Пролог. Чортів бритер

Вавилон, місто-легенда, оповите таємницями та славою. Могутня столиця імперії, являла собою химерне поєднання розкоші та занепаду. Величні зикурати, що пронизували небо своїми шпилями, сусідували з бараками напівголодних рабів та бідними кварталами, де життя вирувало в тісних вуличках. Магія та передові технології перепліталися в цьому місті, створюючи неповторну атмосферу. Тут можна було зустріти як могутніх магів, так і звичайних торговців, як воїнів, що повернулися з далеких походів, так і вчених, що проводили свої експерименти в таємних лабораторіях.

Мав Вавилон і свою криваву сторону. Дуелі магів, що колись були рідкістю, тепер стали майже повсякденним явищем. Спеціальні майданчики для цих смертельних поєдинків, розкидані по всьому місту, ніби шрами на його тілі, нагадували про жорстокість та небезпеку, що ховалися за пишним фасадом древньої столиці 

Колись жвава площа, зараз виглядала моторошно пустою. Звиклі до періодичних дуелей магів жителі, давно навчилися оминати це місце стороною. Ті ж, хто опинився тут випадково, поспіхом покидали територію, відчуваючи напругу, що висіла у повітрі. Центральний фонтан, що зазвичай дарував прохолоду в спекотні дні, зараз видавався зловісним, а його мляві струмені води ніби натякали на наближення кривавої розв’язки.

Повітря наповнилося тріском розбитого скла. Третій персональний захист розлетівся на друзки, не витримавши потужної атаки. Це було чудове шумерське закляття, здатне захистити від більшості магічних випадів, але лише один раз. У мене їх було сім – три закріплені на аурі та чотири на посоху. Якби я знав, що цей псих на мене нападе, наклав би більше. І артефакти з запасів прихопив би. Я не був багатим мажором, як цей молодик, але ж не дарма десять років навчався артефакториці у старого психа. Свій арсенал мав, але саме сьогодні він залишився вдома. Розслабився, подумав, що нікому не потрібен, просто прогуляюсь містом… А тут таке.

Гад! Блискавка з персня, захист з намиста… Він використовує один артефакт за іншим, немов розкидується мідяками. Звідки у нього стільки? Я за 20 років лікарської практики наскріб ледве на десяток, та й ті зробив сам! А цей донатер тільки за десять секунд бою використав уже сьомий! Якби не вміння маніпулювати водою і те, що бій проходив на площі з фонтаном, я б уже помер!

Фонтан вирував, вода під моїм контролем здіймалася в повітря, формуючи щити та відбиваючи атаки. Але сили були нерівні. Цей юнець володів артефактами стихії магії вогню такої якості, що вони з головою перекривали всю мою майстерність.

Та скільки ж можна!? Блискавка Мардука? Я по твоєму демон, чи що?! Водяний щит пробило, захист зняло… Нічого, почекай трохи, шантрапа, зараз закляття дочитаю і буде тобі щастя. Головне – не втрачати концентрацію. Лікарські закляття – річ складна, і швидко їх в аурі не сформуєш. Мінімум десять секунд. В бою це ціла вічність. Але інших варіантів у мене нема. Мій водний арсенал він блокує. Видно, що готувався і знав, кого йде вбивати. Слабкі закляття розсіює. Їх у мене цілий вагон, але толку з них катма. Як горохом об стіну. Це не наволоч із підворітні. Залишається лише формувати закляття по спеціалізації. Вони у мене найсильніші. Одне добре – якщо встигну, то його уже нічого не спасе. Ні персональний захист, ні бар’єр вогню, ні псіонічний щит. Останнє, до речі, вельми рідкісна річ, родом із технічних світів. Про такий я лише чув. Розсіює слабкі закляття з примітивною структурою. І він у нього є!

Та щоб тобі ікалось, гад! Хлист магми!? Звідки у тебе вищий дух полум’я?! Він же коштує як три помістя в центрі Вавилону! От для чого тобі я? Я ж не архімаг, якийсь. Мінус два захисти за секунду! Я і так кручусь, як муха в окропі, а ця бісова вогняна мотузка ніби має самонаведення! Невже я так і помру тут!? Не в епічній битві проти зграї демонів, а від рук сопливого бритера, якому і тридцяти не виповнилось?

Адреналін пульсував в моїх венах. Треба було діяти швидко. Так, зібратись, пів кроку вліво, перенести вагу на ведучу ногу і пригнутись, пропустивши плітку над собою. Виставити посох вперед і використати його як заземлення від ще одної блискавки, запущеної з одного із перснів на руці сопляка. Мінус останній захист, але інакше цей нестримний потік електрики засмажив би мене до кірки.

“Ти станеш лише сходинкою…”, – хотів сказати молодий чорноволосий хлопець з обличчям ніби у топмоделі з мого колишнього світу. Ні одного шраму на лиці чи руках. Чисто вибритий, лощений. Звідки ж ти такий взявся на мою голову? Навіщо тобі моя смерть? Хто тебе послав?

Але завершити свій монолог пуцьвірінок не зумів. Я встиг сформувати закляття швидше, чим той закінчив свій пафосний бред. Закляття, що висмоктувало саму життєву силу, перетворюючи тіло жертви на суцільний хаос та мішанину. Його очі розширилися від жаху, коли той відчув, як тіло охоплює нестерпний біль. Ну і пухом тобі земля, малий. Вважай, що я тебе вилікував. У тебе були надто правильні енергоканали, я їх тобі виправив! Тапер там у тебе повний хаос! Але можеш не платити. Твої чудесні артефакти зроблять це за тебе. Все ж чудовий принцип у цих дуелей – що вбив, то твоє. Прямо некромонгерами повіяло. Ех, рефлексія…

Я підійшов до тіла невдалого убивці. Юнак ще дихав і своїм полум’яним, ненависним поглядом намагався пропалити в мені дірку. Рухатись і говорити він уже не міг, як і чаклувати.

“Що, не допомогли тобі твої дорогі іграшки? А міг би жити та й жити. Для чого тобі було моє життя? Я ж не архімаг рівний богам, що моє вбивство принесло б тобі славу і багатство?” – сказав я, нахиляючись до майбутнього трупу. Трохи покривив душею. Офіційно я не архімаг, але силою і знаннями до нижньої межі майже дотягую, але те знати нікому не потрібно. І ні, почути відповідь я не надіявся. Цьому шматку м’яса залишилось жити лічені секунди. Моє авторське заклинання не залишає шансів. Може, якби тут був напівбог, архімаг чи на худий кінець демон – шанси пережити таке були б, а так – переді мною звичайний підмайстер піромант, обвішаний купою дорогих іграшок. Причому зі слабкою волею – інакше б хоч слово наостанок сказати зумів.

“Нічого, з паршивої вівці…”, – але тут уже я договорити не зумів. Моя розігнана до надшвидкостей свідомість, що не встигла повернутись до норми, показала, як зупиняється дихання у хлопця, а на грудях загоряється вогник нового закляття.

Посмертного закляття і явно не рівня підмайстра. Архімага не менше. Це було підступно, несподівано і… смертельно. Втекти чи захиститись я уже не встигав. Це заклинання поглине всю площу, а якби не захисні механізми міста і площі, то і пів міста б накрило. Персонального захисту на мені уже нема. Та і не допомогло б. Площа на пару годин перетвориться на філіал пекла чи жерло вулкану. Бачив я уже колись подібне. Тоді загинув архімаг, але з собою забрав половину армії морського народу. Наш підрозділ тоді стояв як наступний заслон від ворога на висоті. Але не знадобилось.

Поки ці думки промайнули в моїй голові, вогник розрісся до сфери з лікоть у діаметрі. Коли це полум’я доторкнулось до моєї шкіри, всі думки із голови вимило жахливим болем. Все ж заняття менталістикою мають свої мінуси. Мене чекали пекельні хвилини розігнаного волею сприйняття. Але здаватись не хотілось, і помирати також. Не тепер, коли я став справжнім магом і почав практикуватись у нових гілках цього мистецтва.

Але все, що залишалось – поставити духовний щит і уповати на волю богів. Все інше – не допоможе. Якраз нещодавно зміг накопичити достатньо золота на пару сувоїв по цій темі. Попрактикуватись не встиг, але тема суміжна з некромантією і цілительством, тому на прості прийоми моїх умінь має вистачити.

Не просто концентруватись на душі, коли половину твого тіла пожирає жарке полум’я, але до тілесної муки мені не звикати. Створювати заклинання, коли половина тіла полита кип’ятком, а інша страждає від обмороження – це звичайне тренування мого першого учителя. Як колись казав цей Садист від магії – “якщо ви не можете вилікувати себе і пацієнта, коли рани роздирають ваше тіло – значить ви не лікар”. Нехай прийме його душу Велика. Іштаріанцем був, хоч з самою богинею був у неладах.

Недарма кажуть, що перед смертю все життя проноситься перед очима. Дитинство, навчання, перші невдачі та перемоги, обличчя коханих, друзів, ворогів… все злилося в один шалений калейдоскоп.

Батьки, яких я майже не пам’ятаю. Життя в притулку, звідки мене забрав старий маг. Навчання, сповнене болем, страху та виснажливих тренувань. Перший вилікуваний недуг та зняте прокляття. Перший врятований пацієнт. Очі матері, якій я повернув до життя сина. Посмішка коханої жінки. Радість від народження доньки. Гордість за сина, який пішов моїм шляхом. Все це промайнуло перед очима за лічені секунди, поки вогонь пожирав моє тіло.

Душу від посмертного закляття, до речі, я врятувати встиг. Щит у мене вийшов першокласний. Тепер можна і помирати… Ех. Ну привіт, нова подорож!

Темрява. Пустота. Ніщо. Лише тиша та порожнеча. Я не відчував ні тіла, ні болю, нічого. Лише порожнеча та усвідомлення себе. Скільки часу я тут? Секунду? Хвилину? Годину? День? Рік? Час тут ніби перестав існувати.

Раптом, звідкись здалеку, я почув голос. Жіночий голос, ніжний та мелодійний, що наповнював порожнечу теплом та світлом.

“Ти помер, але твоя душа сильна. Ти не належиш ні одному богу цієї планети. Навіть попасти до домену Іштар, як твій учитель у тебе не вийде. Тобі судилося інше…”

“Хто ти? Де я?” – спробував я заговорити, але голос мій звучав лише в моїй голові.

” Тобі не осягнути моєї суті, смертний. Але для тебе, Я – берегиня цієї планети. Також, іноді Я проводжаю душі до нового життя. Ти отримаєш новий шанс, нове тіло, нову долю. Але пам’ятай, минуле не можна змінити, але майбутнє – у твоїх руках”.

Світло ставало яскравішим, огортаючи мене теплом. Я відчув, як навколо мене формується щось нове, невідоме. Нове тіло, нове життя.

“І куди тепер? Куди ти мене відправляєш?” – спитав я, але відповіді не отримав. Світло поглинуло мене повністю, і я знову втратив свідомість.