5 глава – новий план

Ще кілька днів було закреслено у календарі, залишалося трохи більше трьох тижнів. Вікторія весь час уперто мене ігнорувала, рано, ще сонце не вставало, йшла на роботу, і пізно поверталась без будь-якого бажання поговорити. Одне слово на питання – це вже було досягнення з її боку.
За цей час я встиг кілька разів повернутися до себе додому, щоб поновити сили та написати звіти. Чортова канцелярська робота. Гук, якому ставало гірше, консультував мене з приводу того, як краще підібратися до такої людини і допомагав вибудовувати певний план дій. Все-таки він має розуміти людей трішки краще за мене.
Мій маленький помічник пропонував мені ще раз спуститися до Антона , але, як стало відомо, його вже знищили. Він згорів у полум’ї думок, страхів та власного божевілля. Тепер його душа не має тіла, лише перебуває в Пеклі, де і всі мученики, чиїх души не знайшли покій.
— Що надумали? — з цими словами до кабінету Вютенда, в якому ми сиділи вже годину, увійшов Лука. Сам Верховний пішов із цих посиденьок практично відразу, надаючи нам можливість працювати без нього. Або… Я все ще думаю, що він знає більше, ніж я, і щось приховує.
У руках демон тримав тацю, на якій було три чашки, від яких виходив приємний міцний аромат кави. Лука поставив усе на маленький скляний стіл, за яким ми з Гуком сиділи, а сам сперся п’ятою точкою на стіл Верховного. Очевидно, часто опинявся там, раз не боїться так легко розпоряджатися робочим місцем Вютенда.
— Можливо, варто їй влаштувати щось на кшталт відпустки, — відповів на запитання Гук. — Аналізуючи її поведінку, можна зрозуміти, що весь її світ і так сірий. Вона намагається його заповнити або роботою, або книгами.
Демон уважно слухав кожне слово, вимовлене ангелом, а потім підняв голову вгору, замислившись.
— А що , коли їй влаштувати подорож? — Лука опустив голову і глянув на нас, піднявши брову вгору.
Я відкинувся на спинку крісла, замислюючись над їхніми словами. Мені навіть стало якось соромно перед ними, що я не зміг прийти до подібних ідей самостійно, хоч живу не одну сотню років. Я чудово міг відчути будь-яку людину, зрозуміти, що її турбує, але Вікторія — порожній лист. Щось подібне відчував, будучи хранителем.
Дурні правила. Дурний світ. Незважаючи на своє багатовікове життя, я досі не розумію тони правил, яких нас змушують дотримуватися. Чому? Нащо?
— Я думаю, це не погана ідея, але маю сумнів, що Вікторія погодиться. — Я взяв чашку до рук і зробив невеликий ковток кави. — Вона надто вперта.
— А взагалі про неї немає жодних документів? — Лука трохи насупився, будучи спантеличеним усією цією ситуацією.
— Вютенд сказав, що все було знищено Антоном. — При згадці демона я мимоволі стиснув щелепу, злившись на нього тільки сильніше, адже тепер він навіть не створення Отця, а просто змучена душа, яких мільярди в Пекла. — Хоча…
Чому я тоді одразу не перевірив?
— Що ви хочете сказати? — Гук з подивом і цікавістю подивився мені в очі, а Лука навіть зістрибнув зі столу.
Зібравши всі свої думки в купу, я нарешті звернувся до ангела.
— Гуке, адже у вас є архів, де збирається вся інформація про охоронців? — Ангел невпевнено кивнув, явно не розуміючи, чого я введу. Але, здається, у цей момент дійшло до колишнього ангела.
— До архіву пернатих допускають лише ангелів. — Я клацнув пальцями, вказуючи, що демон підловив хід моїх думок. — Отже, там є хоч мінімальна інформація про Вікторію, яку Антон просто не міг знищити. Але… Не кожного… У мене був доступ лише до архівів нових життів. Як ти думаєш пробратися туди? Навіть Вют не має такого права.
Я опустив той факт, як Лука назвав Вютенда, навіть не “Шугар”, хоча його дуже бісило його прізвище і ми так називали лише між собою, просто Вют, але зараз були інші більш важливі питання. Я підняв куточки губ нагору, натякаючи на те, що демон вже давно зрозумів. І, здається, зрозумів і мій ангелок.
— Ви хочете, щоб я пробрався? — Гук здивовано навіть крикнув. – Але я не можу…
Він почав щебетати собі щось під ніс, а хвилювання накривало його з кожною хвилиною все сильніше. Відразу було видно, що він зовсім молодий. Коли я помітив, що очі почали блищати через сльози, підвівся і спробував його заспокоїти, поставивши долоні на його плечі. Весь його страх і хвилювання потихеньку йшов, і залишалося лише легке здивування.
— Заспокойся, Гуке. Я не дозволю вляпатися в неприємності через справу, доручену мені. — Я сів навпочіпки і повернув ангела до себе обличчям. — Поки ти зі мною, тобі нічого не загрожує.
— Але як ти тоді…? — дивувався Лука, що стояв позаду.
— Ти повинен переконати одного ангела віддати тобі документи. — Гук уже думав щось сказати, але я його зупинив. — Мені начхати, якщо постраждає хтось інший, але в жодному разі ти не повинен повідомляти про це Верховним.
Я пам’ятав реакцію Вютенда на питання про хранителя Вікторії, він, мабуть, був обізнаний з деякими деталями, якими не спромігся поділитися зі мною. Незважаючи на те, що він, як демон, не може зайти до ангельського архіву, він має чудові стосунки з Надією — Верховним Ангелом Східн Європи.
— Гуке, я можу тобі довіряти?
Я знав, що все одно наражаю його небезпеку, і він був у повному праві відмовитися, але все-таки кивнув.
— Я хочу, щоб усе стало на свої місця, і готовий заради цього ризикувати.
Сумна усмішка з’явилася на його обличчі, а потім він випурхнув із кабінету.
— Передбачаючи твої запитання, — підводячись, звернувся я до Лукі, — я не певен. Можливо, ця інформація ніяк не допоможе, але це поки що єдиний шанс знайти правду.
Спускався я на Землю з відчуттям порожнечі. Я хвилювався за Гука, за те, що зможу дізнатися, за мир і навіть за людей. Але оскільки часу залишалося катастрофічно мало, я постарався побудувати план, щоб діяти більш ефективно. Повернувся я додому, коли небо було густо прикрашене зірками. На мій подив, квартира зустріла мене порожнечею. Зазвичай, у цей час Вікторія уже давно вдома, а тут… Не знаю чому, але я не на жарт розхвилювався. На автоматі рука потяглася до задньої кишені штанів, де був телефон. + одне повідомлення.
Від: Вікторія
Час: 19.08
“Якщо що, я пішла у магазин”
Виходить, що її не було вдома вже кілька годин. Що можна так довго робити у магазині? Я намагався абстрагуватися від негативних думок, але вони наче рій бджіл продовжували кружляти. За цей тиждень стало все складніше чинити опір енергетиці на Землі, тому страх закрадався в кожний кут моєї свідомості. Я одразу набрав її номер телефону. Один гудок, другий, третій… Абонент недоступний.
— Та щоб тебе… — Я мало не кинув у стіну мобільник, але вчасно стримався. — Де ти, Вікторіє?
Усвідомивши, що більше не зможу терпіти, я стягнув з вішалки пальто, накинув його і так вибіг з дому. Холодний нічний вітер ударив в обличчя, від чого я одразу зіщулився. Потрібно заспокоїтись.
Я відкрив свій розум і спробував відчути її. Шосте почуття кричало про те, що вона не в безпеці, але дізнатися, де вона мені так і не вдалося, тому, зірвавшись з місця, я побіг у бік магазину.
Весь цей час я тримав розум відкритим, через що всі почуття людей, які не часто, але зустрічалися на шляху, атакували мене з кожним разом все сильніше. Якщо я закінчу цю місію успішно, Верховний Суд ще довго платитиме мені за цю послугу. Нічого гіршого немає, ніж почуватися безпорадним, особливо коли звик відчувати абсолютне нічого.
Магазин був недалеко, тому я швидко добіг, але ні всередині, ні зовні її не знайшов. Я думав уже зневіритися (може, вона уже вдома), як раптом відчув дещо більше, ніж тугу та страхи. Ненависть.
Я побіг на джерело таких сильних почуттів, що нагадував сильне некероване полум’я. Рушаючи за ним, я зрозумів, що повернувся практично додому. Цей факт неймовірно злив, адже виходить, я ходив кругами, поки не почув крик.
«Вікторія?» — пробігло питання в моїй голові.
Але, навіть якби хотів, я на нього не встиг би відповісти, бо вмить змінив напрям і побіг у бік шуму. Між будинками був маленький провулок, звідки долинала гучна лайка та крики. Коли опинився на місці, то спочатку побачив розкидані продукти, а потім, зазирнувши в провулок, знайшов свою підопічну.
Переді мною постала картина, як троє чоловіків б’ють Вікторію, яка скрутилася калачиком на холодному цементі. Її обличчя було все в синцях, з очей текли сльози. Ненависть, яку я так чітко відчував, раптом наповнила кожен міліметр мого тіла.
– Що ви робите? – гаркнув я.
Чоловіки обернулися на мій голос і з переляком в очах уже збиралися втекти, як я підійшов до одного з цієї компанії, схопив його за голову.
— Дивись на мене, — прошипів я. В очах спалахнуло пекельне полум’я, його страх оточив усе навколо, нагадував липку в’язку субстанцію, яка поглинала все на своєму шляху. З усієї сили я вдарив його коліном прямо під ребра, через що він одразу впав на цемент.
Периферійним зором я помітив, як двоє інших уже втекли. Які труси!
Схопившись пальцями за волосся чоловіка, я підняв його голову, щоб наші погляди знову зустрілися.
— Твої дружки тебе кинули, розплачуватимешся відразу за трьох.
На моєму обличчі грала гадюшна посмішка. Тим же коліном я вдарив йому по щелепі, через що він остаточно впав на спину. Не пам’ятаю себе настільки злим, яким був у цей момент. Я хотів побити його до такого стану, що він навіть не зможе розплющити очі, але тихий схлип Вікторії зупинив мене.
Я знову підняв чоловіка на ноги і штурхнув спиною до стінки, і зло прошипів:
— Щоб я більше не бачив тебе та твоїх друзів біля неї! — Я ще раз ударив його всім тілом об стіну. – Тобі все ясно?
Чоловік нервово закивав. Я зробив крок назад, відпускаючи його, через що він одразу впав на холодний цемент. На потилиці я помітив червону пляму… Все-таки удар був справді сильним. Перевірив пульс про всяк випадок. Живий. Та навіть якщо і подохне, то це вже будуть не мої проблеми. Чоловік ледь відкрив очі, в яких плескався страх.
— Ніхто не повинен знати, що тут сталося, — спокійніше говорив я. — А ще… У разі повтору такої люб’язної зустрічі моєї подруги і тебе, живим ти не втечеш.
— Вікторія, ти як? — підійшов я до жінки, намагаючись допомогти їй встати. Вона зашипіла від болю, а я намагався взяти її на руки, обережно притуляючи до себе.
— Пробач… — зовсім тихо прошепотів я. — Скоро будемо вдома.
До дому ми добирались повільно. Я ніс жінку на руках, але через страх завдати їй ще болю, робив це обережно. Всю дорогу вона мовчала, навіть плакати перестала, але я відчував, як їй боляче. Я хотів забрати хоча б частину душевного болю, але знову стикнувся з порожнім листом, тільки на цей раз він ще й був розірваний на шматки. Невже пізнати справжню Вікторію буде ще складніше? Хто ці чоловіки? Чи пов’язані вони з її минулим? Так багато питань, але чи зможу знайти відповіді…
Коли я з Вікторією на руках піднявся до нашого поверху, відразу попрямував до спальні, де обережно поклав її на ліжко і пішов за аптечкою, що знаходилася у ванній, а також прихопив миску, де була вода і рушник, щоб спершу промити рани.
Коли я прийшов назад, Вікторія все ще сиділа на ліжку, немов не жива. Я поставив аптечку на тумбочку і спробував розбурхати жінку, щоб хоч трохи зрозуміти, які у неї травми і де болить. Але вона лише порожньо на мене дивилася, не вимовляючи жодного звуку.
– Вікторіє, – звернувся я до нього. Тиша.
Я стиснув кулаки, впиваючись нігтями у шкіру. В голову лізло надто багато зайвих думок. Я спробував ще раз покликати її, але у відповідь знову нічого не почув.
— Гаразд… Але потім не кажи, що я домагався.
Акуратно розстебнув її куртку, яка була вся брудна та порвана, і стягнув її з жінки. Вона навіть не чинила опір. Я проковтнув і спробував заспокоїтись. Дивився в її очі у пошуку відповіді, але погляд все також був спрямований у нікуди. Взяв вологий рушник і почав витирати бруд і пилюку з обличчя. Коли воно було вже чистим, я дістав перекис і почав обробляти рани. Вікторія смикнулася, заплющила очі, а потім знову розслабилася.
Коли я закінчив з обличчям, то невпевнено почав розстібати ґудзики на сорочці, а потім її, як і куртку, зняв. На блідому тілі вже виднілися гематоми, найбільше їх було в районі грудної клітки. Я старався чинити опір сорому, який невідомо звідки взявся. Бачив нагу жінку я не вперше, але тут було щось інше, щось невідоме.
Відганяючи ці думки, я продовжив аналізувати її рани. Очевидно, коли вона перестала чинити опір і впала, вони почали її бити ногами. На шиї виднівся слід від пальців, а переді мною з’явилася картина, як я сам душу цих нелюдів. На кісточках кровоточили рани.
Холодними пальцями я пройшовся по шкірі, перевіряючи ці ребра. Жінка трохи здригнулася, але продовжила сидіти в німому становищі. Я промив долоні та також обробив їх. На гематоми наніс мазь, акуратно втираючи її в шкіру, щоб не завдати більше болю.
Далі пішли в смітник джинси, які не врятувала б жодна швачка. На ногах ситуація була не краще, тому в знову перевірив цілісність кісток і лише після цього обробив рани. Моя підопічна відреагувала жестом лише тоді, коли я попросив вказати, де я можу знайти одяг, аби вона не сиділа повністю нога переді мною.
— Вікторіє, — я сів навпроти, коли одягнув на неї величезну зелену футболку, яка була наче сукня на її маленькому тілі , взяв її долоні у свої й подивився просто в очі, — ти розкажеш, хто ці люди?
Одна згадка, а в її очах пробіг страх, вона почала тремтіти, але так і не відводила погляду. Вона хотіла щось сказати, але не могла. Минуле скувало її в міцні ланцюги, не даючи розкритися не те щоб перед чужими, перед самою собою. Їй було страшно.
В моїй голові пробігло тисячі ідей, як можна було змусити її почати розказувати, серед яких навіть був поцілунок. Але його як і інші ідеї відразу ж відкинув у далеку скриньку моєї свідомості і просто продовжував тримати за руки. Теплі долоні ледь-ледь стискали мої, ми продовжували дивитися один одному в очі, і я вперше щиро усміхнувся.
— Я хочу тобі допомогти, — тихо, ніби хтось може почути нас, сказав я.
— Ніхто не хоче. У тебе є певна вигода, тобі абсолютно начхати на те, що я відчуваю, — сказала вона, а в мене немов камінь з душі впав.
Очевидно, я не міг заперечити її слова. У мене ж дійсно є прямий обов’язок зараз перебувати поряд з нею, дізнаватися, що вона відчуває, щоб, зрештою, зуміти вплинути на її свідомість і життя.
— Не говоритиму, що ти не права. Ти справді справа, доручена мені небесами, але якби мені абсолютно начхати, я б зараз не стояв тут перед тобою в спробах нарешті дізнатися правду. Вікторіє, я хочу впізнати тебе з твоїх вуст.
Жінка розірвала зоровий контакт, повернула голову вбік і тихо схлипнула Я вперше побачив її не тільки слабким, а ще і до нестями уразливим. Навіть айсберги починають танути.
— Що ти знаєш про мою родину? — почала вона
Я сів поруч із ним на ліжко, оскільки до цього сидів на підлозі, склав руки в замок навколішки, і чесно відповів:
— Стільки ж, скільки й про тебе…
— Насправді, — на її обличчі з’явилася самотня усмішка, — ти маєш рацію. Ти не можеш про неї хоч щось знати, коли я навіть не знаю.
Вікторія нервово почала гойдатися з боку на бік, мабуть, згадуючи якісь хворобливі події. Я підсів ближче і обхопив жінку рукою, заспокійливо погладжуючи її плече.
— Я виросла у дитячому будинку. Чи варто пояснювати, чому я так ненавиджу людей? На нас приходили подивитися, як на звірят. Чоловіки, яких ти відігнав від мене, — компанія, в яку я вплуталася по дурниці. Мені потрібні були гроші та увага, вони могли дати мені друге в обмін на те, що я шукатиму їм перше. Мені було чотирнадцять… І знаєш, увага проявлялась по різному… — З кожним словом відчувалося те, що Вікторі говорила це не мені, а кудись у порожнечу, бажаючи просто виговоритись. — Там я познайомилася зі своїм хорошим другом, який допоміг мені вибратися з цієї … секти. Він, як і я, ріс без батьків, ми намагалися втекти від них, почали будувати гарне життя, вчилися, працювали… А потім вони його знайшли та спалили за те, що ми втекли. Я намагалася змиритися зі втратою, але нещодавно вони знову з’явилися… Але вже за мною і…
Під кінець голос був млявим. Ось та порожнеча, яку вона приховує вже довгий час.
— Досить, — раптом я перервав розповідь жінки. — Тобі потрібно відпочити.
Я обережно поклав її на ліжко і накрив ковдрою. Її розповідь тупим болем відгукувався у моїх грудях. Нехай розповість усе до кінця, коли буде готова.
— До речі, завтра ми починаємо нашу маленьку подорож, — так, між іншим, повідомив я. Незважаючи на відверту розповідь Вікторії, мені все ще потрібно виконати умови контракту.
— Що наше? — здивувалась вона.
— Ми поїдемо в Одесу. Може, хоч так я примушу тебе усміхатися, — вперше, здається, за весь час від своїх слів я відчув полегшення.
– У мене робота … І ти навіть мене не спитав, – не обурювалася, швидше, белькотіла моя підопічна.
— Я залагоджу все з твоєю роботою, але завтра ми їдемо на пляж. Море, пісок, зірки… Думаю, навіть якщо я не зможу змусити побачити тебе світ кольоровим, нехай наші останні дні хоч пройдуть весело.
Вона ніяк не відреагував на мій вислів, лише легенько кивнула і укуталася у ковдру. Тим часом я підійшов до запиленого піаніно і торкнувся клавіш, витираючи з них пил. Спочатку я не хотів грати, але потім дав волю почуттям, і та мелодія, що зігрівала і, наче лезо ножа, ранила мою душу, полилася з-під моїх пальців.
Пам’ятається, кілька сотень років тому, коли я зустрів одного віртуозного піаніста, нарешті зміг відтворити спів, пронесений крізь віки. З того часу, варто торкнутися цього інструменту, я не тільки можу почути її спів, а й відчути.
Пальці продовжували грати те, про що кричало серце, а я мимоволі повернувся у бік Вікторії. Вона уже спала. Обличчя набуло безтурботного вигляду, а я несподівано відчув себе спокійним, ніби так воно і потрібно, і все йде своєю чергою.Почніть писати…