Розділ – 5. Втеча

Я скривив губи в подобі напів посмішки, з роздратуванням просичавши їй:

– Я не помру, я сам її вб’ю.

Не зрозуміло, що так розвеселило Анну, но вона посміхнулася та поплескала мене по плечу, що і без того нило…

– А ти кумедний малий. Ось, тримай, – кинувши Алану кусок тканини, вона попередила:

– Розірви її та приклади до рани на нозі, і витрись від каші, порося. – відклавши стакан, та забравши піднос, Барнес зітхнула:

– Не легко тобі прийдеться в цьому зміїному гнізді… Хотіла би я тобі якось допомогти, но я лиш-…

– Допоможи… Мені втекти.

Анна Барнес окинула мене зі співчуттям у спокійному погляді, похитавши головою.

– Не роби цього… Будеш помирати у муках.

– Я не помру якщо втечу.

– Може від нас ти і втечеш як тобі це вдавалося досі, но від неї… Просто забудь. Сиди чемно, і тоді тебе просто, і головне швидко, пристрелять, та й по всьому.

Я оскаженіло крикнув на неї:

– СТУЛИ ПЕЛЬКУ! Так і знай я не буду тут сидіти склавши руки. Поки тієї потвори немає я встигну 10 разів втекти звідси і доповім поліції де ви знаходитесь, та про тебе, Анно. Ви всі гнитимете довічно у смердючих камерах з пацюками!!

Інша з незворушною посмішкою на вустах слухала його белькотіння, наче казочку перед сном від 6-ої дитини, а тоді, запропонувала:

– Якщо так хочеш втекти то скинь з себе кайданки. Знаєш, як це зробити без ключа?

Я розгублено покосився на неї.

– Вивихни кістку мізинця та великого пальця, а тоді вправ на місце. Біль буде пекуча. Не виняток, що ти не правильно вправиш кістку, або ненароком зламаєш мізинець, чи навіть втратиш свідомість, но ти ж готовий на все, щоб втекти і розповісти про нас поліції?

Її срібні очі насміхалися наді мною. Я ж залишався серйозним. Стискаючи в руках тканину, я провів брюнетку холодним поглядом, роздумуючи над її словами. З клацанням замка в дверях, я розірвав на двоє тканину, та витягнув з кросівка пропитаного кров’ю, пошкоджену ногу. Перев’язку я робив навмання. Лікар з мене був нікудишній, но, головне, кровотечу я зупинив. Тоді стер з волосся вівсянку, яка вперто не хотіла відлипати з локонів, ніби була вперемішку з клеєм.

Обпершись об стіну, я дивився на руку у кайданці, а тоді перевів погляд на невеличке віконце.

«Потрібні коробки, но вони далеко, не дотягнуся якщо не…» – я почав обмацувати сковану долоню, перевіряючи розташування тої чи іншої кістки… – «Божевілля… Я не хочу ламати руку, но виривати ланцюг я буду до вечора» – порахувавши, що мізинця не шкода, я крепко схопив кістку у боці долоні, но вивихнути мені забракло душу.

«…Но ти ж готовий на все, щоб втекти і розповісти про нас поліції?» – уривок цих слів придав впевненості.

– Так. На все… Все. – різкий рух в сторону і мізинець вже не був рівним. Руку пробрало жаром та ниючим болем. Сухожилля запекли. Я вкусив нижню губу та смикнув долоню. Вона все ще не пролізала через залізний браслет.

«Прокляття… Угх! Гаразд! Нехай!» – я вхопив та вивихнув випираючу кістку великого пальця.

– АРГХ! Чорт! Блядство! – прокльони градом сипалися з вуст, но часу щоб втамовувати біль в мене не було. Нарешті звільнив долоню! Я настільки зрадів, що розцілував її, і швидко приступив до її відновлення… Різким, но точним рухом я вправив спочатку один палець, а тоді й інший. Сльози самі по собі почали стікати по обличчю. В роті відчувся присмак крові, можливо, я прокусив внутрішню частину щоки або язик…

Кульгаючи, я направився до рядів дерев’яних ящиків, та потягнув за собою два, і прилаштував до стінки над яким находилось віконце, почавши по волі видератися до гори. Якби мені не проткнули ногу, я б виліз набагато швидше, но навіть так, мені вдалося добратися. З 4-тої спроби я вибив дощечки ліктем, та виглянув на вулицю.
Місцевість була закинута. Схоже на звалище металобрухту, в основному, старих машин. Навколо ні душі, но виднілося кукурудзяне поле, і пряма дорога з виїздом в лісосмугу.

«Свобода перед носом, вперед, Алане, нічого не бійся» – я хутко видерся, вліз наполовину, та старався пролізти задньою через раму…. Приземлення в сміттєвий бак — чи може бути щось краще?.. Смерділо гірше нікуди, проте я це перетерпів, так само, як недавно терпів біль у руці та нозі. Я мусив.

– Ти чув? Потрібно відкрити ворота для головної.

Я миттю сховався з головою поміж мішками, затискаючи носа. Блювотний позив так і хотів прорватися крізь стислі губи. Повз сміттєві баки пройшло двійко чоловіків.

– Та чув я, зараз йду відкрию, но ти будеш закривати.

– Окей, давай одразу підемо на обід, вип’ємо кави.

Я визирнув, і хутчіж вибрався з цього смороду, та сховався за однією з поржавілих, покинутих автівок.

Один з охоронців розкрив ворота та пішов заразом відчиняти гараж.

Я перебирався на четвереньках від одної машини до наступної, весь час визираючи, щоб дослідити обстановку. Чисто. Ніхто більше не попадав на очі.

Вдих-видих.

Я зірвався з місця та кулею полетів до воріт, не зупиняючись, а тоді озирнувся. Ніхто мене так і не помітив. Я біг, що є сил, ігноруючи колючий біль в нозі. За спиною здіймалася хмара пилюки. Серце вискакувало з грудей від тріумфальної радості. Передчуття свободи. Я перетнув головні ворота закинутого звалища, як тут вловив ревіння двигуна. Брудний джип-пікап мчав на великій швидкості по стежині поляни утвореній шинами.

Я запанікував, но чомусь стояв стовпом, замість того, щоб сховатися за машину. В мене було відчуття, що водій мене ще здалека помітив тому я не бачив сенсу ховатися.

Нахмурене обличчя за кермом змінилося: на ньому розквітла посмішка. Наступної миті джип став летіти прямо на мене, тоді то я і оговтався від шоку, і відстрибнув на зібрану кучу автомобільних дверцят. Плече дало про себе знати.

«Блядство… Я не очікував, що вона так скоро приїде»

Машина зробила маневр, залишаючи за колесами сліди, та знову рванула стрілою в мою сторону.

«Дідько!!» – я перестрибнув якраз вчасно: на мене мало не наїхали.

Я знайшов укриття за одною з кучі покинутих авто, переводячи збитий ритм дихання. Здається, нога почала знову кровоточити…

Пікап дав задню та врізався в кілька машин, зробивши з тих бляшанки. Розворот, і ще кілька машин знесло бампером та потягнуло по звалищу.

«Божевільна сука… Вона розгромить тут усе до єдиного куска металу…» – я підвівся і глянув у дзеркало старої машини.

«Зараз вдалий момент» – я перебіг до гори старих шин, і причаївся до пори до часу. Нога боліла нестерпно. Я кусав губи, але нічого окрім як ховатися, в голову більше не приходило.
Пікап продовжував зносити все на своєму шляху зрівнявши купу автівок зі землею. Такими темпами ховатися буде нікуди.

Я вхопив кілька шин та перемістився з ними до воріт, то зупиняючись, то підбігаючи, затім, забіг за металеву браму, як тут помітив, що другу частину воріт відірвало. Під’їхали.
Вікно у тріщинах опустилося, і дівчина в темних окулярах кивнула до мене головою:

– Далеко зібрався? Може, тебе підвезти? Сідай, кажи куди. В поліцейських відділок, так? Хаха! – вона перемкнула передачу, та розвернула в мою сторону кремезні колеса. – На жаль, найближче відділення в 10-ти кілометрах звідси! Зможеш поповзли зі зламаною лапкою? А якщо з двома?

– Що б тебе громом побило, лярво…!!

– ВЗАЄМНО!

Ворота відкинуло до дерева, яке схилилося від його ваги.
Я біг з останніх ніг, но вже в зовсім протилежному для мене напрямку: назад на звалище, а не з нього, бо виїзд перекрила навіжена брюнетка. Я мав надію знайти ще одні ворота або перескочити через забор, но той був цегляний, в три моїх зрости… За спиною чувся дикий скрегіт стертих шин, що рванули по моїх слідах. Пікап продовжував їхати прямо, розкидуючи в сторони все. Абсолютно все.

У горлянці пересохло. Дихання через біг було рваним та прискореним. Під лівою ступнею в кросівку хлюпала липка кров, но я біг, а тоді, підстрибнув на кілька ящиків, що після мене одразу знесло джипов, і вхопився руками за край стіни, та повис, намагаючись видертися. Цеглини під руками затряслись та посипалися уламками…

Пікап набрав розгону та врізався у стіну.

«Ні! Припини! Твою ж мать! Вона хоче розбити 3 метрову огорожу!?» – пальці пекли. Ноги безпорадно шукали опори. Стараючись підвестися руками, я схопився за дальній кут, і зумів нарешті залізти на верхівку, нехай і стер пальці мало не до крові.

Дивлячись зверху вниз я показав ФАК клятій переслідувачці. Схоже, вона догралася, адже її джип заглох, і більше не заводився.

– Тупа курва… – я сплюнув на капот, що задимівся. – Тепер не така крута без груди металу? – поки ця невдаха не покликала підмогу я перескочив зі стінки на здоровезне дерево, но несподіваний вистріл заставив притиснутися всім тілом до гілки.

– Алане! – дівчина в окулярах вибігла зі звалища та направила пістолет вгору. – Спускайся, вилупок!!

Пролунали два вистріли які прилетіли в гілки неподалік мене.

– Та пішла ти, сучара!!

– Гадаєш, я тебе не дістану? Безмізке дитя… Припини гратися зі мною. Якщо ти добровільно спустишся твоя голова та кінцівки остануться на місці…

Я смачно харканув та сплюнув в її сторону. Вона розлютилася та відкрила вогонь. На цей раз мені прилетіло в долоню, якою я обхопив саму верхню гілку. Кров струмком полилася на землю, нагадуючи кровавий дощ.

Пухкі губи розплилися по обличчю від задоволення побаченого. Вона прицілилась. Я перескочив на другу гілку, но мені зачепило кулею лікоть.

– Ай! Ум-м!

– Будеш сидіти там до поки не стечеш кров’ю, Алане?

– Замовкни!

– Моя обіцянка все ще в силі. Спускайся до мене.

– Ти мене вб’єш, тварюка!!

– Можливо, но не сьогодні.

– Я НЕ СТАНУ СПУСКАТИСЯ!!

– Ти весь у батька.

Нові вистріли, і знову влучні. Цього разу попало в коліно.

– АРГХ! Кха! Ауч, блять… Відстань від мене! Чому ти просто не даси мені втекти!!?

– Ти багато знаєш, Алане.

– Чого тобі треба!?

– Твоя голова.

Я стис щелепу та перескочив назад на стіну. Цього разу я мало не впав, бо не дострибнув через ранену ногу. Зі стінки я зістрибнув на капот пікапа, і коли скотився з нього та відбіг, він раптово спалахнув як смолоскип. Вогняна завіса зіграла на руку.

«Ну, спробуй знайди мене» – краєм ока я все ж помітив інший вихід: сітчасту пошкоджену огорожу з достатньо великою дирою під нею.

«Начебто її вирили якісь собаки…»

Я приліг та став перелазити на іншу сторону. Здалека лунали приглушені викрики, схоже, гаре охоронці-головорізи все ж помітили купу диму та хаос по всьому звалищу.
З моєю заднюю частиною знову виникла проблемка… Дупка не хотіла пролізати, їй мішала сітка. То ногами то руками, я виповзав наче вуж, стараючись врешті пролізти.

«Нужбо, чорт забирай..!» – з зусиллям але мені це вдалося, я піддався вперед, но щось вхопило мене за ногу. Я розвернувся, зустрівшись очима з ненависнецею.
Вона направила на мене пістолет, но, на щастя, той виявився без набоїв.
Я пихнув її ногою, но ця паскуда і не думала відпускати мені ногу.

– Що ж, Алане, – від того, що вона витягла з середини високого чобота в мене похололо на серці. – Моя пропозиція більше не в силі. – брюнетка впихнула ніж нижче мого коліна.

Я закричав на всю округу від болю та приписав їй іншою ногою в грудну клітку. Вирвавшись, я поповз, і кульгаючи на обидві ноги, біг зигзагами по дорозі.

– ДОПОМОЖІТЬ! Хто небудь!! – за мною тягнулася кривава доріжка. Сльози стікали по обличчю, затуманюючи вид. Я розтирав їх брудними від землі руками. Я відчував, що ззаду хтось йде, і ще більше старався бігти, но з кожним моїм кроком, кроки зі спини пришвидшувалися. Врешті я забіг в невеликий лісок коло поля та причаївся в кущах. Я втрачав сили… Я втрачав кров, і… Майже свідомість, но раптово сталося чудо, від якого я заставив себе знову піднятися на тремтячі ноги.

Через кукурудзяне поле їхав трактор. Неквапливо, опираючись по дорозі об кожне дерево, я вийшов на відкриту поляну та замахав руками. Трактор зупинився. Дверцята зі скрипом відкрив пухленький сіроокий дідусь у пом’ятому кашкеті та картатій затертій сорочці. Він посміхнувся мені милими круглими щоками, но його світлі очі одразу стали переляканими коли він краще мене розглянув за скельцями вузьких окулярів.

– Що це з тобою, юначе!? Ти ранений!?

– Т-так, я… – губи ледве ворушилися. – Допоможіть… Благаю. На мене напали. Відвезіть мене до поліції…

– Тобі би спершу до лікаря! Ох, скоріше залізай, нужбо. – цей пан взяв мене за руку та підтягнув до себе на сидіння. – Не бійся, я зараз тебе хутко довезу! Ти тільки будь при тямі, добре? Говори зі мною, хлопче. Говори.

– Добре… Добре… Поїхали… – повіки ставали дедалі важчими. Мене нудило. Здавалося, я зараз почну блювати кров’ю. Стукіт. Звідки… Стукали?

– А? Дівчино ви-

– Мене також підвезіть, будьте ласкаві.

– Що?.. Ти також пора-…ааа!! Кха-а!

Я вловлював крики і запах крові, но мої руки і ноги більше не слухалися мене…

Рипнуло сидіння.

– Мх! Ум-м! – мені затисли рота рукою та потягли на себе. Десь коло вуха прошепотіли заспокійливо:

– Тихо, тихо. Спи, Алане.

Коли я знову зміг ворушити рукою то вхопився за долоню, що стискала губи.

– Від-пус-ти..! – мою голову закинули назад, і натисли в зоні передпліччя пальцями.

– Gute Nacht, Alan Wright.

…..я повністю втратив свідомість.