Останній уламок Вутрад

 

Соратники дісталися Вайтрана вже за північ.

– Думаєш, Кодлак вже спить? – запитала жінка, коли вони нарешті дісталися Йоррваскру.

– Навіть якщо він у ліжку, то навряд чи. Хороший сон у вервольфів – велика рідкість.

– То хто йде першим? – вона розуміла, що чоловік має так само відзвітувати перед вожаком як і вона.

– Я піду до нього зранку, – він ледь помітно зівнув, намагаючись приховати свою втому.

– І що ти йому скажеш? – вона спинилась та поглянула соратнику у вічі.

– Я ще не вирішив.

Оля розуміла що не мала жодного права тиснути на нього чи вимагати чогось. Все, що він тепер про неї знає, жінка розповіла йому виключно зі своєї ініціативи. Тож шкодувати про це чи ні, час покаже. До того ж вона чомусь відчуває, що Вілкас чи не єдиний тут кому можна довіритись. Лишається сподіватись, що інтуїція її не підведе.

Злегка постукавши у двері Кодлака, жінка тихо увійшла до його кабінету. Старий сидів за столом на звичному місці та перечитував якогось листа.

– Нарешті, – побачивши жінку, вожак хутко встав і підійшов. Привітально постукавши Олю по плечу, старий оглянув її з ніг до голови та продовжив: – Бачу, тебе трохи потріпало. Чую сніжного троля. І навіть ведмедя. Весела певне була прогулянка?! Маєш чим потішити старого?

Вона хотіла спитати чи старий, бува, не чує ще й запаху вовкулаки, якого послав стежити за нею. Але жінка занадто втомилась, щоб витрачати свої останні сили на їдкі коментарі чи суперечки.

– Ось, – коротко відповіла і передала Кодлаку мішок з головами. – Яким буде моє наступне випробування?

Вожак без жодної гидливості дістав з мішка одну з голів, тримаючи ту за волосся.

– Ти впевнена що це ті самі відьми?

– Інших там не було, – відповіла, з усіх сил приховуючи блювотний поклик. Сховати голови в мішок – одна справа. Проте побачити їх ще раз Олі не дуже хотілось, враховуючи що це її рук справа.

– Що ж, доведеться повірити тобі на слово, – він поклав голову назад у торбу і сховав усе під стіл. – А щодо твого наступного випробування, то я ще не маю для тебе чогось конкретного. Не терпиться скоріш стати соратником, га? Що ж, розумію. Гадаю, завтра ми щось вигадаємо. А поки що можеш привести себе до ладу і відпочивати.

Провісник навіть не приховував свого піднесеного настрою, що в принципі було зрозуміло. Жінка знала, яку мету він переслідує, і вони обоє знали що з Оліною допомогою в старого є всі шанси цієї мети досягти.

* * *

Вона прокинулась наступного дня аж пообідні. Це було чи не найбільшою насолодою за останній час спати у безпечному місці, у своєму теплому ліжку, ще й досхочу, адже тепер вона не мусить вставати спозаранку щоб комусь прислужувати.

Перш ніж поснідати жінка прийняла рішення спершу завітати до Аркадії. Вона давно хотіла потрапити у ту крамницю, поглянути як насправді виглядає алхімія. До того ж в неї була вагома причина – пір’я ворожки, якого вона чимало назбирала у відьомському лігві. По старій пам’яті вона знала, що таке пір’я використовували для зіллєваріння. Проте як воно насправді, лишалось з’ясувати. Та й гроші Олі зараз вкрай потрібні.

Також вона завітала і до Белетора та продала йому все, що знайшла під час своєї мандрівки, усе, чого не шкода було позбутись.

Що ж, місцеві підприємці нічим таким її не здивували. Поводились як звичайні торговці, нескінченно хвалили свій товар і вміло торгувались, яро відвойовуючи кожну монетку.

Повернувшись до Йоррваскру, і поки не бачить Тільма, Оля нашвидкуруч зробила собі сніданок та вийшла у двір, щоб поїсти на ґанку.

На тренувальному майданчику розминались соратники. А точніше, близнюки натхненно і наполегливо розминали новобранців.

Жінка вже зраділа, що матиме на що подивитись поки снідає, та ледь вона присіла за стіл як Фаркасом було оголошено кінець тренувань.

Проте на її здивування, молодші соратники не поспішили розбігтись, а продовжили займатись кожен своїм. Поки Торвар справлявся з сокирами біля манекена, Рія стріляла з лука по мішенях. Решта посідали за той самий стіл, де снідала Оля. Ніби не можна було сісти за сусідній.

– Що це в тебе? – Фаркас заглянув жінці в тарілку.

– Мій сніданок, – відповіла невдоволено.

Менш за все їй хотілось зараз з кимось із них спілкуватись, хоч з моменту, коли вона перестала бути служницею, в неї ще не було можливості поговорити з соратниками на рівних. А попередній досвід у їхньому спілкуванні залишив свої неприємні спогади. Доволі часто вони дозволяли собі поводитись грубо і зверхньо, ставитись до неї з неповагою. Оля доросла мудра жінка і з’ясовувати стосунки з ними вона не збирається, проте як би було приємно втерти їм усім носа і поставити на місце.

– Про який сніданок ти говориш? – Фаркас продовжив цікавитись вмістом її тарілки. – Вже пора обідати. До речі, я, здається трохи зголоднів, – він взяв з Оліної тарілки половину канапки і з превеликим задоволенням її поглинув. – А непогано. Це Тільма зробила? – він потягнувся за рештою та Оля відігнала його руку, злегка вдаривши його по пальцях, і сама, наче дика, схопилась за ті нещасні решти, які він їй залишив.

– Ні, це зробила я. І зробила для себе. Тож знайди собі щось поїсти деінде.

Вона поглянула на Вілкаса в пошуках підтримки, проте соратника цікавило лише тренування Торвара, а до решти він мав байдужий вигляд. На мить Олі здалось, що усіх пригод і розмов, які відбулися з ними лише тільки вчора, насправді ніколи не було. Усе це наснилося їй, бо тепер чоловік є таким холодним і відстороненим. Ніби не хоче, щоб хтось знав, що вони взагалі знайомі. Чого? Бо вона йому не рівна? Він так сильно боїться осуду?

– Нічого собі, яка цяця, – буркнув до неї Фаркас, від чого усі розсміялись. – І що зробиш? Надаєш мені копняків? Може збігати тобі по мітлу для такого діла?

Сміх злісної зграйки соратників пролунав на весь двір. Здається, його було чути навіть у місті. Сміялись усі, окрім Вілкаса. Хоч Оля помітила, як тяжко йому було стримати посмішку.

– Збігай, – впевнено відповіла жінка, – якщо ти такий мазохіст. Та спершу я спокійно поїм.

– У-у-у, – завили за столом.

– Та я просто жартую, чого ти?! – близнюк злегка поплескав її по плечу і сів поряд з братом.

– Хоча ти наробила добрячого шуму, розмахуючи біля таверни віником пару днів тому. Зараз тільки й розмов, що про твій бій з тими найманцями, – доброзичливо сказала Ньяда. – Місто досі гуде про це на кожному кроці.

Слова соратниці звучали так, ніби до Олі підлещувались, прагнули подружитися. Це виглядало дивно, адже ще тиждень тому Ньяда навмисно штовхнула один з нічних горщиків так, що його вміст розтікся по всій кімнаті. Оля півдня вимивала підлогу, щоб позбутися запаху сечі. Проте вона була жінкою дорослою і мудрою, тож зробила вигляд, що нічого не сталося. Вона не ображалася, ні. Вона просто робила висновки.

– Так, ти молодець, – додав Атіс. З них усіх він здавався жінці самим адекватним. – Такого громила побороти голими руками не кожному під силу. Не побоялась…

– Але піти з мітлею проти меча?! – Ньяда хіхікнула. – Про що ти взагалі думала?

– На війні всі методи хороші, – спокійно відповіла жінка, доїдаючи канапку. – До того ж та мітла мене не аби як виручила.

– А ми тобі вже прізвисько вигадали, – весело відізвалась Рія.

– Прізвисько? Яке? – здивувалась жінка, не очікуючи при цьому почути щось гідне.

– Ага, – відповіла Ньяда. – Оля Підміталка. Зрозуміла? Бо билася мітлою, – вона хіхікнула, а разом з нею і Рія. – Не тому, що ти тут прибирала, – швидко виправдалась. – Як тобі?

– Не в захваті, – холодно відповіла жінка. – Окрім того, моє повне ім’я Ольга.

– Я пропонувала “Оля Майстер віника”, – знову відгукнулась соратниця з луком.

– Дякую, обійдусь поки без прізвиська, – сказала Оля, подумки тікаючи якомога далі від цієї гнилої бесіди.

– Кажуть двобій був видовищним. Шкода, що я таке пропустив, – Атіс, здається, єдиний здогадався трохи змінити тему розмови та змусити своїх сестер забути про ту дурнувату і нав’язливу ідею з прізвиськами. – Я бачив того орка пару разів, і чесно кажучи здивований що на тобі ні подряпинки.

– Ой, та годі, – перебила його Ньяда. – Те що він здоровань ще нічого не означає. Знаєш як кажуть? Велика шафа гучно падає. Та я б з ним упоралась вже за два своїх коронних удари. А про його слабака брата нічого й говорити. Там ні з ким возитися!

– То може покажеш Олі як треба битись, м? – голосна і балакуча Ньяда набридла вже навіть Вілкасу. – Ставлю 10 золотих на те, що ти і оком не змигнеш, як опинишся на землі, не те щоб хоч раз зможеш завдавати їй свого коронного удару.

– Оце вже діло, – оживився Торвар та, вмить покинувши свої мляві тренування, підійшов до столу. – 10 золотих на перемогу Ньяди.

Така підтримка брата по зброї додала Ньяді ще більше впевненості. Вона гордовито поглянула на Олю, очікуючи певне, що кандидатка у Соратники побоїться прийняти цей виклик.

Прибулиця запитливо поглянула на Вілкаса, щоб переконатись, чи той, бува, не пожартував, поставивши на її перемогу і затіявши увесь цей дитячий садок. Вона не сумнівалась в собі ні секунди, але була щиро здивована, що старший соратник став на її бік, а не на бік своєї учениці, яку тренує вже не перший місяць.

У відповідь на її німе запитання чоловік ледь помітно всміхнувся.

– Я не проти, – самовпевнено продовжила Ньяда. – Ставлю 100 золотих на свою перемогу. Що скажеш? – запитливо кивнула в сторону Олі.

– Таких грошей у мене немає, – сказала жінка, у відповідь на що почула розчаровані зітхання натовпу. – Проте я маю дещо цінніше.

– І що ж це? – насмішкувато фиркнула Ньяда.

– Моє ім’я, – і натовп знову оживився. – Якщо переможеш мене, матимеш повне право дати мені будь-яке прізвисько, яке тільки забажаєш, і я з честю та гордістю носитиму його.

– Оце вже діло, – Фаркас весело гуркнув по столу кулаком.

– Якщо усі згодні, потисніть одна одній руки і йдіть на майданчик, – Вілкас взяв на себе роль судді. – А ви панове робіть свої ставки.

Суперниці швидко вийшли на двобій. Ньяда прийняла боксерську позу, готова завдати Олі своїх знаменитих стусанів. Оля ж стояла в оборонній позиції, лише злегка піднявши руки з розкритими долонями вперед.

— Та починайте вже! — викрикнув хтось на ґанку.

Ньяда активно замахувалася кулаками, намагаючись вразити суперницю то в обличчя, то в живіт. Проте Оля легко ухилялася від її ударів, граційно переступала з ноги на ногу, кружляла навколо соратниці, дражнила її, але не давала жодного шансу дістати себе.

Дуже скоро Ньяда стала роздратованою і почала вкладати в свою атаку усю лють та гнів.

— Досить танцювати! — викрикнув Вілкас. — Закінчуйте.

Послухавшись капітана, Оля вчергове ухилилася від удару молодшої соратниці, зробила крок їй назустріч, і за мить опинилася в неї за спиною. Вона щосили вдарила Ньяду під коліно і сильним поштовхом між лопаток відправила суперницю на землю.

– Кулак в тебе може і залізний, та ноги твої наче з сирого тіста, – на останок прокоментувала Оля.

– Про що я говорив тобі не одноразово, – додав Фаркас. – Треба було більше працювати ногами, Ньядо.

– Гадаєш це було так просто? – роздратовано гаркнула жінка, піднімаючись з землі. – Може сам спробуєш?

– Дивися і вчися! – наставницьким тоном відповів чоловік і став навпроти Олі. – Ти ж не проти розім’ятись ще трохи? – запитав у неї.

– Ставка та сама, – спокійно відповіла прибулиця, поправляючи свій одяг. – Твої 100 золотих проти мого імені.

– Що ж, – чоловік явно не планував брати участь у цьому балагані. Проте на його обличчі зчитувалась відверта впевненість у собі, тож, не довго думаючи, він почав загортати рукави своєї сорочки та відповів: Домовились. Готова?

– Майже.

Оля не хотіла довго возитися з Фаркасом. Вона бачила здібності кожного соратника і розуміла що цей двобій легким не буде. Тому жінка вирішила схитрити. Її волосся було зібрано в незграбну гульку, і після поєдинку з Ньядою сильно розтріпалось. Ефектно та демонстративно розпустивши його, вона вабливо поглянула на Фаркаса, який швидко повівся на її наживку і заворожено вирячивсь на неї, злегка привідкривши рота.

Хутко та вміло зібравши своє волосся назад до купи вона коротко відповіла: “Я готова” і швидко атакувала суперника, доки той не отямився і не зробив це першим.

Вже за мить вона сиділа в нього на плечах, та чимдуж здавивши його голову своїми стегнами, виконала розворот усім своїм тілом, змусивши суперника піддатись і впасти на землю.

– Що це було? – розгублено буркнув соратник коли його голова і шия були нарешті звільнені з полону.

– Ноги в тебе може і сильні, проте маєш слабкі очі і відволікаєшся на всяку хрінь, – жінка дозволила собі оцінити і Фаркаса, не дивлячись на те, що він член Кола.

– Що ж, тут я сам винен, – почав виправдовуватись чоловік. – Проте наступного разу тобі так не пощастить, – доповнив з нотками погрози і образи.

Легко упоравшись з таким суперником Оля відчула як в ній розгорівся азарт.

– Ще хтось бажає спробувати себе? – гордовито спитала у решти соратників.

– Я не дурний битися з тобою у рукопашну, – відповів Атіс. – Та як щодо мечів?

– Добре, – спокійно погодилась жінка і підійшла до стійки з тренувальною зброєю. – Ставка та сама.

Атіс був вельми справний з мечем, а його техніка бою сильно відрізнялась від інших. Він рухався дуже швидко, бив акуратно та з ювелірною точністю. Проте, поки Оля дотримувалась захисної тактики, усі його атаки були перехоплені та відбиті. Ельф продемонстрував усі свої фінти та прийомчики, намагався схитрити, вдарити в спину. Скоро він почав повторюватись та став передбачуваним. Тоді жінка вирішила нарешті атакувати його, за пару контрударів змусивши Атіса впустити свою зброю на землю.

– Мені подобається твоя техніка бою, проте вона дещо обмежена. Буду з тобою відвертою, усі твої прийоми я вивчила ще коли сиділа отам і чистила баняки, – Оля вказала на закуток під ґанком. – Тож тобі варто попрацювати над новою технікою. Ще є охочі? – вона знову звернулась до глядачів за столом. На їхніх обличчях було щире враження. Ентузіазм і самовпевненість змінилась на смиренність і скромність. Лише Вілкасу було весело.

– Гадаю, на сьогодні тренування закінчились. Прошу усіх не затримувати виплати переможцю і розрахуватись з нею до кінця цього дня, – повідомив чоловік організаційним тоном. Вочевидь, серед соратників парі і ставки були звичною справою.

– Здається пахне обідом, – щиро зрадів Фаркас і швидко зник за дверми Йорваскру ніби нічого не сталося.

Решта порозходились хто куди. На ґанку лишився тільки Вілкас.

– Ти маєш напрочуд гарний настрій, – здивувалась Оля.

– А не повинен? Я щойно виграв чимало грошенят.

– Але ж ти багато часу витратив на тренування новобранців і я гадала що їхня поразка засмутить тебе.

– Так, я справді витратив на них багато часу. Усі вони прийшли сюди зі своїм бойовим досвідом за плечима, і усі вони не хотіли вчитися чомусь новому, бо були переконані у своїх здібностях. А ти сьогодні дуже наочно показала їм що це не так. Ну а з Фаркасом вийшло кумедно. За нього можеш не хвилюватись. Навряд чи він образився, – чоловік забрав свій виграш зі столу і теж зібрався йти. – Якщо боржники не віддадуть тобі сьогодні гроші, скажеш мені.

– А як щодо тебе? – Оля з інтересом поглянула на Вілкаса.

– Ти про що?

– Про парі. Не бажаєш сам спробувати свої сили? – вона відверто не знала яким буде результат поєдинку, та їй дуже кортіло випробувати свої сили з суперником її рівня.

– Ти серйозно? – розсміявся чоловік. – Б’єшся ти непогано, згоден, але не варто бути аж такою зарозумілою.

– Що таке? Боїшся програти? – вона знала що задирається і поводитися ніби буйноголове хлопчисько, але нічого не могла з собою вдіяти, бо так сильно хотіла його подражнити.

– Ти не знаєш, на що підписуєшся, – чоловіку безперечно сподобався цей виклик. – Готуйся бути приниженою. І не очікуй від мене потурань.

– То може збільшимо ставки? – впевнено запропонувала жінка. – В мене все ще є моє ім’я. До нього я готова додати увесь зароблений сьогодні виграш та свою колекцію смарагдів. Це все що в мене є. А ти готовий поставити щось цінніше за гроші?

– Наприклад, що? – чоловік виглядав трохи здивованим.

– Свою кімнату.

– Що? – у соратника аж дихання перехопило. – А чи ти не знахабніла?

– Яка різниця, якщо ти впевнений, що я програю, – жінка глузливо пожала плечима.

Вона заманила його у капкан і тільки зараз він це зрозумів. Адже тепер відступити для нього значитиме здатися. Вибору вона йому не лишила, хоч і сама не була впевнена у своїй перемозі. Що ж, або пан або пропав!

Битися з Вілкасом було так само тяжко, наче битися з усіма її попередніми суперниками разом узятими. Він був спритним і сильним, не давав їй жодного шансу на передих. Хоч чоловік і отримав від неї пару добрячих копняків, проте продовжував битися так, ніби це були дрібниці. Їй теж дісталось декілька разів, і чоловік не збрехав, коли казав, що поступків не буде. Вони намагались якомога скоріше виснажити один одного, відібрати усі сили до останньої краплини. Суперники випробовували одне одного на міць, на терплячість. Та жоден з них не хотів здаватись, не хотів падати на землю.

Битва затягувалась, потрібно було змінювати свою тактику. Окрім того, почався дощ і це ускладнювало все: опинитись на землі можна було лишень підковзнувшись на багнюці. Тому Оля вирішила трохи розізлити Вілкаса, пограти на його нервах. Тоді вірогідність того, що він помилиться, збільшиться в рази.

Нарешті їй вдалось вдарити чоловіка так, що той на мить втратив рівновагу і впав на одне коліно. Вона відійшла трохи назад і почала дражнитись:

– Знаєш, я тут подумала, коли переїжджатимеш у спільну кімнату до решти молодших соратників, то свою бібліотеку можеш залишити у моїй кімнаті. Я про неї піклуватимусь, не хвилюйся.

– Розмріялась, – посміхнувся чоловік і зняв з себе мокру від дощу сорочку. Здається в нього теж була якась тактика.

Вони знову зійшлись у поєдинку. Тоді Вілкас сам не очікуючи цього, вдарив її по обличчю.

– Гей! – обурилась жінка і зупинила бій.

– Я не хотів.

– Знаєш, я б могла одразу ж зарядити тобі поміж ніг і йти спокійно збирати свої речі для переїзду. Проте…

– Я ж сказав, що не спеціально.

Жінка підійшла до стійки з тренувальною зброєю і взяла два мечі. Одноручного лишила собі, а дворучного шпурнула Вілкасу прямо у руки.

– Непогано розім’ялись, так? – удала ніби зовсім не стомилась. – Ускладнимо процес?

– Ти ж усвідомлюєш, що сама щойно підписала собі смертний вирок і відібрала в себе той єдиний примарний шанс на перемогу, який мала?

– Я усвідомлюю, що з килимами у моїй новій кімнаті буде куди затишніше. Можливо я навіть заведу кота. Милого, пухнастого. Спатиме собі на ліжку, тішитиме мої очі. Непогано, скажи?

Почувши про кота, соратник вмить змінився на лиці. Здається, вона його добряче зачепила.

– Боюсь, у стінах Йорваскру він проживе дуже коротке життя, навіть як для тварини.

Дзвін сталі здається було чутно навіть за стінами Вайтрана. Битися ставало дедалі складніше. Сили вже полишали її, дощ перетворився на зливу, а тренувальний меч був тяжким і не зручним та навпаки ніби сковував її рухи. Соратник здається не переймався ні через що. Врешті він доклав усіх сил у свій останній контрудар, від чого Оля ледь не впала.

– Знаєш, а Підміталка не таке вже й погане прізвисько. Я звісно ж маю ще пару трійку непоганих варіантів для твого другого імені, проте не стану одразу ж відхиляти ідею своїх сестер, – чоловік помітив, що вона стомилась, та вирішив подражнити її на останок. – Можливо тобі варто змінити усе ім’я, не тільки прізвисько?!

Змінити ім’я? Її ім’я? Але ж це все що вона має! Це все що лишилось в неї з минулого життя! Це все що вона мала, за що трималась, коли була лиш блукаючою душею. Це чи не єдине нагадування про те хто вона насправді і звідки прийшла!

– Краще одразу переріж мені горлянку, – відповіла без жодного натяку на жарт чи сарказм, відчувши шалену злість у її грудях.

Це неповага до неї, до її історії! Досить возитися з ним! Досить дражнитися! Досить удавати, що не б’єшся упівсили! Досить прикидатися слабшою за нього! Час закінчувати цей спектакль!

Вона атакувала його з такою люттю і жорстокістю, яку у свій час міг бачити та відчувати лише Моріхаус. Соратник ледь встигав ухилятись, та все одно пропустив один удар, що залишив неглибоку подряпину на його грудях.

Бійка ставала все більш вражаючою та динамічнішою. Лезг їхньої сталевої зброї переплітався з яскравими спалахами іскор. Вони змагалися на межі життя та смерті, допоки не загнали один одного у глухий кут – їхні леза водночас дістались ший своїх опонентів. Вони були промоклі до останньої нитки, тяжко дихали, але все ж стояли нерухомо й тримали свої мечі. Мовчки глянули один одному в очі. Жінка очікувала побачити на його обличчі приниження, лють та зневагу. І якби він перетворився на вервольфа, її б це не здивувало ані скільки. Та все що було в його очах це… визнання. Визнання її як справного воїна, як рівної йому. Він посміхнувся і в її грудях щось кольнуло. Здається у капкан потрапила вона сама. Святі небеса, як же це зараз недоречно!

* * *

Її серцебиття змінилось. Воно більше не мало старої рівномірності. Його невдалий жарт про зміну імені змусив жінку по-справжньому лютувати. Вілкас це добре відчув не тільки у бою і не просто побачив це у її очах. А Оліне серце… Воно наче кричало на нього. А тепер… Вона тримає свого меча біля його шиї, а в її очах збентеженість і здивування. Він посміхнувсь, дав знати що все добре. А у відповідь її серце зазвучало геть інакше… Ритм змінився і став знайомий йому. Але так дивно почути його у грудях цієї жінки. Невже це стукала симпатія?

– Довго ще так стоятимете? – пролунав голос Провісника, який здається вже довгий час спостерігає за ними з ґанку. – Маю сказати, ви потішили старого. Давно я не бачив такого якісного бою. Але давайте завершуйте. Є розмова.

Воїни опустили мечі, проте лишились стояти на своїх місцях.

– Ми уклали парі, тож маємо продовжити, допоки один з нас не переможе, – наголосила жінка.

– І що ж на кону?

– Кімната Вілкаса, або він вигадує мені прізвисько з яким я житиму до кінця своїх днів.

– Тоді я нагадаю тобі що ти ще не стала однією з нас, аби претендувати хоч на якийсь окремий закуток у цьому домі. А прізвисько воїну краще заслужити у славних пригодах та битвах, якщо ти хочеш, щоб твоє ім’я звучало гідно. Хіба ні? Тож парі скасовується. Ходіть но краще всередину. Ви мокріші за рибу в ставку.

Наче винуваті діти, вони мовчки пішли слідом за ним. Частково Оля була рада, що все скінчилось, бо не знала скільки ще вона протримається. Але водночас з тим вона подумки сварила себе за слабкість яку проявила. А ще вона зареклась більше ніколи не дивитись Вілкасу в очі.

– Як переодягнешся, зайдеш до мене, – сказав старий Олі, та потім звернувся до Вілкаса. – А ти ходи зі мною, поговоримо.

Чоловіки без поспіху спустились на нижній поверх і закрокували в сторону кабінету Провісника.

– Я взагалі то, чекав тебе ще зранку. Я гадав, що ти повернешся раніше за неї.

– Зранку я вас не застав. Тож як зазвичай пішов на тренування.

Чоловік все-таки вирішив не ділитися Оліними секретами з вожаком, тому спробував уникнути розмови щодо його останньої мандрівки. А якщо старий наполягатиме, він не буде удаватись в подробиці.

– Так. Я ходив до поштаря запитати чи не було ворона з Вінтерхолда. Адже той учений, як його…

– Горацій.

– Так. Він вже мав би прибути у Колегію. А звістки від нього жодної. Якщо так піде і далі нам доведеться до нього навідатись.

– А нас впустять у Колегію? – здивувався молодий соратник.

– Звісно ж ні. Проте я маю деякі зв’язки в тамтешній корчмі і, думаю, нам вдасться зустрітись з ним там. Ваша остання розмова… Ти впевнений що не налякав його?

– Я лише наголосив, що за брехню ми не платитимемо.

– Добре, – старий задумливо погладив бороду та сів за свій робочий стіл. – То розкажи, що тобі вдалося з’ясувати щодо цієї жінки? Чому ви повернулись разом?

– Бо вона далеко не дурна і знала що я стежив за нею ще від самого Йоррваскра, хоч я жодним чином себе не видавав. Тож коли ми зустрілись обличчям до обличчя, я прийняв рішення супроводжувати її, щоб спостерігати за нею і надалі.

– І що ж ти побачив?

– Вона безперечно має свої дивності, та вірити їм можна. В цьому я упевнений.

– А як щодо Срібної Руки? Вона немає з ними нічого спільного?

– Я радше повірю у те, що вона впала з неба, аніж у хоч якусь ймовірність, що вона пов’язана з тими телепнями.

– Добре, – вожак відкинувся на спинку свого стільця і хитро заглянув Вілкасу в очі. – Є щось особливе, що мені було б варто про неї знати?

– Якщо вас цікавить щось конкретне, то гадаю ви можете спокійно запитати в неї. Чи не єдине що я зрозумів щодо цієї жінки, це те що вона не має звички брехати.

– Добре-добре. Я лише хочу запевнитись що вона не задурила тобі голову, – Кодлак ледь помітно підморгнув. – Тримати розум холодним це дуже правильно. Проте не одним тільки розумом ми керуємось.

– Це ви про що? – Вілкас вдав, що не зрозумів старого.

Та Провісник не встиг відповісти, бо в цей момент пролунав стукіт у двері. До кабінету увійшла Оля.

– Тільки но спробуй мені вклонитися, – суворо буркнув старий, попередивши жінку.

– Хотіли поговорити? – спитала, розгубившись. – Вже обрали мені друге випробування?

– Так. Нам варто швидко покінчити з цим і не затягувати. Але цього разу підеш не одна. Зараз, – старий почав копирсатися у купі листів на своєму столі.

– З Вілкасом? – ще більше здивувалась жінка. Певне його присутність у кабінеті збила її з пантелику.

– Що? Ні. Підеш з Фаркасом. У Вілкаса справи у Вінтерхолді.

– Справді? – перепитав чоловік.

– Так. Чим скоріше вирішимо це питання, тим краще, – вожак на секунду поглянув на Вілкаса та продовжив перебирати папери. – А, ось воно, – він взяв якогось листа і передав жінці. – Фермери із Рівервуда просять про допомогу. Здається їм знову надокучають велетні. Справа не проста, та я думаю разом з Фаркасом ви швидко впораєтесь.

– А як же Древній Каїрн? – вкрай розгубилась жінка.

– А що там? – Провісник відверто не зрозумів питання.

– Уламок Вутрад, – вона спантеличено глянула на обох соратників.

– Звідки ти знаєш? – Кодлак вмить підірвався на ноги і, наблизившись до неї, заглянув їй в очі.

– Я багато чого знаю, – відповіла здивовано. – Я ж вам казала.

– В такому разі, що ще тобі відомо? – старий склав руки на грудях та продовжив уважно вивчати обличчя жінки.

– Мав з’явитись якийсь учений, який вказав би на Древній Каїрн. Хіба не про нього у Йоррваскрі зараз усі торочать?

– Так, проте місцеперебування уламка він ще не вказав, – пояснив ситуацію Вілкас.

– Це…це може бути, – вона забігала очима по кімнаті, активно щось обдумуючи. – Бо він ще сам не знає. А значить і Срібна Рука. Добре, це дуже добре. Бо тоді вони не встигнуть влаштувати там пастку для нас, і ми з Фаркасом зможемо спокійно забрати уламок.

– З чого це ти взяла що у Каїрн підеш ти? – обурився Вілкас.

– Стривай но, – вожак попросив його почекати з коментарями. – Тобто хочеш сказати що той… Горацій працює на Срібну руку? – він помітно розсердився, адже був певен що тому ученому можна вірити.

– Не можу точно сказати. Можливо так. А може й ні. Може ті срібнорукі у певний момент викрали б інформацію, або викупили б її у того вченого, чи змусили б його розповісти усе що знає, погрожуючи розправою. Та яка тепер різниця?! Ми знаємо де лежить той уламок. То ходімо і заберемо його. Він же ж останній, вірно?

На превелике здивування Вілкаса Кодлак розгубився. Старий певне не очікував, що справа останніх років його життя має усі шанси так швидко завершитись вже сьогодні-завтра.

– То що скажете? – жінка не дозволила Кодлаку зануритись у свої роздуми.

– Так. Треба діяти. Ми маємо бути там першими за них. Велетні скасовуються. Підете з Фаркасом в Древній Каїрн.

– З усією повагою, Провіснику. Чи не краще з Фаркасом піти мені?

– Ти сказав, що їй можна вірити. До того ж хіба вона не втерла тобі носа сьогодні? – вожак всміхнувся до чоловіка, вказавши на подряпину на його грудях.

– Якби в мене був мій меч, а не той залізний патик, що ви звете тренувальною зброєю, то я б вже почивала на лаврах, – додала глузливо Оля.

– Звичайно, вся справа у цьому, – саркастично фиркнув Вілкас, – а не тому, що…

– Досить про це зараз, – гучно мовив старий. – Послухай-но мене уважно, дівчинко, – в мить він зробився вкрай серйозним. – Результат цього походу вельми важливий. Тому з тобою піде Фаркас, щоб допомогти в разі чого. Але тільки допомогти. Тож ти маєш усвідомлювати, яка велика відповідальність лягає на твої плечі.

– Я розумію.

– І коли ти повернешся до нас з уламком, то ще раз продемонструєш Йоррваскру свою відданість і честь. На цьому твої випробування закінчаться, і тоді я з гордістю називатиму тебе сестрою.

– Домовились, – Оля кивнула в знак згоди і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері.

– Я знаю, що ти волів би це зробити сам, проте я вже пообіцяв твоєму брату, що на випробовування новачка піде він. Ти ж знаєш, як він любить трохи помучити і полякати новобранців.

– Угу, – усміхнувшись, погодився чоловік, та подумав, чи Фаркас, бува, сам не злякається, коли усвідомить чию спину він насправді прикриває.

* * *

Першу половину шляху до Древнього Каїрну соратники йшли мовчки. Увесь час Оля поглядала на важкі темні хмари, що затягнули небосхил, намагаючись прикути до них усю свою увагу, і не думати про Фаркаса, який так тихо йшов поряд. Після їхнього двобою вона не знала як заговорити з ним. Сто золотих, які чоловік програв учора, були передані їй через Тільму. Невже він на стільки образився? Але чому? Якийсь дитячий садок!

– В мене стійке відчуття, що ти ображаєшся на менше, – зрештою вона не витримала і припинила мовчанку.

– Що? – чоловік був занурений у свої думки й не очікував розмови. – Та ні. Чому ти так вирішила?

– Ну, вчора я перемогла тебе на очах у молодших соратників, і зараз ти мовчиш.

– А. Та ні. Я лише думаю скільки ворогів сьогодні поляже від мого меча і чи достатньо я його нагострив.

Оля ледь стримала сміх. Його думки були такими типовими для нього!

– Гадаю, що в тому каїрні крім драугрів ми не зустрінемо більш нікого. А скелети рубати буде не важко.

– Не скажи. На драуграх як правило древня нордська броня. А це тобі не ті брязкальця, що зараз кують у Скайрімі. То зовсім інша якість. Тож бий точно й обережно. Достатньо лиш пару разів мечу зустрітись з тим металом, і все – він вмить затупіє, якщо взагалі не зламається. А часу виправити ситуацію не буде. Якось я навіть бачив, як меч розкришився від удару об таку броню. Знавав я одного хлопця…

Фаркас продовжив свою довгу інформативну лекцію про види зброї та про методи догляду за нею, розбавляючи усе це повчальними історіями із життя. А Оля мовчки йшла поряд і тішилась його простодушності.

Вже було давно за опівдні, коли вони нарешті дістались каїрну. Переконавшись, що поряд немає нікого зі Срібної Руки, соратники взялися відкорковувати старі вхідні двері до крипти, які здається не відкривав ніхто сто років як. Оля ретельно відчищала механізми дверей від старого бруду та обривала густий бородатий мох, що так щільно покривав усе навколо, і здається проник у найтонкіші прорізи дверей. Тим часом Фаркас уважно роздивлявся вхід та шукав його найслабше місце, аби ці старі металеві двері нарешті поступилися і впустили їх всередину. Зрештою, коли прибирання було завершене перед ними величались добротні залізні ворота, прикрашені вишуканою ковкою та візерунками, притаманними древній нордській культурі. Всю цю красу доповнював масивний замок посередині, який як виявилось хтось забув зачинити.

– Дивно, що вони відчинені, – Оля тихо озвучила свої підозри, коли вони нарешті переступили поріг каїрну.

– Нічого дивного. Певне якийсь жрець, що колись доглядав за цим місцем, не мав звички їх зачиняти, бо знав що скоро повернеться. Але одного дня не повернувся.

– Жреці доглядали за усипальнями? – жінка спочатку здивувалась, але потім усвідомила що це логічно – хтось та й має за ними доглядати.

– Жреці Аркея, родичі, маги. Але я про те не так багато можу розповісти. То краще питати мого брата. Він усе на світі знає, – гордо відповів чоловік, обережно розглядаючи мертвого драугра на ритуальному столі.

– Мені ще дивно, чому всі знають про це місце, але, враховуючи стан вхідних дверей, сюди явно ніхто не заходив вже дуже давно. Невже у Скайрімі мало шукачів пригод і тим паче шукачів скарбів?

– Та повно! Але такі місця дуже небезпечні, і то ні для кого не секрет. Магія, капкани, драугри і хто знає що ще на нас тут чекає. Тож нам теж варто бути вкрай обережними і надалі йти тихо.

Вони повільно і акуратно просувались вузькими кам’яними коридорами, що слабко освітлювались поодинокими магічними свічками у нішах стін. Оля спинилась біля однієї та деякий час уважно її розглядала. Ясний вогник пострибував вверх-вниз та тихо потріскував, проте свічка не танула і не зменшувалась, а її віск не стікав донизу застиглими краплями. “Як зручно!” подумала жінка. Та це не єдине, що здивувало її. Вона очікувала почути тут запах мертвої плоті, гнилі та цвілі. Але повітря було напрочуд свіже, пахло хвоєю, травами та ладаном, аромат якого нагадав їй церковну службу і поховальну процесію.

Соратники продовжили блукати коридорами, спускалися все нижче і нижче та обережно крокували один за одним слід у слід, аби не наткнутись на одну із пасток, що так хитромудро були розміщені за кожним поворотом.

Часом жінці здавалось, що вони ходять, по колу, а інколи здавалось що ціла вічність вже збігла з моменту як вони тут, проте озираючись назад, вона усвідомлювала, що соратники минули лише декілька кімнат.

Зрештою добра вдача покинула їх – одну з пасток було активовано. Сплячі мерці прокинулись і в ту ж секунду стали нести свою одвічну службу, захищаючи Каїрн від непроханих гостей.

Яра битва почалась між живими та мертвими. Дзвін металу гучно лунав усіма коридорами та кімнатами, закликаючи приєднатись до бою та виконати свій смертний обов’язок усіх хто ще спить.

Дуже скоро соратників оточили з десяток древніх воїнів.

Хоч під бронею в них була суха та дрябла плоть, проте силу вони мали богатирську. Битися з ними Олі було не так легко, як вона думала. Пригадавши таку, на перший погляд, недоречну Фаркасову лекцію про древню нордську броню, жінка стала уникати ударів своїм мечем по металевим пластинам, що глухо брязкали на грудях мерців.

Вона вдало відбивала їхні атаки, і так само вдало їх атакувала, але ні пронизливі рани у живіт, ні відрубані руки не спиняли ворогів. Не мечем, так руками забальзамовані солдати були готові задушити свого суперника. Не руками, так зубами вони намагались вчепитись в Оліне горло.

– Бий по шиї, – вигукнув Фаркас, на секунду відволікшись від настирних мертвяків, що здається вже вишукувались у чергу, аби прикінчити соратника.

Підказка чоловіка виявилась напрочуд ефективною, і вже скоро безголові всохлі тіла глухим металевим дзвоном падати до ніг воїтельки.

Соратникам лишалося вбити двох-трьох мертвяків, коли неймовірно гучно пролунало:

– Фус Ро Да!

Потужна повітряна хвиля відштовхнула жінку на метра три та збила з ніг. Швидко піднявшись, Оля побачила високого драугра в рогатому шоломі, що неспішно виходив з найтемнішого закутка кімнати. Їй не потрібно було пояснювати хто це і що в цю мить відбулось. Вона знала, що перед нею генерал, і вбити його буде дуже не просто.

Соратники швидко впорались з рядовими і приготувались до бою з командиром. Живі намагались оточити мертвого, проте жінка так до кінця і не зрозуміла, хто тут насправді у виграшному положенні.

Мертвий сторож тримав по міцному мечу у кожній руці та бився так, ніби на потилиці мав ще пару очей. Скоро Крик пролунав знову, та не цей раз в сторону відлетів Фаркас, вдарившись спиною об камяну стіну. Тим часом соратниця атакувала ворога як могла, била по ногах та по шиї, проте здавалось, що тіло його було пронизане чистим ебонітом, а не бальзамуючою рідиною. Окрім того, ухилятись від його надгострих мечів було ще складніше. Одне лезо навіть дісталося її плеча, у відповідь на що пролунав моторший сміх генерала. Битися з ним ставало дедалі важче, адже драугр був напродчуд швидким – моментами Олі здавалось що в нього не дві руки а чотири.

Жінка вже була готова кричати на Фаркаса, який так і не повернувся на поле бою, але почула грубий рик. За спиною мертвяка з’явилась велика чорна волохата постать вовкулаки. Яскравість його червоних палаючих очей могла скласти конкуренцію всім разом узятим магічним свічкам, що світили навколо.

Метаморфоза чоловіка здається навіть розважила генерала. Він показово розвів плечима, розминаючись, та сказав щось незрозумілою мовою. Вовк не став чекати доки мертвий договорить та почав шматувати його суху плоть своїми могутніми та гострими як леза кігтями. Пару разів мечі драугра суттєво ранили тіло вовкулаки, та він на те зовсім не зважав. Однією лапою Фаркас вчепився ворогові в броню та підняв його над землею, іншою схопив за голову, та доклавши чималих зусиль відірвав її. Рештки мерця посипались на землю, а згодом і його голова покотилась кудись у запилений зашморг кімнати.

Жінка не знала як поводити себе біля волохатого і хвостатого Фаркаса, тому лишилась стояти непорушно і дивитись йому у вічі. Грізним риком та бризками слини він обдарував жінку, а потім перетворився назад на людину.

– Що, злякалась? – самовдоволено розсміявся. – Бачила б ти своє лице!

– Емм… Шкода тебе розчаровували, проте ти не перший вовкулака, якого я бачу. І ваш секрет Кола для мене не секрет. Я просто не знала, чи ти контролюєш себе у цьому вигляді…

– Злякалася-злякалася, я бачив, – посміхнувся соратник, обережно оглядаючи свої рани на лівому боці. – Тобі певне Вілкас розповів про нас? Щось він балакучим став. Ви з ним багато часу провели разом, – пролунало двояко.

Жінка зняла свій ранець, та зазирнула всередину в пошуках завбачливо складеної там чистої ганчірки та зілля. Особисто Олі усе це навряд чи колись буде потрібне, проте воїтелька завжди була обачною і вважала що краще бути готовою до всього. Тому навіть трохи зраділа, коли її саморобний набір для першої допомоги так швидко став у пригоді.

– Я знала вашу таємницю з самого початку. Та давай краще зосередимось на нашій цілі, – чомусь роздратувалась жінка, допомагаючи напарнику швидко обробити рану. – Ти як? Зможеш далі битися? Ці драугри прибігли сюди з тої крипти, що попереду, але я гадаю нам не варто сподіватись на те, що там прокинулись усі хто мав би.

– Я буду в порядку. Заживе, як на собаці, не встигнеш і оком змигнути, – чоловік підморгнув та вмить посерйознішав. – А щодо мерців. Так. Навряд чи це всі. Попереду ще багато роботи, – він озирнувся та знову поглянув на Олю. – А ти швидко вчишся, цуценятко! Новобранці як правило погано орієнтуються на полі бою. Тільки і вміють що мечами махати направо і наліво, а коли бачать справжню небезпеку, тікають куди бачать. А ти молодець!

Цуценятко?! Вона йому що, якась шмаркачка? Та знав би він, що знає вона!

У ту ж мить буря їдких емоцій зародилась у її грудях. Олі захотілось негайно вколоти соратника чимось, обізвати, принизити. Та зрештою, жінка стрималась, усвідомивши на скільки пихатою і гордовитою вона знову стає. Це потішило і розчарувало її водночас.

Воїни продовжили свою тиху і обережну подорож коридорами Древнього Каїрну. Час від часу їм зустрічались живі мерці, які ніби самі заблукали й шукали вихід.

Згодом коридори та кімнати темнішали, повітря ставало затхлим і смердючим. Бородатий мох змінився на гидку та липку павутину.

– Здається попереду гігантські павуки, Фаркасе. Приготуйся.

Почувши це, він змінився на обличчі. Арахнофобія перетворила сміливого та відважного чоловіка на налякане дитя.

– Я знаю, що ти їх боїшся. Та я теж їх не люблю, – вона спробувала заспокоїти товариша. – Мені завжди здається що павук залізе мені у вухо відкладе там яйця, або взагалі застрягне там і його неможливо буде дістати. Але ці павуки у наших вухах не помістяться. Я вже мала справу з такими пару днів тому. Нічого особливого. Можна швидко відрубати їм лапи, щоб не бігали. Головне не давати їм плюватись на тебе своєю отрутою.

– Так, я знаю, – моторошно відповів чоловік. – Я теж з ними вже зустрічався.

Розбиратись з павуками Олі довелось самотужки. Фаркас не верещав наче мала дівчинка, та вочевидь страх повністю паралізував його. Він наче вкопаний стояв у кутку кімнати, тримаючись якомога далі від павутиння і гігантських членистоногих. А коли від Оліного меча поліг останній павук, чоловік швидко перейшов у інший кінець кімнати, оминаючи рештки цих повзаючих тварюк, аби продовжити свій шлях.

Соратники минули ще з двійко кімнат та перебили з десяток драугрів, коли нарешті дійшли до головної усипальні.

– Даремно ти тоді перетворився на вовка. – сказала тихо Оля, уважно розглядаючи приміщення.

– Чому це? Я взагалі то врятував твою шкуру.

– Ми б впорались з тим генералом і без цього. Проблема тепер в тому, що в цій кімнаті є те що ми шукаємо. І я не здивуюсь якщо її охороняють ще як мінімум троє таких мерців. Я про те, що тут твої здібності були б доречніші.

– Не бачу ніякої проблеми, – прошепотів Фаркас. – Якщо треба я стану перевертнем знову. А потім ще раз. Скільки захочу!

– Хіба так можна? – здивувалась воїтелька. – Але ж Вілкас казав що навіть раз на день то багато…

– У кожного свої стосунки з Хірсином, – він пожав плечима. – Ходімо.

Оля швидко відшукала уламок, адже той лежав в самому центрі кімнати на вишуканому кам’яному постаменті, підсвічений неприроднім срібним мерехтінням, наче найбільший і найцінніший скарб усього цього світу. Та тільки жінка торкнулась його, як земля здригнулась, і ніби ні звідки на соратників знову полізли мерці.

– Фус Ро Да!

Цього разу Фаркас не став зволікати, і одразу ж перетворився на вовка. Доки він справлявся з генералом, Оля боролася з рядовими.

Скоро дзвін сталі стих, і на землю впало останнє забальзамоване тіло. Полегшено зітхнувши, жінка зловила себе на думці, що була дещо самовпевненою, переоцінила себе і так само недооцінила сили своїх ворогів та їхню кількість.

Зрештою, оглянувши приміщення в пошуках цінних і корисних речей, втомлені соратники не поспішаючи, рушили до виходу з Каїрну.

– Гадаю, нам варто заночувати тут, – запропонував Фаркас, виглянувши на вулицю. – Вже ніч на дворі, до того ж сильний дощ.

– Думаєш, тут безпечніше? – спитала Оля, обережно оглядаючи кімнату. – Є вірогідність, що ми перебили не всіх?

– Будемо тримати вахту по черзі, – смачно позіхнувши, чоловік дістав свій спальний мішок і простелив його в напівтемному і затишному кутку кімнати. – Я буду першим, якщо хочеш.

– Добре, – невпевнено відповіла жінка, все ще оглядаючи кімнату.

Та вона сьогодні навряд чи засне. Після бою з мерцями адреналін в її крові ще досі не вщух, окрім того, доволі високою була вірогідність візиту срібноруких, і менш за все Олі хотілось, щоб їх застали зненацька.

Ніч потроху спливала. Знічев’я Фаркас підбирав камінці в себе під ногами і кидав їх в стару тріснуту урну, що стояла за декілька метрів від нього.

Оля відсторонено спостерігала за цією пустою розвагою, подумки налаштовуючи себе на ще одну битву.

– Чому ти не спиш? – спитав чоловік.

– Маю дивне передчуття небезпеки, – відповіла тихо. – Нам варто бути на сторожі, – вона поглянула на соратника і зустрілась з нерозумінням на його обличчі. – Я не про мерців, – швидко поправила себе. – Гадаю, що Срібна Рука вже йдуть сюди, і ми можемо зіштовхнутись з ними вже сьогодні.

Жінка підійшла до вхідних дверей і визирнула на вулицю. Вона сподівалась, що зможе оцінити ситуацію навколо них з допомоги яструба, але ніч видалась дуже темна, а дощ, здається, тільки набирав сили.

Приречено зітхнувши, жінка закрила двері назад та тихо підійшла до свого ранця. Дістала спальний мішок, розстелила, лягла, закрила очі. Та сон все не йшов.

– Значить не любиш павуків? – спитала у Фаркаса аби скоротати час.

– Угу, – неохоче відповів чоловік. – Коли був малий, я їх не боявся. Але якось ми з братом грались біля старої закинутої шахти. Вилізла звідти велика павучиха і вжалила мене в стегно. Пам’ятаю, як я тиждень лежав в ліжку паралізований нижче грудей. Тоді я злякався що більше не зможу ходити…

– Страх це нормально. Страх робить нас живими, – Оля спробувала висловити підтримку, обдумуючи зв’язок між найбільшим страхом людини та її дитячими травмами.

Соратники знову замовкли. Жінка закрила очі і спробувала втихомирити свої тривожні думки аби хоч трохи поспати.

– Що сталося у твоєму останньому поході? – спитав чоловік.

– Ти про що?

– Мій брат пішов за тобою. А коли повернувся… Він і так не з говірких, проте став ще більш мовчазним. Постійно обдумує щось. Цей його вираз обличчя я добре знаю. Окрім того… – чоловік різко замовк.

– Що?

– Слухай, скажу як є – ти дивна. І я не можу сказати що хтось у Йоррваскрі хорошої про тебе думки. Але після вашого повернення мій брат змінив своє ставлення до тебе. А він взагалі-то рідко з ким буває приязний. Тим паче з дівкою, яка ще вчора мила баняки.

– На скільки мені відомо всі новобранці через це пройшли.

– Та ні один із них не б’ється так, як ти! Чесно?! Я люблю ходити на випробування з новенькими, щоб полякати їх трохи і поганяти. Але тобі не місце серед них. Ти молода, та в очах твоїх мудрість, а меча тримаєш так ніби пройшла з ним через вогонь і полум’я ще три життя назад. Нехай мене всі звуть пустоголовим, та є теж щось бачу і розумію, що так не буває. Тож я не знаю, хто ти, звідки і навіщо прийшла, та лише маю надію що ти не накличеш на усіх нас біди.

Оля була щиро здивована таким відвертим словам Фаркаса. Звичайно ж вона розуміла, що вирізняється з поміж інших і не сподівалась стати улюбленицею усіх жителів Вайтрана, проте почути таку правду було не дуже приємно.

– Що ж, ти правий, – бажання поспати вкінець зникло і жінка змінила положення на сидячи, щоб краще бачити свого співрозмовника. – Я справді тут не просто так. Ми з Вілкасом дійсно провели багато часу разом у тому поході, багато говорили, обоє дізнались багато нового. Якщо ти вважаєш, що ми з ним подружились, то я була б рада подружитись і з тобою. Та й з рештою соратників теж. Я не знаю куди нас усіх заведе доля, проте запевняю тебе я вам не ворог.

“Можливо навіть спаситель” подумки продовжила жінка, але скромно промовчала.

– Я лише прошу тебе не ображати брата. Ти розумієш про що я.

– Не зовсім, – відверто зізналась воїтелька.

– Колись він вже дружив з одною дівчиною, але вона пішла… Що це було? – чоловік вмить скочив на ноги і повернув до виходу.

В той момент головні двері повільно відчинились і на порозі з’явився Вілкас.

– Що ти тут робиш? – здивувався Фаркас.

– Нащо так лякати?! – Оля видихнула з полегшенням. – Я вже думала, то Срібна Рука.

– А що, є причини їх чекати? – насторожився соратник.

– Та не звертай уваги, – відмахнувся його брат та тихо додав: – Вона просто дивна. І забагато панікує.

– А я так не думаю, – обурилась жінка і визирнула на вулицю. – Дощу вже нема?

На превеликий її подив небо було чистим, а горизонт вже палав яскравими червоними фарбами, попереджаючи про скорий світанок.

– Чого ти тут? – буркнув Фаркас.

– У вас важливе завдання. Хотів впевнитись, що допомога не потрібна. То як? Знайшли уламок?

– Так, – швидко відповіла жінка та вибігла на вулицю. – Ти впевнений, що за тобою не було хвоста?

– Впевнений, – твердо відповів чоловік.

– А я ні…

Вілкас спантеличено поглянув на брата, але той лише знизив плечима.

Жінка обережно оглянула краї ями в якій знаходився вхід у Каїрн, остерігаючись появи ворога. Завмерла, прислухаючись. Вона присіла на одну зі сходинок, що вели на гору і, притулившись до стіни, поглянула в небо. Вже за мить над її головою закружляв яструб. Видавши короткий крик, птах відлетів, а жінка продовжила дивитись в небо.

– Що ти робиш? – здивувався Фаркас. – І що з твоїми очима?

– Тихо, – смикнув його близнюк.

Скоро птах знову закругляв над головами соратників і Оля вийшла зі свого трансового стану. Потираючи очі, вона швидко повернулась в крипту аби зібрати свої речі.

– Що ти бачила? – спитав Вілкас.

– Недалеко звідси є невеликий лісок. Там отаборилися з десяток чоловік. Можливо то якісь браконьєри, чи звичайні бандити…

– А можливо і срібнорукі, – додав старший з братів.

– Угу. Я можу помилятись звісно, але мені здається що я бачила в них кірки і лопати. Поряд є якісь шахти?

– Не знаю жодної, – відповів Вілкас.

– Тоді, гадаю, вони планують розкопки цього місця, гадаючи що будуть тут перші. І нам варто до них навідатись?! – запропонувала Оля, поглянувши для чоловіків. – Все одно це майже по дорозі у Вайтран.

– Може хтось пояснить мені, що щойно відбулось? Що то був за птах? І чому твої очі стали раптом білі?

– Ти нічого йому не розповідав, я так розумію, – вона звернулась у Вілкаса.

– Як ти просила.

* * *

Поки усі троє неквапом йшли до згаданого раніше проліску, жінка терпляче відповідала на усі запитання Фаркаса. Їх було не так багато, та й в подробиці вона не вдавалась, тому чоловік вирішив що її таланти у спілкуванні з тваринами це благословення Кінарет. А до Оліного минулого соратнику не було ніякого діла.

Скоро соратники дістались табору. Непомітно тримаючись на відстані, чоловіки одразу ж впізнали бандитів Срібної Руки. Не зволікаючи ані секунди Фаркас ринув у бій, чим не аби як розлютив свого брата, який напевне вже мав конкретний план дій.

Бандити вмить оточили соратника, обіцяли йому повільну смерть у стражданнях і муках, кровожерливо реготали.

Оля з Вілкасом лишились стояти там, де стояли, тому їх помітили не одразу.

– Не роби цього, – вона благаюче поглянула на старшого з братів. – Не обертайся на вовка.

– Чому?

– Для твого брата здається це просто розвага, але не для тебе. Не дай Хірсину заволодіти твоєю душею.

– За все треба платити, – відповів, вагаючись перед вибором діставати свого меча чи ні.

– Просто не роби цього! Не вовк робить тебе сильним! Уся твоя сила і могуть йде з твоєї голови. Окрім того, в тебе як і в інших тепер з’явилась можливість розірвати зв’язок з даедра і стати вільним. Не втрать цю можливість.

Вона підбадьорливо постукала його по плечу і, діставши свого меча, рушила допомагати Фаркасу.

– Ніхто не дізнається, що з вами сталось, – молодший з близнюків задоволено рикнув, радіючи кровавій бані, що на всіх їх чекає.

Обернувшись на звіра, він почав бій одразу з трьома, розриваючи їх на шматки один за одним.

Олі дістались двійко лучників, що тримались трохи далі від перевертня і прикули до нього усю свою увагу. Тож вони не одразу помітили жінку.

Вілкас добивав своїм мечем тих, хто лишивсь.

Дуже скоро галявина була покрита місивом із рештків ворогів.

– План, Фаркасе! Спочатку завжди має бути план! – невдоволено зауважив старший брат.

– Ефект неочікуваності – оце хороший план. Завжди спрацьовує, – задоволено відповів Фаркас.

– Як ви так швидко зрозуміли що це вони? – здивувалась жінка.

– По запаху звісно, – для молодшого з братів це були очевидні речі.

– Срібна зброя, – доповнив старший. – Тільки Срібна Рука поголовно використовують таку. Для них це символічно, бо вервольфи…

– Не люблять срібло, – перебила його жінка. – Це я знаю. Невже срібло таке пахуче? Чим воно пахне?

– Тяжко описати. Запах металу, звісно, але в роті від нього присмак лишається, такий різкий, неприємний…І в носі пече сильно.

– Гадаю, неприємний тільки вервольфу, – помітила Оля. – А як щодо решти людей? Ви ж можете розрізнити по запаху знайому людину?

– Ха! – Фаркас гордовито задер свого носа. – Нюх у вовка не такий як у якогось тобі пса. По запаху я і в людській подобі когось та й впізнаю. Наприклад, Торвара. Від нього завжди тхне медом і перегаром.

Соратники дружньо розмріялись.

– Запах може багато розповісти про когось, – продовжив відповідати Вілкас. Вочевидь, йому було приємно просвітити Олю ще в чомусь, чого вона досі не знає. – Що людина їла, де була, з ким говорила, чим вона займається по життю і чим займалася щойно. І навіть усе це лише лежить на поверхні. Бо інколи якщо добре принюхатись, то можна почути думки людини чи її наміри.

– А чим пахну я? Невже баняками? – усміхнулась жінка.

– Грозою, – швидко відповів Фаркас.

– Блискавкою в полі диких трав, – майже одночасно з братом доповнив Вілкас.

– Я ж так і сказав.

– Нічого собі, – здивувалась вона. – Звучить навіть поетично. І вам так складно було повірити, що я впала з неба?

– Інколи людина пахне морем, хоч ніколи там не була.

На цій дещо філософській ноті соратники замовкли та продовжили свій шлях додому неквапливими кроками.

* * *

– І що тепер? – Фаркас ніби згадав про щось. – Ми зібрали усі уламки, вірно?

– Якщо не рахувати ті, що вкрали срібнорукі, цей останній, – жваво відповів Вілкас. – Дайте глянути.

Часом брат неабияк дратував його своїми інколи безглуздими запитаннями. Але зараз він був навіть радий, що той змінив тему розмови.

“Блискавка в полі диких трав. Про що ти думав взагалі, коли казав це?! Тепер ця жінка навигадує собі всякого! А чого всякого? Нема в цих словах нічого такого. Але ж вона ж сказала, що звучить поетично! Ще подумає, що подобається тобі! А якщо це правда, що тут такого?! Ні-ні! Ти більше станеш на ті ж граблі!”

Він тримав у руці уламок, дбайливо замотаний у чисту ганчірку. Обережно розгорнув, оглянув.

– Це точно Вутрад, – виніс свій вердикт.

– Тепер лишилось повернути вкрадене і, гадаю, Йорлунд зможе зібрати сокиру до купи.

– Славна гулянка буде у Йоррваскрі! – зрадів Фаркас. – Ще нікому до нас не вдалося віднайти зброю Ісграмора! Слава Соратників тепер стане ще величнішою!

– Угу, – куди з меншим ентузіазмом погодився Вілкас, бо наразі хотів приховати від Фаркаса істинну причину таких довгих пошуків уламків цієї сокири.

Чоловік зовсім не був готовий говорити про це з братом. Він і сам нещодавно дізнався про справжні наміри Кодлака, і ще до кінця не усвідомив що зараз вони близькі як ніколи до очищення своєї крові. Та й, чесно кажучи, Вілкас трохи побоюється, що брат відмовиться розривати зв’язок з Хирсином, адже у них з внутрішнім вовком абсолютна ідилія. Зрештою, чоловік і сам ще сумнівається у своєму виборі. Те, що сказала сьогодні Оля про його силу… Та звідки їх знати, як це бути вовком, мати таку могуть?! Жоден смертний того не має, що є у нього! І можливо Скьор правий – бути перевертнем це не прокляття, а неоціненний дарунок!

За тяжкими роздумами він і не помітив як скоро вони дісталися головної дороги, що пролягала через весь Скайрім від сходу до заходу. Там воїни зустріли караван маркартських торговців, які прямували до Ріфтена. За символічну плату торговці були вельми раді підвезти соратників до рідних воріт Вайтрана.

* * *

Караван рухався повільно і це Олю не аби як дратувало. А от її побратимам здається було весело. Фаркас вів жваву бесіду з одним із торговців щодо якогось останнього ярмарку. Чоловіки по черзі ділились торішніми спогадами та озвучували свої здогадки та сподівання щодо наступної такої події.

– Про що вони говорять? – спитала у Вілкаса. – Що за ярмарок?

Почувши це, усі присутні вмить замовкли і здивовано поглянули на жінку.

– Я не місцева.

– То й що?! – ляпнув вусатий чолов’яга, що сидів навпроти неї. – Про Останній Ярмарок знають у всьому Тамрієлі. Не може бути, щоб ти не чула за неї.

– Останній Ярмарок, – спокійно продовжив Вілкас, – це одна з трьох, що проходять кожного року у Скайрімі. Всі торговці з’їжджаються на цю подію і з нашої провінції і з інших. Остання вона, бо остання в році відповідно. Перша проходить навесні в Солітьюді. Друга – влітку в Ріфтені. Третя і остання – у Вайтрані восени, коли вже пройшли жнива і прибрані поля. Гадаю, тижнів через два вона буде, так?

– Ага, і в Вайтрані вона завжди найкраща, – гордо додав Фаркас. – Бо до міста приїздять не тільки торговці, а й усілякі бродячі цирки з акробатами, різні театри, відомі вуличні маги і співаки…

На останньому слові Фаркас трохи зам’явся та винувато поглянув на брата.

Але той ніяк не відреагував, а натомість продовжив:

– Усілякі артисти приїздять і до інших міст звичайно ж, але у Вайтрані ярмарок проходить з особливим розмахом. Думаю, це через доступне розташування нашого міста на мапі Тамрієля. Але так, цю подію не даремно всі чекають. Місто занурюється у невгамовні веселощі і цілодобове свято, на вулицях яблуку ніде впасти.

– Кажуть, ярл Вайтрана подав клопотання до короля Скайріма, щоб від нині всі ярмарки проходили тільки у Вайтрані. А ще цього року він виділив ще більше землі під стінами міста, щоб всі торговці змогли розміститися зі своїми наметами, – включився в розмову візник. – Та ми звісно вже забронювали своє старе місце біля головних воріт. Ще пів року тому! – похвалився на останок.

– І чим торгують? – поцікавилась Оля.

– Та чого тільки не знайдеш! Є усе і навіть більше. Від граблів до витворів мистецтва. Ювеліри змагаються між собою в майстерності, ковалі міряються своїми молотами й сталлю. А їжа! М-м-м, – візник мрійливо зажмурив очі. – Готують страви з усього континенту! Подейкують, що сам Гурман приїздить щороку, щоб усе скуштувати й вкрасти якийсь рецепт для своєї чергової книженції. А пиво яке! Гей, – чоловік уважно поглянув на Фаркаса. – Це не ти того року був чемпіоном кулачних боїв!

– Так-так, – скромно відповів соратник.

– Поклав того редгарда одною рукою. Я через тебе великі гроші програв!

Увесь віз зареготав. Люди, що сиділи ближче до візника, весело його підбадьорювали, хлопаючи по плечу.

– Цього разу пощастить більше, – казав один. – Будеш знати на цей раз, – казав другий.

Тільки Оля занурилась у роздуми. Імовірніше за все Фаркас переміг, бо він вервольф. А чи переможе він коли очиститься?

– Сховай свого гаманця, – тихо сказав їй Вілкас. – Бо забагато чужої уваги привертає, – він непомітно вказав на охоронця каравану, який їхав верхи позаду їхнього воза.

Жінка уважно роздивилась чоловіка на коні. Щось підказувало воїтельці, що він не збирається її грабувати. Але, здається, її гаманець його насправді зацікавив.

“Нарешті,” – подумала Оля.

Придбавши свій перший кошелик, вона одразу ж вишила на ньому товстими червоними нитками особливий символ – ромб з двома кільцями всередині. Жінка знала, що це одна із міток Гільдії Крадіїв, якими усі поважаючі свою справу злодії лишають корисні послання колегам. Проте мітка на її гаманці була винятковою. Вона фактично означала захист її майна. І такий привілей можна отримати лише особисто від Гільдії.

Оля сподівалась, що таким чином приверне увагу до себе, бо їй конче необхідно зв’язатися з Бріньйольфом. Саме тому, блукаючи вулицями серед людей усі ці дні, жінка спеціально виставляла на показ свій гаманець, в надії, що в результаті хтось з Гільдії Крадіїв таки прийде до неї, щоб покарати за наглість.

Лишилось сподіватись, що цей охоронець знається з Гільдією, і розповість їм як по дорозі до Ріфтена зустрів одну соратницю, що носить захисну мітку.

Опівдні караван дістався Вайтрана. Вже за трохи всі троє воїнів стояли в кабінеті Провісника.

Тримаючи в руках уламок Вутрад, Кодлак вочевидь не міг повірити, що цей шматок останній, що справа його життя близька до завершення. В його очах Оля бачила і радість, і вдячність, і страх.

– Добре, що ви повернулись так швидко, – старий виглядав збентеженим. – Маю погані новини. Скьор і Ейла вдвох відправились у лігво Срібної Руки, ігноруючи всі мої застереження.

– Чесно кажучи, я і сам хотів це запропонувати, – відповів Вілкас. – Час покінчити з ними раз і назавжди.

– Боюсь, ти недооцінюєш ворога, хлопче, – насупився вожак. – Це тобі не якась там зграйка мародерів в закинутій шахті. Ця банда вже давно пустила свої щупальця по всьому Скайріму. В Домі кожного міста знайдеться хтось, хто нашепче ярлу якусь пораду, вигідну Шкуродеру.

Окрім того, ті вкрадені уламки усі ці десять років можливо були в більшій безпеці ніж якби знаходились в Йоррваскрі.

– Та чи не вважають нас за це боягузами? – Вілкас не побоявся суперечити Провіснику.

– Я ціную твою готовність ринути в бій, хлопче, – старий злегка плеснув чоловіка по плечу. – Але гарячий норов іноді варто змінити на розсудливість.

– Змушена погодитись з Провісником, – неголосно сказала Оля. – Існує велика ймовірність того, що після небажаного візиту Ейли і Скьора срібнорукі захочуть помсти. І будьте певні, їм вистачить сміливості заявитись сюди, в Йоррваскр, аби перебити усіх нас. І не дивуйтесь потім, що вартові міста нічого не бачили і не чули. Це не моя фантазія. Я це знаю, – додала на останок, флегматично роздивляючись дерев’яну тарілку на стіні та намагаючись приховати свій страх перед можливим майбутнім, яке вона знає.

– То ви пропонуєте лишити все як є? – розлютився Вілкас.

– Ні, ви з Фаркасом повинні негайно піти за Ейлою і Скьором і допомогти їм. Я вірю в їхню силу, проте ворогів може виявитись забагато, – вожак підійшов до мапи на стіні та вказав на цятку позначену червоним прапорцем. – Вони пішли сьогодні. Тож, сподіваюсь, ви встигнете.

– Пішли, – сказав старший брат меншому сердитим тоном.

– Цього разу ти лишаєшся, – Кодлак спинив Олю, коли вона пішла вслід за близнюками. – Ти і так зробила для нас чимало.

– Я тут щоб допомогти. Це в прямому сенсі моя місія.

– Це не твоя битва, – він зачинив двері кабінету. – Вілкас правий, я занадто довго відтягував розв’язання цієї проблеми і дозволив ворогові стати сильним. Та я вдячний тобі за підтримку. Ти чи не єдина тут, хто мислить розсудливо.

– Легко бути розсудливим, коли знаєш все наперед.

– Тоді присядь, – він покликав жінку сісти за стіл. – і розкажи старому, що конкретно ти знаєш.

Тоді Оля з комом у горлі розповіла йому все, що мало б відбутись, якби не її поява, якби вона не втрутилась.

– Що ж. Це не найгірша розв’язка, – вожак підморгнув жінці та відкинувся на спинку стільця.

– Я дійсно була впевнена, що зможу все переграти і змінити хід подій. Проте забула про Ейлу і Скьора, яких неможливо контролювати. Боюсь, вони не підтримають вашого рішення щодо очищення.

– Ну, все переграти на нашу користь ще не пізно. Особливо тепер. А щодо очищення. Звісно ж мені хотілося б, щоб це рішення було нашим спільним. Проте, я не наполягатиму. Нехай кожен сам вирішує своє майбутнє.

– А як щодо мого? – доречно згадала жінка. – Друге випробування пройдене, чи не так?

– Звісно. Як тільки наші побратими повернуться, ми проведемо посвяту, не хвилюйся.

– Добре, – задоволено відповіла Оля та встала з-за столу. – Тоді з вашого дозволу я піду.

– Звичайно, – погодився старий. – Може на останок потішиш мою допитливість? Якби я загинув, хто б став моїм наступником? Кого б я обрав?

У відповідь на це жінка лиш таємниче посміхнулась і залишила кабінет.