Любов зірками

Казкова ніч,чарівні зорі і не менш прекрасна матір місяць. Вітер що ворушить волосся і будує з них фігури які тільки одному бурхайлу відомі. Дивні рухи що віддалено нагадують танець меланхолійний,охоплюють ті зорі з собою в пляс. Забирають ті хлопці у танок усі дива ночі,ворушать навіть мавок що тихо спостерігають за тою картиною дивовжною. Ноги пересуваються у ритмі танцю,руки закріплені іншими. Такі акуратні рухи,але піднімають вітер у такий ж пляс. В полі колишуться колоски,дерева віддають право жити своєму листю. Все танцює у ту ніч казкову.

Ось тільки хатинки що стоять біля поля того тихо сплять, не грає в них світло,не палає вогонь у пічках, люди давно спати лягли. А небо не втомилося, воно тільки в пляс увійшло. Танцюють під світлом тих зірок і місяця два хлопці. Танець що тільки вони знають. Рубахи колишуться від вітру того. Руки тримають один одного,очі дивляться в сусідні. Усмішка щира дарує кохання. Хлопець з чорнявим волоссям дивується небу,має таке відчуття що вперше на тому небі,страшно трохи,але карі очі заспокоїти хочуть,каже думками спокійним бути. Веде той танець хлопак що Тхьоном зватися буде,зірки так натякнули йому,а з ними сперечатися остання справа. Вітер підсилювався піднімая запахи пшениці з полів. Кафтан грав у свою гру,так і не вирішивши як йому бути. Чорноволосий дивиться навколо себе і до зірок тягнеться, торкнутися їх хоче. А Тхьон перехоплює ту долоню теплу і кружляти починає. Вони танцюють той танець не один десяток столітть. Самі зірками давно стали,але кого це зупиняє,їх кохання давнє настільки могуче,що серце мов знов починає битися. Вони в тому танці віддають свої почуття щирі,такі старі,але такі палаючі і до сьогодення.

” – Я до тебе прийду, через гори і доли” – тихо шепче на вухо Тхьон Чонгукові і ніжно цілує щоку рідну

” – Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй” – ніжно відповідає Чонгук і дивиться так ніжно в очі карі. Пару рухів,декілька кроків,четверть поцілунків і ще тисяча поглядів в очі.

” – Намалюй мені ніч, коли падають зорі, Намалюй, я прошу, намалюй…” – в один голос співають хлопці,вони люблять цю пісню так само сильно як один одного. Вона з ними всё їх свідоме життя,оце їх єдиний і останній показник кохання щирого.

“Ну а сам ти який? Вечір, день а чи ранок?”

Їм не одна тисяча років,вони померли ще давно,раніше ніж написана була п’єса про Ромео і Джульєтту. Може то з них ту любов взяли? Хто зна. Їх минуле трагічне і нікому не цікаве,головне що тепер вони вільні і можуть кохати один одного істиною тою…а не ховатися як щури у темні провулки,щоб обіймами насолодитися. Повільні рухи продовжують плавно літати у небі темному.

“Що на серці – чи промінь, чи ніч, Намалюй мені ніч, коли зорі багряні, Вирушають у путь, щоб згоріть.”

Вони кружляють у тому танці пристрасті і кохання. Вітер розбушувався повністю підіймаючи усе навкруги у танець великий,прохолодно стає навіть зіркам,але що їм від цього буде.

“Намалюй мені ніч, коли зорі багряні, Вирушають у путь, щоб згоріть, Вирушають у путь, щоб згоріть….”

Сльози течуть по щокам милим,очі зірки відображають,сяють по істині чарівно. В мить все тухне,вітер заспокоює свій пил,листя отримують від дерев нагоняй за шум дикий. Хлопці зупиняються і весь всесвіт замирає і затихає. Річка перестає журчати,світлячки кружляти,а цикади співати. Зорі не дивляться,боляче їм,мати неба плаче від їх кохання. На небі зірки від тих сліз з’являються. Дивляться парубки один на одного,та й надивитися не можуть. Їх руки холонуть все більш,сльози як кристали падають на землю перетворючись по дорозі у дощ. В них більше немає часу. Поцілунки стають все більш жадніші,серце покидать свого не хоче. Час так швидко пливе для них….вони плачуть від щастя мабуть.Ось і закінчилось століття знов,в танцях на небі серед зірок. Дивляться вони у очі і відчайдушно благають небо над ними зжалітися і дати їм ще десяток тисячоліть заради їх кохання…