Світанок маленької цикади

 

  

 

Буду нахабною і невихованою, проте зізнаюся, що цю роботу присвячую сама собі. Я вклала свій сирий пошматований досвід в чужі, фактично, намальовані долоні, пережувала чужою щелепою і проковтнула в процесі дослідження людської природи. 

                                                                                               Все, що я мав у новому місці – це один рушник. 

                                                                                              Хоч у мене і була подушка, та жодного матраца; 

                                                                                              Хоч і мав зубну щітку, 

                                                                                              Та в єдиній книзі – пусті сторінки, 

                                                                                              І лише насолоджувався її вагою, 

                                                                                              Час від часу беручи до рук. 

                                                                                        Чюя Накахара  “Дорога без вороття” 

   У барі було тьмяне освітлення, повітря важко накопичувалося і осідало на плечах.  Маленькі лампи над столами – нерухомі пастки для метеликів.  Не важливо, як сильно ти чинив опір – щось завжди тягнуло до цієї небезпеки, почуття смертності на власній шкірі.  Зрештою, хіба не цього він завжди хотів?  Дадзай стомлено потер перенісся і зробив черговий ковток.  Погляд чіплявся за всіх і ні за кого одночасно.  Хороше  місце, щоб просто вирячитися в стіну і тебе не вважатимуть дивним.  Барна стійка, відполірована, як його власні емоції. Приємна на дотик… а ось тут уже не було з чим порівняти.  Мова людей навколо зливалася в щось заколисуюче-обволікаюче, що проходить наскрізь, не залишаючи осаду. Гарний вечір, щоб просто випити і не бути доброзичливим. Звук дзвіночка біля дверей сповістив про нову людину і стих так само різко, як і виник, але ідеально вписався в симфонію гулу в залі.  Ще один ковток.  Звук підборів виразно рухався в його бік, і він прикинув – варто пофліртувати чи краще просто напитися.  40 на 60 – напитися.  

– Дадзай?  

 Бляха.  Не зараз. Не цей голос.  Посмішка виповзла і криво розмістилася на обличчі.  Тепер можна.  

  – Йосано-сан! – надто радісно.  

  Вона стояла все ще у своєму звичному діловому вбранні, зображуючи здивування.  Мабуть, із ввічливості.  

  – Не заперечуєш, якщо я присяду?  – ніби їй потрібен дозвіл, – і давай без формальностей – Акіко опустилася на сусідній стілець під час того, як Дадзай вклонився, прикривши очі і зробивши невизначений жест рукою.  Простір навколо різко та густо заповнився.  Не те, щоб ніяково – тісно.  

 – Чи можу я пригостити тебе?  – м’який звабливий тон – так, так краще. Йосано зміряла його оцінюючим поглядом, владним, як і личить жінці з тесаком у руках.  Формально його там немає, але він там завжди. Секунда коливання. 

  – Не відмовлюся – ідеальна відповідь.  Дадзай жестом покликав бармена і обернувся до дівчини.  

 – Чого бажаєте, чарівна?  – пропозиція випала з нього, як потрібне число на рулетці – відточена звичка.  Йосано закотила очі.  

  – Без цього, будь ласка.  Вино – що ж, не варто забувати, що це не та дівчина, на якій спрацює чергова дурна фраза, чи не так?  Але звичка бере своє. Йосано, Йосано.  Це ім’я гірчило на язиці з того часу, як вони вперше представилися одне одному.  Таке знайоме, віддалене, як у тумані. Йосано, спогади про яку одного разу мимохіть випустив Морі. І після цікавий хлопчик звичайно ж поліз шукати документи про цікаву дівчинку. Бармен наповнив келих рідиною, що ідеально підходила за кольором їм обом – кольором крові. Дадзай підняв свій і застиг у жесті тосту.  

 – Що ж, завжди чудово випити в компанії такої чудової дами, наче свіжозрізаний бутон троянди – Йосано закотила очі настільки, що могла побачити свій втомлений мозок.  

 – Дадзай, будь ласка – варто було зменшити роздратування, тому вона пом’якшала – ти не на мій смак, не намагайся.  – Дадзай скривджено пирхнув, більше для виду і вони обидва це знали, тому мовчки підняли келихи і в німій згоді спустошили їх наполовину – ознака важкого дня.  Він продовжував витріщатися в стіну, що взагалі було йому не властиво в компанії дівчини.  

 – Тобі не здається, що ти забагато п’єш?  – Йосано обережно підкралася.  

  Ну ось, ця інтонація.  Чи то жалість, чи то повчання.  Чому взагалі так вийшло? Він планував просто напитися та розслабити свій запалений мозок.  Замість уїдливості, Дазай усміхнувся: вийшло по-п’яному чарівно.  

– Це питання від лікаря чи колеги?  – питання застрягло між ними, всмоктуючи повітря із простору. Варто було перевести все в жарт, але цей крок він надав Йосано. Вона, не відводячи погляду, прийняла естафетну паличку.  

  – Я алкоголіків не лікую, але тебе можу, чисто з дружби – ах, з дружби.  Яке слово.  Таке маленьке, гостре, що завжди неприємно свербить під шкірою.  Те, що не можеш задовольнити, хоч дуже хочеш. Чи ні? Він посміхнувся, і маска доброзичливості огорнула обличчя, хоча цього вечора він не планував її натягати. Чи не вперше. Хотілося втопитися прямо в своїй склянці, правда, навіть якби він склав себе як довбане оригамі, в нього б все одно не вийшло. На жаль. Бажання померти завжди коливалося, хоча він виставляв це як незмінну константу. Проте, зважуючи всі “проти” і “проти”, Дадзай погодився сам із собою зупинитися на думці, що розвинув нудотно-солодке відчуття стокгольмського синдрому до самогубства. 

 – Якщо що, я знатиму куди звернутися.  Але чисто для довідки – ти мене лікуватимеш ножем або сокирою – або скальпелем, як Морі, але цю думку він засунув куди подалі і навмисно жадібно витріщився на неї. Ні Дадзай, дуже погано, не варто було це казати. Йосано не висловила нічого, окрім втоми. Вона тактовно відпила вина і вирішила не підтримувати цей цирк. Незграбна тиша вкрила їх як незручна ковдра. І Йосано вирішила порушити її. Невідповідно порушити.  

 – З алкоголіками в першу чергу проводять бесіди, щоб зрозуміти, що привело їх до такого життя – о, ні, чому людям складно просто дати йому спокій?  Чому знову цей тон – втомлено-співчувальний?  Наче він був жертвою незрозуміло чого. Погляд зачепився за бинти – йому завжди хотілося намотати ще один шар, коли він чув такий тон. Але він швидко повернув колишню форму і слова Йосано відскочили від нього, як м’яч від стіни.  

 – Ну знаєш, тлінність буття і таке інше – втомлена усмішка, але не настільки, щоб викликати співчуття. Не вдалий час, щоб розпитувати Дадзая Осаму про особисте. Такого часу немає в принципі.    

 Йосано зітхнула, втупивши погляд у келих і це зітхання означало “як ти, йолопе, можеш так жити, але справа твоя”. Дадзай пропрацював в агентстві вже півроку і ні з ким не був досить близьким, щоб розслабитись. Тим більше, з Йосано. Її медичний халат, скальпель, дикий оскал при вигляді поранення, все це надто нагадувало… його. Він нікуди не подінеться з голови Дадзая, розігруючи там свої шахові партії, але це маленьке щоденне нагадування, як голки під нігті. І він чудово знав, що вона не така. Але цього було замало. Час довкола сповільнився і тиснув.  

 – Знаю, трохи запізно питати, але як тобі працюється в агентстві? – Йосано знову підкралася. Ну, як йому працюється?  Нормально, цілком собі, тільки посміхатися потрібно дуже часто, хоча це вже не так дратує. Але іноді здається, що шкіра не витримає напруги, лусне і звідти поллється вся гниль, що заповнює тіло.  

  – Непогано, бувало і гірше – він примружився. Йосано кинула на нього швидкий погляд. Знову ці котячі кроки – легкі та швидкі. Тільки з кігтями. Вони обоє знають, що вона зараз запитає.  

  – Цікаво, де може бути гірше, ніж у місці, де з ранку до ночі кричить Кунікіда – ах, початок м’який, він і не очікував. Потрібно віддати належне: Йосано з ножем, що в руках, що в словах працює філігранно.  

 – Уяви, що Кунікіда скаженіє, але ти не можеш його діставати – він розвів руками і прикрив очі.  Чи не та тема, яку варто розвивати. Ніхто в агентстві, окрім директора (і, можливо, тактовно мовчазного Рампо) не знав, де раніше працював Осаму. Ця думка гріє, як обпікаючий холод – спочатку жаром віддає на кінчиках пальців, але зрештою ти розумієш, що це таки холод. І такі ігри загрожують обмороженням. Сама ідея того, що його колеги знатимуть, нехай не всі, але деякі його скелети в шафі, здавалася нудотною. Іноді Дадзай уявляв, як розповість їм, і ті або розбіжаться в паніці, як таргани, або пристрелять на місці. А може, просто викинуть, не давши зібрати навіть ті скупі канцелярські предмети з його столу, що він поцупив у Кунікіди. Цікаво, щоб на його місці зробив Одасаку. Розповів усе як є?  

 Йосано покликала бармена і попросила знову наповнити келих. Зиркнула на Дадзая бічним зором і зрозуміла, що далі розмова у них не клеється. Її колега був із тих людей, які безперервно тріщать, тільки коли самі того бажають.  А якщо не хочуть – навіть під тортурами не видадуть і слова. Не в її манерах було порушувати особисті межі, хоча людина, що знаходилася поруч, явно потребувала допомоги. Вже давно. Але й виду не подавала. Дадзай вловив її напругу і вирішив, що настав час звалювати додому, напиватися в інших стінах. Його кімната в гуртожитку ОДА – маленька фортеця з гнилої соломи. Наповнена запахом антисептиків та практично без посуду. На полицях одна книга та шар пилу, на підлозі старий футон, в оточенні спустошених пляшок саке. Він раптом розслабив обличчя, відкрив губи і зробив стомлений вигляд. Варто було зійти за досить п’яного, щоб спокійно піти та дати Йосано відпочити. Не те, щоб вони часто працювали разом, але бути поруч із нею зараз не хотілося.  Взагалі ні з ким із агентства. Вони не такі як він і це порівняння щоразу встромлялося під шкіру, безконтрольно розриваючи її. Трохи їбануті, кожен по-своєму, але надто нормальні для нього. Неприємно живі.  

 Йосано завозилася на стільці, зробила останній ковток, залишивши на келиху відбиток губ. Вона опустила погляд на свої рукавички і вирішила що немає потреби зайвий раз поправляти те, що і так бездоганно.  

  – Мені пора додому – трохи повагалася міркуючи, чи варто запропонувати йти разом. Не варто. Дадзай підняв свою склянку.  

  – За тебе, вдало добратися прекрасній квітці в цей лиходійський час доби – розплився в посмішці і відпив. У тому, що Акіко однозначно залишиться в цілісності та безпеці, він не сумнівався. Цікаво, як це – повертатися додому. Це тепле почуття?    

 Йосано пирхнула і кивнула, що означало “обійдуся без порад” і розвернулась у бік дверей. Дзвін підборів, що віддалялися, дійсно розслабив Дадзая. Що ж, можна ще затриматись. А якщо правда розповісти? Думка застрягла в ньому і не давала спокою, як настирлива муха. Якось він уже розставив усі крапки над i разом із директором і йому явно дали зрозуміти, що минуле в агентстві ролі не грає. Головне – показати, що ти за людина зараз.  

***  

 Після справи про Лазурного Вісника, що повернувся, Дадзай раптово виявив, що ОДА – не таке вже погане місце – в міру відбите, з легкою атмосферою хаосу і часом справи навіть цікаві. Головне – він виконує обіцянку, дану померлому другу, і це той іржавий якір, за який він тримався. Загалом, тут безперечно варто було затриматися і Дадзай розумів, що йому треба провести справді важливу розмову з директором, тим більше, що останній уже призначив зустріч. Душу розкривати він не збирався – Осаму і сам туди намагався не заглядати, але деталі його попереднього місця роботи варто було обговорити. З самого ранку він не особливо хвилювався, розраховуючи на удачу і свою чарівність, але безпосередньо перед кабінетом Фукудзави все це кудись зникло. Дадзай не мав природної поштивості, йому було все одно, що за людина перед ним, але директора він дійсно поважав. “Просто розкажи” виринув голос Одасаку. Такий теплий, підбадьорливий. Це було так… просто. Його завжди лякала простота і невимушеність – такі складні речі для його вибагливої природи. Але воно вже потроху осідало і мало наглість, зрештою оселитися остаточно. Колись. Як ті кляті бактерії, що мільйони років витратили на те, щоб комфортно почувати себе в жерлі вулкану. Певно, йому теж знадобиться мільйони років. Це був один з тих рідкісних випадків, коли він не збирався брехати. Шанси, що йому дозволять залишитись 20 на 80. Не на його користь. Йому іноді здавалося, що його прокляли. Дадзай ніколи не був віруючою чи забобонною людиною, проте в моменти особливо екзистенційних роздумів, що по спіралі затягували його, мов вода, що стрімко тікає в отвір раковини, він дійсно думав, що його прокляли. Лишитися якоюсь загубленою дитиною серед усіх цих серйозних дорослих, готових до життя. 

  Він двічі постукав і увійшов до кабінету. Фукудзава переглядав документи чергового чиновника, який звернувся по допомогу.  

 – Сідай – голос звучав владно, але досить доброзичливо. Суворий тон директора ніколи не містив злості. Принаймні, не справжньої. Дадзай зайняв стілець навпроти, залишивши руки на колінах. Приміщення було невеликим та світлим. Директор заповнював простір своєю присутністю, але він відчувався безпечним, що робило ситуацію ще більше незручною, ніж вона вже була. Трохи відкашлявшись Фукудзава склав руки перед собою і уважно подивився на Дадзая твердим поглядом.  

  – Отже – голос директора спокійний і гучний одночасно – як тобі працюється в агентстві?  

  – Мені подобається – Дадзай примружився як кіт. Куди поділися його заготовлені фрази? Завалилися в один із відсіків хворого мозку? Іноді, він практично відчував свербіж в пальцях Кунікіди, бажання розкрити черепну коробку Дадзая і упорядкувати звивини мозку в дбайливо оформлену картотеку. До біса, це б зараз дуже знадобилося. Що за хвилювання? Осаму, ти правда прив’язався до скромного офісу та кількох людей?  

 ***  

 Дадзай виліз із кабінету директора, як комаха, на яку навмисне наступили. Його валіза з масками була переповнена і в момент метушні він боявся витягнути не ту. А яку він витягнув під важким поглядом Фукудзави – він не знав. В голові одна за одною проносилися викарбувані заготівлі, жодна з яких не знадобилася. Йому потрібно було знайти місце. Темне, тихе, хрінове. Коротше кажучи, повернутись у звичний стан, поки наслідки зустрічі не розчавили його остаточно. Сходовий проліт Осаму буквально пролетів і, вийшовши з будівлі, попрямував до провулку, куди нормальні люди не повертають. Списані стіни, сморід, море недопалків, щур, що розкладався…  І сміття.  Багато сміття. Люди, які прибирали це, робили щось хороше. Важке і просте одночасно. Непомітні дії, направлені на широкомасштабний комфорт. Але хто прибере таке сміття як він? Так, ось сюди він точно вписувався. І ні, не подумайте, Осаму взагалі з тих людей, що люблять комфорт.  Але чи заслужив? Дадзай звик до контролю і організації, яку Кунікіда називав “це катастрофа”. Він аналізував усе: жести, погляди, наміри, запахи. Свій біль розбирав на молекули, а згодом на атоми, розміщуючи по поличкам, піддаючи аналізу речі, які не піддаються нічому.

В цьому місці минуле не має значення.  

Ось де все виходило з-під контролю.

Ці слова відлунням проходилися по всьому тілу, наче холодна, маленька, але смертоносна комета.І одного разу вона таки досягне Землі. Руки тремтіли, наче крильця метелика і це страшенно дратувало. Окей, треба видихнути.  

 Раз.  

 Дадзай глибоко вдихнув і заплющив очі. Кольорові цятки під закритими повіками розпливалися, як вода в ставку, куди жбурнули каміння.   

 Два. 

 Пульс затихав і приходив у норму, адже Осаму завжди має бути в нормі. Це неписаний закон.  

 Три.   

 Він глибоко вдихнув і довго видихнув, ніби намагався вивільнити всю напругу і незручність. Дискомфорт, тому що йому сказали, що бути колишнім мафіозі … окей ? При згадці цього шкіра свербіла, бинтів ставало недостатньо. У нього під ногами був увесь світ, але якщо уважно придивитися…правда полягала в тому, що це він був у всього світу під ногами. Дадзай струсив головою і вирівнявся. Чомусь пригадався Кунікіда і було незрозуміло чому саме він і чому саме зараз. Образ піднімався на поверхню з нудотою, повітрям і залишками гідності, проте був самим чистим у цій суміші. В тому як стиснута щелепа Кунікіди видавала його сталеву рішучість було щось від Чюї. З одного боку в нього вже не було права так думати. З іншого – ще не було. Так само, як не було розуміння: як це сказати? В останній раз він так хвилювався, коли…