Збірник драблів 2: Кенді!

На уроці хімії, замість того щоб слухати, Сільв від нудьги почав писати вірш. І на нього чомусь звернула увагу дівчина Кенді, яка сиділа на ряду правіше, за третьою партою. Їй було нудно. Вона думала: “що він пише там, цікаво. Нічого ж не диктують”, а потім про нього ж: “взагалі, а гарний у нього колір волосся… А мені от би перефарбуватися, хмм… Кольорові пасма — мрія. Скоро здійсню! Повністю пофарбувати не зможу, а от… Ось би мені чубчика трохи в фіолетовий пофарбувати, а з іншого боку — у рожевий… Цікаво, а Сільвестер, він завжди такий… Нахмурений? От би поспілкуватися, може. Але він на перервах час від часу кудись дівається, хм. Куди… Це тільки у нього самого можна спитати.”

В цілому, вона трохи побоювалася його похмурості. Він ніколи, здається, не усміхався. Та й не було приводів: підтримки майже не було ні від кого, друзів нема майже, рідна мати відносилася, скажімо, не дуже добре, відчим — і то краще…

….

— Ну, я піду, — казала Коулет Сільверу, коли зібралася виходити з класу. — Мене підвезуть. Давай, до завтра.

— Бувай, — відповів він. Він сидів і писав д/з за партою, додому не поспішав, тому що там гості. Йому хотілося, поки можна, побути ще тут.

Кенді збиралася додому разом з Едуардом:

— …І чим тоді ти став займатися ? — Можна було почути їх розмову. Сільву це не треба було, але все ж він чув краєм вуха.

— Допомагав матері. Потім сестрі… Вона вірус якийсь на комп’ютер завантажила. То я там півдня розбирався… За те вона потім пограла нарешті в “Рослини проти зомбі”.

— Прикольна до речі гра!

— Ага… а вірус теж прикольний з нею був у комплекті. Хахах…

— Хахаха!

— Так, я зараз до сестри збігаю. Зачекай.

Він пішов. Кенді, поки чекала, задивилась на Сільвера. Він на той момент був у ступорі від незрозумілого завдання. Зітхнувши, обперся на спинку стула, щось думав собі… Кенді вирішила підійти до нього ближче і трохи поговорити. Він зітхнув, трохи занервував, коли помітив її.

— А ти не збираєшся додому?

— Поки ні… — Він не надто був налаштований на розмову, то й виглядав не привітно.

— А що робиш?

— Розібратися намагаюся.. з домашнім завданням. — Він зрозумів, що нічого не зрозуміє у третьому завданні, і знов зітхнув.

— Географія?

— Ага.. — “Та ні, фігня якась”, — думалося йому. — Якась.. дурня, — то так і сказав.

— Зрозумііло. – Кенді вирішила не шукати як продовжити розмову і виглянула у вікно. І побачила в якийсь момент одного друга, відчинила вікно і крикнула: — Геей! Сем! Сеем!! Я тут!!! Привіт!!! — І помахала. Сільвера все це доволі дратувало, бо відволікало… — З нами додому підеш?!!

— З ким?!! — Крикнув Сем.

— А можна не… — Хотів сказати Сільвестер.

— Зі мною та Едом!!!

— Так!!!

— Можна не відволікати!? — Не витримав він і трохи підвищив голос.

— Ав..вибач! — Кенді трохи злякалася.

— Дякую за розуміння, — сухо відповів він. А самому соромно трохи стало.

Через пару хвилин прийшов уже Едуард з сестрою, і вони з Кенді почали одягати курточки.

— Кенді, привіт, — привіталася дванадцятирічна малеча.

— Привііт.

— Едуард, у нас хлопці в класі знов, до речі, дражняться!

— Удома розкажеш. Добре?

— Добре.

— Я розберуся.

…

Одного разу… Сільв побачив Кенді з Хайдом, — типом, який був хворий на біполярний розлад, і Сільвер знав це тільки хіба що по чуткам (іноді від нудьги слухав що обговорюють інші, бо сам ні з ким, окрім як Коулет, не спілкувався). Він вслухався у те про що Кенді з ним говорить, і нічого поганого, наче, не почув. Та Хайд насправді не був звичайним. Але Сільв вирішив, що в цю справу йому краще не лізти, у будь-якому разі.

…

Пізніше в класі він почув як радісно Кенді розповідає про того Хайда, і в кінці дізнався, що він навіть запросив її до себе. Він жахнувся трохи, та все ще не думав, що йому варто втручатися. Бо “раптом не послухають? Не повірять?” Та коли він почув, що після уроків Кенді все ж піде до Хайда — охренів. Він випадково підслухав навіть, що квартира його не так далеко від школи. Взагалі, невже Кенді настільки легко… Довіряє? Вона ж знайома, судячи з розмови, з ним тільки пару днів..! Як так? Після уроків він без роздумів послідував за Кенді. Неважливо було чи вона захоче його вислухати. Вона буде. І нехай сама прийме рішення.

…

Сільвер ішов за Кенді. Він не знав як їй все сказати, з чого почати, але… Ішов за нею так до самого під’їзду. Наздогнав і, поки вона не набрала номер домофону, — все ж… почав розмову:

— Ем, з.. зачекай, не треба.

— М? — Кенді повернулася до нього. — Ой, я тебе і не помічала! Сільвестер, так? Ти теж до Хайда?

— Е.. як сказати… Ні.. просто, така справа.. я хотів сказати, у нього, наскільки мені відомо, біполярка…

— А що це?

— Біполярний розлад. Не помічала нічого… дивного?

— Та ні. А що таке цей розлад..?

…Він пояснив їй.

— Ага… Мм. Я про це не знала.. то мені краще не йти до нього?

— Ем, я це і хотів сказати.. раптом щось.. просто раптом ліки не приймає… раптом що станеться. Не знаю чи він лікується, взагалі. — Він замислювався потім про те чому він без вагань вирішив до кінця слідувати за дівчиною, а не забути про це все діло… Очевидно: емпатія.

— Хм, що йому тепер сказати, щоб і не образився…

— А ще… ти наївна, — казав він несміливо, — ви знайомі, наче.. не так давно, а ти вже до нього йти схотіла.. що якби і.. Зґвалтував?

— Гаа?!

— Ем… с-сама подумай… Ми ж не знаємо, раптом-

— Н-не розказуй далі! Та ні-ні-ні!

— Добре, я п-піду..

— І я. Слухай, Сільвестере.. дякую!

— За що?

— Що розповів! А то я б і не дізналася…

— Ага.. точніше, дізналася б, коли було б, може, пізно.. кхм.. Закрили тему…

— А ти з Хайдом сам не спілкувався?

— Ні.

— А з ким спілкуєшся?

— Та, тільки з Коулет, щоб не так нудно…

— І все?

— Ага. Я так звик..

— А ми друзі?

— ..Та.. та хіба можеш вважати мене другом? Ледь знайомі. Ще й дурною тебе вважав..

— Так?

— Трохи..

— Всеодно ми друзі.

— Добре..

Він дістав телефон з карману, коли вони вдвох вже були майже на повороті, і почав щось дивитися, майже не відводячи з екрану очей. Насправді він так робив щоб не дивитись у очі дівчині, коли до неї звертався. Він не вміє довго підтримувати зоровий контакт…

— Так, десь тут наші дороги, — казав він, а вона продовжувала йти у бік його дому, — розходяться..? А.. — Він прибрав телефон та дивився на неї, — е.. Тобі теж у той бік?

— Так. Тому поки не розходяться!

— Я думав… Ладно.

— Чим займатися будеш, після всього цього?

— В-вдома?.. Та… — Він трохи розгубився, бо не звик, що запитують про таке, — про життя, —відпочину з музикою..

— А що слухаєш?

— Це допит?

— Хехе, ну, ти не проти?

— ..Ну.. є альбом зі спокійною музикою. Його і слухаю…

— А що ще слухаєш?

— Ну, р-рок… іноді. — “Це що, вона оце розпитує мене про всяке, а я їй буду просто отак відповідати?.. Чого вона мене, бл##ь, з зони комфорту витягує.. я не можу..!”

— А яя… Поп, поп реп, ще поп електро і просто веселі пісні!

— Попса, так… чув.

— І вокалоїдів люблю! Ще звучання піаніно.

— Піаніно… — Сільв чомусь згадав як зацікавився колись подібним, — фортепіано у школі, і вчителька йому показала як грати одну просту мелодію.

— А тии?

— Гітару. Барабани… Не розумію, чого ти.. хочеш? Я звичайний хлопець. — Він холодно глянув у її бік. — Або ж бо дивний. Вважай як хочеш, в принципі..

— Да ти звичайний. Я знаю тебе не довго, але…

— Ай, та не треба вигадувати…

— Хм. Тебе не приймали інші?

— Мені і не потрібно це.. Сам по собі, да і все. — Він хотів закінчити цю розмову.

— Ладно… — вона думала на що б змінити тему. — Хм. Я от.. браслети роблю, ті що ношу — моя робота! Думаю ти бачив! А чим ти займаєшся, окрім навчання?

— М.. нічим..

— Ходиш гуляти?

— ..Не так часто. Ютуб дивлюся, як є час..

— Зрозуміло. А ти далеко живеш?

— …Ну, йти ще хвилин 10.. А ти ще довго будеш.. за мною йти? Якщо живеш десь тут, чого ми раніше.. не пересікалися?

— Аам, ладно.. Насправді, мені на ту сторону треба. — Вона вказала пальцем.

— А..

— Добре… Я піду тоді, рада була поговорити! Буваай! До завтра!

— Завтра субота.

— Ой, да… До понеділка! Хи-хи!

— Давай.. пока.

Після того Сільвестер думав, що вона розмовляє з ним лише для своєї якоїсь вигоди, але ні. Вона дійсно цікавилася ним.

…

 

— Ти прям у школі палиш? — У шоці запитала Кенді, коли прийшла за хлопцем у актовий зал.

— А т.. Кх! Ти що тут забула?!

— А я… Мені цікаво було що ти забув тут…

— Дізналася? То йди, розкажи старості, класній керівничці… всім.

— Нащо мені розповідати?

— М.. не розповіси навіть другу-старості?

— Ні, якщо більше не будеш.

— Я провітрю тут..

— Не роби більше такого.

— Ага.. Якось тупо вийшло.

— Так, ну добре, побачимось.

Вона пішла, Сільвестер залишився докурювати цигарку біля вікна.

— Хоч відлегло…

…

Потім вона підійшла до нього в класі і запитала:

— Агов. Ну що, тебе більше ніхто ж не бачив?

— Та.. Ні, на щастя.

— Добре.

“Чому вона просто пішла, не розказала нікому, ще й легко повірила, що мені соромно?.. Ну добре. Просто треба забути про це, мені то на краще”, — думав Сільв.

…..

 

Сільвестер сидів на стільці у актовому залі, поки всі інші були на уроці. Він розпаковував якусь слойку з начинкою і дивився у вікно. Було начхати чи дізнається хтось, що він тут. “Ну і безвідповідальність”, — сказали б вчителі, якби побачили. Але він хотів хоча б деякий час побути один. Заодно поїсти те що дала йому Коулет, адже він їв тільки бутерброди зранку, більше нічого, зголоднів. Зазвичай давала гроші мати, щоб щось купив собі сам, та вона день тому його насварила за дещо, ну і перестала давати кошти, “наказала”. А їсти то що? “Дякую, блять, мам”, — так Сільв думав, коли надкушував слойку з м’ясом. Це відношення було таким… несправедливим. Він же не винен ні в чому. І він закрив обличчя руками. “Просто не можу вже”, — думав він. Але в якийсь момент… Він не помітив спочатку, але відчинилися двері, і… Зайшла його одноклассниця — Кенді. Він так улетів у свої думки, що дійсно не помітив… Поки вона не підійшла ближче.

— Сіль…

— Га? — Він озирнувся. — Що ти тут робиш?!

— Вибачай, але що ТИ тут робиш?

— Н-не бачиш, чи як? — Він думав, що так може буть і кінець шкільній репутації, коли дізнаються де він був на уроці, і тривожився через це. — Ось, п-прогулюю.

— Да я вже бачу. Так і думала, що ти тут! Пішли на хімію?..

— А що м…?

— Давай, учитель знає, що ти в школі!

— Ганьба мені…

— Хм. Але не знає чому ти не прийшов. Так що скажи що було погано.

— Для чого тобі когось типу мене прикривати.. я ж прогульник.

— Сільвестер… — Вона зітхнула і трохи стиснула губи.

“Бл@*ь, вона ще так добре запам’ятала оце довге ім’я?”, — дивувався хлоп.

— У тебе, думаю, є причини бути тут… ось чому! Я пвдтаерджу, якщо запитають. То що, підеш?

— Чому ти так вважаєш?

— ..Відчуваю. Ти не в тому положенні, думаю, щоб задавати запитання! Але якщо причини не буде наступного разу — тоді вже розповім, і буде на твоїй совісті. — Її голос не звучав грубо чи сурово. — Ідемо?

— Так..

Коли вони увійшли до класу — Кенді так і розповіла: у нього були особисті причини.

…

Потім запитала:

— Агов, Сільвестер. Просто цікаво… М.. щось сталося, що ти був там, а не на уроці?

— Так..

— Стало тяжко?

— Ну, це особисте…

— Гаразд!

Коли вона пішла, Сільв так і не розумів чому вона всьому що він каже вірить. Інші на її місці просто поскаржилися б на нього.

…

Вона нерідко підсідала до нього, старалася розговорити, і з часом розуміла все більше, що йому потрібна, можливо, підтримка, і у нього присутнє бажання прийняття, поваги. Напевно розмов, бо він постійно один. Їй ставало шкода його. Це все описується далі.

…

Кенді підійшла до парти Сільвера.

— Едуарда зі мною сьогодні немає, томуу… Можна підсяду? — Запитала вона впевнено.

— Так, — відповів він, хоча думками хотілося сказати щось типу “Що? Що ти хочеш?..”

— ..Як справи?^^ — Почала вона розмову, коли повісила рюкзак під партою і сіла.

— Та.. як звичайно. Н-нормально.

— А ти готувався до уроку?

— Так.. — Він розмовляв невпевнено, бо відчував напругу через те що не знав як спілкуватися і куди діти взагалі погляд. Він просто пялився в зошит і надіявся що дівчині скоро розмова набридне. Хоча, з іншого боку, підсвідомо хотів, щоб з ним поговорили, і запитав: — а ти?..

— Нуу, як сказати… А ти прям параграф 33 читав?

— Так.

— Весь?

— ..А щось не так?

— Ні, ну весь? І все зрозумів?

— Так…

— То круто! А я заснула над підручником…

— ..Що, буквально?

— Завждии так! — Пожалілася вона. — Я старалася не заснути в цей раз!..

— То перечитай..

— Щоб знов заснути від нудьги?

— А якщо запитають..?

— Можуть. А я нііічого не пам’ятаю! — Вона дістала підручник з географії. — Але треба…

Сільвер не думав, що вона так погано готується, хоч його це не дивувало.

…

Кенді заглянула в зошит хлопця.

— Ой, у тебе почерк такий…

— Я-який? — Сільв поспішив прибрати зошит на край парти.

— Гарний. Такий… каліграфічний. Вірші писати можна!

— Ага, намагався…

— О! Можливо покажеш?

— Хах? Не проси такого..

— Добренько. А у мене отакий почерк, — Кенді розгорнула йому свій зошит. На обкладинці його були цуценята долматинця. Сільв глянув і не знав що сказати. Відразу виднішалася різниця між їх веденням записів: у неї вони були трохи неакуратними; літери були великими, в порівнянні з його, і постійно скакали то вверх, то вниз. Все важливе було виділено рожевим, блакитним та жовтим маркерами. — Якось отак, — вона перегорнула сторінку. — Просто поспішаю, коли диктують. А отут трохи акуратніше! Я б теж хотіла каліграфічним почерком писати.

— Да він.. наче непоганий..

…

— О слухай, Сільвестере… — Знову захотіла поговорити вона.

— Так? М-можна просто Сільвер.. мені так зручніше.

— А, так? Добре! Я хотіла сказати: той хлопець, пам’ятаєш… Хайд! Ми з ним більше не спілкуємося. Про всяк випадок!

— А.. ясно…

…

— Сільвере!

— М?

— А ти взагалі чим займаєшся?

— Ну.. якось уже казав. Правда нічим таким цікавим..

— Ну чим?

— ..Іноді в ігри граю.. Ну а в основному навчанням.. — Він взяв до рук і розгорнув підручник з хімії. — М-мені параграф треба перечитати.. — “хай ліпше думає що я весь такий зосереджений тут.. ну не можу я до неї ще досі звикнути. Так.. Ця хімія… Ніхріна вже не розумію. Але робитиму вигляд, що розумію…”

…

— А як ставишся до…? — Знову заводила якусь розмову Кенді. Але зупинилася, коли побачила що до Сільва за спиною підійшла його подруга, — Коулет.

— Пс, — звернула його увагу вона. — Закурить не знайдеться?

Він обернувся.

— Жартую. Не хочеш у двір сходить?

— Давай…

…

— Що, Кенді біля тебе тепер крутиться?

— Ага. Вона норм, але.. стільки запитань… трохи напряжно…

— А чого це вона приклеїтися вирішила? Раніше не говорила до тебе. Ок, я тебе вважай врятувала, хахах.

— Ага..

— Чуєш, а стосунків не хочеться?

— Та нащо…

— Цілуватися там… Таке інше, you know? — Запитала вона з натяком.

— Чому ти раптом про це?

— Та оце думаю… Може їй оце треба?

— “Їй”?

— Кенді.

— Не думаю…

— А раптом. Ну ти спробуй.

— Та що пробувати…? Ти здуріла, чи що…

….

 

Наступного дня…

— Сільвере! — Почув хлопець голос за спиною. Це була, звісно, Кенді. — Привіт! ^^ — Вона сяяла зі своєю усмішкою. Та Сільв не мав думок, що вона рада бачити його: вона віталася так з усіма. Завжди посміхалася, була привітною.

— Привіт.

— Я підсяду?

— Знов? Як хочеш..

Вона збиралася повісити рюкзак поруч з ним, та потім озирнулася, як побачила Едуарда — то і побігла вітатися з ним. І сіла за парту з ним. А тоді дзвінок, урок… Вона розмовляла з ним навіть на уроці, настільки була балакуча. Після уроку теж говорила-говорила… Та він попросив її не заважати йому заповнювати класний щоденник. Тому вона на цій перерві повернулася до Сільвестера. Він сидів один: Коулет на цей час не було, вона хворіла.

Кенді підсіла до нього.

— Привіт знову.

— Привіт…

— Як справи?

Типове запитання, та насправді їй правда було цікаво поговорити.

— Н.. нормально.

— Як вихідні провів?

— Ну.. добре.

— В ігри грав?

— ..Так.

— А в що ти граєш?

— Ну.. в різне там… пісочниці всілякі, де я роблю що хочеться…

— А Майнкрафт?

— І майнкрафт..

— Я теж граю. Може разом спробуємо пограти?

— Ну.. у мене часу на це.. не так багато.

— Шкода. А ти в креативі більше граєш?

— Ну.. мені по душі виживання.. а в креативі хіба що замки з каміння будував.. хе.. красиво жить не заборониш.

— Хе-хе! Це точно. А я з алмазів будувала!

Сільвер злегка посміхнувся, дивлячись на парту. Йому здавалося, всі колись в креативі будували щось повністю з алмазів.

— Ясно..

— А які ігри у тебе ще є?

— Ну там.. — Він не хотів казати про стрілялки чи ще щось таке подібне. Але тільки в це він ще грав. І гонки. Тож сказати вирішив краще про них. — В гонки різні.. нід фор спід. Може ти таких н-не знаєш.

— Зрозумііло!

— І.. ФНАФ.

— Ой, знаю! Бачила Фреді, Бонні і Чіку, камери, двері… Напевно перша частина. Більше я там нічого не знаю.

Кенді у розмовах з Сільвом проявляла інтерес, старалася справді подружитися з ним. Запитувала про нього, розповідала про себе… Він повірив у її зацікавленість ним і перестав як раніше хвилюватися при розмовах.

…

 

— Хочу спитати, а чим займаєшся останнім часом? — Запитувала Кенді.

— Слухаю музику, читаю, іноді можу походити свіжим повітрям подихати, далі навчання, навчання, ще раз навчання… Ввечорі можу в ігри грати.. Або ще трохи на вулиці погуляти..

— Цікаво!

— Ну.. звичайне життя.

— Хмм, а в які ігри зараз граєш?

— Ну.. ГТА. Від копів поганять люблю, хах.. знаєш же що це за гра?

— Так! Жорстока.

— Якось одного разу відчим зайшов, а я грав. Так я на п’ять хвилин став найслухнянішим закону громадянином, поки він не вийшов з кімнати. Хах, у що я граю…

— А ти бачишся.. з рідним батьком?

— Гм? Та ні… Ні, але неважливо… А у тебе батько рідний?

— Так, вчора зі мною час провів. Морозива цілу коробку купив!

— Зі мною проводить в основному відчим теж… І то не так часто.

— Давай знов про ігри? Знаєш які я люблю?

— Ні, окрім майнкрафта.

— Ритм ігри! Грав у такі?

— Наприклад?

— Осу!

— Ні.. Але чув.

— І три в ряд і подібне! І Маріо! Сонік. Це були улюблені ігри в дитинстві!

— На комп’ютері?

— Ага! А ти в що грав?

— На ноуті в нід фор спід, хех, гонки, і.. трохи ГТА. Ну і майнкрафт. А там свою кімнату з каменя побудував і херобріна пішов шукати.

— Ой, так, я теж його шукала! І в креативі будинок з алмазів будувала! Уже розказувала.

— Теж.. А мені у виживанні все ж цікавіше.

— Пригадую як я боялася ходити в печери! І копати під себе!

— Не копати під себе — це ж головне правило гри.

— Це так! Але я якось копала-копала, і впала в печеру, а там і алмази!

— Пощастило що не в лаву впала.

— Хм, може хочеш пограти разом?

— В майнкрафт уже не граю, навіть видалив і нове скачав. Пам’яті на диску не так багато.

— Шкода. Я так і не проходила ніколи до кінця майнкрафт! А як люди дракона вбивають — взагалі не знаю! А ти проходив колись?

— Так, давно то було. Потім нудно стало, з модами бавився. А потім взагалі якось добавився, що Аміго скачав замість модів, і віруси, і получив….

— Ой-йой. Ну і таке буває.

— Ага.

…

— Ти якось казав що пишеш вірші.

— П-просто пробував…

— Цікаво, а що вийшло?

— Та нічого.

— А про що писав?

— Н.. Не треба про це..

— Ну розкажии!

— Не питай! — Фиркнув він. Все ж він буває іноді грубим. Та Кенді це не відштовхувало. — Н-не хочу цим ділитися.. — Він тихо додав: — вибач…

І її сердечко йокнуло. Йому не байдуже на почуття інших, це було видно.

— Я розумію!

 

Кінець 2 збірки.