4 глава – антон

Облаштувався я у квартирі досить швидко, на стіну повісив той самий календарик, який купив у книжковій крамниці. Коли Вікторія побачила його, спочатку розсміялась, а потім наказала не псувати її чудові стіни таким непотребом. Я здогадувався, що причиною такого настрою було розуміння, що не тільки в мене залишилось чотири тижня… і неї також. А я все так само сподівався змусити цю ідіотку зрозуміти, що світ чудовий, життя прекрасне, але одночасно я розумів: я брешу, їй від цього життя залишилося майже нічого.
Але тим не менш спочатку я обрав тактику спостерігача, і намагався випитати хоча б щось… але Вікторія приклала багато зусиль, щоб ігнорувати мене, так що на руках в мене була лише інформацію про те, що у кав’ярні вона працює декілька років, тому і справляється з усім там вправно. Я не відчував у її словах брехні, але чітко розумів, що вона щось не домовляє, тож вирішив піти нечесним шляхом — дізнатися інформацію ззовні.
Хоча варто зауважити що до цього «величезного» блоку інформації можна додати, що Вікторія віддає перевагу книжкам, а не сучасній техніці, любить малювати пагорби і маленькі будиночки, а ще вона завжди слідкує за тим, що говорять в її адресу, аналізуючи кожне слово.
Сьогодні я пішов у кафе разом із нею, і вона всю дорогу обурювалась тим, що я поряд. Але явно десь в середині своєї души мені подякувала, коли я її зупинив перед машиною, що рухалась на величезній швидкості. І я запевняю, що побачив, як перед її очима пробігло життя, сіре та самотнє.
— Я твій ангел-охоронець, — жартома сказав я, коли вона змогла заспокоїтися, і ми продовжили шлях.
— У мене його ніколи не було, а натяки на його існування згоріли, — якось багатозначно кинула Вікторія.
Її слова здалися мені занадто дивними, бо кожна людина мала при собі небесних створінь. Не завжди ангели та демони справлялися зі своєю роботою, але щоб кинути свого підопічного.
У цей момент я остаточно зрозумів, що маю зробити те, що запланував ще вчора вночі. Увійшовши до кафе, я помітив, що людей стало ще менше, деякі особи були вже пізнавані, але щастя в них ставало дедалі менше.
Напарник Вікторії знову був дуже привітний, а помітивши мене, одразу запропонував латте.
— Намагаюсь запам’ятовувати, що замовляють клієнти, — з усмішкою сказав він, на що моя принцеса закотила очі. Ось бездушна сволота. Якби я був людиною, таке ставлення напевно б зачепило мене. Але добре, що це не так.
Я подякував Сергію, саме так звали хлопця, і замовив ще трохи їжі. Вікторія намагалася вдавати, що не помічає мене, але щоразу, варто було мені на неї подивитися, наші погляди перетиналися. Цікаво, біситься, бо я тут?
У будь-якому разі я ще раз перекинувся парою реплік з Сергієм, щоб дізнатися, наскільки вони близькі. Як виявилося, крім роботи, вони ніде більше не перетинаються, але все-таки дещо це золото знало. Десь близько двох років тому у неї помер близький товариш, Вікторія не сильно розкидалася словами з цього приводу, просто хлопець бачив їх кілька разів разом, а після вона взяв вихідний, щоб сходити на похорон.
Тепер є з чого починати. Щодо батьків Сергій нічого не знав, але навіть те, що розповів, було надзвичайно цінною інформацією. Як мінімум, вони точно не живуть в цьому місті, бо ні разу не заходили до неї.
Вікторія увесь цей час, звичайно що, бачила, яка я розмовляю з хлопцем, тому, коли люди пішли і залишився тільки я, вона підійшла до мене і тихо запитала.
— А чи не підло це, дізнаватись про мене з чужих вуст?
Я повернувся в бік дівчини, відкинувся на спинку крісла, закинувши ногу на ногу, склав руки на грудях.
— Ти чекала чогось іншого від демона?
Вікторія трохи здивувалася від мого питання, мабуть, часом вона справді забуває, з ким зараз живе.
— Я сподівалася, що хоч би ти чесний…
З цими словами вона пішла назад, залишаючи мене в повному нерозумінню, а що це взагалі було. Вікторія говорить мало, але щоразу виникає відчуття, наче вона просто кричить про те, що її хвилює.
Саме це стало останньою краплею — і я подався до пекла. Ще вчора, кола вона послала мене туди, з’явилась думка відвідати другу причину всесвітньої депресії – Антона. Проблемою залишалося лише пройти перевірку, написати звіт, з якою метою я хочу туди спуститися, та отримати офіційний дозвіл від Вютенда.
Насправді, я чудово розумів, що ситуація, в яку ми всі потрапили, грала на моїй стороні, але факт того, що знову доведеться заповнювати купу папірців, залишається фактом.
Вютенд не сильно був здивований моєму проханні, розуміючи, що тільки Антон міг знати більше. Під час укладання контракту демон відчуває душу людини, тим паче такого рангу. На жаль, це дуже важлива функція не працює під час перепису, як зробив я, оскільки душа вже поміщена в аркуш паперу.
Пройшовши канцелярське пекло, я нарешті спустився до Пекла, справжнього, де були або укладені неугодні Батькові демони, ангели, що чекали на суд, або душі. На цей раз мені потрібен був перший варіант. Шугар домовився, щоб охоронці відвели мене до Антона і уважно стежили. Довіра довірою, але правила залишаються правилами.
Демон сидів на підлозі, на ньому був розірваний одяг, а на тілі багато шрамів та свіжих порізів. Два шрами у нас навіть збігалися: великі глибокі порізи, що залишилися від крил. Він, побачивши мене, криво посміхнувся. Звичайно, до нього дійшли чутки, хто наразі вирішує проблеми, які він створив.
— Лей Гонор, — простяг він моє ім’я, що різало слух, — радий зустрічі.
Я підняв брови і закотив очі. Брехня, та й годі.
— Не можу сказати того ж.
Антон усе ще сидів із дивною посмішкою. Гарненько його пошматували.
— Розкажи мені про Вікторію. Що ти міг дізнатися, коли підписував з нею контракт? — зажадав я, зустрічаючись поглядом із парою шалених очей.
Демон став на ноги, через що охоронці позаду мене одразу прийняли бойову готовність і підійшов до мене. Я уважно стежив за кожним його кроком, досі легким, але який точно приносив дискомфорт.
— Та що я можу сказати… Самотня, порожня жінка, щастя якого згоріло.
Коли він каже, він виглядає ще шаленішим.
— Де його ангел-охоронець? — після ранкового діалогу, це теж мене дуже хвилювало.
— Його не було. А того, що був, забрало полум’я… — Антон зробив ще один крок, наближаючись до мене впритул. – Вона зламана. Її світ завжди був чорно-білим. Якщо думаєш, що зможеш змінити реальність, то тобі варто спочатку дізнатися, з ким ти переписував мій ідеальний контракт.
Я боровся з тим, щоб не врізати його. Але він все одно не відчув би болю. З нього вибили весь розум. Тому я просто пішов, почувши насамкінець слова, які сильно кольнули в серці.
— Софі на тебе чекає.
Нагорі на мене вже чекав Верховний, якому було дуже цікаво дізнатися, що мені розповів цей божевільний. Я думав одразу на емоціях викласти все, але слова не пов’язувалися в речення. Було занадто багато але, причини яких я не розумів.
— Не тягни, — гаркнув на мене Шугар, коли моє мовчання затяглося.
— Усе, що він сказав, таке ж незрозуміле, як і сама Вікторія. Єдине, що мене якось зачепило, це питання про ангела-охоронця.
Верховний трохи напружився, погляд забігав з боку в бік, але мімікою показав, що я можу продовжувати. Щось тут явно було не так.
— Вони обидва стверджують, що його Вікторія не мала. Ще у цієї ідіотки був друг, дуже близький, але, як я довідався, він помер, — варто мені почати розмірковувати вголос, як згадав дві фрази.
«У мене його ніколи не було, а натяки на його існування давно згоріли»
«Самотня, порожня жінка, чиє щастя згоріло»
Чи виходить, що її друг був для неї як ангел-охоронець? Якщо він нещодавно помер, це могло підкосити дівчину, через що та пішла на такі заходи, але це все одно було досить давно. Чому саме зараз? І чому страждає весь світ?
— Ти хочеш щось сказати? — вивів із роздумів питання Вютенд. Я не знав, чи варто йому це знати, тому заперечливо похитав головою. Мене все ще напружує його реакція на мої слова про ангела. — Тоді гадаю, тобі варто повертатися.
Прибув до потрібної квартири я тільки пізно ввечері, тому що після подорожі до пекла мені просто необхідно було випити. Усі ті почуття, що скупчилися протягом трьох днів, розривали мене. Ще й Антон згадав те, що варто було вже давно забути.
Алкоголь допоміг мені трохи заспокоїтись, принаймні я перестав так багато думати про це і, коли йшов «додому», просто спостерігав за містом. Вдивляючись у людей, я бачив біля них невелику світлу енергію.
«Охоронці, оберігайте своїх господарів!» — так і хотілося крикнути знайомим янголяткам.
Зайшовши до квартири, я пошкодував, що одразу не пішов сюди. Затишна, тепла, заспокійлива. Дивно відчувати це від місця, в якому живеш всього декілька днів. На кухні горіло світло, тож я пішов саме туди. Вікторія гортала книгу. Вона мала такий домашній вигляд, що мимоволі з’явилася п’яна усмішка. Я явно перебрав із алкоголем.
— Ти де був? — я міг би навіть сказати, зацікавлено спитала дівчина. Вона відклала книгу, відкинувшись на спинку дивана, і зняла окуляри. Вони їй до чортиків пасували.
Я все ще спирався на одвірок, спостерігаючи за нею.
— Спускався до пекла. Поглядав на вільні камери, де зможу мучити твою душу, якщо ти знову не побачиш світ кольоровим, — у моїй голові це звучало як жарт, але через погляд Вікторії я зрозумів, що вона сприйняла асе надто буквально. Але, чорт тебе бери, вона все одно не втратила можливість вразити мене.
— Сподіваюся, там буде ванна кімната.
З цими словами вона одягнула окуляри назад і повернулася до прочитання роману. В її руках я впізнав українську класику. «Хіба ревуть воли як ясла повні». Іронічно, але історія по факту про злодія. Я сів навпроти неї, спостерігаючи за її діями. Може люди і жахливі за своєю природою, але в такі моменти ти бачиш у них всю красу. Я божеволію? Бачу красу в людині, яка призвела до всесвітньої депресії. Я прекрасно розумію, що кожна людина оцінює інших людей за їхніми вчинками, а себе за обставинами. І я хочу знати обставини Вікторії. От як обставини Чіпки в романі.
— Як ти став демоном? — несподівано спитала Вікторія, піднявши на мене очі.
Я бачив, що їй дійсно було цікаво, але в цей момент все повернулось. Я заплющив очі. Занепокоєння… Страхи… Цей чортовий світ. Перед очима з’явився її чудовий образ. Я не пам’ятаю вже ні чорта, ні її дотиків, тільки голос, лагідний і дзвінкий, мов дзвіночки, і ім’я, що завжди лоскотало слух.
— Лей, — стурбований голос вивів мене зі спогадів. Вона вперше назвала моє ім’я. — Що трапилося?
Я не міг збагнути, що взагалі відбувається. Чому на Землі я стаю таким слабким? Чи причина цього навпроти мене? А може це просто алкоголь? Чому я не можу взяти себе в руки, я ж як ніяк Демон 3 ранга, а не ангел на побігеньках.
— Я порушив правила, через що мені обрізали ангельські крила, то я й став демоном. Твоя черга.
— Черга чого… — куточки губ Вікторії піднялися.
— Відповісти на моє запитання. Думаю, це буде слушно. Одна відвертість від мене, друга від тебе.
Я вже подумав, що вона відмовиться, але натомість остаточно прибрала книгу і кивнула.
— Що ж, і що тебе цікавіть? – Вікторія питала спокійно, що мене дуже здивувало, згадуючи її поведінку вранці.
У моїй голові крутилося безліч питань. Я хотів знати абсолютно все, адже, в будь-якому випадку, це могло б мені допомогти, але чомусь саме це питання вилетіло, перш ніж я зміг його обміркувати.
— Як виглядає твоя щира усмішка?
Я бездарно витратив першу спробу дізнатися щось про неї, але алкоголь затуманив мені розум настільки, що єдине, чого я хотів, це побачити посмішку.
Щиру, теплу, можливо, навіть променисту, але у відповідь я почув лише глузування. Вона знову прийняла позицію “нікому нічого не скажу і не покажу” і негативно похитала головою.
— У чому причина негативної відповіді?
— Не знаю, як це робити… — дурна відмазка, якщо чесно.
Забувши про особистий простір свого підопічного, я встав і підійшов до неї настільки близько, щоб мати змогу дістати її обличчя руками. Від моїх дій вона трохи здивувався, тому одразу відсунувся. Страх. Нова емоція. А найголовніше, вона не викликана моєю силою, вона мене просто боїться.
Усвідомлення цього факту не зупинило мене, тому, простягнувши руки вперед, долоні лягли на щоки жінки. Вікторія нервово зітхнула, погляд забігав з боку на бік у пошуку порятунку, спиною вона утиснувся в спинку дивана. Так цікаво спостерігати за реакцією людини, чия апатія та відчуженість будується на відсутності людей в особистому просторі.
— Заспокойся, — якомога тихіше сказав я. Торкнувшись подушечками великих пальців кінчиків губ і піднявши їх трохи, імітуючи тим самим усмішку. Її переляканий погляд бігав з мого обличчя на руки і назад, але, звичайно, Вікторія недовго терпіла це свавілля, тому через пару секунд прибрала мої руки зі свого обличчя, але в очах все ще зчитувався страх. Вона залишається маленькою дівчинкою, яка шукає безпеку чи хоча б просто підтримку.
— Що ти робиш? — упереміш із різними емоціями випалила вона.
Її питання трохи протверезило моє свідомість. Правду кажучи, я не знаю, чим я думав кілька хвилин тому, навіщо так зробив. Можливо, мені так сильно набридло її кисле обличчя, що просто захотілося побачити щось різноманітніше. А Вікторія згорала від незручності і страху, але терпіти це вже не збиралася, тому хотіла піти, встигнувши навіть підвестися, але я зупинив її, поклавши руки на плечі.
— Хочу побачити твою усмішку, — наполегливо промовив я, трохи стискаючи пальці на плечах. Максимально дивна поза зі сторони, особливо враховуючи той факт, що тепер між нашими обличчями залишалось сантиметрів десять.
— Ти п’яний.
Цікаво, чи вона це помітила тільки зараз?
— Демони не п’яніють, алкоголь просто придушив усі почуття, які страшенно загострилися через те, що люди почуваються погано.
На останніх словах, які я вимовив доволі чітку, жінка лиш закотила очі, наче це не вона причина цьому.
— Оскільки в мене вже увійшло у звичку укладати угоди з демонами, вчинимо таким чином. Я відповім на твоє запитання, інакше відчуваю скоро і до домагань дійдуть твої ручки, — Вікторія погляд опустила на мої долоні, які все ще тримали її за плечі.
— А що від мене?
— Відпустиш мене.
Їй приносили величезний дискомфорт моя присутність і мої торкання.
Я прибрав долоні з її плечей і зробив крок назад, спершись на стільницю. І варто мені відійти, як Вікторія відразу відчула себе набагато краще. Зробила глибокий вдих, ніби до того я її душив, погляд сфокусувався на одній точці, а не бігав з боку в бік, та й самі рухи стали трохи менш нервозними.
— Розкажи мені про своє дитинство. — Якщо не хочеш показувати посмішку, копатимемо і шукатимемо відразу корінь проблеми — дитинство.
— Ми, здається, домовлялися на запитання, — жінка підняла брови, показуючи всім своїм виглядом, що я помилився з формулюванням.
— Яким було твоє дитинство? — глибоке зітхання вирвалося з грудей.
Я завжди намагався ставитися до людей нейтрально, все-таки колись сам був даним створінням, але ця скалка в одному місці починає дратувати все сильніше. Я пережив різні епохи, бачив різних людей, бачив таких самих порожніх, але чомусь саме вона руйнує всю мою внутрішню систему, порушує баланс.
— Жахливим, — просто і лаконічно відповіла і трохи посміхнулася. Така збочена подоба усмішці. Краще б взагалі не намагалася.
— Докладніше можна? — нетерпляче запитав, бо ця коротка відповідь мене взагалі не влаштовувала. За її поведінкою і так зрозуміло, яким воно було.
— Ти запитав — я відповіла… Які подробиці? — Жінка встала, взяла свою книгу, ще раз пробіглась по мені поглядом і пішла у свою кімнату, демонстративно закриваючи двері.
Я підняв очі до стелі, бачити цю дійсність просто не було сил. Мало того, що Антон взагалі не допоміг, та ще й Вікторія уперто не хоче йти на контакт. Говорити, що вона якась особливо, безглуздо. Таких людей повно у нашому світі. Але, здається, я забув, як на них впливати. Запитань все ще темрява, а часу стає дедалі менше.