Частина 2

Коли Сайно прокидається знову, навколо надто сонячно — проте це не йде ні в яке порівняння з пекучими променями пустелі. Ні, це сонячне світло ллється в кімнату маленькими теплими промінчиками. М’якими. Ніжними.

Зовсім як руки, які піклувалися про нього минулої ночі.

Він поступово приходить до тями, коли помічає, що тіло вкрите ковдрою, а знайомий утішний запах наповнює кімнату. Варто було йому отямитися, як у незагоєних ранах відгукнувся тупий біль, особливо у правій нозі. Усупереч собі він глухо стогне і чує, як у кімнаті щось — хтось — смикається.

— Ох, ти прокинувся.

Сайно повертає голову й натикається на Тігнарі, який примостився за маленьким столиком неподалік. На стільниці лежать розгорнута книга та замотаний вузлик, скоріше за все набитий їжею.

— Котра година? — перше, що виривається у Сайно, і Тігнарі закочує очі.

— Тобі теж привіт і будь ласка. Якраз обідня пора. Невдовзі я збираюсь на патрулювання, але спершу думав перевірити тебе.

— Мм… дякую, Тігнарі.

Запізніла подяка, на його думку, краще за її відсутність — і він дійсно вдячний за куди більшу кількість речей, а не лише за його першокласну турботу. Кивнувши, Тігнарі підіймається і підходить до ліжка.

— Як ти себе почуваєш? — питає він. — Зможеш сісти?

Сайно щось бурчить у відповідь. Його тіло немов наповнене важкістю, не говорячи вже про те, що він все ще відчуває біль після вчорашнього арешту, який пішов наперекосяк. Не те щоб генерал Махаматра не звик до подібного — навіть зараз він у змозі прийняти положення сидячи. Однак Тігнарі, здається, тільки більше збентежився від млявих рухів Сайно.

— Замри на мить, добре?

Він охоплює його обличчя обома руками і нахиляється ближче, тоді як Сайно здригається від раптової близькості, вирячившись на лісного вартового широко розплющеними очима.

— Тігнарі…

— Я сказав, не рухайся, — суворо каже Тігнарі, перш ніж торкнутися його лоба своїм. На кілька секунд він затримується у цій позі, після чого віддаляється. — Тебе трохи лихоманить. Не відчуваєш нічого дивного у своїх ранах? Наче біль посилився, з’явився набряк чи, може, незвичайне тепло…

Його питання вириває Сайно із заціпеніння. Все ще трохи схвильований (і коли він встиг затамувати подих?), він опускає очі на свою праву ногу, яка неприємно пульсує, і Тігнарі слідує його прикладу.

— Ось ця? Ясно… Певно, заніс інфекцію. Я не здивований, враховуючи той факт, що минулої ночі ти з відкритими ранами тинявся лісом. Мені треба ще раз її оглянути. Не проти?

— Гаразд.

З дозволу Сайно Тігнарі опускається на коліна й обережно розмотує бинти, хмурячись, коли тканина вперто чіпляється за шкіру.

— Гм… — він повністю знімає пов’язку. — Невелике почервоніння та легкий набряк… Тепер і справді скидається на інфекцію.

Сайно насуплюється. Виконувати обов’язки генерала Махаматри без однієї ноги буде як мінімум незручно.

— Це погано? — не втримавшись, питає він.

— Поки ні, оскільки ми вчасно її виявили. Я ще раз продезінфікую рану, а пізніше приготую нову дозу антибіотиків. Так ми зможемо тримати інфекцію під контролем… Проте це також означає, що тобі доведеться залишитись у селищі Ґандгарва ще принаймні на день.

— Але ж…

— Ніяких «але». Я не приймаю жодних аргументів, — Тігнарі упирає руки в боки. — Я не дозволю тобі повернутися до міста Сумеру у такому стані. Якщо не хочеш ризикувати втратити ногу, тобі взагалі не слід підійматися з ліжка до кінця дня. Зрозумів?

Хай би як йому кортіло посперечатись, Сайно знає, що не варто йти наперекір волі Тігнарі. Його хвилювання продиктоване здоровим глуздом, а протестувати проти його добрих намірів — це найшвидший спосіб накликати на себе його гнів. Помовчавши хвилинку, Сайно просто киває і намагається не ворушитись, поки Тігнарі перемотує рану. Закінчивши, Тігнарі здіймається на ноги.

— Добре, має протриматися до кінця дня. У мене залишилося трохи антибіотиків, тож тобі не доведеться довго чекати. Однак перед прийомом ліків краще щось перекусити, — не обриваючи розмови, Тігнарі рушив до столу і взяв загорнутий клунок. — Коллей приготувала для тебе свої особливі кишенькові піта, як тільки дізналася про те, що сталося. Подбай, аби й крихти не лишилося. Крім того, тобі варто особисто подякувати їй.

— Я справді намагаюся провідувати її щоразу, як заходжу… Проте, здається, вона досі остерігається мене.

— Ой, припини. Вона вдячна тобі більше, ніж будь-кому іншому, просто не знає, як це правильно виразити.

— А як щодо тебе, Тігнарі? Не збираєшся поїсти, перш ніж піти?

— Змінюєш тему, чи не так? Я вже наготував пайків в дорогу. — Тігнарі незворушно дивиться у відповідь на дивне благання в очах Сайно, притиснувши вуха до голови. — Що? Я дійсно сподіваюсь, що ти не вважаєш мене варваром, який спокуситься на їжу, спеціально приготовану для когось іншого.

— У хорошій компанії і їжа смачніша. Хіба не ти так колись казав?

— Чому це ти раптом відповідаєш мені моїми ж словами? Було б непогано, якби ти міг доречно згадувати також й інші мої поради, — стогне Тігнарі. — Гаразд, аби допомогти тобі швидше одужати, я з’їм один малесенький шматочок. Проте не звикай до цього. Якщо я ще більше тебе розбалую, мені фактично доведеться годувати тебе з рук.

— Годував би, якби я попросив?

Тігнарі відкриває рота, закриває його, після чого щипає себе за перенісся і трясе головою. Він і сам не знає, що його лякає більше: зухвалість подібного «прохання» чи той факт, що Сайно вимовив його з абсолютно спокійним обличчям.

— Ти просто неймовірний, знаєш? — він умощується на ліжку біля Сайно і починає розмотувати промаслений папір, в який загорнуті кишенькові піта. — Якщо тобі так сильно не вистачає моєї компанії, то слід частіше навідуватися сюди. Уявляю, наскільки тобі було самотньо, адже минуло кілька місяців з нашої останньої зустрічі…

Поки він ламає піту на дві ідеальні половинки та простягає одну з них Сайно, підтекст його слів важко повисає у повітрі: через нелегку роботу над Сайно мало не постійно висить дамоклів меч. Будь-який невірний крок з боку генерала Махаматри чи навіть маленький проблиск невезіння може вилитися в жахливі травми, які поділять життя на до та після. Він може померти в муках, а його тіло викинуть у пустелі на поталу червоним піскам, і ніхто про це не дізнається — особливо Тігнарі, який рідко полишає тропічний ліс Авідья.

Сайно дуже добре це розуміє — близькі стосунки з генералом Махаматрою не тільки наражають людину на небезпеку, а й можуть змусити хльобнути горя.

І це суперечить його власному бажанню бути ближче до Тігнарі — бажанню, яке він, здається, не в силах приборкати, як би сильно не намагався.

Сайно приймає свою половинку піти й мовчки роздивляється її, перш ніж нарешті заговорити.

— Просто цього досить, — м’яко каже він. — Поки я можу бачитися з тобою і чути твій голос.

Така відповідь навряд чи здатна вгамувати невимовлене занепокоєння Тігнарі, однак Сайно сподівається, що цього достатньо, аби запевнити — він буде й надалі повертатися до нього. Тігнарі тільки зітхає.

— Ще раз викинеш такий фокус, як минулої ночі, і в майбутньому можеш не очікувати від мене люб’язності.

Попри різкі слова, Тігнарі накриває руку Сайно своєю, переплітаючи з ним пальці.

— Більше цінуй своє життя, — мовить він лагідним тоном. — У всьому світі ти такий один. Як тільки пропадеш, то пропадеш назавжди… Не забувай.

Сайно мовчить. Не тому, що не хоче утішити Тігнарі, а тому, що не бажає давати обіцянок, яких скоріше за все не зможе дотриматися.

Проте йому приємно думати, що завжди можна повернутися до Тігнарі, і ця думка стала його реальністю.

Він прагне вберегти це почуття, поки живий.

Попри важку тему, решту трапези вони проводять у комфортній тиші. Унікальне почуття гумору Сайно не дошкуляло Тігнарі, від чого йому навіть дихалося легше (хоча Сайно прикро, що через втому він не може прямо зараз пригадати свої найкращі жарти), а від кишенькових піта Коллей не залишилося ані крихти.

Сайно приймає антибіотики за вказівкою Тігнарі, поки той береться варити нову порцію знеболювальних зі свіжих трав, які один чуйний вартовий лісу приніс йому вранці.

— Випий це і постарайся поспати. Перш ніж піти, я приготую ще одну дозу та залишу її на тумбочці, щоб ти міг прийняти її, коли виникне така необхідність. — Він обвів Сайно суровим поглядом. — Запам’ятай: я не хочу, щоб ти терпів це з посмішкою на обличчі. Чим менше болю ти відчуваєш, тим менше стресу зазнає твоє тіло і тим швидше ти одужаєш. Приймай знеболювальне без вагань, якщо треба.

— Добре. Дякую.

Тігнарі киває, після чого підхоплює з підлоги рюкзак і перекидає його через плече.

— Тоді я піду патрулювати. Зараз у селищі Ґандгарва чергує кілька лісних вартових, можеш маякнути їм у разі потреби. Я пояснив їм ситуацію, тому вони радо допоможуть тобі.

— Коли ти повернешся?

Сторож лісу гмикає, розмірковуючи про сьогоднішній маршрут.

— Мабуть, після заходу сонця. Наша ціль не настільки далеко, щоб лаштувати там табір на ніч, однак треба подолати чималий шлях.

— Мм… бережи себе.

— Як завжди, не турбуйся, — посміхнувся він. — Відпочивай, Сайно.

— Добре.

Спостерігаючи, як спина Тігнарі зникає за дверима, він лиш бажає, аби той зостався.

Але Сайно й не думає відривати Тігнарі від його роботи. Коли голос лісового вартового перестав відлунюватися у селищі Ґандгарва, Сайно влаштовується на ліжку і врешті-решт провалюється у глибоку дрімоту.

Коли він прокидається наступного разу, на вулиці дещо холодніше і набагато темніше. Проходить декілька секунд, коли у легкому заціпенінні він уловлює стукіт дощу по даху лісової хатинки.

По такому темному небу складно визначити котра година. Але Тігнарі дбайливий лікар: якби він вже повернувся, то пропустив би вечерю і провідав Сайно.

Той факт, що його досі немає — і що погода, здається, тільки погіршується — пускає паростки страху в серці генерала Махаматри. Його хвилювання тільки посилюється, коли крізь стукіт дощу до нього доносяться настирливі голоси.

— … де?.. не повернувся з..?

— … мандрівників по дорозі… Тігнарі залишився позаду…

— … допомагав їм втекти… сам-один там… потрібен ще хтось з Оком бога… зона В’янення…

Це все, що йому треба було почути.

Сайно підривається з ліжка, ігноруючи пронизливий біль, який прострілює праву ногу, і хапається за свій посох. Він миттєво знаходить групу вартових лісу і стрімко наближається до них, аж вітер у вухах свище.

— У якому напрямку пішов патруль? — питає він, і дозорні сіпаються від звуку його голосу.

— Г-генерале Махаматра? — один із вартових ледве стримує дрижаки при виді Сайно. — Цейво… Тігнарі казав, що вам слід…

— У якому напрямку пішов патруль? — знову питає він, цього разу з нотками гніву. І цього виявляється досить, щоб налякати лісових сторожів.

— Н-на захід! Там є добре протоптана доріжка, тому по ній не складно орієнтуватися, але вона далеченько звідси… Стійте, не кажіть, що ви збираєтесь туди з такими ранами? Але ж там зона В’янення!

Вартовий лісу ще не встиг договорити, а Сайно вже зістрибує з дерев’яного ґанку на лісовий настил внизу і зникає серед дерев, лиш густі, важкі краплі дощу бризкають йому вслід.