближче до нас — клаптикові рівнини, вистілені різним. Ось пшениця, ось рапс, ось гречка… все тільки спіє, зеленіє. Небо над рівнинами було динамічним за рахунок хмар. Горизонталі розбавляли раптові дерева та стабільні електростовпи. Чоловік їхав розслаблено, щоб не оминути цей пейзаж умить, на це не було потреби. Аж раптом Соломія помічає, як поза кущів вилітає заєць, який на всіх порах перескакує дорогу, через що Якову довелося ще трохи зменшити швидкість.

— Треба бути уважним…

Нажаль, не завжди вдається оминути зіткнення, на узбіччі вже лежала одна знівечена туша. Розпізнати в русі важко, чи то заєць, чи то кішка, але вочевидь воно було мертвим — навкруги спечена від сонця кров. Соломія завжди не витримувала те бачити, тому прикривала очі, відверталась, інакше почнуться сльози. Раптом відчуває, що автівка їде повільніше, Яків зупиняє авто на узбіччі.

— Сиди тут і не дивись.

Дівчинка дивиться прямо, лише чує як батько відчиняє багажник, щось бере і прямує назад. Через хвилин п’ять повертається, дівчинка обернулась і побачила, що він кладе лопату у багаж і повертається на водійське сидіння.

— Що ти зробив?

— Відніс подалі від дороги в дерева і закопав… — заводе машину, перевіряє вид з бокових дзеркал.

— Ти торкався його руками? — дівчинка одночасно відчувала і жаль, і страх, і мала багато питань.

— Ні, небезпечно так, поніс вже на лопаті… той, хто просто його залишив —вчинив неправильно… — Яків раптово пригадав, як цілий місяць спостерігав з вікна минулої квартири, як тушу кота почергово намотувало на колеса автомобілів, аж поки він повністю не зник. 

— Початково збивати не можна було…

— Це вже як повезе… іноді загальмувати просто неможливо. Але те що його просто залишили так — не правильно… тут немає насиченого потоку машин, не було проблеми хоча б відкинути з дороги.

— А хіба за це не має бути штрафу?

— А хтось колись дзвонить поліції в такому випадку? Залишають і все…

— Ох…

— Не засмучуйся.

— Дуже шкода зайця…

— Всіх шкода, але це єдине, чим ми могли йому допомогти.

— А якщо він був ще живий, коли збили і його просто покинули? — ці думки їй розривали серце.

— Ні, він одразу помер… не переживай. Він не мучився довго.

— Справді?

— Так. А зараз намагайся про це не думати.

Тиша. Показник «Крутий поворот» після якого був місток з залізними коліями, проїхавши який, вони знов бачать залізо-бетону стіну міста. Великі сумні очі вдивляються в одноманітні панельки, що іноді чергуються з магазинами, закладами на перших поверхах. Світло ліхтарів осяювало вечірнє життя, хто в нарядних костюмах йшов на захід, хтось здійснював пробіжку, хто повертався з роботи додому. Там подалі виднілось характерна будівля з біло-червоним окрасом.

— Тату, а чи не там нічний клуб «Red Angels»? — дівчинка раптово ожила.

— Чергове злачне місце… — прискіпливо.

— А що значить «злачне?»

— Місце розпусти, пияцтва, інших сумнівних розваг… — устало перелічував.

— Старшокласники багато про нього говорять… цікаво, як їх батьки туди відпустили?

— Не догледіли…  Не завжди батьки вміють виховувати. Всі ми живемо вперше, розумієш.

Дівчина уважно вдивляється, хоче розгледіти той самий вхід з скульптурами янголів та ліпниною-вензелями, що були наспіх облиті червоною фарбою. Клуб являв собою стару побудову з гарною архітектурою, яка мала б залишатись культурною памʼяткою, але замість цього будинок викупили і зробили з нього епатажне місце.

— Не треба було цією дорогою їхати… — Яків побачив завелику кількість машин попереду, хтось постійно паркується і рух автомобілів був досить нерозбірним та важким, вони зупинились точнісінько навпроти входу закладу.

Соломія ще чимдужче вглядається, хоче відшукати питливими очима ті самі «сумнівні розваги». Бачить продовгуватий вхід, який вів до внутрішнього великого двору, з якого вже і були двері у приміщення. Зараз лише девʼята вечора, людей не багато, всі були вишукано одягнені — сьогодні тематичний вечір. Їх осяювало лише тускле зелене освітлення, тому розгледіти було важко. Серед маси хлопців та дівчат виділялась фігура у білому одязі, що найбільше відбивала світло. Дівчинка більш охоче кидає оком на яскраву пляму і вбачає в тонкому силуеті знайомого хлопця.

— Тату, чи мені здається, чи там стоїть Юра?

— Який Юра? — той зупинив рух, хоча попереду автомобілі почали просачуватись далі.

Чоловік через поганий зір так і не зміг зрозуміти про кого мова, позаду почали сигналити.

— Твій учень, памʼятаєш?

— Та ні…, — продовжив рух, розуміючи що треба шукати місце парковки.

Проїхавши провулок, він знаходить місце меншого скупчення автомобілів і припарковує автомобіль на узбіччі.

— Сиди тут, я скоро повернусь.

— Ти за Юрою?

— Сподіваюсь, що ні, але треба перевірити.

Дівчинка залишилась одна з питаннями, її нутро трусило від цікавості. Вона спілкувалась в школі з цим хлопцем, він з паралельного класу і вони мають одну спільну знайому на імʼя Нора, але це не призвело до сильної приязні. Соломія памʼятає, як батько вперше згадав цього учня, коли він тільки вийшов на роботу шкільним вчителем, розповідав, що той до вечора проспав у нього в комірчині класу і зовсім не хотів йти додому. Яків тоді важко зітхнув і промовив: «Однозначно він з неблагополучної родини». Соломія це також вбачала по його поведінці: він любив конфлікти, часто прогулював, бува приходив у відвертому одязі і директриса відправляла його додому перевдягнутися. При спілкуванні з ним вона відчувала якусь неприязнь від нього, його очі були прискіпливі, бува зовсім непомітно стиснуті губи. Він часто відвертався, відповідав односкладно та неохоче, посеред розмови уходив.  Після такої поведінки Соломія намагалась його уникати, що було складно, адже він часто ошивався біля її батька, то приходив з іншими учнями питати як зробити домашнє завдання з музики, то просився на чай до загального столу вчителів, то просто просився на розмови до вчителя. У дівчини сильно неоднозначні почуття до цього юнака, з одного боку їй дуже кортіло мати з ним дружбу, адже він був другом Нори, та без перебільшень був неймовірно гарним та витонченим, але з іншого боку,  його характер навпрочуд складний, він ніколи не розповідає про себе, а опісля розмови з ним завжди неприємний присмак.

Тим часом чоловік у піджаку кольору хакі цілеспрямовано завітав до того передпростору, всі присутні звернули на нього увагу, адже він був високим, дуже звичайно одягненим і обличчя в нього випромінювало агресивну емоцію «я зараз тут наведу порядок». Тьмяне освітлення посилювало контраст його рис обличчя, здвинуті брови віддавали гнівом, а чіткі вилиці та надбрівні дуги придавали віку. Очима він знайшов винуватця ситуації, це дійсно був його учень. Хлопець сидів на сходинках поміж двох гарних яскравих дівчат, які були одягнені, ніби зібрались танцювати на сцені кабаре: справа в чорному корсеті, поверх сітчастий гольф, який просвічував бюст, короткі шорти,  чулки і підбори на тонкій шпильці, зліва від нього сиділа дівчина в тому ж наборі одягу, але все в червоному кольорі, їхні наряди поєднували довгі ланцюги з перлин, які спадали з їхніх ший та ліктів. Посередині сидів сам Юра, одягнений у чепурну білу сорочку з жабо, на кінцях рукавів були гофровані диски з тканини. Під чорні шорти з високою талією були одягнуті білі мережеві колготи, в кінці — світлі туфлі на маленьких підборах.

Саме такий неординарний вигляд привертав увагу безпринципних тварин у людському обличчі, які неодноразово намагалися вмовити хлопця піти з ними. Юра то відмовлявся, то підходив до інших і привертав увагу. Танцівниці клубу крадькома спостерігали за ним, їх дивувало, що його пропустила охорона. Одному чоловікові в блакитному костюмі вдалося умовити юнака пройти з ним до вбиральні, але шлях їм перекрила танцівниця в чорному корсеті. Вона прямо встала поперед дверей з табличкою, де намальована чоловіча фігура і розвела руками. Її гротескно намальовані брови видавали злість.

— А-а! — заперечно вигукнула танцівниця. — Вбиральня тимчасово зачинена, забули повішати табличку!

— А ще ми забули це чарівнятко, — проворкотіла рижа дівчина в червоному корсеті, що підкралась несподівано з іншого боку і підхопила юнака за руку. 

— Що ви… — хлопець спантеличений, але його перебиває розгніваний чоловік, що почав вчиняти скандал.

— Що ви собі дозволяєте??? Да як ви смієте!…!!!

—  Ходімо, сонце, у гримерку, тебе треба підготувати до виступу! — руда дівчина швидко викрадає юнака, затягнула у натовп людей.

Дивні фрази, які вона вигадувала на ходу, збивали з думок Юру, він не міг видати реакцію, як його вже потащили до закутку. В цей час приглушили світло, на сцену вийшла білява дівчина у рожевому пеньюарі з шикарним шлейфом. Підійшовши до стійки мікрофону, вона почала томно розповідати про свої палкі почуття до незнайомця, де-інде переходе на ніжний тихий спів:

Хочу, щоб ти любив мене, тільки ти

І ніхто крім тебе,

Хочу бути коханою тобою одним.

Буп-буп-ді-буп!

 Посеред столиків, що поблизу сцени, ходили дівчата танцівниці, які ще окремо розважали гостів кокетством, танцями, розмовами, театральним сценками. Але не вистачало двох артисток, які виводили неповнолітнього з клубу, тим самим перекриваючи кислород гостросюжетному заголовку серед можливих новин. Брюнетка, яка вчасно втекла від розлюченого чоловіка, підхопила хлопця за лікоть з іншого боку і теж вела, попутно агресивно кидаючи погляд на охорону при вході.

— Ну і навіщо ви мене вивели? — хлопець сів на сходинки, розуміючи, що шлях назад йому перекритий.

— Малий,  а хто тебе сюди провів? — дівчата сіли поруч, їм було цікаво, як це трапилось.

— Ви його не знаєте — відповів вже грайливо, заглядаючи на повну луну, яка краєм виднілась поміж дахів.

— Та що ти? — чорноволоса запалила тонку цигарку, і, статечно тримаючи її в руках, видихала дим, що підхоплював легкий вітер. — Раптом не чоловік з червоним волоссям?

— А, він ще ніби-то картавий? — пригадувала інша.

—А як ви… — був щиро здивований.

— Маковія у нас знають, він спільник власника… Часто приводить своїх хлопців та дівчат сюди, але ти… Як ти… — її сильно це обурювало. 

— Мене, до речі, Юра звати… у вас не буде нічого для мене? — на обличчі натягнулась посмішка. 

— А ти кумедний, — руда теж взяла у подружки цигарку, запалила і дала зробити другу затяжку хлопцеві.

— Рито! — чорнява була здивована.

— А що? Лінусь, цигарки це єдине невинне що тут є! 

— Все одно не можна! 

— Ах-ха-ха-ах-ах, — хлопець голосно засміявся, видихаючи легкі клаптики диму.

Але довго сміятись не прийшлось — перед ним постав його шкільний вчитель, який, вочевидь, не хотів вірити своїм очам. Настала тиша, ніхто нічого не розумів, дівчата лише встигли припустити, що цей чоловік його родич, адже обидва були білявими.

— Яків Сергійович…? — зі страхом.

— Ходімо.

Той простягнув до нього руку, яку одразу перебила Ліна. Вона настирно звернулась до хлопця.

— Ти довіряєш йому?! — збентежено.

— Якщо ні, ми тебе не віддамо, — Рита огородила його від чоловіка своїми обіймами.

— Дівчата, заспокойтесь, все добре, — Юра обережно прибрав з себе руки і підвівся. — Це лише мій чоловік, — знов натягнув грайливу посмішку, від його слів червона розсміялась,  чорна щиро підкинула бровами.

— Не слухайте його, — Яків нарешті вихватив його, зібрав зі сходів. — Я його шкільний вчитель.

— А ви нічогенький, що викладаєте? — на запитання дівчини в червоному чоловік лише показав свою потилицю, але невгамовний підліток поруч обернувся і голосніше відповів:

— Християнську етику!

— Оо… чоловіче, може нагадаєте нам сім смертних гріхів? Чи може пройдемося по колам пекла?  — дівчата отримували задоволення від власних випадів і вже не чекали відповідей.

Чоловік мовчки вів хлопця за руку, міцно стискаючи її, щоб той раптом не втік. Юра теж притих, відчував, що образ грати ні для кого, настав час ніяковості.

— Ти чому такими словами кидаєшся? — невдоволено.

— А що?

— За цим можуть піти проблеми… — зупинився, подивився уважно в помаранчеве від вуличного ліхтаря спантеличене обличчя.

— Ні… ні, не хочу, я просто жартував…

— Не жартуй більше так…. Ох, Юра… — той розглядав його неординарний вигляд і разом з цим занедбаність: колготи в дірах, взуття брудне, волосся трохи розпатлане, біля очей чорний пісок від туші. — Так не піде…

Знімає з себе піджак  і накидує на плечі хлопцю, кажучи, щоб він одягнув. Поки Юра просовував руки в теплі рукава, чоловік дістав з нагрудної кишені маленький носовий платок і злегка відтер залишки туші. Той стояв від несподіванки смиренно, відчуваючи бавовняну тканину під очима, а потім на вустах.

— Ти не в порядку, Юра…

— Ого, ви тільки зараз побачили? — ображено відхиляє руки чоловіка з обличчя.

— В тебе нічого не болить? Нам треба в лікарню?

— Напевно… ні… — не очікував питання, зашарівся.

— Завжди бачив що щось не так з тобою, просто не думав, що все настільки… ходімо, — взяв під руку, веде до автомобіля.

— І куди ми поїдемо? Відвезете мене до мами? Чи в поліцію? — в голосі відчувалось невдоволення.

— Це ж мама тебе вигнала з дому чи ти сам втік?

— Ну як вам сказати…

— Так, — відчиняє двері заднього сидіння і злегка підштовхує юнака сісти. — Соломія, ти ж знаєш Юру, так?

—Так, привіт… — ніяково привіталась дівчина, виглядаючи на нього впівоберта з переднього сидіння.

— Привіт, — без емоцій, одразу повернув голову в сторону вікна.

Чоловік сідає за водійське сидіння, провертає ключ, вглядається у бокові дзеркала.

— Тату, а Юра їде з нами додому?

Той не відповідає, зосереджено виїжджає на дорогу і продовжує рух.

— Якщо ви відвезете мене до поліції, я напишу на вас заяву… — невимушено повідомляє хлопчина.

Соломія від цієї репліки зловила страху і подивилась на хлопця через центральне дзеркало, потім подивилась на батька.

— Ага, і я сам привіз тебе до поліції? Юр, не кажи дурниць, краще скажи, чому ти так даєш опір? Що станеться опісля?

— Мою маму позбавлять батьківських прав… — знов настала тиша на декілька секунд. — Не знаєте всього, тож просто… не знаю, викиньте мене десь посеред дороги, якщо не хочете проблем… я не просив вас рятувати.

Чоловік чимдужче зітхає і просто продовжує їхати в сторону власного будинку, він вже зробив вибір шляху.  Він знав, що у Юри погані стосунки з матірʼю, він її боїться і зневажає, це відчувалось під час родинних тем на уроці, чи-то так в розмові. Це і стало відповіддю, чому Юра надав перевагу бути викинутим деінде, аніж поїхати до себе додому.

Нарешті фари освітили знайому терасу одноповерхового світлого будинку, усюди були клумби з квітами, рослини буквально обвили все і всюди. Хлопець спочатку навіть і не зрозумів, куди приїхав.

— Ви що, привезли мене у ботанічний сад? — вийшовши з машини, він оглядається.

— Так, авжеж, — в жарт відповідає дівчина, забирає свій портфель з заднього сидіння і біжить відкривати двері будинку.

— Оригінальне рішення…

Карі очі уважно все оглядали, ось їх підвели до передпокою, перше що помічають — довгий коридор у перед, зліва в ряд три однакові двері, в кінці коридору — масивні, чорні двері з якоюсь табличкою. Справа — кухня-їдальня з великим столом, поверх якого була біла скатертина. Вхід був вузьким, одразу ліворуч була невеличка шафа, в яку турботливо сховали його дівоче взуття. Перше враження від цього будинку — він старий, але в доброму сенсі. Не було відчуття занедбаності, просто класичний дизайн, перегруз дрібного принту на теплих шпалерах, старі масивні дерев’яні меблі з візерунками, які можуть прослужити ще одне століття за потреби, теплі торшери. Але хлопець все так не аналізував, на декілька секунд він випав з реальності — не вспівав усвідомлювати події, все почало пливти перед очима… спогади минулого, переживання майбутнього ніби почали перерізати дрот прямого ефіру, він губився.

Прокинувся лише за маленьким столиком на кухні, Соломія діставала тарілки та паперові наповнені торби з холодильнику, приносила на стіл. Тим часом світловолосий господар дому сховався за стіною коридору, з кимось говорячи по телефону. Юра лише встиг почути декілька реплік, по типу: «І що з ним робити?…. Дійсно, вони нічого не роблять?.. Во як… добре, я вас почув. Без проблем, мені не вперше, най побуде поки у мене…». Нажаль, низький чоловічий голос перестав бути чутним після хлопка дверей. Хлопчина знов повернув свою увагу на Соломію, яка посунула йому підігріті спагетті з томатним соусом і надала виделку.

— Ти що, заміняєш йому дружину? — одразу в лоб.

— Що? — та здивовано аж присіла. — Ні, я йому донька… ти чого так запитав?

— Ходиш, крутишся тут, наче прислуга…

— В сенсі… це мій дім. Ти наш гість, я просто роблю те, що потрібно… — сильно обурено, після чого настала тиша, яка розбивалась об стукіт виделки: Юра постійно переминав спагетті, але не їв. — Можна я запитаю?

Хлопець підняв погляд і зустрівся з великими сірими очима, в яких читалось щось дитяче, ображене. Соломія в свою ж чергу вдивлялась в його насправді боязливе обличчя, вона відчувала його розгубленість, хоч він намагався це сховати хамством.

— Чому ти такий? — але на це питання хлопчина опустив голову. — Чому ти так одягнений?

— Як так? — йому самому стало цікаво.

— Ніби втік з дикого театру… — дівчина ловила дисонанс від його вбрання.

— Ну дякую за комплімент… — хлопчина не переставав вовтузити вже побитті часом макаронні вироби, при цьому здійняв одну брів. — Мати завжди казала… бид… — хотів сказати одне слово, але передумав, — …звичайним людям не зрозуміти мистецтва. Це образ для фотозйомки. 

— Батько казав, що мистецтво занадто різне, і що всі розуміють його по своєму.

— Ага… — невдоволено.

Соломія перестала намагатись, взяла тарілку і відсіла подалі. Тим часом Яків повернувся назад, обперся об двері і дивився на двох невдоволених дітей.

— І що? — Юра захлопав очима, відводячись на спинку стула.

— Всі все про тебе знають, один я у невіданні…

— Ну, ви ж не любите плітки, ось нічого і нікого не знаєте… — повів плечима.

— Так, я не люблю плітки, — підійшов до столу, обперся руками та трохи навис. — Бо я хочу чути правду. Але витягувати з тебе силоміць не буду.

— Ага, о як, — нагло дивився прямо у вічі.

— Якщо не їси, то хоч не грайся з їжею… — різко відставив тарілку в бік.

— А я і не голодний!

— Видно, вставай, — жестом і голосним тоном змусив того встати струнко. — Соломіє, як довечеряєш, підготуй кімнату.

Юру привели до просторої ванної кімнати, що була вистілена світло-помаранчевою плиткою наполовину, інша частина — тілесною. Це був сумісний санвузол, велика раковина з навісною шафою, тумба під низом, середня ванна, над якою було невеличке вікно з матовим покриттям — досить типово, без фантазії. Єдине, що привернуло увагу Юри — сфероподібний сосуд, який був наповнений напівпрозорими рожевими кульками, вони цікаво віддавали блиском.

— Так, дивись — Яків клацнув пальцями, щоб той прокинувся, після почав дохідливо вказувати. — Твій рушник, твоє мило, вода вмикається вправо горяча, ліва — холодна, твоя зубна щітка біла, на вішаку сорочка для сну, все зрозуміло?

— То є ваша сорочка? — з ухмилкою.

— Речі свої складаєш на цю полицю, — ігнорує питання.

— Добре…

Хлопець не може второпати з чого почати, просто продовжує спостерігати за рухами чоловіка, який метушливо забирає свою бритву та всі упаковки леза, манікюрні  ножиці і прямує до виходу, в кінці досить легко висовує закриваючий механізм прямо з щілини дверей.

— Щ-що… — Юра в шоці. — .. ви робите?

— Я дуже багато працюю з підлітками і не перший день живу на цьому світі, тож вибачай, запобіжні заходи, — в останнє дивиться на хлопця, перевіряючи на наявність містких кишень, але їх взагалі не було.

— То ж ви можете зайти до мене в будь-який момент? — кокетливо.

— Так, — Яків вчергове шкодує, що вікно біля ванної може відкриватись навстіж.

Перебуття гостя, що викликає однозначну тривогу, змушує його думати про блокування тримаючого механізму у віконній рамі. «Треба щоб воно відчинялось лише на провітрювання» — думав про себе Яків, його очі на хвильку затуманились. В нього зазвичай вдома особисто не ночували проблемні підлітки, Соломія досить слухняна та тиха і друзі в неї такі ж самі були.  Але дещо його  сильно повернуло у реальність.

— Якщо хочете, можу навіть не прикриватись шторкою, — вимовлене це було, ніби він намагався звабивити. — Ви ж та-а-ак переживаєте, — почав манерно розстібувати сорочку, — раптом я там втоплюсь…?

Чоловікові це дуже не сподобалось. Не подобалась ця нездорова атмосфера, не подобалось головна біль від втомленості за день, не подобалась фонова тривога за все підряд, не подобалась суцільна неоднозначність, цей перелік витік у досить агресивний погляд, який змусив Юру опустити руки і трохи злякано дивитись прямо у вічі. Цей погляд йому дуже знайомий.

— Не грай зі мною в цю гру, — твердо, низьким голосом.

Той аж застиг, ніби не дихав, очі широко розпахнуті. Яків миттєво охолонув, розумів, що зараз краще не виховувати. «Він просто розгублена дитина, спокійно…» — пронеслось подумки.

— Просто… не треба — вже спокійніше промовляє. — Я не знаю що від тебе очікувати, тож зрозумій.

— Добре…

— Прикриєшся шторою, — остання репліка, після чого він покинув ванну кімнату.

Закинувши у найближчу шухляду всеможливі гострі предмети, Яків направився до першої кімнати по коридору, де  вже метушилась Соломія. Чоловік одразу підбіг їй допомогти застилати світлі простирадла, на початку все відбувалося мовчки, аж раптом дівчина завалилась на ліжко і устало зітхнула. Батько теж не втримався і вчинив так само, обидва однаково поклали руки на живіт і почали тупити у стелю.

— Тату, а як довго в нас буде Юра?

— Я не знаю.

— Він мені не подобається… він мене ображає.

— Я розберуся.

— Ти не можеш зараз думати?… — дівчина відчувала як неохоче він дає відповіді, навіть зараз не відповів.

Хвилина, дві, три… відчувались однаково довго через емоційну напругу, і разом з цим швидко через фізичну втомленість, яка ніби вмовляла багато хвилинок на полежати. На декілька секунд замиготіла лампа, чоловік різко встав, почав взбивати подушку, Соломія теж подвелась і не знала куди вже себе діти. Закінчивши, чоловік вкладає все на свої місця, та сідає поруч.

— Памʼятаєш, як ми приютили Катерину? Вона була вагітна і всі від неї відвернулися…

— Так, вона мені дуже подобалась… Вона була доброю та гралася зі мною…

— Тут схожа ситуація, від Юри теж відвернулись… Не знаю. Можливо, його забере до себе Наталія Іванівна, вони сусіди. А можливо й ні…

— Це значить, я маю терпіти його?

— Не маєш, просто кажи все мені і все…

— Він сказав, що я ніби тобі за дружину, типу я прислуга…

— Ну… сто відсотків, це не він так думає, це думки його мами. Але я поговорю з ним.

— Варто було б…

Їх діалог перервав різкий шум, ніби щось важке впало на підлогу. Вони переглянулись, після чого чоловік наказав Соломії йти у свою кімнату, сам він попрямував до ванної та постучав із запитанням: «В тебе там все нормально?»

— Так, все добре! — розгублено.

Якову це не сподобалось, і він не думаючи, трохи привідкрив двері, вийшло це безшумно. Хлопець стояв спиною і якраз брав з вішака жовту сорочку. Але дещо дуже схвилювало чоловіка — порізи на спині. Вони не були свіжими, з них не йшла кров, але вони були досить помітні. Від несподіванки він одразу прикрив двері назад, відійшов, на хвильку перевів дух і пішов за аптечкою.

Тим часом хлопець увесь процес водних процедур знов випав з реальності. Варто було його покинути, як мізки вибивали пробки, він засипав у думках. Дійсність вокруг була розмита, ніби-то не йшов запис на плівку, він нічого не запамʼятовував. Ні як чистив зуби, ні як відтирав своє тіло від пилу та бруду, єдине, що прокинуло його — раптове падіння пляшки шампуня. Здійняв світлий сосуд, оглянув рожеву  етикетку з блакитним написом «Без сліз». Запис почався знов і юнак посміхнувся «Але без сліз не обійшлося, як не крути…», — після цієї думки він ставе пляшку назад на полицю, вигукує на запитання Якова, що з ним все гаразд і вилазе з ванної. Сорочка, яка чекала своєї черги, була пастельно жовтого кольору, сильно продовгувата, зроблена з бавовни, через що хлопець відчув приємність через дотик з нею. Пахла вона яблучним порошком і була повністю зімʼята, через що мʼяка. Біля неї, теж на гачку, висіла пара білих шорт по коліна, якраз його розміру.  «То невже Соломії? Одягали всім базаром, —Юру сильно позабавив цей момент, він хотів видавати жарти і оцінку цьому — авжеж, це не Версаче, але піде» почав кружляти перед дзеркалом, розглядаючи себе. Руки в боки, він виділяє долонями  талію, прогинається до дзеркала ближче, вдивляється в обличчя, зовсім чисте, без косметики. Кучерики сбились у вологі пасма і спадали на чоло. На мить зупинився, став рівно і просто продовжував безперервно дивитись у дзеркало. Момент манерного позування закінчився. Прийшло на хвильку осмислення, що ці прості речі на ньому, мабуть, перший щирий прояв турботи за останній час… але він не відчував безмежної вдячності, скоріше, більше жалю до себе, який він нещасний та нікому не потрібний… Ком в горлі, очі починають пекти, зароджується хвиля посеред грудей, але він її стримує, очима моргає, ком ковтає, трусе головою щоб прийти до тями.  Рішуче йде на вихід, але там, нажаль, його ніхто не зустрічав. Інтуїтивно він попрямував до коридору, де з привідкритої двері валив стовп світла. Заходе, баче напівпорожню кімнату, відчувалось, що тут ніхто не жив, не вистачало меблів, особистих речей. Було лише двоспальне розстелене ліжко біля вікна, навпроти маленький старий телевізор, поодинока пласка шафа під стінкою біля дверей і навісне дзеркальце в деревʼяній візерунковій рамі з іншого боку. Шпалери непримітні, теплі, вся кімната віддавала світло-гарячим кольором. В центрі стіни відстукував годинник. Хлопець проходе в центр, озирається, аж раптом позаду зʼявляється власник дому з аптечкою в руках.

— Ось ти де, — чоловік проходе повз, сідає на край ліжка і пристукує біля себе, запрошуючи сісти поруч. — Ходи сюди.

— А навіщо вам ці пляшечки? — Юра з недовірою на нього дивиться, але сідає.

— Я бачив що в тебе на спині…

Юра збентежився, встрепенувся, очі застигли в одному положенні, він не хотів щоб про це хто-небудь дізнавався. Насправді, він намагався максимально ігнорувати порізи на спині, хоч вони і віддавали ниючою біллю при русі.

— Там все нормально, не треба…

— Дай мені хоч оглянути…

Понуривши голову, він думає ще декілька секунд, серце бʼється, він не розуміє як чинити. Ніби варто було ще гнути свою лінію і відмовлятись, але ця пауза вже показала, що він здався. Обертається спиною, задирає позаду сорочку і одразу чує важкий видих, а потім розкручування кришки.

Зі сторони чоловіка розкривався плачевний вид, вся спина підлітка була в дрібних подряпинах, ніби по спині пройшовся марш із леза. Все давно взялось кіркою, але деякі надірвалися і  в них був потенціал знов взятись кровью, деякі з жовтим вкрапленням.

— Хто ж тобі це наробив? — запитував, обережно проводячи ватою, змоченою в щадящий антисептичний засіб.

Але хлопець мовчав і сидів в сильній напрузі, напруга настільки була потужна, що повітря навкруги ставало важким. Яків це відчув і вирішив продовжити мовчки, просто обробив спину та пройшовся заживляючою маззю. Пальці відчували неоднорідність, розірваність шкіри, коли рука опинилася десь в центрі, чоловік відчув поштовх всієї його грудної клітини, потім другий — Юра почав всхлипувати, хоча через силу тримав до останнього сльози. Але тіло не витримувало, він просто безголосо хникав і потихеньку горбатив спину, ніби хотів скрутитись у клубок, обійняти свої коліна і кричати всередину себе. Скрутитись до кінця не вийшло, руки чоловіка розвернули його. Юра здійняв обличчя і зустрівся з занепокоєним поглядом. Хлопець зовсім не може керувати свої емоції. Йому б так хотілось зараз заткнути свої очі, прибрати стислість в горлі та приборкати тремор, але замість цього вчепляється в рубашку свого вчителя, максимально вдавлюючи половину обличчя йому о груди і починає ревіти щосили, голосно. Сльози швидко ллються крупними горошинами по надвинутим від разкритого рота щокам, хлопець ніби знов потрапив через свій спогад у ту жахливу історію, яка залишила йому розкромсану спину.  Яків одразу ж обійняв його і просто дозволив йому це виводити з себе, іноді гладив по мокрій голові і промовляв: «Все добре, не бійся…  тут тебе ніхто не образе…». Під кінець переходив на шепіт, ніби убаюкував. Через деякий час стиснуті юнацькі руки розслабились, він відпустив охристу сорочку, обличчя віддалилось і Юра крізь розпливчасту від вологи картинку побачив, як залишив велику пляму від сліз, але нічого не міг сказати. А чоловік ніби і не помічав цього.

— Мені дуже шкода… — Яків дещо уявляв, що могло трапитись, але лізти у затворки і чим дужче розпалювати істерику він не хотів. — Я зараз швидко…

Поки Якова не було, хлопець ще декілька разів заходився у плач і скиглення, але замовк, як тільки чоловік повернувся. Яків сунув йому в руки свору серветок, в іншій руці тримав чашку с блістером, чекав, поки хлопець приведе себе до ладу. Той аж дихати не міг, ніс забився, серветки були спасіннями. Він повністю втер лице і так сидів, важко дихаючи, десь на фоні його наздоганяли слабкі всхлипування. Чоловік відібрав від нього використані серветки, щоб той звільнив руки, і надав йому чашку з водою та пігулками.

— Ти ж не пив алкоголь?

— А що?…

— Щоб гірше не було.

— Ні, не пив…

— Випий одну, це має тебе заспокоїти…

Юра випив, відставив чашку на тумбу і знов потулив погляд в нікуди. Деякий час вони просто сиділи мовчки, Юра переварював, тихеньку подеколи всхлипував і потирав носа серветками. Яків просто сидів поруч і думав над цим всім.

— Не розповіси?

— Ні…

— Ех…  якщо що, я поруч… — встав і направився до виходу. 

— Я не мав плакати… я не хотів… — дивився на підлогу.

— Не хвилюйся, просто засинай, — після цієї репліки юнак мовчки загорнувся з головою у ковдру, тим часом чоловік покинув кімнату.

Не встиг він зачинити за собою двері, як одразу зустрівся з переляканими очима Соломії, яка виглядувала поза своєї кімнати. Його брови від несподіванки підстрибнули, але він зрозумів, що її налякала гучна істерика. Батько одразу зайшов до неї та прикрив двері, почав говорити сильно тихо.

— Ти все ж чула?

— Мені стало страшно… чому він так плакав? — говорила голосно, на що чоловік промовив продовгувате: «Тс-с-с-с» з вказівним пальцем на вустах, іншою рукою він підштовхнув її сісти на край ліжка поруч з ним.

— Тихіше… у Юри поранена спина…

— Яким чином? Це зараз?

— Ні… він не розповідає нічого.

— Хтось на нього напав? — Очі вже повні сліз.

— Ось ти тільки не плач…

— Так хто? — швидко протерла очі.

— Не каже… але ти в нього не питай, роби вигляд, що не бачиш.

— Ой… — все одно заплакала, прикрила очі долонями.

— Не плач, Солю… все добре…

— Та як добре, якщо не добре?

— А так… Він же-ж з нами. Ти не переживай… Лягай спати.

— Ну гаразд… — промовила з хрипотцею від зажатості у горлі.

Але не все гаразд. Вирій думок та тривог окутував добродушну дівчину, вона не могла викинути той плач з голови, він ніби залишив їй рани. Вона пригадує його виття, яке то згасало, то знов набирало обертів. Тихі залишки діалогу її батька з Юрою разом з плачем промотувались раз разом, і вона не могла поринутись у сон. Лише зжаті очі, активне дихання та серцебиття, яке здавалось таким потужним, що віддавало у голову. Різко встає, їй душно, голова трохи гудить. Соломії було б спокійніше, якби їй вдалось би хоч трошки порозмовляти з Юрою, дати співчуття, полишити його з посмішкою або хоча б у спокої… Але батько заборонив того робити. Можливо, він побоювався, що Юра може образити Соломію чи розповісти щось таке, що їй ще рано знати. Вона цю ймовірність теж відчувала, тому без коливань пройшла повз двері гостьової кімнати. Луна сьогодні активна, небо безхмарне, холодні вуличні ліхтарі дозволяли не вмикати світло по дорозі. Дівчинка хотіла випити води, натомість зустрілась зі світлим силуетом. Спочатку злякалась, але потім побачила, що то був Юра. Він сидів на тому ж місці, де сидів раніше, руки опущені. Здійняв голову, мовчки подивився на неї. Соломія підійшла, придвинула ближче до нього стілець, сіла поруч і похилила погляд на свої ноги — не витримала б дивитись прямо йому у очі. Очі пусті, червоні від плачу. Декілька ніякових секунд і дівчина наважується першою сказати: 

— Мені батько все розповів… Ти як?..

На це була лише тиша. Хлопець нагадував манекен, був знерухомленим, очі дивились в одну точку. Чулось лиш тихе дихання обох. Дівчина почала жалкувати, що підсіла до нього, їй не подобалась ця невідомість, його неможливо прочитати. Аж раптом хлопець повертає до неї голову, вона теж це несвідомо робить, вони зустрічаються поглядом. Секунду і Юра хилить до неї голову, вона одразу ж обіймає його, обережно гладить по плечу. Здавалось, ніби вона фізично переймала його моральну тяжість. Вона відчувала його вогке волосся, що схопилось вже у кучерики, ушну раковину, що прижалась до грудей.

— Мене завтра тут не буде… — тихо.

— Чому? — припинила погладжування по плечу. — Ні…

— Там де я, там завжди проблеми. Ви сильно добрі до мене, — відсторонився. — Я на це не заслуговую…

— Ні-ні! Заслуговуєш! 

Юра здійнявся, позаду сорочка була скомкана, але не поправив, йому було все одно. Він направився в сторону коридору мовчки, під кінець обернувся.

— Будь ласка… залишись… — вмовляла Соломія.

— Вибач… але ні, — останнє, що сказав світловолосий хлопець та скрився за тінню, поливши дівчину одну. 

— Шкода…

 

Примітки: вибачайте за раптовість та відсутність ком, помилки у словах, пишу як карта ляже. Буду рада відгукам/запитанням.