1

Пізній вечір тридцять першого грудня. Брок досі в покемон центрі допомагає медсестрі Джой із роботою. Багато покемонів взимку недужають чи то від застуди, чи то на льоду підслизнулись. Все було б добре, спокійно, ніщо не заважало б юнаку на повну віддаватись роботі. Легіон хвилювань про його молодших братів сестер, що самі самісінькі святкували Новий рік вдома, мучав його. Він намагався відволіктись старанною працею та турботою про покемонів, але провина перед молодшими не давала йому спокою. Він хотів бути поряд, хотів влаштувати для сім’ї свято та хотів бачити щасливі усмішки на лицях своїх близьких. Та з іншої сторони гроші їм потрібні та він не міг покинути в халепі покемонів і медсестру Джой. Хлопець справді любив допомогати оточуючим, але так само любив допомогати рідним. Бажання розірватись на дві частини та робити все й відразу з’їдало його.
Його переживання помітила його колега. Не можна було прогледіти його бігаючі очі, постукування стопи та покусування нігтів. Забинтувавши одного з покемонів, вона підійшла до медбрата та поклала руку на його плече.
— Брок, все гаразд?
— Так, звісно! Гайда повернемось до роботи.
—… Я ж бачу що щось не так. Будь ласка, розкажи що в тебе на душі. Інакше й лікувати не вдасться.
— Ти права. Гаразд… Я нервуюсь через своїх братів та сестер, раптом їм самотньо без мене. Раптом вони очікують що я прийду до них із подарунками та влаштую для них свято. Але також я розумію що я потрібен зараз покемонам.
— Розумію тебе, нам із сестрами теж тяжко знайти час аби провести разом. Але ми розуміємо одна одну. Я впевнена твої малі теж тебе розуміють. Вони знають як старанно ти працюєш.
Тягар не впав з плечей медбрата, в нього досі в голові крутились переживання щодо сім’ї. Проте йому стало легше від розуміння що він не один в такій ситуації.
Після підтримки подруги Брок почав працювати з новою силою та через кілька годин всі покемони лежали в ліжечках перев’язані та доглянуті.
Медбрат схопив свою куртку та попрощався із Джой, поцілувавши їй руку на прощання від чого та ніяково засміялась. Сніг ритмично хрустів під його стопами, простягаючи свої ноги якнайдалі, він біг додому. В його руках гойдались кольорові пакети з подарунками.
Відкрились двері до квартири, парубок із великими пакетами зайшов всередину. Тихо, наче сніжинки вночі, переодягнувшись, він зайшов до вітальні. Всередині височіла ялинка, яку поставили діти, прикрашена кольоровими кульками та паперовими сніжинками, Брок дістав із пакетів різні коробки з іграшками всередині для малечі. Старшенькі з його малих якраз спали тутечки в вітальні, інші в дрімали в дитячій кімнаті. Хлопець взяв спального мішка та ліг на підлозі.
Наступного ранку його розбудив шум пакувального паперу та дзвінкий сміх. Він зрозумів що діти вже знайшли подарунки, але вирішив не вставати. Лежачи й слухаючи радощі малечі, він раптом відчув як хтось схопив його за носа. Відкривши очі, він побачив свою молодшу сестру. “Братику, братику! Диви що лежало під ялинкою!”— вона широко усміхалась і показувала йому м’яку іграшку Мяута. Брок теж усміхнувся та обійняв сестру. Згодом він пригорнув до себе кожного з сім’ї. Дивлячись на їх жваві повні щастя очі, він зрозумів, що йому нема про що було хвилюватись. Від цього стало так легко на душі як ніколи. Мед брат аж просльозився.
Старший з малечі Форест притиснувся до Брока та запитав:” Тобі треба сьогодні йти на роботу?” Хлопець злегка напружився та відповів, що не знає ще достоменно. Форест кивнув і подивився в сторону з краплею прихованого суму в очах. Він справді сумує за часами коли Брок був поряд, за його турботою та за його розповідями про покемонів і далекі подорожі. Проте він хотів тримати це в собі, аби не зіпсувати настрій оточуючим. Він знав що їм і так тяжко доводиться, всі сумують за Броком, але поки він з ними насалоджуються цією миттю. Малеча пішла готувати сніданок, поки Брок дзвонить Джой, щоб дізнатись про роботу.

Поки старші в сім’ї порпались на кухні, малюки реготали за столом. Дрались виделками, корчили кумедні пики та різноманітно бавились. Скоро вони сіли їсти, діти уминали салати з вчорашньої святкової вечері. Йоланда колупалась у своїй тарілці, Форест помітив це й запитав що сталось. Його сестра замислилась на хвильку перед відповіддю й із сумним зітханням сказала:” Це все Брок. Мені його бракує останнім часом, він постійно зникає на роботі та рідко з нами бачиться. От він прийшов із подарунками, я йому вдячна. Але від цього не легше”. Форест теж зітхнув: ” Я так само почуваюсь, але вірю що скоро ми зможемо побути з ним більше. Зовсім скоро!” Меншенькі відірвались від тарілок та обійняли свою сестру, вона з усмішкою на лиці припала до обіймів.
Брок в іншій кімнаті підслухав розмову й від цього всередині все палало провиною перед братами та сестрами й бажанням порадувати їх. Увійшовши до кухні, він почав діставати з холодильнику декілька інгредієнтів. Коли молодші запитали в нього що він робить. Він радісно заявив, що залишається сьогодні вдома та запропонував їм разом спекти імбирні пряники. Діти лише з радістю готували солодощі зі старшим братом.