Розмова для душі

До речі про Джеймса. Він якраз сидів з Лілі за одним столом. Дівчина тримала його за руку і спиралася щокою до долоні та мрійливо дивилася на хлопця лю́бому серцю, що вголос читав історію магії аби здати екзамен в кінці року. Чарівниці подобалося дивитися на зосереджене обличчя Джеймса, на те, як проміньчик сонця ковзає по обрамлені окуляр. Те, як скельця, бува, блимають. І звісно його голос. Він здавався Ліліним вухам таким глибоким. Він ніби був просоченим суттю…

Джеймс: Ти слухаєш?

Лілі: Ти навіть уявити не можеш наскільки уважно.

Усміхнувшись, Джеймс підсунувся до дівчини ближче. Він знав, що Лілі насолоджувалася тоном слів а не їхнім значенням.

Тож, він змінив це. Його ніс торкнувся пасма волосся на її скроні а вуста над вухом мовили:

Джеймс: Ти надзвичайно красива. Буває, що я ловлю себе на думці, ніби ці всі книги такий непотріб. Або мені страшно під час гри в Квідич дивитися на арену бо якщо я гляну на тебе то забуду про снич і його замість мене спіймає інший ловець сотні й тисячі разів поки я дивитимуся на тебе… — Поттер, здавалося, палав відчуваючи, що обличчя почервоніло. — Навіть зараз, я не можу глянути на тебе бо розгублюся і мимритиму дурниці.

Лілі: Я їх слухатиму Джеймсе. Лишень говори. Бо я хочу тебе чути.

Її долоньки сміливо охопили Джеймсові зарум’янені щоки. Ґрифіндорка, аби не передумати, швидко поцілувала хлопця в губи. Але юнак не дав втекти, вустами попросив не йти. Лишитися ще на мить поряд. Щоб не загубити вільні секунди часу. Обоє хапали миті аби насолодитися відведеними секундами. Скуштували перебування разом. Вічно короткий поцілунок… Ледь-ледь, але вони повернулися до читання. Пізніше, дівчина підвелася кажучи, що мусить йти бо пообіцяла одній з подруг вивчити формулу по захисті від темних мистецтв. На останок обійнявшись, Лілі вирушила на вихід поки Джеймс міркував, що робити.

Ремус: Поттер!

Неподалік хтось шикнув і хлопець вмить замовк не бажаючи нікого відволікати.

Джеймс: Ремусе! Добре, що ти прийшов. Хоч нудно не буде.

Ремус: Повір, ще й як. Мені потрібно з тобою поговорити.

Поттер кивнув на знак згоди і вони вийшли на вулицю. Там було досить людно тому обоє вирушили на арену для Квідичу. Там якраз нікого не було.

Джеймс: Я слухаю тебе, друже.

Тоді Люпин поділився своїми переживаннями щодо майбутнього. Поттер, звісно, заспокоїв друга і підтримав того. Великої радості Ремус не вказав лише пригнічення витягнув пачку цигарок і запалив одну вдумливо вивчаючи хмаринку диму…

Ремус: Угу…

Глянувши на товариша, Джеймс зітхнув питаючи:

Джеймс: Щось іще тебе турбує. Я це бачу. Не кажи що саме але хоч дай знати чи я можу тобі помогти?

Усміхнувшись, Муні підсунувся до товариша.

Ремус: Дякую тобі. Знаєш… — він постукав пальцем сигарету тлінний кінчик якої посипався нагадавши фенікса… — Що робити, якщо дивишся на друга… Не як на друга?

Джеймс: Можеш привести приклад?

Намагаючись не згоріти від сорому, він додав конкретики:

Ремус: Як ти на Лілі…

Кожна пташка на світі замовкла. Вітерець притих і повітря розчинилося аби вуха Люпина почули тихе: ого… Потім, ловець з Квідичу поважно заусміхався.

Джеймс: Та ти що… — всі склади були надзвичвйно довгими і солодкуватими. — Тепер зрозуміло чому ти такий пригнічений! Соромишся цій повелительці серця до нього увійти?..

Радісно, насмішкувато але по-доброму, він штовхнув друга ліктем в плече від чого Люпин закрив очі відчуваючи, як невидима сила на ймення іронія підіймає кутики вуст вверх.

Ремус: Діло не лишень в цьому… Тобто… Не знаю що й казати. Навряд це прям те що між тобою і Лілі. Те що між мною й тим чарівником воно не правильне.

Джеймс замахав руками.

Джеймс: Стоп- стоп! Як ти сказав? Чарівником?! Не чарівницею?! Так а хто це може бути?! Невже Снейп?!

Вирячивши очі, Люпин нервово та щиро засміявся.

Ремус: Май совість в серці подібне казати! Ні! Але той хлопець… Чогось мені здається, що це не правильно.

Джеймс: Ну стать тут не така вже й важлива, насправді.

Ремус: Вона тут навіть ні до чого. Важливе моє прокляття… І те, що зовсім скоро ми закінчимо навчання у Гоґвортсі і ми з цим ґрифіндорцем навряд ще десь перетнемося. Тому все складно!

Потерши пальцями підборіддя, Джеймс набув замисленого виразу обличчя.

Джеймс: Хм… От же, це хтось з нашого факультету і курсу…

Ремус: Ти хоч чув, що я казав, генію?

Поттер широко усміхнувся безсоромно крадучи цигарку з пачки але сумно повернув її назад і зітхнув дивлячись на жовтогаряче сонце. Люпин вигнув брови німо питаючи в друга за сигарету.

Джеймс: Лілі не подобається запах табаку. От я й відмовляюся від подібного, Сподіваюся, твій обранець палить.

Ремус: Так. Навіть почав курити сьогодні в кабінеті самого Дамблдора.

Суміш шоку, сміху і переляку описали лінії обличчя Поттера поки той глянув на Рему

са.

Джеймс: Очманіти! Ти і Сіріус?!

Здалося, Люпин проковтнув власний язик і відчув як повітря перестає заходити до легень.

Ремус: Ти…

Джеймс: У нас як проклятий курить тільки Гультяй! І лише такий чаклун, як він міг піти на подібний вчинок! Ви там що робили?

Сердито простогнавши від власної дурості, Ремус все ж переказав пригоду під час якої все так гостро відчував…

Ремус: Я не знаю, як так… — його обличчя потонуло в долонях, які слугували ґратками. — Ніби дивився на нього раніше і розумів, що він чудовий. А зараз… Зараз якось воно по-інакшому. Ніби світ кольорів набрав. Чи очі почали краще бачити.

Джеймс уважно слухав і досить пильно дивився на розгубленого друга.

Джеймс: Здуріти можна… Ну я будь чого очікував а тут ви… Я взагалі не проти — тільки “за” але це прям… Такий цікавий оберт.

Ремус: Джеймсе, от що мені робити? Що? Я вже настільки заплутався, що, здається, мені необхідні прості вказівки. Я думати нормально не можу. Наче мозок втратив здатність функціонувати…

Дещо напружена тиша сіла між двома друзями, що міркували.

Джеймс: По факту, це стосується вас обох. Тож, рекомендую поговорити вам на цю тему.

Ремус: Знаєш, це звучить навіть занадто просто.

Джеймс: Так само складно розповісти комусь по те, що відчуваєш. Спершу лячно зізнатися але після цього ти не зможеш зупинитися. От дійсно! Лишень ці слова і казатимеш. Стане реально легше!

Ремус: Або важче…

Джеймс: Агов! — Поттер підбадьорливо стукнув друга ліктем по животі. — Міркуй в позитивному ключі!

Ремус вдячно кивнув сусіду по кімнаті а потім сильно щипнув його за плече роблячи до цього вигляд, що обіймає.

Ремус: Для мене, помста — страва, яку подають гарячою.

Джеймс: Йой, як и образився!

Друзі засміялися дивлячись за захід привітного сонця. Тільки тут — в світі чарів і чаклунства воно було настільки красивим. Тим часом, Пітер з Сіріусом бігали по лісу в подобі тварин тікаючи від гігантських павуків в гущавині Забороненого лісу. Петіґру заліз на самий вершечок ялини де міцно вхопився за гілляку та перетворився на чаріника і розмахував паличкою вимовляючи закляття. Натомість, Блек у свої подобі лише тікав від негативно налаштованих створінь даючи собі все менше шансів на втечу аби відчувати адреналін.

Пітер: Ти не безсмертний, Гультяю. — Петіґру миттю потому скрикнув відчувши, як за холошу вхопився немалий павук. Пітер знову набув виду щура і перебіг з одного дерева на інше.

Сіріус: Хах! Можу уявити твою зачіску зараз.

Блек голосно засміявся і впав вниз. На певному рівні зігнув жишки і ті охопили гілку дерева. Хлопець склав долоні на потилиці і підтягнувся вверх плечима сідаючи на гілку. Після цього, він побіг на дерево де знаходився Червохвіст, що через мить набув справжньої подоби.

Пітер: До речі, чого ти такий схвильований?

Сіріус: В якому сенсі? — таємно, Блек мріяв про павуче повстання аби й слова не можна було мовити ч почути. Напевно, Сіріус і хотів поговорити з другом про всю ситуацію але все ж він цього і боявся… — Щось я тебе не розумію.

Пітер: А мені здається, що все рівно навпаки. Ти кожен раз рвешся, щось утнути аби не думати… Якщо хочеш, можемо про це проговорити. — таки, Петіґру щиро турбувався за друга та все ж… Його, крихтою душі, цікавила сама ситуація адже Сіріус не переймався дрібницями а тут він був аж знервований, що свідчило про серйозність якоїсь події. — Я вислухаю тебе.

Сіріус задумливо глянув вниз. Павуків не було. Як на зло. Зрештою, брюнет зітхнув глянувши на друга.

Сіріус: Навряд ти поможеш мені…

Пітер: Я постараюся. Можу порадою.

Сіріус: Її мені точно не треба. Мені важливо з однією особою поговорити.

Пітер: То зроби це. В чому проблема?

Сіріус: В часі, Пітере. І я не розумію, що та як. Я й сам давно щось якось усвідомлював і неодноразово натякав… Але я не знаю чи це все правильно. Може та особа проти. Бо дивлячись на її погляди вона відмовить мені… А я цього не хочу. І не бачу сенсу продовжувати зближуватися. Але мені приємно дивитися на ту особу. Вона така… Мудра. Цікава. І красива теж!

Пітер: Ти не скажеш хто це?

Сіріус: Ні.

Петіґру на мить замовк приховуючи подив і деяку образу на друга. Адже Пітеру було цікаво хто ж зміг знітити такого шибайголову…

Пітер: Добре. Але дозволь спитати: ти плануєш щось робити? Продовжуватимеш просто жити чи якось натякатимеш?..

Сіріус: Не знаю. Я справді не знаю. Просто все це… — він на мить опустив очі ніби натякаючи на серце але швидко підняв погляд і глянув на Пітера, що сидів з ним на одній гілці. — Раніше все було простіше. Ніби гра. А зараз, ти розумієш, що помилка може заважати набагато більше… Це лякає.

Зітхнувши, юнак посунувся вперед падаючи в обійми повітря, що навскіс било по щоках поки хлопець стрімко спускався бачачи, що павуки просто повтікали. Тіло перетворилося на Ґримове. Сіріус приземлився на траву зараз котрої описати словами досить важко. Ніби життя… Тимофіївки були вологими і холодними під лапами. Анімаг біг між дерев бажаючи сховатися в кімнаті Гоґвортса. Звісно, заходити, мчати довгими сходинками і казати пароль картині було довго та нудно. Саме тому Сіріус вимов: Віґнаріум Левіоза та вказав паличкою на себе. Підіймаючись вверх по повітрі міркуючи: чому ніхто до цього не додумався раніше? Він сів на підвіконня. Глянув на сонце, що вже сідало. Яке ж воно красиве і велике… Вітер з насолодою потонув у чорних пасмах розвіюючи їх. Смуток філософським каменем впав у груди. Адже наступної ночі… Один важливий Ґрифіндорець стане вовкулакою. Навряд Золоторіг і Червохвіст прийдуть до Ремуса через підготовку до екзаменів… Звісивши ноги до низу, Блек пообіцяв бути поряд з другом… Хлопець відкрив шибку вікна і відсунув штору заходячи в кімнату де відпочивала темрява. Ліжка були розстелені, повсюди розсипалися елементи одягу. Друзі так поспішали на урок після безсонної пригоди, що по собі залишилися армагедон. Простогнавши, Сіріус вже зігнувся щоб взятися за прибирання але почув за спиною скрип шафи.

Сіріус: Добрий вечір, пане господарю! — він розвернувся при цьому вихоплюючи з мантії паличку і вказав нею на гостя та потім завмер… — Муні…

Хлопець стояв неподалік і байдуже дивився в очі Сіріусу, що мало не опустив свою зброю.

Ремус: По-твоєму, я б не дізнався правду? Чого ти мовчав?

Сіріус: Ти за що?..

Люпин ступив вперед і кінчик палички увіп’явся в Ремусові груди. Відчуття страху заполонило Блекову душу. Тіло ніби закам’яніло від жахливих чар.

Ремус: За те, що твоє дурне серце зараз так гучно стукотить, що мої барабанні перетинки зараз луснуть.

Сіріус: Муні…

Ступивши назад, через лічені секунди Сіріус відчув спиною бетон старих стін Гоґвортсу. Вони наче шепотіли свої потаємні страхи і вселяли їх в голову хлопцю, що завмер у занепокоєнні.

Ремус: Ти гадав, що я погоджуся на… Що саме? Кохання? Ще й твоє — гулящого бешкетника, що й думок в голові немає а лише дуріє! Так знай: ні. Ти не маєш в собі нічого. Гадаєш, що ті всі веселощі містять певне значення. Ти думаєш, мені коли небудь було важливо чути тебе. Нічого подібного! Взагалі!

Сіріус ледь видихнув повітря.

Сіріус: Звідки ти це знаєш?

Ремус злісно усміхнувся.

Ремус: Не тому другу ти довірив таємницю. Червохвіст розповів мені все. Він описав кожну думку в твоєму пустому казані щодо мене. Всі ті миті, коли ти обмірковув чи сказати мені щось. Ти нікому не здався, Сіріусе. Ти — колба без зілля.

Паличка в спітнілих пальцях Блека мало не зламалася навпіл від тиску. І все ж, чарівник видихнув та ледь усміхнувся від чого Люпин нажахано глянув на Гультяя.

Сіріус: Хороша гра. Але… Я нічого не казав Пітеру, дурний ховчику! Рідікулус!

Істота впала на землю перетворюючись в калюжу і Сіріус вже перебирав в голові ідеї щоб позбутися незваного гостя, як тут двері відсунулися.

Ремус:

Тут хтось… — парубок завмер дивлячись, як вода на підлозі деформується і набуває подоби місяця понад хмарами… Невпевнено і ледь-ледь хлопець мовив: — Рі… дікулус…

Ховчик лише відсунувся на метр. Сіріус знову повторив прийом і істота почала набувати рис Люпина. Холодний піт потік по спині від думки, що за мить Ремус побачить і почує головний страх Сіріуса через що Блек бездумно повторив закляття. Напруга витала в повітрі. Тим часом Ремус намагався підійти до друга аби відвести того від ховчика адже в голові виник план.

Ремус: Гультяю, посунься! — підбігши до брюнета, Ремус відсунув його при цьому торкнувшись долонею підтягнутих грудей. Скажене тепло плилипло до щік. Тим часом, ховчик вже набував нового вигляду стразу Люпина але це вже був не місяць. — Рідікулус, хай йому!!!

Тоді, хлопці вже поглядами домовилися і почали заганяти ховчика до відкритого вікна. Обоє попри складність ситуації мали повагу один до одного і завдяки цьому чергувалися таким чином, аби ховчик не набував усієї подоби страху. Щоб ніхто не знав глибокої таємниці. Нарешті, істота підійшла до підвіконня. Перед ховчиком знаходився Люпин що втратив лише мить часу оскільки перечепився ногою за стопу Сіріуса та впав мало не на ворога, що вже перетворювався в головний кошмар… Сіріус миттю зреагував використовуючи вже інше закляття:

Сіріус: Експеліармус! — ховчик нажахано впав назад беззвучно і все ж… Сіріус побачив те чого не мусив…— Муні, це ж я… Це був я…