Розділ – 7. Втеча “2”.

Після того, як вона познущалася наді мною, то пішла, не хвилюючись, що я можу за цю ніч померти. Біль була гостра. Не те що зламали, мені наче відрізали пальці по корінь, і, враховуючи, що вони були в мене за спиною, і я їх не відчував, можливо… Так воно і було? Я не втратив свідомість, адже вірив, що на ранок зможу побачити брата, нехай і… В останній раз.
Всю ніч я не спав, хоч очі були закриті. На світанку, коли сонце ледь-ледь виглядало з перекритого ґратами віконечка, до мене прийшла… Анна. Коли та опустилася переді мною на коліна, і перевернула з живота на бочок, я помітив, що на ній були великі темні окуляри. Та навіть вони не прикривали синяків та подряпин. Я дивився на її опухлу щоку і ніс, проте щось на зразок провини пред нею не відчував.

Анна принесла піднос з супом та попити якогось компоту, і розв’язала мене. Я вмирав з голоду, і спраги, но так як руки ледве згинав, ще й пальці досі не відчував, то дозволив їй мене нагодувати з ложечки, та напоїти. Після цього вона прийнялась накладати гіпс мені на пальці, сказавши, що, можливо, вони ще зростуться… Все це було так дивно… Чому вони не вбили мене ще вчора разом з трупом? Чому не дають померти з голоду?

– Чому…

Анна поправила на переніссі окуляри, відповівши:

– Імператриця дала вказівку наглядати за тобою, щоб не подох… інакше мене…

Неочікувано двері відчинилися, і увійшло двійко людей: брюнетка під руку з якою йшов хлопчик…

«Майк… Живий…» – я усміхнувся через сльози, і негайно кинувся обіймати молодшого, но, зробивши два кроки, повалився на підлогу від втоми. Ноги заніміли, руки не слухалися, але коли Майк підбіг, я заставив себе його легенько обійняти.

– Ал! Ал! – малий повалився на мене як на матрац, но я був тільки радий відчувати його тепло, і розуміти, що це не сон, і він поруч…
Я розцілував йому ручки, і щічки, ні на мить не відпускаючи.

– Яке щастя, що ти цілий, Майкі, братику мій…

– Алане, шо з тобою? В тебе синяки тут і тут…

– Я багато падав, Майкі, дуже багато…

Анна з млявою посмішкою спостерігала за нами, аж поки їй не наказали:

– Зникни.

….і вона пішла, опустивши голову.

– Алане! – Майк відлип, та не перестаючи усміхатися, вказав на брюнетку у вході. – Вона моя длуга мама!

Майк… Майк ще погано виговорював букву “р”.

Я очманіло вилупився на брата, а тоді перевів розлючений погляд на бандитку в капелюшку.

Вона безтурботно всміхалася до мене, наче спеціально корчила святу перед моїм молодшим братом…

Вхопившись обома руками за тонкі плечі, я з серйозним обличчям промовив до нього:

– Майк… Вона не наша з тобою мама…

Хлопчик ширше усміхнувся, покрутивши головою.

– Ні, ні! Не твоя, Ал! Вона сказала, шо моя! Тільки моя матуся!

Здається, моя щелепа в ту ж секунду відвисла мало не до підлоги, а очі полізли до лоба. Мене, не пойми з чого, охопив істеричний сміх:

– ПХА-ХА-ХА! – я стиснув руками тому плечі, вигукуючи:

– ВОНА ТОБІ НЕ МАМА, МАЙК! ЦЯ ХВОРА НА ГОЛОВУ ДІВКА У ТЕБЕ ЗА СПИНОЮ НЕ ТВОЯ МАМА! ТВОЯ МАМА САРА! Твоя мама, вона..! Вона…

– Мама..?

Я підняв очі на заплакане личко. Серце запекло від цього видовища…Мені стало важко на душі через те, що я довів його до сліз.

– Хник…у-у…Де мама?.. – Майк розтирав очі. – Мама!

Я не знав, що йому відповісти, особливо зараз, в цій ситуації….

– Ал… Вставай, – він потягнув мене за руку, та я не ворухнувся. – Вставай! Я хочу до мами! Відведи мене до неї! – він продовжив кричати, розтираючи по обличчю сльози в перемішку зі соплями.

– … Братику… – я погладив його по волоссю, заспокоюючи. – Ця дівчина не-…

– Вона сказала, шо моя мама мені не мама, шо вона нас оставила одних! ВОНА СКАЗАЛА, ШО ВОНА МЕНІ МАМА!

– Котику, ходи до мене.

Я підвів розгублені очі на брюнетку, що забрала з моїх обійм малого на руки. Я не міг поворухнутися, спостерігаючи, як єдиного члена моєї сім’ї відбирають у мене з під носа…

«Я більше… Його не побачу?..»

– Що ти йому наговорила… – стиснувши зуби, процідив я в слід.

Вона з розслабленою посмішкою обернулася, і поцілувала хлопчика в заплакану, мокру щічку.

– Йому не потрібно знати всю правду, поки не виросте.

Я стискав кулаки… Як же хотілося її задушити в цю ж хвилину…

– Що з ним буде…

Чорнява зверхньо подивилась на мене, хмикнувши:

– Я ж сказала, що він ні про що не знатиме, поки ще малий, а потім…

«ПОТІМ??» – я обперся об стіну роблячи до неї швидкі, но кульгаючі кроки.

– Що з ним буде потім!?!

– Ти цього вже не побачиш. – вона вишкірила зуби, відкриваючи двері.

– СТІЙ, СУКО! ЯКЩО З МАЙКОМ ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ Я ВБ’Ю ТЕБЕ! ТИ МЕНЕ ЧУЛА!? ПО СТІНІ РОЗМАЖУ! НЕ СМІЙ ЙОГО ТОРКАТИСЯ, БЛЯТЬ! ПОВЕРНИСЯ! – я підбіг до дверей, но ті вже були замкнені, тоді я став лупити по ним кулаками, до хрипоти викрикуючи прокльони, і так тривало до обіду… Тоді прийшла Анна, знову з підносом в руках… На цей раз вона принесла дві булочки, не пойми чи свіжі чи ні, і гарячого чаю… Більше за все я ненавидів пити чай перед початком літа… Після того, як я зі зусиллям проковтнув останній кусок булочки з джемом, вона потягнулася до мотузок.

– Не треба…

Барсел поглянула на мене, мовчки прокручуючи мотузку в руках.

– Я повинна, ти ж розумієш.

– Тоді… Зв’яжи мене так, щоб я вибрався.

– Алане, – її голос став сердитим. – Не втікай знову. Якщо ти спробуєш, то всіх нас-…

– Мені НАСРАТИ НА ВСІХ ВАС!!

Якісь пів хвилини в кімнаті панувала тиша, поки я не доповв:

– Я не хочу втекти…. На цей раз я хочу звільнити Майка.

Анна мовчала, роздумуючи над чимось, а тоді прийнялась зв’язувати мене.

– Добре… – коли вона закінчила, то вказала на ящик коло виходу. – Там лампочки… Далі ти вже і сам зрозумієш. Не пробуй зараз, бо до тебе хоче прийти Даніель… Він в поганому настрої, тож краще не підкидай дрова у вогонь, бо останешься без ніг.

– Я зрозумів. – мені хотілось подякувати їй, но я прикусив язик, пригадавши собі, що та вбивця.

– Алане… Не спитаєш мене, кого з твоїх рідних я-…

– Не говори мені. Настане день коли ти розказуватимеш про все в судді.

Вона зі смутком всміхнулася, промовивши:

– Триматиму кулачки, щоб тобі це вдалося.

Я поглянув на неї.

– Чому ти… Відрізняєшся від решти? Ти… Наче маєш краплину совісті та співчуття.

– Хах… Малий, я найманка, но до цього не вбивала дітей, тому… Мене гризе совість. – Барсер скуйовдила мені волосся. – Не думай, що я допомагаю тобі бо хочу спокутати провину за вбивство… За вбивство… Навіть Бог не прощає, і ти не прощай мене, Алане. Ніколи. Ти мені подобаєшся, бо нагадуєш мого покійного брата. Тільки по цій причині мені не хочеться тебе вбивати.

– Які зворушливі слова. – з саркастичною посмішкою видав я, усміхаючись. – Не хвилюйся… Я тебе і не збирався пробачати, і твоя доброта не заставить мене бути до тебе настільки ж добрим в майбутньому. Якщо тобі призначать 20 років ув’язнення, так тому і бути. Якщо 50, – там тому і бути. Якщо на тебе чекає смертна кара, – так тому і бути. Я не проситиму суд помякшення вироку.

– Я і не надіюсь, Ал, но щасти. – вона прибрала за мною, і пішла.
Я ж залишився самотньо дивитися як повзуть по стелі ранні промені.
Врешті я дочекався його… до мене завітав Даніель, і, як і попереджала Анна, цей монстр був у дуже поганому настрої…

Деніель вирячився очима божевільного, оглядаючи мене, а тоді плюнув прямісінько в обличчя. Я скривився.

– Чого тобі треба…

– Щоб ти здох.

«А… я мав здогадатися.»

– Ображений, бо получив через мене на горіхи? – мені прилетіло ногою в живіт. Я зігнувся навпіл, кашляючи.

– Ну серйозно, хлопче, якого біса? – він потягнув мене за волосся, щоб поглянути як я кривлюсь від болі. – Чому ми всі жопи рвемо, а тобі Анюта приносить їжу, і гладить по голівці?

«Підглядав?.. Він ж не чув, що я хочу звільнити брата?..»

– Спитай у своєї кралі чому я досі живий, паскудо… – мені відкинули голову у бетон, і нависли десь у вуха, зітхнувши:

– Шкода, що мені не дозволили трахнути твою маму перед тим як розпороти живіт трубою.

В мені вскипіла лють. Я різко підвів голову, вдаривши того по щелепі, краєм ока помітивши як поряд зі мною каплями скапувала кров. Схоже, я попав виродку по носі, но мені більше хотілося, щоб він відкусив собі язика… Поки він приходив до тями від удару, не довго думаючи, я звільнив долоню з не туго стягнутої мотузки, і, розв’язавши хоч якось ноги, рванув до дверей, які, на моє щастя, Даніель не закрив за собою. Сам хлопець, як я помітив, коли втікав з кімнати, облизнувши з верхньої губи стікаючу кров, викрикнув:

– БІЖИ-БІЖИ. ЯК ЗЛОВЛЮ, ВІДРІЖУ ТОБІ ЯЙЦЯ, МАЛИЙ!

Не розбираючи дороги я мчав навмання по порожніх коридорах і залах, запитуючи в себе:

«Куди би вона відвела Майка…» – за наступним поворотом почулися жіночі голоси. Я зупинився, і сховався за коробки.

– Я більше не можу, Ань.

– Кать, заспокійся. Їй не сподобається якщо ти сама його вб’єш.

«Вони говорять… Про мене.» – я виглянув зі своєї схованки, помітивши брюнетку з блондинкою. Остання, здійнявши в повітря сокиру, стала трусити нею, обурюючись:

– Через цього виродка тебе побили!! Я не стану терпіти! Якщо вона не вб’є його сьогодні то завтра я відрубаю тому пів голови!

Суперечки ще довго тривали, а коли стихли, я обережно перейшов до гаражу, забитим по саме не хочу машинами. Деякі з них я впізнав. В таких пікапах мене розшукували не давно.

Помітивши мене в зеркалі, Майкі спустив вікно, і гукнув:

– Ал! Шо ти тут лобиш? Ти плийшов поглатися? – він помахав мені маленькими машинками в руках. – В мене є іглушки! Заплигуй!

Я посміхнувся йому, та хутко підбіг, сівши за кермо. Коли я помітив ключі в замку запалювання, то у моєї радості вже не було меж.

«Схоже, сьогодні мій день» – я потягнувся до брата, щоб застібнути його ременем безпеки, і спитав:

– Як думаєш, наш тато навчив мене водити?

– Емм… Ні?

Я підморгнув йому, завівши забинтованими пальцями машину.

– Ні~ – я затискав по черзі п’яткою кожну педальку, щоб зрозуміти де яка. – Ну, тепер він вже однаково це не зробить, то нехай шкодує про те, що не навчив, адже сьогодні я не проти когось переїхати.- помітивши в зовнішньому дзеркалі заднього виду рудоволосого, я посигналив йому, та витягнувши руку з відкритого вікна, показав ФАК, тоді одразу ж натиснув на газ.

– НІ! БЛЯДЬ! – Даніель погнався за мною, і, немов той гепард, застрибнути в задній кузов пікапа. Я закрив вікна, і почав викручувати кермо, намагаючись скинути щура за борт, но паскуда прилипла надто добре… і вже барабанила по кабінці криші кулаком.

– Майк, – гукнув я брата, різко затормозивши так, що той підлетів вперед. – Можеш допомогти братикові?

– Та!

– Бачиш перед собою закриту скриньку? – я вказав поглядом на закритий бардачок. – Затисни кришечку рукою, а тоді потягни на себе, і відкрий.

Цей розумник зробив все точнісінько як я і просив. Помітивши там пістолет, я попросив:

– Дай мені його.

– О! У мами був такий самий, тільки більший!

– Справді? – я зигзагами їздив по всьому гаражу. По склу з мого боку почав лупити своєю клятою пилою, Даніель. – Який я радий це чути…. Ти не проти, якщо і в твого брата буде така штучка?

– Ні! Бели! – він поклав його мені на коліна. – А можеш мені потім дати поглати ним?

– Неодмінно, – коли по склу пішли тріщини, я знову затормозив, і, опустивши скло, нагородив зайвого пасажира свинцем з 5-ох вистрілів, а тоді обернувся до брата, добавивши:

– Но через років десь 15, добре?

Цей рижий щур досі не зник, тому я втиснув педальку газу в підлогу, і помчав на зачинені металічні ворота гаражу, вибивши їх до біса. Даніеля від зіткнення знесло з багажного відсіку, що не могло не радувати, но далі на мене чекав ще один гість…. На подвір’я вибігла набридлива головнокомандувачка.
Я посміхнувся, затормозивши.

– Майк, подивись, а ось і мама. Помахаєш їй “па-па?”

Молодший посміхнувся на всі молочні нерівні зубки, розмахуючи долоньками чорнявій дівчині.

– Мама! Па-па! Ми їдемо кататися!

Ви би бачили її лице…. Я від цієї злісної гримаси чуть не луснув зі сміху:

– Пха-ха-ха-ха!

Вслід за мною, почав сміятися і Майк, що, плескаючи в долоні, вигукував:

– Вшу-ухх! Ха-хаа!

Коли я помітив, що вона засунула руку в кишеню, то зреагував першим: випустив 3 постріли, і зрозумівши, що куль більше немає, надавив на газ. Авто помчало прямо на неї, але спритна зловмисниця відскочила в сторону, і замість неї, я наїхав, і вибив попереду ворота, які, судячи з усього, тільки недавно поставили на місце.

– Зараз трішки труситиме.

Машину почало не на жарт підкидати на горбах. Майк підскочив як м’ячик, но від цього лише сміявся. Його сміх веселив і мене.

Пікап летів по лісосмузі набираючи 100 км. За мною, ясна річ, почали погоню. Пролунали постріли. Я вловив шум у колесі. Шину прострілили…

«Далеко я не доїду… »

Я почав думати. На крутому повороті в ліво, помітивши свино-ферму, мене неочікувано, настиг не блискучий, а брудний план.

– Майку… Любиш поросят?

– Я люблю свинячі котлетки!

– ….чудово. Що ще є в бардачку перед тобою?

– Тута… Колобка з хлестиком.

– Аптечка… Дай мені її.

– Угум!

Отримавши досить важкий бокс, я кинув його під ноги, на педаль газу, накривши зверху ще своїм взуттям, тоді, відстигнувши ремінь на Майкові, розкрив у себе дверцята, і, вхопивши малого, крепко пригорнув до себе, та встав на сходинку пікапа.

– Набери повні груди повітря, ми зараз полетимо! – я, з братом в обіймах, спригнув, перелетівши кулею білий забор.