Дихай поруч зі мною

В дитинстві Міша завжди хотів здаватися старше. Забороняв мені торкатися до його солдатиків, машинок і м’ячу, з яким грав у дворі в футбол з однокласниками. Коли я поверталася додому, він часто вибігав із-за кута та гучно кричав, корчив кумедні гримаси, намагаючись налякати мене, і потім довго заливався сміхом на підлозі у кімнаті. Я справді лякалася, іноді відпускала з рук мішок із взуттям від неочікуваності або могла розридатися прямо на порозі. Коли я підросла, вже звикнув до того, як зустрічав мене брат, намагалася кидати в нього мішок, але майже ніколи не влучала — він швидко пробігав повз.

 

Мені здавалось, батьки схвалювали усі дрібні витівки брата у мою сторону, від чого я неймовірно сердилася на всіх трьох. Мама ніколи не карала нас, а тато був дуже зайнятий роботою та частіше довіряв їй виховний процес, але в деяких випадках суворо розмовляв з нами, тримаючи у руці ремінь. Проте мене карав брат. Від його витівок я відчувала, ніби отримала «двійку», і мене ось-ось могли випороти. Я часто плакала в подушку, щоб він цього не бачив, не наважуючи пожалітися на нього мамі.

 

Одного разу, після чергового теплого прийома, я все-таки зуміла влучити мішком у ціль. Це була зима, черевики були важкими. Вони прилетіли точно в спину братця. Він дзвінко скрикнув та повалився на підлогу вітальні, не встигнувши сховатися у кімнаті. Лежачи Міша тихо стогнав і намагався не подати вигляду, що його ось-ось може пробити на сльозу від неочікуваного удару. Мені було трохи жаль його, але набагато більше я раділа, що нарешті-таки добренько заїхала черевиками по цьому шибенику.

 

— Що, боляче тобі? Сам винен! — констатувала я з неприхованою наснагою, проходячи повз брата у кімнату. — Не бійся, лежачих не б’ю.

 

Через пару хвилин з кухні вибіг розлючений батько зі своїм широким армійським ременем у руках, складеним вдвічі. Кількома шквальними ударами, один з яких припав на вже постраждалу спину, проїхався по стогнучому Мішці, від чого той не витримав і дав волю сльозам.

 

— Ще одна двійка, і я буду розмовляти з тобою по-іншому! Скажи спасибі матері, прикриває тебе! Бач чого, ще й велосипед захотів випрошувати! Привіт, донечко, — привітав мене тато, поки вичитував Мішу за черговий двояк. — Оно, вчись у молодшої!

 

Мені стало ще більше шкода брата, і я допомогла йому піднятися та пройти зі мною у кімнату. Я не хотіла, щоб він зараз відчував себе безпомічно, і швидко попросила пробачення за цей мішок, який я кинула в нього. Міша нічого не відповів, крекчучи від болі. Саме сьогодні, у рідкісний вихідний тата, він знову отримав пару поганих оцінок та був змушений показати щоденник. Не скажеш, що він зовсім прямо-таки погано вчився, просто інколи так виходило: або домашнє завдання було не зроблено, або з’явилася несподівана контрольна, про яку брат благополучно забував.

 

— Пробачте, — в кімнату зайшла мама й дивилася на нас, сидячих на ліжку. — У молодості я думала, що ваш батько колись зміниться, не буде бити вас теж. Вибач мне, сину. Будь ласка, не сваріться між собою, ви потрібні один одному. І, якщо ви будете разом, все буде добре.

 

Я сподівалася, що після мого успішного кидка мішком і слів мами Міша перестане зустрічати мене  з криками божевільного та навіть вибачиться, але він придумав дещо краще.

 

Коли я цілими днями лежала у ліжку із застудою, а батьки пішли на роботу, залишивши мене за старшою, брат зміг відігратися. День йшов добре: я кашляла та викидала одну паперову хустку за іншою на підлогу, шоб потім їх дехто зміг зібрати, переписувалася у телефоні з подругами і не очікувала нічого надприродного. Поки в кімнату не зайшов Міша. Минулого тижня йому виповнилося шістнадцять, і мама подарувала новенький телефон, з котрим він увесь тиждень не розлучався, забираючи з собою навіть у ванну.

 

— Ну що, мала, розважимося? — брат з гордовитою посмішкою на обличчі презентабельно завалився у ліжко, тримаючи в руці телефон. — Це стане фотосесією року!

 

Як би я не намагалася утримати ковдру на собі, брат був значно сильніше, тим більш зараз, і однією рукою скинув її на підлогу. Сміючись та спрямовуючи на кричущу і налякану мене камеру телефона, старший ходив біля ліжка, інколи чіпляючи іншою рукою мою піжаму на штани, від чого одяг у деяких місцях переставав приховувати моє тіло. Я не знала, чого хотіла більше: провалитися під землю від сорому або одужати і знову міцно ударити брата черевиками. Мені було моторошно від його можливих подальших дій.

 

— А тепер відправимо твоїм однокласникам! — Міша радісно усміхався, роздивляючись щось в телефоні. Неважко здогадатися, це були мої найневдаліші фотографія в житті. Можливо, навіть дуже особистого характеру.

 

— Ні, будь ласка, братику! Пробач! — викрикнула я, падаючи з ліжка, але старший був непохитний.

 

Через декілька хвилин я, згорнувшись у ковдру, зі сльозами читала коментарі хлопчаків з мого класу, які обговорювали мої нові фото. Певною мірою вони стали частиною «фотосесії року».

 

Пройшло вже шість років після того випадку. Міша, у силу своєї зайнятості та здоров’я, жартував наді мною рідко коли, обмежуючись короткими фразами. Зізнáюсь, іноді мені не вистачало його розіграшів. Я б віддала все на світі, щоб зараз, повертаючись додому, побачити брата, який мчиться вітальнею й кричить, кинути йому в слід черевик и промазати… більше я не маю права завдати йому болі. Замість цього, він почав зустрічати мене милою усмішкою, обіймати ще на порозі та проводити в ванну мити руки.

 

— Може, вже час влаштувати генеральне прибирання чи хоча б розібрати шафи? — запропонувала я, вимикаючи воду.

 

— Ну це треба обрати час, зайняти весь день, — похитав плечима Міша.

 

— Наприклад, завтра чудовий день. Ти вільний, я — теж! — проходячи на кухню, запримітила на столі пару недоїдених крекерів ще з часів останнього візиту Наталки та швидко закинула їх у рот.

 

— Добре, — брат почухав потилицю, мимоволі погоджуючись.

 

— А поки помий посуду, почни з малого.

 

— Взагалі-то, по віку, я повинен командувати, а не ти, — образливо запевнив старший.

 

— Будемо розбирати шафи, тоді і покомандуєш, — радісно підморгнула я, тікаючи в кімнату.

 

Ніччю мене здолало безсоння. Ворочаючись та закопуючись у ковдру з подушками, я роздумувала, як проведу завтра цілий день разом з Мішею. Може, мені вдасться його розговорити, чи старе барахло нагадає щось з дитинства, і він сам захоче повернутися в той період. Головне, щоб він не сідав на підлогу, поруч з ліжком, як в того разу, коли я затягла його кряхтячого у кімнату вибачатись. Це може зіпсувати мені всі плани.

 

— Тут дуже брудно і чимось тхне! — брат, стоячи на табуретці, тягнувся до великого дерев’яного ящика з якимись там бумагами на найвищій полиці шафи.

 

— Дай її сюди, це остання. Потім можеш відпочити, без тебе розберуся, — підбадьорювала я, намагаючись не чхати через слово від клубів пилі, які валялися тут.

 

Обережно підібрав ящик з рук Міші, відпустила брата на перерву, а сама влаштувалася посеред кімнати, нависаючи над старими папірцями. Це їх запах просочив шафу за довгі роки перебування в ній. Пахнуло старістю, бабусиними дитячими книгами минулого століття. Майже усі листки покрилися блідо-жовтим, стали шорсткими та крихкими. Вони берегли всередині себе спогади: не тільки ті, що були безпосередньо нанесені чорнилами або друкарською машинкою, але й незримі спогади про те, що відбувалося навколо весь цей час.

 

У ящику були листи. Я не наважилась прочитати хоч один з них, адже всі вони призначалися не мені, а чужу пошту читати — погано. Але могла припустити, що їх писала бабуся з дідусем. Мама казала, що цей ящик почали збирати ще вони, щоб у старості сидіти у каміна в заміському будинку і згадувати славні минулі дні.

 

Я знайшла декілька чорно-білих фотографій із зображенням пухкенького немовля в пеленах. На звороті значилося «апрель 1970». Це місяць та рік народження мого тата… Я зібрала усі знайдені фотографії з підписом та відклала подалі, щоб Міша їх не помітив.

 

Виходить, якщо в одному місці є фото тата і листи бабусі з дідусем, цей ящик є в якомусь сенсі сімейним.

 

Добряче пошарпаний товстий сіруватий зошит у кутку, обгорнутий прозорою обкладинкою, був прикрашений наліпками з квітами, сердечками та різними тваринами, які з часом вицвіли. Потьмянілий напис синіми чорнилами став майже нерозбірливим, але у вм’ятинах на папері, залишених, ймовірно, ручкою, я змогла розгледіти слово «вірші». Хтось із родичів теж вів свої блокноти?

 

У зошиті дійсно були записані від руки поезії. Мені страшенно хотілося прочитати їх усі. Не знаючи автора, я швиденько дослідила кілька назв: «Все добре», «Бездоганна ніч», «Картковий будинок», «Тисячі слів», «Столиця», «Ім’я», «Мрія», «Старий дім», «Старі листи». Останніми були вірші — «Якщо мене не стане», «Серце» та «Тиша». Чорнила, якими вони були написані, на диво, виглядали дуже яскраво, порівняно з іншими віршами. Прочитавши останні три назви, я поквапилася відкласти зошит якомога далі, щоб не розчулитися, посилаючись на те, що це могла бути просто банальне співпадіння і давно написані вірші, які не можуть мати нічого спільного з теперішнім.

 

Ще в ящику були різноманітні документи з печатками часів СРСР, фотографії бабусі з дідусем, батьків у молодості та інших людей, яких я не впізнавала, невикористані знебарвлені наклейки та листівки.

 

В кімнату повернувся Міша з двома чашками чаю. Треба ж було якось позбавлятися від запасів.

 

— Як успіхи? — сідаючи поруч, він простягнув мені одну з чашок.

 

— Та нічого особливого, — зробивши кілька ковтків, я намагалася непомітно накрити зошит та фотографії іншими паперами. — Ось знайшла якісь документи, листи, наліпки.

 

— Напевно, це бабусин ящик. Дід казав, що змайстрував двоє таких, один — для себе, інший — для бабусі, а свій потім загубив десь на дачі. Якщо тут є книжка з віршами — точно бабусин. Нумо пошукаєм, — Міша почав перебирати папірці.

 

— Ні! — вигукнула я, налякано дивлячись на брата. — Я вже все подивилася і ніякої книжки не знайшла. Можеш залазити на табуретку й прибирати ящик.

 

— Почекай, я повинен сам подивитися, — категорично сказав він, не відволікаючись від ящика. — Там є двоє-троє віршів, з якими я б хотів тебе познайомити. Ти ж сама пишеш, от оціниш працю предків.

 

— А що за вірші? — знаючи, що на даний момент я сиджу на цьому зошиті, мені варто було просто потягти час.

 

— Добренькі, — хитромудро відповів брат. — Думаю, ті вже достатньо доросла для них. Бабуся закінчила писати ще в молодості, але, після смерті дідуся, до неї прийшло натхнення, і вона записала декілька віршів на згадку про нього. Та де ж…

 

Я не могла більше витримати та потягнулась за зошитом.

 

— «Тиша», «Серце» і…

 

— «Якщо мене не стане»… — перебив мене Міша та впевнено назвав третій вірш, зі здивуванням дивлячись на зошит, котрий я вже тримала в руці. — Ось він!

 

— Перед тим, як ми прочитаємо, — обережно почала я. — Скажи, що ти знаєш про це, і чому ні разу не говорив мені?

 

— Ну ти була ще маленька, я не хотів, щоб… Я читав усі ці вірші й давно хотів тобі показати, просто не було можливості. Ти вже надумала собі всілякого? — брат знітився.

 

— Мені здається, за назвами все більш ніж зрозуміло.

 

— Ні! Зовсім ні! — він продовжив говорити більш радісним тоном. — Це абсолютно не те, про що ти могла подумати. Так, все виглядає саме так, але це чудові вірші, написані завдяки справжньому коханні. Один з них бабуся писала дійсно про це, але…

 

— Про що? Про с… смерть?

 

Міша кивнув.

 

Після  прочитання поезій бабусі ми якийсь час сиділи мовчки, відчуваючи, як обидва намагалися стримувати емоції. Тільки одна з трьох була непрямо зв’язана з темою смерті. Але брат правий — я, ще не прочитавши ні одного рядка, заздалегідь видумала їх сенс і тепер не могла від нього викрутитися.

 

— Знаєш, я нечасто кажу тобі про це, — Міша перервав нагнітаючу тишу. — Я дуже сильно тебе люблю і вдячний, що у мене є така сестра як ти. Мені нелегко це казати…

 

Я здогадувалась, що можу почути зараз. Щоби брату була спокійніше, я присунулася ближче та обійняла його, поклавши голову на плече.

 

— Ти піклуєшся про мене. А я не можу нічим тебе віддячити, — він вклав свою теплу, трішки пульсуючу долоню у мою й обережно стиснув. — Мені здається, я жахливий старший брат, я не гідний тебе.

 

Я не могла допустити й дýмки про те, що Міша коли-небудь скаже подібне. За ці чотири роки він зробив для мене абсолютно все, що дозволяло його тремтливе братське серце. Він залишив для мене причину жити далі. Він залишився. Він не пішов у тишу.

 

— Мені достатньо, що ти зараз дихаєш поруч зі мною. Все інше меркне.

 

— Має бути дуже нелегко дихати, коли на тебе сиплеться стільки пилу з ящику! — він знов віджартовується.

 

— Дурень! — відштовхуючи брата, я вперше почала щиро сміятися після його жарту.

 

— А давай ти покладеш у цей ящик свої старі чороновики. Продовжиш історію сімейної літератури.

 

— Непогана ідея, — погодилась я, дістаючи кілька блокнотів з-під ліжка та вкладаючи їх у ящик.

 

Мішка дивився на мене й, як в дитинстві, щиро та мило посміхався. В обіймах брата я завалила його на підлогу, падаючи слідом, і ми ще довго смілися.