Мій Ангелок…

За мотивом пісні “Стріляй” — Океан Ельзи

Майже усе своє життя я провела разом із Сандро. І за увесь цей час я була щаслива. Звичайно ж, це життя було не ідеальним, але за час свого існування я встигла зрозуміти: ідеального не існує, це занадто надприродно для світу, де проживають лише потвори. Бо у природі не існує ідеального, не існує повноцінного та досконалого. А я завжди жила серед тваринних потвор, агресивних та безмежних. Та він захистив мене. Сандро був моїм Батьком, він був мені сім’єю.

Я ніколи не знала хто він, ким був у минулому, але й ніколи не питала, бо і він не знав мого минулого. Я була для нього чужою, але знайшовши мене, він допоміг, не покинув. Мене, дитину, що ніколи б не змогла йому дати грошей, слабкому дівчиську, яка навіть не знає як без помилок писати, яка просто сиділа добами на ліжку, чекаючи батьків. До речі, вони так і не повернулися, за те прийшов Сандро. Коли я іще була маленькою, він казав так, ніби це він — мій батько, просто з іншим обличчям. І таким він був лагідним до мене, так про мене піклувався, що я йому вірила…

Єдине що можна було сказати про минуле Сандро – він італієць, не тільки за ім’ям, а й за зовнішністю. Справжній європеєць з привабливим обличчям, зіпсованим великою кількістю пригод. Він завжди мав невеликий засмаг, особливо гарний мали вигляд його руки, хоча вони узагалі були привабливими. На лобі та під очима були невеличкі зморшки, але він не виглядав занадто старим, хоч і казав про себе, ніби молодість його давно покинула. Я обожнювала його приємну посмішку, але він майже ніколи не посміхався, тож ці миті коли у моїй компанії він на долі секунд розслаблявся та міг дозволити собі трошки, зовсім трошки посміхнутися, ті моменти я захоплювала очами як останні, намагаючись запам’ятати їх назавжди. Він ставився до мене не як батько, хоча він мене виховав, та навчив усьому що сам знає. Він ставився до мене не як дорослий, бо я ніколи не відчувала між нами різниці, мабуть, він намагався згладжувати подібні гострі кути. Скільки б я не описувала Сандро, я ніколи не зможу передати усе те, що таїла душа цієї людини. Мені подобалося кожного дня розглядати обличчя Сандро, здавалося, ніби воно було богоподібним. Якби я мала трошки більше часу, мабуть, я б написала на багато-багато більше про вираз обличчя, про його ніжність до мене, та про солодкий аромат старого парфуму, але в мене більше нема сил, я вичерпалася…

Чи були у мене якісь почуття до Сандро більші, ніж від дитини до батька? Тонкіші, та тепліші? Може й так. Але хіба ви не відчували б любов до того, до єдиного, хто так вас оберігає, хто не покинув, хто поруч? Що тут казати, він був для мене всесвітом.

Ці слова лише тонка, хрустка вуаль, навряд хоч хтось, колись зрозуміє усі ті почуття що довелося пережити мені. Але для мене навіть ця тонка вуаль буде звучать немов кришталь, немов найцінніше серед усього.

І той вечір, то був не просто найгірший день. То була не просто втрата. То було завершенням мого життя.

***

Я майже нічого не пам’ятаю. Як я опинилася перед ним, що то було за місце, а тим паче як я повернулася до дому. З яких обставин перед ним на землі, захлинаючись у калюжі власної крові лежала людина, а він тримав у руках важкий пістолет, ані трохи не забруднив руки. Але я добре, занадто добре пам’ятаю ті почуття, їх би ніхто не забув. Це була огида, ні, це було більше, набагато більше, ніж проста огида, це була суміш усіх найгидотніших почуттів. Намагання стримати у собі блювотні пориви, сльози та крик, жалюгідні намагання. Я добре пам’ятаю той сморід. Усе що раніше доводилось читати у книжках про металевий запах крові, то все брехня. Жодна книга не передасть того смороду, що відходить від крові мертвого, котрий валяється у калюжі з багна та крові. Жодна книга не зможе описати того страху, тієї огиди. коли ти стоїш прямо там, коли руки тремтять, коли очі не можуть відкритися, а ніс обпікає сморід. Я не бачила лиця тієї людини, я не знаю історію, не знаю скільки їй було років, чи була у неї сім’я та діти. Я лише пам’ятаю, що цей чоловік того не заслуговував.

Я не пам’ятаю, що він мені розповідав. Пам’ятаю лише, що його голос не мав емоцій. Це було ще останнім і найбільшим потрясінням. Я впевнена, саме він був вбивцею, хоч й не пам’ятаю ні як знайшла труп, ні як побачила його. Та голос був до усього підказкою. Він не мав барв. Ні смутку, злості, страху, відчаю, навіть людяності. Він щось бубонів, мабуть, розповідав що сталося, с чого все почалося, а може просто виправдовувався, та я його не чула. Не чула жодної букви, тільки інтонацію. Пам’ятаю, мене налякав не труп, і не пістолет у його руці, а лишень голос. Нелюдський голос. Тоді я зрозуміла — то був не Мій Сандро.

— Світанок відповість на твої питання. — цим він закінчив свою розповідь і це перше, що я пам’ятаю з його слів. Мабуть, він зрозумів що я його не чую, не можу, або не хочу чути, і це розуміння супроводилося тяжким видихом.

До моїх ніг було кинуто тяжку металеву зброю. У житті я ніколи раніше не бачила, тим паче не тримала у руках пістолет. Він наказав мені підняти цю смертоносну й страшну річ, я не мала права супротивитись його наказу, бо ніколи раніше не чула такого металевого тону. Я пам’ятаю, що тримати у руці щось, що приносить людям смерті, проте зроблене ідеально для твоєї долоні було бридко. Бридко навіть дивитися на річ, що може вбити, але іще бридкіше дивитися на річ що уже вбила. Хотілося кинути в нього цією залізякою, та я просто стояла, не в змозі навіть підняти голову, та подивитися йому у вічі.

— Стріляй. — і у цей момент, я вмерла. Я більше нічого не бачила, не могла нічого чути, ноги перестали тримати мене. Я знесилено впала. Той, кого я любила більше за свободу, той хто прихистив мене, той хто дарував щасливе життя, стоїть зараз переді мною, з розправленими, ніби крила, руками, та каже — Стріляй!

Від цього пронизливого крику вуха заклало, та я просто притулила їх долонями. Відчула як земля під ногами здригається. Це не він. Це не міг бути він! Він не такий, чуєте?! Він хороший, він лагідний, це не він! Він не міг убити людину, мій любий Сандро ніколи б не попросив мене зробити такі страшні речі! Це не він! 

Тієї ночі небо плакало. Разом зі мною. Мої сльозі він би не побачив, навіть якби захотів, а він хотів, я знаю.

— Чому, скажи… — я підняла голову, намагаючись у темряві, через сльози роздивитися його обличчя, що не мало ні люті, ні страху, лише відчай і трохи жалю, — Чому ти не можеш? Чому боїшся зробити це? Повір, це останній крок і все закінчиться!

Я не знала, що повинно було закінчитися, до чого останній крок. Він і не намагався пояснити. Лише просив з усім покінчити.

Мій опір був довгим та суворим, та я не пам’ятаю, що я йому казала. Пам’ятаю лише, що доклала усіх своїх зусиль, наша розмова була досить довгою, та гіркою. Але він мене не послухав…

— То най буде так, як хочеш ти! — він забрав пістолет з моїх рук. Я тримала його до останнього, навіть ногами пхалася, та ви ніколи не зрозумієте силу справжнього відчаю, доти, доки він не представиться пред вами особисто.

Останнє що я пам’ятаю — на його обличчі була усмішка. Та сама усмішка…

— Сонечко, не плач. Нарешті і я заплатив за свій урок… — навіть перед своєю смертю він казав нісенітниці, та його не чула, лише голосно ридаючи дивилася на його обличчя. Бо він усміхався. Усміхався тією самої усмішкою, що колись давно зігріла мене у холодному домі, тією усмішкою що завжди тримала на ногах, тією усмішкою що з’являлася лише у ті моменти, коли без неї життя здавалося неможливим. Тією усмішкою на понурому обличчі, що значила для мене всесвіт. Тією усмішкою що колись запалила мій вогонь. З тією ж самою усмішкою погас його. А з ним і все моє життя. — Прощай… Мій Ангелок…

***

Я й досі пам’ятаю його зморшкуватий лоб, який я цілувала кожного ранку. Я й досі пам’ятаю той парфум, яким він користувався іще раніше, ніж знайшов мене. Я все ще пам’ятаю як здималися його груди, коли він глибоко вдихав. Пам’ятаю його обійми, вони завжди були короткими, та для мене тривали довше ніж години. Та пам’ятаю його вічно чорні та вічно втомлені очі, які назавжди закрилися у той вечір…

Я все ще не вірю, що то був мій справжній Сандро, це був хто завгодно, але не він. Його клон, брат близнюк, або можливо я узагалі у темряві сплутала іншого чоловіка, та то був не він.

Він пообіцяв, що світанок відповість на мої питання. Зараз переді мною лише старий стіл, шматок паперу та той самий пістолет. Я вірю що на світанку прийдуть усі відповіді, разом із ним, із моїм коханим Сандро. Мені залишилось жити лише заради відповідей…

***

Світанок того дня був по особливому вродливим. Але він так і не відповів ні на одне з моїх питань…