Аромат Смерті

Чоловік сидів у себе в кімнаті. Місячні промені пролітали скрізь добре зашторені вікна, прохолодний вітерець приходився до тілу, створюючи табун мурах. Руки жінки опускались з його плечей до зап’ястку, стягуючи такий зайвий у цій ситуації піджак. Губи нахиляються до вуха, гаряче дихання опаляє шкіру, руки продовжують вивчати тіло.

– Я так скучила за тобою, – каже жінка і цілує його у щічку

– Іра, слухай я дуже втомився сьогодні, давай краще іншим разом. – каже підполковник і стискає руку Морозової, цілує її і встає. Підходить до зеркала де починає поправляти піджак. – люблю тебе!

– І я тебе

Ніжна посмішка сяє на обличчі обох, Ірина знімає свої прикраси і кладе їх до коробочки, поки чоловік розбирається із сорочкою. Несподівано для нього на телефон приходить повідомлення:

*Чекаю тебе у себе зараз* 21:10
*Я не можу, тут Іра, а якщо вона помітить?* 21:11
*Я сказала чекаю.* 21:11

Чоловік лише закатив очі, відкинув телефон від себе і глянув на Морозову, що якраз збиралась у душ. Жінка взяла ночнушку і пішла до ванни, по дорозі поцілувавши підполковника. Зачинилась там, а Віктор почав думати… він не хотів бути тут з нею, хотів зараз бути з зовсім іншою жінкою, їй би він нізащо не сказав, що стомився. З нею він зараз насправді хоче бути, цілувати її, обіймати, і заснути у їх обіймах, але робота є робота, статут є статут, і завдання є завдання. Подумавши про це ще хвилин 10, почувся звук замку, Морозова вийшла, пройшла повз Шаблія, але швидко повернулась до нього і сіла йому на коліна.

– Якщо ти дуже втомився… то, можу тебе розслабити, – сказала жінка і поклала руку на його груди.

– Розслабити? Ну то найкращий спосіб, як на мене, прости полежати в обіймах коханої. – з цими словами підполковник ніжно її поцілував. Обережно підхопив на руки, і поклав у ліжко. Вкрив ковдрою і ліг поруч, стискаючи в обіймах.

Через хвилин 20 жінка заснула, тож Віктор не хотів затримуватись, і швидко написавши маленьку записку пішов з кімнати:

“Кохана, я сходжу покурю,а ще можливо прогуляюсь. Люблю тебе!”

З цим листом Віктор покинув кімнату пансіонату, він йшов темним коридором до тієї самої кімнати на 2 поверсі, нарешті дійшовши він постукав. Двері мовчки відчинились і він побачив її, Ольга стояла у кутку кімнати, і розчесувала волосся.

– Ого, чого так швидко? Міг і на ранок прийти, нащо так поспішати?

– Оля…ти ж знаєш, вона може щось запідозрити і тоді плану кранти.

– Мг, якщо це далі буде продовжуватись, то вже моїй нервовій системі буде кранти.

– Будь ласка, не ображайся ти все знаєш, це завдання, це не по моїй волі, – сказав підполковник і підійшов до жінки, спробував поцілувати, але та відсунула його.

-Ти з нею цілувався?!

-Оля…

– Йди рота помий, краще з милом. – її ревність та злість зараз прекрасно можна було зрозуміти, вона сама по собі була дуже ревнива, а тут з її коханим спить якась жінка, і це все заради якогось завдання. Її пронзав жахливий біль сьогодні цілий вечір, коли вона бачила цих двох у ресторані. Хотілось кинути усе і його теж, хоч і розуміла, що в нього немає вибору. Він думок її відірвав Шаблій, що вийшов з ванної кімнати.

– Все, задоволена?

– Мг, задоволена. Міг би і втриматись від поцілунків з нею, якщо знав що до мене будеш йти.

– Вибач, вона взагалі намагалась мене у ліжко затягнути. Так що я ще молодець, зміг “злиняти”. Золотце, ну не ображайся, ти ж знаєш я кохаю тільки тебе, а вона так…для завдання і міністра.

– Від цього не стає примніше.

– Нууу, маленька моя, – чоловік обережно обійняв її ззаду, знав що це одна з її слабкостей, тому намагався її зараз заспокоїти – Обіцяю, скоро це скінчиться і я буду тільки твій.

Жінка відкинула голову йому на плече, тяжко видихнула і розвернулась до нього. Обережно встала навшпиньки і поцілувала його, на губах і справді відчувся смак мила. Все ж Шаблій був з тих, хто робить усе що скаже жінка, і якщо потрібно помити рота з милом, він це зробить, головне аби вона перестала думати про іншу жінку, що зараз так їм заважала. Не ображався на неї, коли грубо відповідала, прекрасно все розумів просто закривав очі.

Він до нестями любив її. Совість “гризла” його за кожну проведену хвилину з Морозовою. Зараз він був у своїй тарілці, з коханою жінкою, з жінкою якій він справді потрібен і яка кохає його, не дивлячись ні на що. Тепло від думок охопило серце і тіло, зігріваючи з середини.

– Я вже втомилась, Віть, втомилась ділити тебе з нею, коли це вже скінчиться? – злості не було, агресії теж, лише втома і біль, що переслідували її усю справу. Зараз не було ревності чи чогось подібного, просто біль за кохану людину, яку доводилось ділити з іншою, особливо знаючи що вона йому не цікава.

– Кохана…як тільки я дізнаюсь потрібну нам інформацію, я посаджу її і все.

– Все? Це “все” триває вже чотири місяці, ти не уявляєш, як я стомилась…

-Вибач, я обіцяю, зробити усе якнайшвидше. – ніжний поцілунок пройшовся по макушці. Теплі обійми зігрівали замерзле тіло, руки блукаючі по спині створювали табун мурах. -Давай так…як тільки ця справа скінчиться, як тільки ми посадимо Морозову і Логанова, як тільки знайдемо пробірку, я зроблю тобі пропозицію! Ти переїдеш до мене, станеш законною дружиною і тільки спробуй тоді сказати “нам не можна бути разом, бо статут”. Отак!

Ніжний, жіночий сміх рознісся по кімнаті, вона сприйняла його слова як жарт, хоча жартом це далеко не було. Аби підтримати жінку теж трохи награно засміявся і вона втупилась головою йому у груди.

– Буду чекати, хахаха, обов’язково зробиш мені пропозицію. – обличчя сяяло, від болю і ревності не залишилось нічого, принаймні на пару хвилин, і чоловіка це дуже, дуже тішило. Знову злились у поцілунку, захоплюючи одне одног у пелену кохання.

***

Жінка повільно увійшла до моргу, ноги підкошувались, дивлячись на тіло, що лежало на столі.

– Ольго Сергіївно, ми намагались, ми майже встигли, але цей Лемешко нас випередив, ми справді зробили усе, що було в наших силах!

Косач не відповіла, лиш важко кивнула, болю не було, емоцій також, була лише порожнеча. Важкий кроком підійшла до тіла, Маша що стояла поруч, тремтячими руками підняла целофан.

– Він помер… від пострілу у скрону, шансів вижити… просто не було. – притиснула руку до рота, ледь вимовляючи останні слова.

– Залиште мене,-промовила Ольга, дивлячись на тіло.

– Ольго Сергіївно…

– Я сказала: залиште мене! – голос став грубим і холодним, тож колеги швидко вийшли з моргу, все ще намагаючись стримати сльози.

Жінка глянула на тіло, тепер був лиш він і вона. Холод пройшовся по шкірі від його вигляду: сині губи, бліда шкіра, закриті очі що більше ніколи не відкриються. В голові проносились слова Маші, знову і знову: він помер від пострілу у скрону. Більше нічого не було. Глянула на нього, ніжність проскочила у її погляді, а рука піднялась до його обличчя, проводячи по шоці. Найбільше гнітило відчуття провини, розуміння що вона могла його врятувати з’їдало зсередини, розуміння що винна ВОНА і тільки вона просто знищувало усе в ній….

– Як мені тепер без тебе?… Ніхто, ніколи не кохав мене так як ти… – важка, але ніжна посмішка з’явилась на її обличчі, в пам’яті “пропливали” найприємніші спогади з ним: перший поцілунок на набережній, його зізнання, його обійми, їх прогулянки
вечірнім Києвом. Все це розливалось теплом у душі, і тільки зараз вона зрозуміла наскільки кохає підполковника. Вона опустилась до його губ і ніжно поцілувала, відповіді не було і це наче вдарило по жінці новим ударом, пробило на сльози, які одразу потекли по очам. Швидко зібравши себе, що звичайно далось дуже важко, глянула на нього.

– Морозова вже за гратами, пробірка знайдена, Лемешко мертвий, а ти так і не зробив мені пропозицію…