Мала

У школі я проводила кожну вільну хвилину з Наталкою. На перервах ми усамітнювалися десь на лавках в кутках коридорів та ділилися один з одним різними новинами, обговорювали теми минулих уроків та готувалися до наступних.

 

Усіх учнів зобов’язували приходити в однаковому одязі: світла сорочка, брюки та жилетка — для хлопців, й та сама світла сорочка, жилетка або сарафан, спідниця чи брюки — для дівчат. Не всім подобався такий дрес-код, але нам залишалось лише обурюватися — ніхто не міг змінити прописані в статі школи норми. Там ще багато чого було прописано: не порушувати громадський порядок, виглядати охайно у стінах школи, не пропускати заняття та не запізнюватися без поважної причини і записки від батьків, не смітити, а найголовніше — дотримуватися статуту школи. Я намагалася дотримуватися усім вимогам, про яких нам казали вчителя, бо ж сам статут ніхто з учнів ніколи не читав — деякі навіть сумнівалися у його існуванні. А тих, кого у коридорах виловлювали чергові або вчителі, відводили до завуча та проводили з ними роз’яснювальні бесіди.

 

З Наталкою ми вчилися приблизно однаково. Одні предмети краще знала вона, інші — я. Об’єднавши наші сили, ми частенько були популярними серед хлопців та деяких дівчат перед тестами та контрольними або, коли вчитель казав, що на наступному уроці обов’язково буде перевіряти домашнє завдання. Ми ніколи не відмовляли і завжди давали свої зошити. Навіть якщо до нас підходив який-небудь грубіян, той, хто ще вчора смикав нас за коси, він отримував від нас допомогу. Частіше всього від мене, тому що Наталка категорично відмовляла таким хлопцям, спонукаючи і мене не допомагати бовдурам. Так вона хотіла провчити їх, визвати повагу до своєї персони, щоб надалі вони були доброзичливі до неї, і тоді вона, можливо, поділиться з ними зошитами.

 

По школі ми ходили з подругою тільки вдвох, щоб у разі чого на нас не міг напасти ні один хуліган. А якщо таке ставалося, Наталка кричала на нього щось незрозуміле та зі усієї сили кидала важким наповненим книгами портфелем, і кривдник одразу ж втікав. Іноді, при гарному настрої, подруга могла гнатися за ним ще довго, розмахуючи рюкзаком, з якого обов’язково б що-небудь висипалося, до самого дзвінка на урок. Поки я тихесенько готувалася, читала конспекти та повторювала правила, могла декілька разів побачити однокласника, що пробігає повз мене, а за ним — розлючену Наталку з рюкзаком у руках, яка викрикує йому щось вслід. Сміючись, я підбирала її підручники, зошити та ручки, а потім, на уроці, повертала. Після таких забігів Наталка половину уроку розповідала мені, що б зробила з хлопчиськом, якщо б наздогнала. Я була рада, що подруга ніколи їх не наздоганяла у своїх туфлях. Вона не встигала підготуватися до уроку і, якщо її визивали до дошки, отримувала «двійку», то на наступній перерві знову бігала за цим хлопцем, але вже з іншою ціллю — помститися за погану оцінку. І тоді вона обов’язково наздоганяла його, нехай навіть це коштувало їй запізненням на урок та розпатланим волоссям, але подруга відчувала задоволення та пишалася собою.

 

Міша вважав за краще не перетинатися зі мною у школі після того, як ми виходили з роздягальні. Брат не хотів, щоб його однокласники бачили нас разом і думали, що він прив’язаний до маленької сестри. Зазвичай він повертався додому на три години пізніше мене, але часто збігав з останніх уроків, щоб погратися на дворі у футбол з іншими прогульниками. До обіду його брюки частенько були подерті, сорочка брудна, а коліна кровоточили. Він сам намагався поспішаючи прати та штопати одяг до приходу батьків, щоб вони не помітили  наслідків прогулу та не стали дзвонити у школу розбиратися. Тоді б йому точно прийшов гаплик. Пізно ввечері, якщо мама не запідозрила обману, брат тихо проходив на кухню і обробляв коліна зеленкою при світі настільної лампи, намагаючись стогнати як можна тихше, щоб нікого не розбудити. Я знала, у який час він це робив, тому часто прокидалася та приходила до нього на кухню подивитися на польову лікарню.

 

— Що, знову тобі усе порвали? — зайшла я на кухню, не приховуючи глузливої посмішки на обличчі. У такі моменти я могла ненадовго відчути себе головнішою над братом. Я сідала навпроти нього та, посміхаючись, дивилася, як він корчився від ріжучої болі, коли зеленка торкалася його колін. — Зараз я можу піти розбудити маму, і вона тільки похвалить мене за це.

 

— Не треба! — Міша викрикнув та миттєво закрив рота вільною рукою, усвідомивши, що може розбудити батьків, перейшов на шепіт. Якщо він уночі сидів на кухні та закінчував недороблене вдень, я точно знала, що до домашньої роботи він навіть не торкався. Тому мама сварила б брата за роздертий одяг, а тато — за навчання. Я давно мріяла насолодитися цим видовищем, але відкладала виставу на потім, щоби мати можливість далі злити брата. До того ж, він щоразу задобрював мене своїм жалібним поглядом. А його страждальний вигляд викликав у мене співчуття. Тому я просто сиділа та дивилася на ниючого братця, який виглядав не так впевнено, як зазвичай. — Будь ласка. Зараз швидко закінчу і ляжу спати. І взагалі, не рости стукачем, ти все-таки дівчинка.

 

— Ти ще й обзиваєшся. Добре, тоді я нагадаю мамі ще й про розбиту на минулому тижні вазу, — щурилася я, поставив руки на пояс. Вже хотіла було піти до батьків, але брат схопив мене своєю сильною рукою. — Відпусти, а то закричу!

 

— Ну будь ласка, мала, — він образливо подивився на мене, відпускаючи руку, та ледь не розплакався. — Обіцяю більше не кидатися у тебе сиром за сніданком.

 

— Все одно ти коли-небудь отримаєш за усі свої брудні вчинки. І за «малу» — теж! — насупилась я, погрозивши брату пальцем, зжалилася над ним та пішла у кімнату. Він закінчив приблизно через годину, і я знову прокинулася від того, як гучно він завалився на нижній ярус ліжка. Зверху я кинула в нього подушку й точно влучила, почувши фиркання старшого. У ту ніч я спала без подушки…

 

Міша щодня бісив мене своєю присутністю. Він розкидав мої ляльки по підлозі, бігав навколо мене, коли я займалася навчанням або працювала над розповідями для міських конкурсів. Кричав та насміхався, вмикав своє волання з колонок, всіляко відволікав мене. Коли брат отримував «двійку» та вміло приховував це від батьків — йшов грати у м’яч з друзями, а я залишалася корпіти над книгами. Мама купувала йому солдатиків, машинки та плакати з рок-групами, а мені — художню літературу, енциклопедії та блокноти, щоб я творчо розвивалася і отримувала нагороди на літературних конкурсах. Іграшки я отримувала рідко коли, у свята, і то разом з братом. Я дулася, тримаючи у руках новесенькі книжки, а Мішка розшарпував рукою моє волосся та весело утікав до своєї нової іграшкової армії або вішав кольорові плакати на стіну.

 

Але я раділа, що брату, не дивлячись на усі його вмовляння, не купували велосипеда, який він так хотів. Замість того, щоб розсікати літом у дворі на двоколісному товаришу, він був змушений поїхати разом зі мною у село, до бабусі. Я цілими днями втикалася у блокнот та писала розповіді про навколишню природу, а Міші було страшенно нудно. Він обливав мене водою з відра, коли я писала розповіді сидячи на поваленому дереві, та з диким сміхом утікав. Тоді мені кортіло, щоб поруч була Наталка й погнала брата портфелем. Вона була б щасливою, адже на канікулах нема уроків, та можна бігати за хлопчиськами скільки заманеться, зрештою наздоганяючи злісних кривдників. Одного разу я все-таки зважилась сама побігти за братом, але відразу ж спіткнулася та впала обличчям у землю.

 

— Мала, яка ти непутяща! — він заливався нестримним сміхом, а мені було жах як соромно. Так вийшло, що брат «переміг» мене двічі за хвилину.

 

— Краще б погуляв на свіжому повітрі, — обурено фиркнула я, витрушуючись. Мені подобалося гостювати у бабусі. Подобався її затишний будиночок і загалом уся сільська атмосфера. На відміну від Міши, я щоразу стрибала від радості, коли мама заявляла, що ми їдемо за місто.

 

Я ділилася з Наталкою кумедними історіями, пов’язаними з братом, кожен раз, коли ми бачилися у школі. Вона іноді заглядала до нас у гості, але частіше всього ми спілкувалися у школі. Мама саджала нас за стіл разом з Мішою та пригощала чаєм з домашніми булочками. Брат увесь час був незадоволений тим, що його змушують сидіти з нами — малими, але не міг нічого зробити та тільки злісно дивився на нас з подругою, очікуючи, коли ми попрощаємося, і він зможе нарешті повернутися до своїх іграшок. На зло йому я обговорювала з Наталкою одні й ті ж теми по кілька разів, що брат, звісно ж, розумів і тільки сильніше бісився. А мені було весело від цього.

 

— Я просто ненавиджу його! Він постійно жартує наді мною та намагається злякати, коли я приходжу додому, — я обурено розповідала Наталці про брата під час чергової перерви. — Літом він облив мене водою й зіпсував мої записи, а учора підклав кнопку на стілець.

 

— Може, він так проявляє свою любов? — припустила подруга, не відволікаючись від читання конспекту. — Не думаю, що він настільки поганий брат, яким ти його описуєш. Як мінімум, він гарний.

 

Наталка слабко посміхнулася, та її щоки округлилися. Деякі мої однокласниці й справді були в захваті від Міші та просили познайомити їх з ним, але я завжди їм відмовляла. Може, він й симпатичний, але характер у нього потворний.

 

— Він випрошує у тата велосипед вже цілий рік. Тато не купує, але зате не пропускає кожний новий набір цих дурний солдатиків, — продовжувала я, витріщившись на подругу. — Він кидається у мене їжею за сніданком, відбирає у мене ляльки та заважає робити уроки.

 

Наталка зосереджено слухала мене, відклавши зошит, та розуміючи кивала.

 

— Він вмикає це своє панк-волання, а я не можу зосередитися. Я змушена спати з ним у одній кімнаті та ходити з ним у школу. Він мене бісить! — я роздратовано підкинула руки. — Краще б у мене взагалі не було ніякого брата, ніж такий недоумок.

 

— Даремно ти так, — відповіла подруга та дістала з рюкзака загорнутий у целофановий пакет бутерброд з сиром. Вона запропонувала розділити його зі мною, але я відмовилася. — Я була б рада хоч якому брату чи сестричці. А то я бачуся тільки з тобою.

 

— Він думає, раз старший, то може командувати мною. І постійно називає мене «малою». Як би не так! — я зсунула брови, від чого Наталка трохи зморщилася, розгортаючи пакет. — Коли-небудь я дістануся до нього й змушу його вибачитися переді мною за все! Йому буде дуже боляче та соромно, от тоді ми й подивимося, хто буде сміятися останнім.

 

— Ну не знаю. Якщо він справді такий божевільний, я б давно прив’язала його до ліжка, а потім — паяльником, — усміхнулася подруга, зщурившись, підсунулася ближче до мене.

 

— Якщо б його колонки не були такими важкими, я б вже давно запхала їх йому у рота й дивилася, як він послухає свій балаган в такому положенні! Поки я тренуюся кидатися у нього змінкою, але у мене погано виходить. Подушками — теж.

 

— А ти встань вночі та задуши його! — вскочила Наталка, виставляючи пальці «віялом».

 

— Тобі легко казати — ти швидка, — сказала я з сумом у голосі та зітхнула. — Я, поки спущуся до нього, точно розбуджу.

 

— Тоді — паяльником, — вона підморгнула й знову підсунулася, тицяючи мене ліктем у бік.

 

Іноді мене лякали деякі слова подруги. Вона завжди поводила себе достатньо дивно, відрізнялася від решти дівчат. Ганяла хлопців, першою бігла на шкільну дискотеку та намагалася брати участь в усіх позакласних проектах, де могла бути корисною. Впевнена, вона не пропускала б жодної олімпіади, якщо б щось розуміла у більш складних завданнях. Наталка часто не спішила йти зі школи та знаходила собі яке-небудь заняття: зібрати м’ячі у спортзалі, допомогти підмести кабінет або підготувати матеріали до наступного заняття. Її знали чимало вчителів, навіть старших класів, і люб’язно доручали їй маленькі справи.

 

На вихідних Наталка обожнювала навідуватися у гості до однокласниць та дівчат з інших паралелей. Вона казала, що дуже любить пити чай у хорошій компанії та цінує, коли співрозмовник уважно її слухає. Бувало, що вона багато тараторила, але частіше усього це було цікаво слухати. Наталка розповідала про своє життя, про уроки та хлопців, за якими поглядала ще з початкової школи. А ще жалілася на одноманітну шкільну форму та кидалася різними жартами з приводу й без.

 

— Я перемагаю у шкільному літературному конкурсі, і мою роботу відправляють в округ, — продовжила я. — А він приносить «двійку» та радісно біжить грати у футбол. Йому купляють усі найкрутіші іграшки, а мені — дурні блокноти, щоб я не припиняла брати участь в конкурсах.

 

— Так скажи мамі, якщо він тебе дістає, — справедливо запропонувала подруга.

 

— Ні-ні-ні, — я кілька разів заперечливо похитала головою. — Коли він уночі плаче і маже коліна зеленкою, мені його жаль. Я не можу бачити його сумним.

 

— Настюха, ти дивна. Ненавидиш його, а потім відразу ж жалієш, — Наталка жувала бутерброд, дивлячись на мене.

 

Правду кажучи, я завжди ставала на бік брата у ті рідкі моменти, коли тато дізнавався про прогули та погані оцінки і сварив його. Я любила Мішу і відчувала, що ми були дуже близькі, але намагалася не показувати цього, щоб зайвий раз не чути його дурні жарти. Може, він теж у глибині душі не хотів задирати мене, але повинен був залишатися «старшим», щоб я боялася його, а друзі не сміялися?

 

Коли я писала історії, то під час опису головного героя брала  за основу брата — або зовнішність, або риси характеру. Добрі риси характеру. Звісно ж, я нікому про це не розповідала. Мені хотілося вірити, що насправді Міша був не такою корисливою людиною, нехай навіть від хуліганів мене захищала краща подруга та її рюкзак.

 

— А як у тебе справи? — я перевела тему розмови.

 

— Мама учора знову кричала, — подруга опустила голову та почала смикати сарафан, трохи роздратовано піднімаючи його краї. — Нас змушують носити ці кофти, мати «довбеться» в домі та не дає мені вибирати одяг, який я хочу носити — навіть поза школою. Вона майже нічого мені не дозволяє — тільки зрідка спілкуватися з подругами та брати участь у шкільному житті.

 

— Чому? — може, мама Наталки теж була доброю, але «ховалася», як мій брат?

 

— Не знаю, вона майже не розмовляє зі мною, — подруга потиснула плечима. — До речі, ти підеш на шкільну дискотеку у вихідні?

 

— Пробач, — я знала, що Наталці кортіло більше часу проводити зі мною та обожнювала шкільні вечірки, де ми могли розважитися у неформальній обстановці. Я не знала її маму та ніколи не ходила до них у гості, але подруга часто відгукувалася про неї несхвально. — Ми поїдемо на пікнік у суботу — я не зможу.

 

Мені було справді дуже незручно відмовляти, але тато вже давно спланував сімейну поїздку за місто. Для неї я вже приготувала чистий голубий блокнот з райдугою на обкладинці, щоб мені точно вистачило місця, якщо раптово наскочить натхнення.

 

— Розумію, родина — святе, — Наталка доїла бутерброд та млосно зітхнула. Вона різко змінилася в обличчі і виглядала засмученою. — Сподіваюсь, коли-небудь ти зможеш піти зі мною на дискотеку.

 

Не дивлячись на те, що зараз в мене була вагома причина для відмови, зазвичай я вигадувала що-небудь, щоб не йти з Наталкою на шкільну дискотеку. Я не любила гучні звуки, яскраві вогні та шумні компанії — мені вистачало їх вдома. Але подруга могла подумати, що так я хотіла обмежити наше спілкування лише навчальним днем. Хоча я уважно слухала її щоразу, коли вона щось розповідала на перерві. Вона була знайома з моєю родиною, але рідко коли говорила про свою. Я знала, що вона живе з матір’ю, у маленькій квартирі, без комп’ютера і телевізора, але інші подробиці свого особистого життя Наталка старанно приховувала. Мені здавалося, вона не довіряла мені, нехай і казала, що ми найкращі подруги.

 

— Мала, збирайся, у вас урок скасували! — я почула голос брата, який наближався до нас. З невеличкою шкіряною сумкою, котра висіла на плечі, у сорочці, що стирчала з-під жилетки, і в запилених кедах він став поруч зі мною та сильно поплескав мене по спині. Було трохи боляче, немов крізь мене пустили електричний розряд.

 

— А ти будеш дрихнути на останній парті ще п’ять годин, — з легким прищуром я подивилася уверх на старшого та висунула язик.

 

— А от і ні-і-і! — скривився він та передражнив мене. — Ходімо додому, кажу. Пощастило вам, що я ще й сумки ваші нести буду, хе.

 

Виявилося, сьогодні всі учні пішли зі школи раніше — до нас приїхали старшокласники з інших районів писати міську контрольну по математиці. Наталка не могла затримуватися у школі, тому пішла з нами. До речі, мій брат теж повинен був писати контрольну скоро, але анітрохи не переймався цим і відмахувався, коли мама запитувала в нього про навчання.

 

Міша помірним кроком попрямував до сходів, перед цим узявши наші з подругою рюкзаки. Роблячи вигляд, що йому занадто тяжко, зупинявся біля кожної лавки та клав на них рюкзаки, голосно зітхаючи, щоб усі чули, як він втомився. Я штовхала його в бік та підганяла, кажучи, що, якщо він затримається, то його можуть прийняти за старшокласника з іншої школи, і він буде писати контрольну. Він дуже не хотів цього робити і невдоволено топав далі до виходу.

 

— Мала, тобі не набридло возитися з цими «рукопісямі»? — не встигли ми вийти за територію школи, брат почав діставати мене, як тільки побачив у моїх руках зелений блокнот.\

 

— «Рукопісі» — це те, чим ти займаєшся під ковдрою! — парирувала Наталка, не даючи мені сказати. Але мені навіть сподобалася її відповідь, і ми обоє посміялися з того, як Міша на пару секунд зупинився та, піднявши брови, дивився на нас. Треба сказати, іноді їдкі фрази подруги були дуже доречними.

 

— Тобі з такими жартами треба в КВН йти, — скривився брат та ледь помітно покрутив рюкзак Наталки у руці.

 

— А тобі я зараз на голову мішок начеплю, і будеш ходити так. Можу й скинути випадково у яку-небудь канаву, не подивившись, що ти братець моєї найкращої подруги.

 

— Ну досі вже, не сваріться, — я ввічливо перервала зростаючий конфлікт. — Я вас обох дуже сильно люблю і не хочу, щоб ви лаялися. Давайте просто трохи погуляємо разом. Мішка, купиш нам морозиво? — підморгнула я брату та, узявши Наталку за руку, пришвидшилася.

 

— Вона зараз нацькує на мене машину — зіб’є! — вигукнув брат. Тоді я лише мимоволі посміхнулась, не уявляючи, що очікувало Мішу через рік…

 

Поки ми смакували морозиво, я піймала себе на думці, що вперше сказала брату, що люблю його, та ще й в присутності когось. Я очікувала всього чого завгодно після повернення додому та нервово облизувала ріжок з морозивом, дивлячись на старшого. Зараз він або не почув мої слова, або йому було все одно і вже роздумував, як напакостити мені на вихідних.

 

Проте, всупереч моїм побоюванням, ми усією родиною непогано провели час на пікніку — я навіть записала декілька ідей у блокнот. Повернувшись, я продовжувала роздратовуватися від витівок старшого брата та зрозуміла, що він нічого не почув.