Частина четверта

Його поцілунки були прохолодними, але вони обпікали її шкіру. Сильні руки могли знищити її, але натомість вивчали вигини тіла, пальці стискали м’яке тіло. Вона чула як вібрація в його грудях посилюється з кожним разом як вона цілує його в губи, коли тихенько стогне від його несильних укусів в шию. Він спускався нижче, грався з її сосками, облизував їх, стискав між пальцями. Він вивчав її тіло знову і знову, бажаючи лише відчувати її смак на своєму язиці.

Дівчина вигинається, вампір притискає її до себе, його губи залишають доріжки поцілунків просто до низу її живота. Вона тремтить від очікування та збудження, її кров пульсує у нього у вухах. Він спускається на коліна, притягує її до себе за круглі стегна. Його язик розмальовує кожен дюйм її шкіри, вона глибоко дихає, розставляє коліна в сторони, дозволяє йому рухатись далі.

Він хоче почути, як вона стогне. А краще, аби почули всі навколо. Як він знає, чого хоче її кров, чого потребує її тіло…

Вампір обережно розводить її ноги ширше, відкриваючи перед собою. Він торкається її проміж ніг, збираючи вологу великим пальцем. Притискає її долонею вільної руки до ліжка і починає водити маленькі кола на її кліторі великим пальцем другої. Цілує стегна, вилизуючи місце де проходить велика підшкірна вена, він насолоджується тим звуком, який виконує її кров. Симфонія задоволення грає в його вухах, коли вампір починає пришвидшувати темп своєї руки.

– Джареде… – Вона притискає його руку сильніше, аби відчути його ще більше.

– Так, принцесо. – Його хриплий від бажання та жаги голос змушує її тіло відповісти ще більше.

Джей сходить з розуму, коли Аморіс відкривається і сама притискає його праву руку до себе. Вампір погладжує вхід у її вагіну середнім пальцем лівої руки, і входить поки що одним, повільно рухаючись всередині. Її вологи більш ніж достатньо, аби пришвидшити ритм і насолоджуватись новими прекрасними стогонами.

– Прошу, не зупиняйся… Джей… – Дівчина тягнеться, аби доторкнутись його рук, але коли він пришвидшує темп, втрачає самоконтроль, відкидаючись назад, стискає постіль у руках. Випадковий викид її магії розбиває лампу неподалік ліжка. Вампір всміхається, але зупинятись не збирається.

– Розтрощи усе, кохана. – Тепер він входить ще й другим пальцем, його темп та ритм неймовірно швидкі та різкі. Зараз він вже не турбується, аби налякати її – вона віддалась повністю. – Я буду трахати тебе, поки ти не зруйнуєш усе навколо. Поки не зруйнуєш мене.

Інший викид магії розкришив велике дзеркало на стіні. Вампір забрав праву руку, нахиляючись ближче між її ніг. Його язик кружляв навколо її клітора, доки пальці вибивали з неї стогони ще раз і ще, поки вона не…

Прокинулась. Точніше, підхопилась, відчуваючи як вилітає серце з грудей. Аморіс перевірила цілісність одягу на своєму тілі – усе на місці, так як і мало бути.

– Що за… Це був сон. – Нарешті усвідомила вона, не в змозі заспокоїти своє серцебиття. Усе навколо виглядало таким реальним та цілісним… Джаред попереджав про галюцинації, але не попереджав що це буде порно за їхньої участі.

«Що він взагалі мав на увазі, коли казав що зрозуміє про мої галюцинації?» – дівчина зняла кардиган, торкаючись своєї шиї. Усе було таким до біса реальним, що й досі не вірилось у зворотнє. Тіло було гарячим, трохи трусило. Невже від вампірської крові можна схопити залежність?

– Якби знала, ніколи в житті б не погодилась. – Пробубніла дівчина і, все ще тримаючись за свою шию, вийшла з кімнати.

Вона відчула поколювання у потилиці і повернула голову. Її серце здригнулось. Джей стояв приблизно за два кроки від Аморіс і було відчуття, що дивився просто на неї, наскільки це було можливо з капюшоном, який закривав практично усе обличчя.

Дівчина хотіла щось сказати, але вампір позбавив її цієї можливості, просто розвернувся і пішов геть, зникаючи на балконі.

Так навіть було краще. Зараз, їй здалось, не вдалий момент для обговорювання того, що їй привиділось. Вона сподівалась більше не бачити подібного, сни це були чи видіння, їй було байдуже. Аморіс навіть не знала, що її підсвідомість таке вміє.

Дівчина зачинилась у ванній кімнаті. Не дивлячись на те, що все, що відбулось, було нереальним, вона зняла увесь одяг аби пересвідчитись у відсутності будь-яких слідів укусів. Шкіра була ідеально чистою всюди, на шиї, стегнах та руках. Аморіс полегшено видихнула.

Вона перевдягнулась в новий чистий одяг після швидкого душу і спустилась вниз. Дівчина відчувала присутність вампірів неподалік, тому вирішила йти у протилежну сторону.

Бібліотека. Саме такою вона уявляла собі бібліотеку вампірів. Тисячі, якщо не десятки тисяч, книжок, серед яких були й писання, і фоліанти і навіть книжки, написані мертвими мовами.

Відьма ходила крізь стелажі з книгами, звертаючи увагу на особливо цікаві назви. «Синайський кодекс», «Книга Мертвих», «Кебра Нагаст», Каролінгські книги та багато інших. Вона обережно доторкнулась до однієї книги з цупким чорним плетінням і витягнула її з ряду інших.

Дівчина зробила один крок вперед, розгорнула книгу на випадковій сторінці і провела по ній долонею. Сторінки були пожовклими від часу, але літери було дуже добре видно.

– «Якщо не любиш, кинь мене сьогодні. Коли зреклись і люди, і Господь. Віддай на муки в пеклові безодні, лиш як остання втрата не приходь. Не завдавай іще мені страждання, як душу знов посяде супокій.» – Розпочала читати Аморіс і затихла, почувши кроки. Він знав, що вона його відчувала, тому не переймався, що чутиме його.

– «Нехай не йде по ночі грозовій, холодне, хмуре й дощове світання. Покинь мене, лиш не в останню мить, коли зігнуся від дрібних утрат я. Покинь тепер, щоб міг я пережить удар оцей, страшніший від розп’яття. Тоді тягар усіх дрібніших втрат покажеться мізернішим стократ.» – Він закінчив сонет з пам’яті, в той час як Аморіс читала текст очима.

Дівчина м’яко захлопнула книгу і не поверталась до нього обличчям, чекала, можливо він зробить щось чи заговорить першим. Вона обережно поставила книгу на її місце і стисла між пальцями тканину довгої сукні. Вампір мовчав, отже говоритиме вона.

– Ти знаєш кожен сонет на пам’ять?

– Кожен сонет, кожну історичну подію з книжок історії, кожну розповідь зі щоденників у п’ятому рядку на десятій полиці, кожен вірш. – Підтвердив Джаред. – Було багато часу для читання.

– Ти знаєш як здивувати дівчину. – Всміхнулась Аморіс, все ще стояла до нього спиною. Відчувала, як коле в потилиці, як проймає холодом, але опиралась цим відчуттям.

– Особливо ту, яка закохана в навчання та книжки і не має часу ні на що інше.

– Я ще чаклую. – Виправдалась юна відьма, на що Джей усміхнувся.

Дівчина повільно повернулась до вампіра, поки він встиг вивчити вигин її шиї та зачепитися за маленьку венку, яка так відчайдушно билась трохи нижче вуха, під тонкою блідою шкірою.

– Що це було? – Прямо запитала Аморіс. – Ти не казав, що буде так… Ти теж це бачив.

– Так. Я не думав, що бувають й такі галюцинації. – Вампір сказав правду. Він ще раз згадав звуки, які вона видавала у їхньому спільному видінні та стиснув зуби.

– Все було настільки реальне, відчуття і дотики, і звуки…

– Не справжнє. – Відрізав Джей, але це не змусило дівчину замовкнути.

– Я навіть відчула температуру в кімнаті, і як у мене горіли щоки. Але я не бачила… – Вона підійшла до Джареда і встала навшпиньки, торкаючись країв його каптура. – Не бачила твого обличчя. Не пам’ятаю.

Вампір завмер, поклавши долоні поверх її рук – він міг би легко зламати їй пальці, але просто стиснув у своїх. Він відчув себе винним через це, але в якийсь момент зрозумів, що це говорила його кров в молодих венах дівчини, нехай її було і небагато.

Контраст її гарячої шкіри та його холодних рук дезорієнтував, повернув у її галюцинацію.

– Це моя кров. – Стояв на своєму вампір, стискаючи її руки. – Ти пожалкуєш про усе це, коли її дія мине.

– І що ти зробиш, щоб зупинити мене? – Вона міцно тримала тканину капюшона пальцями, поки вампір намагався відвести голову вбік. – В мені тече твоя кров, а я навіть не можу поглянути на твоє обличчя. Несправедливо.

Вперше Джареду не було чого відповісти. Він повільно повернув голову і прикрив очі. Не міг повірити що зараз хвилюється через те, що його лице побачить якась мала відьма. Вампір розтиснув пальці і відпустив її руки, здався, але не міг розтиснути щелепи.

Аморіс повільно зняла каптур, опустила його назад. Дівчина завмерла, тримаючи руки на відстані кількох дюймів від його обличчя.

Гостроподібні вуха відверто виділялись та кидались в очі найпершими. Його безволосий череп та шкіра на шиї – і трохи на обличчі – була вкрита дрібними павутинками темних вен, він заплющив очі і вона бачила, як ходять жовна на його вилицях. Прямий ніс та виразні губи доповнювали картину його лиця. Аморіс видихнула і обережно взяла його обличчя в руки, погладжувала його прохолодну шкіру кінчиками пальців.

Вампір обережно розплющив очі й опустив погляд на неї. Вони у нього були глибокі туманно-білі, проте зіниць не було зовсім. Він повільно водив очима, нарешті роздивляючись її обличчя як треба, так само робила і дівчина.

– Ти бачиш? – Тихо запитала Аморіс. Джей не міг брехати собі і стверджувати що йому неприємні її дотики.

– Не міг до переродження.

Вона бережно повторила контури його вилиць великими пальцями. Вампір розправив плечі, зосереджуючись на реальності, а не лише на її руках на своєму обличчі.

– Що би я мала зробити, коли б побачила твоє обличчя? Втекти? – Усміхнулась вона і занурилась своїм поглядом в його очі.

– Ти надзвичайно дивна. – Джей взяв її руку і доторкнувся губами до її пальців.

– Мені вже про це казали. – Відьма стрималась, аби не зомліти від дотику його губ до своєї шкіри.

Першою до нього потягнулась вона. Він відчув її бажання через пульсацію крові на кінчиках пальців. Він припідняв її і поставив на своє взуття, щоби дівчина здалась трохи вищою. Її м’яке волосся лилось крізь його пальці ніби вогонь. Він зупинився, коли кінчик її носу торкнувся його.

– Я не можу. – Він відвів обличчя в сторону, стиснувши щелепи. – Ми не можемо.

– Тому що ми маємо ненавидіти один одного? – Насупилась дівчина, не відпускаючи шию вампіра.

– Тому що я старший за тебе на тисячу п’ятсот сімдесят років і тобі лише сімнадцять.

– Мені майже вісімнадцять. – Ігноруючи перший факт, вона нахилила голову, їхні губи майже зіткнулись, що змусило вампіра видати короткий рик.

– Через дванадцять днів. – Нагадав Джей. Аморіс розглядала його обличчя знову, ніби він ось-ось мав заховатись від неї. – Ми можемо почекати.

– Можемо почекати. – Повторила дівчина, повільно рухаючи губами.

Вся його сутність ніби манила її. Він був так певний, що вона не захоче приймати те, як він виглядає, що зараз не знав, що сказати. Ця дівчина, ця молода відьма, вона підкорила його свідомість навіть не використовуючи магію. Його кров в її жилах підкріплювала ефект, але він був переконаний – вона зробила щось з ним, коли з’явилась тут дві ночі назад.

За своє довге життя Джаред бачив сотні жінок та дівчат. У кожної були певні бажання та визначені цілі: багатство, гарне життя, вічне життя, ідеальний секс, інколи родина. Він читав смертних, неначе книги, але зараз, вперше за своє існування, не міг розібрати ані слова. Джей почувався не могутнім старим вампіром, а молодим хлопцем. Він відігнав від себе цю слабкість. Вона просто не може зламати усе за дві ночі. Майже порушив правила, майже нашкодив їй.

– Вибач. Це було занадто. – Він повільно відступив назад. Аморіс відійшла теж і прочистила горло.

– Це правило. – Почала дівчина, продовжуючи блукати крізь стелажі. – Про те, що не можна вампірам і відьмам вступати у стосунки. Воно ідіотське.

– Яким чином? – Джаред слідував за відьмою, поки вона висловлювала свою думку.

– Як, от наприклад, ти, чи хто-небудь інший може контролювати почуття? Це ж неможливо. – Аморіс підняла голову на книгу із золотим плетінням, але не могла дістатись до неї.

Джей простягнув руку вверх і обрав ту книгу, яку хотіла дівчина. Вона прийняла важку книгу у нього з руки і розкрила її. Пройшлась очами по кільком сторінкам, віддала назад.

– Неможливо, але правила були створені аби запобігти проблемам серед кланів і ковенів, щоби врятувати обидві сторони від нових конфліктів. – Джей поставив книгу на місце і вони знову рушили вздовж стелажів. – Кожен представник вампірів повинен дотримуватись їх.

– Нудно. – Вирішила юна відьма, роздивляючись полиці та десятки книг. – Тобі ніколи не хотілось порушити правила?

Він не хотів казати їй, що щойно хотілось і він майже порушив. Його власна кров ще ніколи не вчиняла такого проти нього. Натомість вампір подарував дівчині довгий погляд молочно-білих очей і вона, червоніючи, відвернулась.

– Що ти шукаєш? – Нарешті запитав Джаред, коли їй не підійшла шоста книга.

– «Tumšais Spēks». Хочу більше дізнатись про ритуал, до якого мене готували. – Сумно закінчила вона і продовжила пошуки.

– Це рідкісний магічний фоліант. Як ти знаєш, що він тут?

– Бо це рідкісний магічний фоліант. – Продублювала вона. – Я відчуваю його у цій бібліотеці.

Аморіс на хвилинку задумалась. Що відбулося рівно п’ять хвилин назад? Вони майже поцілувались. Хто почав першим? Це він намагався, чи… О ні, це була вона. Дівчина не на жарт задумалась про силу вампірської крові. Силу, енергію та бажання, яку дає всього одна крапля. Здається, вона навіть чула його власну кров, коли стояла дуже близько. Ніби він казав їй, що потрібно робити, але насправді це була частина отих видінь чи галюцинацій, які вона навряд чи зможе забути. Але… в той же момент все було занадто реальним. Усі відчуття загострились, а коли йому вдалось їх приглушити, залишили після себе темну прірву, і хотілось повернутись назад…

– Якщо ти відчуваєш її, спробуй призвати. – Запропонував вампір і дівчина обернулась до нього.

– Використати магію? – Здивувалась вона.

– Ти не знайдеш серед тисяч книг саме ту, яка тобі потрібна, просто обираючи випадкові. – Відверто зізнався Джей. – Не впевнений, як саме це називається, але коли відьма бере амулет і каже йому що їй потрібно, він просто веде її до предмета.

– Я вперше чую настільки дивний опис пошукового закляття. – Аморіс засміялась. – Ми не говоримо з амулетами, ми заговорюємо їх на пошук.

Дівчина спустилась в центр кімнати, де стояв великий круглий стіл. Його дерев’яна поверхня була гладкою і блискучою, на ній лежали якісь писання, кілька книг і серед них вона побачила кілька цікавих камінців різних видів. Її рука потягнулась до округлого червонястого каменю, вона стисла його пальцями і відчула віддачу – камінь міг стати тимчасовим амулетом для закляття.

– Це карнеол. – Юна відьма підійняла камінь вгору і роздивлялась його цікаву структуру. – Цей камінь ще звуть кривавцем, тому що за кольором він схожий на кров.

– Допоможе знайти те, що треба? – Вампір відслідковував її рухи, як вона перекладає напівкоштовний камінь у руку та заплющує очі, аби налаштувати камінь для закляття.

– Так. – Вона підійшла до столика зі свічками і взяла одну, спостерігаючи, як віск скапує донизу. – Можна спробувати.

Дівчина зупинилась посеред бібліотеки, сподіваючись, що ніхто, окрім вампіра, її не бачить. Було дуже дивно чаклувати, поки на тебе дивиться хтось інший. Майбутній амулет в одній руці, свічка у іншій. Аби зосередитись, юна відьма повільно опустила повіки. Рука неспішно перехилила свічку, дозволяючи воскові топитися і текти просто на камінь, застигати на її шкірі.

– Nāciet un parādiet mums. Atver man savu tumsu. – Тихо прошепотіла вона із заплющеними очима, поки віск заліплював карнеол, покриваючи його прозоро-білим шаром.

Вампір відчув, як земля починає вібрувати під ногами. Несильно, але доволі відчутно. Він звернув увагу на її зосереджене обличчя та сонячно-руде волосся, яке починало рухатися від впливу магії. Він бачив раніше, як чаклують відьми, і якщо тоді його охоплювала невимовна відраза від чаклунства, дівчина робила це обережно, у неї виходило це природньо, так, як має бути.

– Palīdziet man atjaunot saikni ar manu dvēseli. – Вона повернула голову вліво, шепочучи слова мертвою мовою. – Atver man savu tumsu.

Аморіс розплющила очі і впустила амулет. Вона повернулась до стелажів і зробила кілька кроків уліво, фокусуючись на книзі з багряним візерунком. Вона була груба і невисока. Через закляття, накладене нею на цей фоліант, навколо нього дівчина бачила тонкі лінії світла, тому саме так книга виділялась з усіх на полиці.

Юна відьма обережно повела рукою і фоліант вислизнув з ряду, випливаючи у повітрі до її рук. Поки магія була активною, Аморіс використовувала її аби листати сторінки, не торкаючись їх фізично.

– Ви ніколи не використовували цю книгу, аби віднайти більше інформації про нас? – Не відриваючись від перегляду сторінок, вона звернулась до Джея.

– По-перше, ми не вчимо ваших мов, по-друге… – Джаред підійшов до дівчини і поклав палець на сторінку, його шкіра почала шипіти і відьма відстрибнула назад, забираючи книгу. – Увесь фоліант просочено розчином срібла.

Джей скривився від неприємного відчуття і зачекав кілька секунд, аби невеличке поранення затягнулось.

– Міг би і словами пояснити. – Насупилась вона, не підпускаючи вампіра до книги. Дівчина поклала її на високий стенд і встала навпроти. – Отже, алергія на срібло – не вигадка?

– Зовсім ні. Якщо ти не помітила, покоївки та слуги носять срібло на шиї та руках задля власної безпеки.

– Тобто, вони розуміють, що їх можуть подати на вечерю за певних обставин?

– Ми так не робимо. – Хитнув головою Джей, сідаючи навпроти. – Є Доми, де це вважається нормою, але у нас інший кодекс. Срібло на випадок, якщо зірвуться молодші.

– «Молодші»? Ти хочеш сказати, що Адріан теж такий скажений, як Ревека? – Відірвавшись від сторінки про прокляття Хаосу запитала відьма.

– Адріан старший за Ревеку на три сотні років. Приборкати спрагу вдається не усім та не відразу. У когось це займає десять років, у когось більше ста. – Ігноруючи пряму образу своєї сестри, відповів вампір.

– Скільки знадобилось тобі? – Дівчина провела пальцями по сторінці з дивним скрученим символом у центрі кола. Вона піднесла палець до підпису – «Raum».

– Я зміг контактувати зі смертними без особливих проблем у дев’ятому столітті. – Джаред провів долонею по безволосій голові і трохи занурився у спогади. – Давид був надзвичайно терплячим і розумів, що важко просто зупинитись і перестати вбивати.

– Як він пройшов цей шлях? – Дівчина дивилась на нього, забувши про сторінки відкритої книги. – Як він зміг стримувати жагу крові?

– На початку йому допомагав його Творець, поки його не вбили. Коли Давиду виповнилось триста два роки, він був змушений виживати самостійно. І приблизно через п’ятсот років він створив мене. І почав вчити мене, хоча, – вампір похитав головою, – поганий з мене був учень.

Аморіс ніби заворожена слухала розповідь Джареда. Не було співчуття, чи відрази, була лише зацікавленість.

– Але ти навіть не відреагував на мою кров вчора. – Пригадала дівчина. Вона пам’ятала як чітко він говорив і знав, що робити, в той час як Адріан розплився і бажав впитися у відьму зубами. Вона вже мовчить про Ревеку.

– Ти не уявляєш, як хотілось. – Погляд Джея слизнув по її обличчю, до ключиці, і затримався біля плеча, на зовнішній яремній вені, яка легким блакитним відтінком пробивалась крізь бліду шкіру. – Коли я почув твою кров, мене ніби на кілька секунд винесли під палюче сонце. Ніби потрібно було знову дихати, але я не міг.

Джей не хотів казати більше, не хотів казати що він злякався, бо йому здалось, що він не зможе повернути собі контроль.

– Джареде, я…

– Я бачив як розриваю твою шию, ніхто не зміг би мене зупинити. – Він сказав це зі спокійним обличчям, але вона бачила, що його погляд сфокусований на її шиї.

– Те, що я зробила, було неправильно. – Визнала Аморіс, обережно прикриваючи свою шию долонею. Джей відірвав погляд від її шкіри.

– Тепер ти знаєш, що так нашкодиш лише собі. – Дівчина кивнула і повернулась до фоліанту.

Вона вивчала усі сторінки повільно, не поспішаючи. Їй не хотілось пропустити щось важливе, не побачити потрібне. Серед тексту були і малюнки, виконані вручну. Більшість знаків та символів були для неї новими, відьма подумала, що їй потрібен ще й довідник.

Нарешті захід сонця. Покоївка зайшла до бібліотеки, нахилила голову перед вампіром і дівчиною та пройшла до великих зашторених вікон. Вона впоралась зі шторами на вікнах з лівої сторони і пройшла до правої.

Аморіс поглянула у вікно. Дощ припинився, вітер неспішно хитав дерева. Вона знаходила у вечорах та ночах щось заспокійливе, щось цілюще. Здавалось, що з приходом вечора, навколо наступала повна тиша. Компанія вампіра зовсім не заважала їй, юній відьмі подобалось, що він відповідав на питання, які її цікавили; йому подобалось відповідати на її запитання, але ще й вдихати її запах, але вона цього не знала.

– Батько просив зайти до нього після заходу. – Сказав він, піднімаючись з місця.

Аморіс відірвала погляд від книги та знову поглянула на вампіра. Вона посміхнулась і кивнула головою.

– Звісно. Дякую… за допомогу. – Вона затримала дихання, коли Джей обережно взяв її руку і доторкнувся губами до внутрішньої сторони зап’ястя.

Дівчина проводжала його поглядом. Приємний холод на зап’ясті від його поцілунку змусив її почервоніти, добре, що вампір не побачив.

Аморіс залишилась вивчати фоліант, плануючи провести за ним якомога більше часу. Цієї ночі вона не планувала йти до ліжка, тому відволіклась лише на те, щоби повечеряти та попросила приносити каву до бібліотеки.

Дівчині було надзвичайно цікаво розібратись в обряді, який хотіла провести над нею матір.

Як і домовились, уся родина зустрілась в головній залі після повного заходу сонця. На столі стояли келихи з темно-червоною рідиною всередині, очікували своїх господарів. Ревека була на взводі, Адріан відходив від останніх подій, чекали на найстаршого брата. Коли Джей з’явився у проході, Ревека обернулась і стисла зуби.

Її брат нарешті не носив ідіотський каптур, але їй іноді здавалось, що треба б було, хоча вона про це мовчала. Прокляття безсмертя познущалось тільки з нього, тоді ж як Ревека та Адріан отримали найкраще.

Рев принюхалась до Джареда і тихо зашипіла:

– Ти смердиш відьмою. Огида. – Її темні як обсидіан очі спалахнули злобою.

– Якщо ти хочеш щось обговорити, ми можемо зробити це наодинці, сестро. – Вампір посміхнувся, але за його спокійним тоном було зашифроване зухвале «ти не хочеш встати проти мене».

– Відьму не покарають за те, що вона зробила? – Напружився Адріан. Ідеальна укладка чорного, наче вугілля, волосся ніколи не змінювалась, іноді Джей думав, що він виглядав би дивно з волоссям.

– Усе, що вона зробила – це відповіла на провокацію. Моє слово проти ваших. Подумайте добре, перш ніж говорити батьку. – На цьому Джей закінчив і зайняв своє місце за столом.

Ревека та Адріан переглянулись і мовчки сіли на свої місця. Давид з’явився майже відразу, він зайняв головне місце за столом, поруч з Джаредом, діти привітали його кивком голови.

– Я зібрав вас, аби попередити про урочисту ніч. – Розпочав старий вампір.

– Нарешті, завжди чекаю жовтня, аби поїхати до когось у гості. – Вампірка знову грала роль наймолодшої сестри і надпила крові зі свого келиха. – А яка у них їжа…

Адріан мовчки погодився, ковтаючи трохи крові зі свого келиха.

– Цього разу їхати ні до кого не доведеться. – Пояснював Давид, кладучи руку на стіл. – Цього року гостей з інших Домів приймаємо ми.

Усі, як один, підійняли очі на свого Творця. Адріан не знав, з чого почати, Ревека подивилась на Джареда із задоволеною посмішкою, а він в свою чергу взяв перше слово:

– Для цього нам потрібно переїхати в наш маєток в Балморі, чи не так?

– Усе вірно, наші гості вже прямують туди. – Погодився Творець і це дало Джею надію. – Я розраховую, що кожен з вас буде поводитись відповідно до правил.

– Ми повинні залишити дівчину тут. – Відразу розпочав старший вампір і Адріан підхопив:

– Так буде безпечніше для кожного з нас.

– Виключено. – Вирішив Давид спокійним голосом. – Не можна залишати міс Лонерган тут. Вона наша гостя, і всі будуть поважати моє рішення.

– Батьку. – Джей хотів вийти на компроміс, але рука Давида, яку він підійняв у повітря, його зупинила.

– Не можу дочекатись цього шоу. – Відверто раділа вампірка, тягнучи кров з келиху. Адріан взагалі не мав слова проти свого Творця.

– Це все, що я хотів вам усім повідомити. Ми повинні переїхати в Балмор до завтрашньої ночі.

Адріан та Ревека покинули залу, але Джей залишився на місці, роздивляючись кров у своєму келиху.

– Для чого ти робиш це, Давиде? – Розпочав вампір, не розуміючи мотивів найстаршого вампіра. – Вони не потерплять відьми на нашому прийомі.

– Вони будуть змушені це робити, так само і ти. Усі запрошені були проінформовані про нашу гостю, тому моє рішення буде незмінним.

Давид нарешті взяв свій келих і зробив ковток. Джей помітив, що вони обидва не любили пити кров великих лісових тварин, але вона давала тимчасового заспокоєння. Молодим вампірам не зрозуміти, кров для них – це просто кров, з віком ти розумієш цінність цього слова.

– Тоді я проситиму тебе про одну послугу.

Джей наказав слузі привести відьму з бібліотеки. Давид мовчки спостерігав за тим, що робить його найстарше творіння. Довго чекати не довелось, через кілька хвилин обидва вампіри почули її особливий запах, він заполонив залу ще до того, як дівчина переступила поріг.

– Дякую, я сама… дякую. – Казала Аморіс слузі, але той виконував усе за правилами, відкриваючи двері. Дівчина зупинилась біля столу, коли помітила Давида. – Ой, пане Віран.

Вона нахилила голову, як того потребував вампірський етикет і подивилась на Джареда. «Що відбувається?» – прошепотіла вона до нього, але у відповідь отримала тільки довгий погляд білих очей. Давид все ж таки був змушений запитати:

– Чого ти просиш, сину?

– Я прошу тебе надати мені дозвіл зробити Аморіс своєю. – Він дивився на дівчину лише з одним проханням на думці – «довірся мені».

– Що? – дівчина закліпала очима, цілковито не розуміючи, що зараз відбувається.