Перший рік: Мародери

Середа, 15 вересня, 1971

Наступного ранку Джеймс і Сіріус ледве стримували хвилювання. Вони першими прийшли на сніданок, окрім декількох семикурсників з Рейвенклов, які схилися над своїми книжками з великими чашками кави.

̶  Ідеально,  ̶  сяяв Сіріус, оглядаючи порожню залу. – Місця в першому ряду!

̶  Б’юсь об заклад, ніхто не з’явиться найближчі декілька годин,  ̶  скиглив Пітер, підпираючи голову, щоб не заснути.

̶  Ой, більше енергії! – Джеймс налив усім великі чашки чаю. – Хіба не хочеш побачити результати нашої роботи?

̶  Не о шостій ранку,  ̶  відповів Пітер, голосно сьорбнувши чай. Сіріус скривився від звуку і подав йому тарілку.

̶  З’їж тост і не скигли.

Ремус також взяв тост і розрізав його на чотири частини. На одну четвертинку він намазав джем, повидло на іншу, вершкове масло на третю і лимонний крем на останню. Сіріуса це насмішило, але Ремус проігнорував його реакцію. У нього ніколи не було такого вибору, і він був рішуче налаштований насолоджуватися цим на повну.

На щастя, їм не довелось довго чекати, поки інші учні прийдуть на сніданок. Перші слизеринці зайшли до Великої зали, коли Ремус закінчував свій тост. Три хлопці і одна дівчинка, усі з третього курсу. Вони пройшли до свого столу, не помічаючи чотирьох нетерплячих ґрифіндорців, які уважно за ними спостерігали. Декілька секунд здавалося, що нічого не сталося. Сіріус розчаровано зітхнув. Але потім. Найвищий хлопець закрутився на своєму сидінні, потираючи руку. Інший, здавалося, шукав щось у своїй кишені, але Ремус був впевнений, що той люто чесав ногу. Третій без зупинки тер за вухом паличкою.

̶  Спрацювало! – прошепотів Джеймс. Навіть Пітер зараз виглядав щасливим.

Що більше слизеринців приходило, то очевиднішою – і кумеднішою – ставала проблема. О сьомій ранку стіл Слизерину був повний хлопців, які постійно чесалися і крутилися, неспроможні спокійно сидіти, і нажаханих дівчат. Амікус Керроу, громила з шостого курсу, зрештою не витримав і зірвав з себе мантію, джемпер і навіть краватку, щоб почесати вже червону шкіру на грудях. Ремусу майже було їх шкода.

Але потів увійшов Снейп. Чи то була карма, чи неймовірна вдача, але Северус, здавалося, відреагував на насіння шипшини сильніше за інших. Він йшов з опущеною головою, волосся закривало обличчя, але ніс все ще було видно, і він був яскраво-червоний.

̶  О, Мерліне! – Сіріус засміявся так, що схопився за живіт. – Скажи мені, що це ми зробили з його обличчям!

̶  Гей, Слинявусе! – раптом крикнув Джеймс, щоб привернути увагу іншого хлопчика.

Снейп озирнувся і волосся впало, відкриваючи обличчя. На лівій стороні було жахливе подразнення. Його ліве око почервоніло, повіка набрякла.

̶  Гарно виглядаєш! – крикнув Сіріус і всі четверо хлопців засміялися. Снейп кулею вилетів з Великої зали.

Поки сніданок закінчився, весь замок гудів від чуток про те, що саме сталося з хлопцями з Слизерину. Сіріус і Джеймс виглядали так, ніби всі їх мрії здійснилися. Навіть Пітер підбадьорився і нагадував усім, що саме він пильнував, щоб ніхто не зайшов, що, безперечно, було найважливішою частиною їх розіграшу.

̶  Але це все була ідея Люпина,  ̶  зауважив Сіріус, сердечно вдаривши того по спині. – Як відсвяткуємо? Пограємо у вибухові карти? Здійснимо набіг на кухню?

Ремус стряхнув його руку, ввічливо посміхаючись.

̶  Що б ви не обрали – без мене,  ̶  відповів Ремус. – У мене подвійне покарання.

̶  Від Слизорога?

̶  Так, і від Макґонеґел. І від Флитвіка, але воно завтра. І з гербалогії на вихідних.

̶  Дідько, друже,  ̶  нахмурився Джеймс. – Ти намагаєшся встановити рекорд?

Ремус знизав плечима. Його завжди карали в Святому Едмунді, усіх хлопців карали. Його це не хвилювало. Хоча грати в вибухові карти, напевно, цікаво.

̶  Може почнеш робити домашні завдання? – обережно спитав Сіріус. Ремус закотив очі і встав з-за столу.

̶  Ходімо,  ̶  сказав він. – Зараз захист від темних мистецтв, вам наче подобався цей предмет.

***

Пізніше того ж дня Ремус прямував на покарання до Слизорога, коли наткнувся на Лілі Еванс. Він був би радий продовжити шлях наодинці, але вона посміхнулась і пішла з ним в ногу.

̶  Привітик, Ремусе.

̶  Привіт.

̶  Ти йдеш до підземелля?

Він кивнув.

̶  Я теж. Треба сказати Слизорогу, що Северус не зможе прийти на покарання.

̶  О, точно.

̶  Чув, що сталося зі слизеринцями?

̶  Ага,  ̶  всі чули. Увесь день тільки про це й говорили, навіть на уроках. На щастя, ніхто гадки не мав хто це зробив. Це була чудова ідея одразу атакувати увесь гуртожиток. Хто здогадається хто був ціллю?

̶  Жахіття, правда? – продовжила Лілі. – Сев бідолашний має алергію на те, що вони використовували. Мадам Помфрі дала йому снодійне, поки набряк зійде.

Ремус засміявся, не подумавши. Він повернувся до Лілі, яка з докором дивилася на нього своїми зеленими очима.

̶  Слухай, я знаю, він був не дуже добрий до тебе. На тому уроку зіллєваріння і в потягу. Він… іноді трохи сноб, добре?

Ремус пирхнув.

̶  Але я хотіла вибачитись,  ̶  вперто продовжила Лілі. – Мені потрібно більше протистояти йому. Я не повинна йому таке дозволяти. Він насправді дуже приємна людина, якщо познайомитись з ним краще.

̶  Як скажеш,  ̶  Ремус зупинився. Вони були біля кабінету Слизорога. Двері були зачинені, і зсередини лунала розмова на підвищених тонах.

̶  Горацію, хто б це не був, це хтось зі Слизерину! – це була професорка Макґонеґел. – Хто ще знає пароль?

̶  Навіщо слизеринцям атакувати свій же гуртожиток, Мінерво? – викладач зіллєваріння звучав роздратованим.

̶  Постраждали лише хлопці. Напевно це хтось з дівчат.

̶  Серйозно?!

̶  А хто ще? Півз? Він ніколи не заходить у вітальні, та й у підземелля не спускається – надто вже боїться Кривавого Барона.

̶  Ми маємо заборонити всю продукцію «Зонко».

̶  Поппі каже, що продукція «Зонко» тут ні до чого. Шипшина з теплиць.

Люпин відчув, як страх пробіг по його спині. Якщо вони знають так багато, може, вони і винуватців знайдуть?

̶  Шипшина? Дуже розумно,  ̶  Слизоріг звучав дійсно враженим. Макґонеґел зітхнула.

̶  Що, тепер рейвенкловців звинувачувати?

̶  Я просто хочу знати, хто це зробив! – він тяжко зітхнув. – Можливо, ми дізнаємося правду. Напевно, більш ймовірно, що це хтось з дівчат Слизерину, ніж…

̶  Ніж банда мародерів, які потрапили до підземелля під покровом ночі з лихими намірами?

Ремус почув, як Слизоріг посміхнувся.

̶  Так, напевно.

̶  Мені вже час йти,  ̶  сказала Макґонеґел, прямуючи до дверей. – Повідомите, якщо знайдете винних, – двері зі скрипом відчинилися. Ремус та Лілі зробили крок назад, почуваючись винними. Макґонеґел подивилась на них через свої окуляри. – І що два ґрифіндорці роблять так далеко від своєї вежі?
̶  Вибачте, професорко, ми просто…

̶  О! – Слизоріг обірвав нервове бурмотіння Лілі. – Люпине, хлопчик мій, і міс Еванс. Прийшли вибачатися за Снейпа? Не треба, люба дівчино, не треба. У зв’язку з усім, що сьогодні сталося, я думаю, ми можемо скасувати покарання для хлопців,  ̶  він підійшов до дверей і суворо подивися на Ремуса. – Якщо в моєму класі більше не буде жодних бійок. В будь-якому класі. Зрозуміло?

̶  Так, професоре,  ̶  кивнув Ремус, намагаючись не виглядати дуже радісним.

̶  Чудово,  ̶  усміхнувся Слизоріг, закриваючи двері до кабінету. – Тоді вибачте, мені треба вирішити певні запитання.

Ремус і Лілі майже дійшли до кінця коридору, коли Макґонеґел раптом озвалася.

̶  Містере Люпин?

Серце Ремуса впало.

̶  Так, професорко Макґонеґел?

̶  Це не означає, що моє покарання теж скасовано. Ходімо, почнемо раніше.

***

Макґонеґел змусила його писати речення впродовж години. Не так погано, враховуючи, що він звик до побоїв у Святому Едді. Йому подобалося переписувати знов і знов – це заспокоювало. «Я зроблю всю свою домашню роботу». Може, він проковтне свою гордість наступного разу і перепише в Джеймса. Або в Пітера, щоб не виглядати підозріло. Але він знав, що зрештою Джеймс захоче дізнатися, чому він ніколи не читає сам. Якщо він скаже, Джеймс і Сіріус змусять його розказати Макґонеґел. Обидва хлопці безмежно вірили вчителям Гоґвортсу. Ремус навпаки ніколи не зустрічав дорослого, якому довіряв. Вони одразу ж відправлять його назад до дитбудинку. Кому потрібен безграмотний чарівник?

Коли його покарання закінчилось, він проліз через прохід за портретом до вітальні, де на нього чекали три його сусіди. Пітер і Джеймс захоплено грали в шахи (звичайно ж, фігури рухаються, подумав Ремус, в цьому замку є хоч щось нерухоме?), поки Сіріус слухав одну з платівок у дуже дорогих, навіть на перший погляд, навушниках. Ремус вмирав від бажання послухати, але все ще не наважився попросити.

Він тихо сів поряд з Сіріусом, який одразу ж зняв навушники.

̶  Ти швидко впорався!

̶  Відбув тільки одне,  ̶  пояснив Ремус. – Слизоріг відпустив мене, надто зайнятий цією історією зі сверблячим порошком.

Сіріус широко усміхнувся і відкинувся на диван, закидаючи руки за голову.

̶  Ця витівка – дар небес, які продовжують осипати нас подарунками.

̶  У Снейпа алергія і все таке,  ̶  сказав Ремус, осміхаючись. – Та руда дівчинка сказала, що він був у лікарняному крилі увесь день.

Сіріус засміявся. Його очі сяяли, коли він сміявся, Ремус ніколи не бачив, щоб хтось так радів. Це викликало бажання вдарити його і бути поряд водночас.

̶  Яка руда дівчинка? – раптом підняв очі Джеймс.

̶  Шах і мат! – закричав Пітер.

̶  Знаєш, та, надокучлива. Еванс.

̶  Я не думаю, що вона надокучлива.

̶  Добре,  ̶  знизав плечима Ремус.

̶  Давайте не будемо говорити про дівчат,  ̶  закотив очі Сіріус. – Це, можливо, найважливіший день нашого життя! День, коли ми стали легендами! День, коли наша дружба загартувалася у вогні сверблячого порошку!

̶  Вони ж не знають, що це були ми, так? – нервово спитав Пітер, збираючи шахи. Ремус похитав головою.

̶  Слизоріг переконаний, що це дівчата зі Слизерину. Або банда мародерів.

̶  Мародери! – раптом підскочив Сіріус. – Це воно! Підіймайте ваші келихи, хлопці!

̶  Але ж в нас немає келихів,  ̶  з усмішкою відповів Джеймс.

̶  Ну-то зроби вигляд! – роздратовано похитав головою Сіріус. – З цього дня і надалі ми – Мародери!

Він сказав це з таким драматичним розмахом, що єдине, що могло прозвучати після його слів – приголомшена тиша. Джеймс посміхався, Пітер дивився на нього, щоб дізнатися, як реагувати, бо не дуже розумів, що відбувається. Ремус розсміявся.

̶  Що за педикувата назва?!