1

Усе змінилося тоді, коли Торвальд навідався до неї другого разу.

Стояв кінець літа.

Її пофарбований в синій будиночок с білими вікнами виглядав так само, як і рік тому. Двері відгукнулися так само на його стукіт як і рік тому. Він нервував та, відверто кажучи боявся, так само, як і рік тому.

Тим не менш, деякі речі змінилися. Йому відчинила начебто зовсім інша жінка. Жорсткіший погляд в очах, такий колючий як ніколи раніше, гостріші риси обличчя та срібляста прядка в її каштановому, наразі розпущеному волоссі зробили з Нори когось незнайомого та далекого. Голос, яким вона запросила його зайти, Торвальд більше не міг порівняти зі співом жайворонка. Та й сукня її була значно простіша: звичайна біла, без вишивок, тільки-но рукава-ліхтарики її прикрашали. Він глянув на неї — ніби та сама. Але якось вона… подорослішала…

Коли він був ту рік тому, місяць по тому як Нора втекла, місяць по тому як йому вибило землю з-під ніг та його кохана, його білочка, завжди весела, жвава, красива жінка пішла, вона все ще була такою ж. Її сонячна посмішка не світилася більше так жваво як раніше, але той самий блиск в очах він все ще бачив. Тоді Нора відправила його геть з тим самим ентузіазмом, з яким прикрашала ялинку на Різдво.
Зараз, переступаючи поріг її будівлі, він згадав її розгнівані крики. Ні, вже тоді вона була інша. Вона ставилася до нього так само, як коли йшла. «Я заборонила тобі надсилати листи. І ти вирішив навідатися особисто? Я не буду приймати подачки від чужої людини!» — в його очах стояв образ розгніваної, колись коханої дружини. Як тільки він міг її до цього довести?
Наразі ж вона мовчала. Мовчки вона провела його до невеликої гостинної, мовчки вказала на стілець. Ні тобі картин на стінах як у них вдома, ні тобі світлих меблів… Невже продавала те, що залишилось в домі від її батька? Мовчки дивилася вона в його очі. Її погляд був тяжким та ніби засуджуючим. Десь через хвилину вона коротко своїм трохи хрипким голосом спитала:
— Чаю?
— Не відмовлюся — відповів він значно тихіше, аніж збирався.
Якщо рік тому він мріяв впасти на коліна та просити перед нею вибачення, казати, що він усе зрозумів та ні за що на світі не пригнічуватиме більше її як особистість, що йому важливо чути її думку з приводу важливих питань, яких він всі вісім років старанно уникав, то тепер, маючи таку нагоду, він не міг і слова з себе витягнути. Усі мови вмить здалися безглуздими та позбавленими сенсу.
Нора встала та безшумно попрямувала до кухні. Торвальд спостерігав за нею. Її рухи стали не такими плавними та легкими, якими він їх памʼятав. «А може, щоб стати цією самою особистістю, яку я збирався цінувати в ній, їй потрібен був саме цей час?» — промайнуло в його голові. Він спостерігав за кожним її рухом, щоб впевнитися: перед ним якась зовсім інша людина. Він хотів спитати її, як вона жила цей рік, що з нею трапилося, чого вона так змінилась… але кожне слово застрягало в горлі комом.
Першою спитала вона, повернувшись із двома фарфоровими чашками.
— Як там наші діти? — о, невже вона хвилювалась про них? Торвальд, коли вона пішла, вирішив найлегшим для нього чином, що їй просто байдуже, як будуть вони зростати. Він не розумів, що Нора намагалася врятувати їх від життя з лялькою. Що б могло вийти з дітей, якщо в їхньої матері фарфорова душа?
— Та все нібито добре. В Івара проблеми з поведінкою в школі… Зовсім від рук відбився. Який тільки приклад молодшим подає? Але навчаються всі непогано… А ти?
— В що я? — дійсно не розуміючи спитала Нора.
— Ти… — кілька секунд він мовчав, намагаючись підібрати правильні слова, — ти так змінилась…
Неочікувано вона посміхнулася.
— Отже, я все зробила правильно. — Її лице відображало легкість та впевненість у свому виборі. Але голос здався Торвальду якимось гірким. Трохи подивившись в її очі, намагаючись знайти в них відповіді на питання, які він навіть не міг сформулювати, він все ж таки спитав перше, що зміг:
— І як ти жила оцей рік?
Нора замислилась. Її погляд перетворився на якийсь відсутній, ніби душею була вона вже не тут, а десь у минулих місяцях… і ось, коли Торвальд вже думав, вона не відповість, жінка сказала:
— Тепер я краще розумію Кристину. Я навіть розумію її гіркий сарказм у відповідь на мою спробу допомогти. Жінці одній у наші часи дійсно складно жити самотній.
— То ти шкодуєш, що пішла? — обнаділенно випалив Торвальд. Тепер вона нарешті знову подивилась на нього. Трохи сповільнено, наче її руху щось заважало, вона похитала головою.
— Ні. Це складний вибір. Але перший мій особистий. Розумієш ти це чи ні? Це перше, що я зробила, бо сама так вирішила. Не через те, що батько так наказав і не в угоду тобі.
Настала тягуча пауза. Обидва мовчали. Її колишній чоловік обмірковував сказане. Знаходитися в її домівці ставало тяжко. Напевно саме через цю тишу, яка ніби дзвонила у вухах. Вона давила. Тому він вирішив її перервати, знову ж такі, значно тихіше аніж очікував:
— Ти повернешся? — з благанням в очах спитав Торвальд.
Але Нора не відповіла. Вона встала зі стільця та підійшла до вікна.
— Вже вечоріє. Тобі, мабуть треба йти.
Мовчки піднявшись, він дивився на неї. До дверей Торвальду йти не хотілось. Щось у цій жінці все ще тримало його на місці, не дозволяло просто так піти. Невже це його Нора? Його дружина, мати його дітей, з якою вони прожили вісім років? Так сильно змінилась за цей рік? Його інтригувало що за людиною вона стала. Ця жінка мала мужність зізнатись, що їй приходиться нелегко. Але вона точно не дозволить надати їй допомоги…
Поки Торвальд стояв роздумуючи, Нора повернулась до нього та зі сльозами на очах сказала:
— Йди. — Її голос тремтів. Ось-ось і її впевненість зламається. «Наскільки ж принизливо це буде для неї…» подумав він та стрімко, нічого не кажучи вийшов з домівлі. «Досить того, що ці роки я не вважав її за людину. Що я тоді сказав? «Хіба це було тобі з руки?» Замислитися тільки… А зараз вона, хоч і погано, але справляється з життям… Я то гадав, вона й місяця без мене не протягне. Це вже вартує поваги. Ні, я не можу залишатися свідком її сліз. Вона вважає мене чужою людиною…»

***

Через декілька місяців він відправив їй конверт із грошима. Без зворотної адреси. Торвальд так сподівався, що вона не зрозуміє, що це був він… Він не хотів, щоб Нора розцінила це як подачку. Не хотів, щоб це пригнічувало її власну особистість. Не хотів показати, що без нього вона не впорається. Він лише щиро хотів допомогти. Його ставлення до неї дійсно змінилося. Він став боятися образити її, поранити її почуття. Хіба лялька має почуття? А Нора мала. Саме їх Торвальд почав поважати. Чи це було те саме диво про яке вона казала? Можливо. Перший крок до нього. Парадоксом цього дива було те, що, поважаючи вибір Нори, як людини, Торвальд мав покинути її життя й ніколи в ньому не зʼявлятися. І саме цього він не хотів. Протягом наступних кількох років він слідкував із боку за її успіхами, допомагав їй, залишаючись у тіні. Його вразило, якою людиною стала його колишня дружина. І її він полюбив ще більше, аніж був закоханий в образ ляльки, який зліпив для неї власноруч. Але вона його, нажаль, не любила. І як зʼявитися в її житті, не зламавши його, він не знав.

Аж доки одного разу вони не зіткнулися в центрі Копенгагена. Вродлива нарядна жінка з бездоганною зачіскою йшла йому на зустріч. Її хода стала трохи легшою. Її погляд став трохи веселішим та впевненішим, хоча десь в глибині її очей все ще лежали сліди тяжкого життя. Торвальд знав: ця жінка наразі володіє власною сукневою крамницею. Вона успішна. Її поважають сусіди. Він не має втручатися до її життя. Як тільки очі Нори зустрілися з його, Торвальд відвів погляд. Обидва пройшли повз один одного. Але, пройшовши пару метрів, він різко зупинився. Може доля розщедриться на ще одне диво? Торвальд розгорнувся та, прискоривши крок, попрямував за нею…