Милий маленький хлопчик

Ще один шкільний тиждень залишився позаду. Можна знову два дні валятися у ліжку до обіду. Можна знову не думати про те, як на цей раз непомітно вирішити контрольну половині класу всього за одну перерву. Можна знову не соромитись, стоячи у дошки, коли вчителька знову наводить тебе за приклад, тому що тільки ти з усієї паралелі змогла написати олімпіаду по літературі на гарну оцінку, а просто залишитися дома, забути про все та, загорнувшись у ковдру, насолоджуватися переглядом фільмів з чашечкою чаю.

Вже у ліфта я чула, як з нашої квартири доносяться всепоглинаючі баси важкого року. Це означало одне — сьогодні брат повернувся додому раніше мене. Я сильно не задавалася питанням, чому сусіди до сих пір ні разу не визивали поліцію. Або їм було все одно, або вони відносились до нас і до цих концертів з розумінням.

Кинувши рюкзак на тумбочку у вітальні, я пройшла у кімнату та побачила знайому картину: Міша сидів за комп’ютером та пританцьовував у такт музиці. Коли він залишався один, то міг дозволити собі трішки розслабитися. Я не розділяла з ним пристрасть до гучних звуків, але це було краще, ніж бачити пониклого хлопчика, який не може знайти собі місця та слоняється з кухні до кімнати.

Підійшовши до брата, я тихесенько торкнулася його плеча.

— Привіт. Як справи? — сказав він, кумедно вимкнувши звук, та повернувся до мене, широко посміхаючись.

Кожний раз, коли я застаю його зненацька, будь то вранці на кухні чи, як зараз, повернувшись додому, чую одну й ту ж фразу. І, немов вперше, на секунду завмираю, побачивши таку безглузду, але щиру посмішку брата. Нехай я і молодше на чотири роки, але для мене він назавжди залишиться милим маленьким хлопчиком, який соромиться слухати улюблену музику в присутності когось.

— Як звичáй, — відповіла я без емоцій, вмощуючись на нижній частині двох’ярусного ліжка.

Ми обидва спали на ньому після того, як померли батьки. Хоч їх спальня була вільна, Міша вважав за краще ночувати в нашій дитячій кімнаті, кожного ранку потерпаючи від болі в спині. Він боявся залишатися один в їхній спальні у ночі, але намагався цього не показувати, щодня вигадуючи нові причини, щоб зайняти нижній ярус дитячого ліжечка. Я лиш зворушливо посміхалася цьому і, звісно, не могла відмовити.

— Точно все добре? — брат сів поруч, обійняв мене, притягнув до себе.

Мені знайомий цей стривожений тон. Міша справді переживає за мене, але старається виглядати впевненим та подавати приклад, як старший, щоб я не дуже відволікалася від навчання. Здавалось, за стільки років я знала брата наскрізь і давно не задавала непотрібних запитань. Він взяв усе під свій контроль, даючи мені можливість спокійно закінчити школу. Я розуміла це, але іноді не могла впоратися зі своїми емоціями та почуттями до брата.

— Чому ти так рано прийшов? — треба перевести тему, щоб він знов не звинувачував себе у моїх проблемах. Їх майже й не було, але Міша може вигадати їх у своїй голові та просити в мене пробачення за те, чого не сталося. До того ж, існували речі куди важливіше моєї і без того непоганої успішності. — У тебе на сьогодні були справи. Ти ходив до лікаря?

— Ходив.

Його слова звучали не дуже переконливо. Він прибрав руки з моїх плеч і трохи відсторонився, опустивши голову. Морально я давно була готова до розмови, яка могла так починатись. Принаймні, мені хотілося вірити, що я готова.

— Покажи картку, — я намагалася зберігати спокій та говорити рівно, дивившись на брата. Не впевнена, що вийшло, але я щиро намагалася.

Міша підійшов до стола, висунув ящик та дістав звідти свою товсту медичну картку, із якої вивалювалися вклеєні листи, передавши її мені. Він знає, що я не відстану, поки не буду переконана в тому, що з ним усе гаразд, і не сталося ще чогось страшного. Хтось же повинен дбати про його здоров’я.

Поки я вивчала результати досліджень та заключень лікарів, брат стояв переді мною і сильно соромився, ніби показував мамі щоденник з двійками. Він час від часу перевалювався з ноги на ногу, але нарешті сів поруч зі мною, не дочекавшись картку назад. Зараз він знову здавався мені тим милим маленьким хлопчиком, який щиро вірить, що ніхто сторонній не почув його улюблену рок-музику.

— І що ти хотів приховати від мене? — на щастя, я не побачила інформації про нові небезпечні зміни в організмі брата.

— Нічого. Я ж сказав, що був у лікаря. Якщо б трапилось щось погане, тобі б вже подзвонили з лікарні.

Він знову намагається жартувати, щоб мені було спокійніше, щоб я менше переживала та не накручувала себе без приводу. Він любить мене та цінує кожну хвилину, проведену разом, досі намагаючись повністю не видавати своїх емоцій. Підсідає ближче, обіймає, приліпившись до мого плеча.

— Пробач. Я знаю, що ти все розумієш, але я такий, який є. Я не можу по-іншому, — його голос зовсім пом’якшав, він практично переходить у шепіт.

Брат трохи сильніше стискає мене руками та ледве чутно схлипує. Я відчуваю, як тонесенька волога лінія прямує вниз по руці, розчиняючись у тканині шкільної блузки. Відкладаю картку в сторону та обіймаю брата у відповідь, погладжуючи його скуйовджене темне волосся. Він заспокоюється.

Більшу частину свого життя я мріяла написати книгу. Не те щоб хотіла стати великою письменницею, роздавати автографи в книжкових магазинах і проводити презентації для своїх фанатів, а просто для себе. Колись я думала, що це стане ціллю всього мого життя. Я писала невеликі оповідання та вірші про тварин і рицарів, описувала затишні осінні вулички міст, вже обдумувала сюжет для майбутньої книги. Більшість блокнотів постраждало від моїх заміток та чернеток  — я любила спочатку записувати все на бумазі, а після копіювати в електронний вигляд. Кожний раз, коли я починала писати, це переносило мене у зовсім інакший світ. Світ, в якому нема зла, нема війни та нема хвороб. Світ, в якому я могла сховатися від сурової реальності. Я могла створити його тим, що хотіла бачити за вікном нашої з братом кімнати. І у мене виходило! Черговий обписаний блокнот приводив мене в невимовне захоплення. Поки одного разу він не став останнім…

Це сталося декілька років тому. В цей день на моєму столі залишився один чистий блокнот — рожевий з якимись кіньми. Мені не була цікава обкладинка, я жадала скоріше почати писати. Я поклала його в портфель, і ми усією родиною поїхали за місто, на галявину у лісі, щоб влаштувати пікнік. По дорозі, я робила недолугі ескізи для ілюстрацій до своєї книжки, зрідка поглядаючи на нескінченні ялини за вікном. Я не художник, тому замальовки виходили жахливими. Поруч зі мною сидів Мішка й постійно відволікав, показуючи різні смішні картинки в телефоні. Я злилася на нього всю дорогу, чим викликала короткі смішки у свій адрес. Брат ніколи не цікавився моїми чорновиками, скільки б я не намагалася прочитати їх йому, і вважав моє хобі несерйозним.

Ми так і не доїхали до галявини. На шляху машина заглохла, усім довелося покинути салон, поки тато нишпорився під капотом. Міша намагався допомагати, але у нього краще всього виходило лише діставати мене постійними жартами і картинками. Я все ще злилася на нього, але вже трішки менше, роблячи вигляд, що дуже захоплена своїм блокнотом, хоча записала туди всього лиш ідею для сюжету, в якому у головного героя ламається машина. Я старалася записувати все, що відбувалося навколо мене — могла згодитися будь-яка дрібниця.

Тато покликав до себе маму та Мішу, щоб вони потримали проводи і ганчірки, поки він розбирається з машиною. Я ненадовго зосталася наодинці з блокнотом, поки позаду мене не прогримів гнітючий гучний хлопок.

Я різко обернулася та побачила, як з двигуна нашої машини клубочиться чорний густий дим, затуляючи практично усе навколо. Лиш поодинокі язики полум’я проривалися скрізь нього. Кинувши блокнот на асфальт, я підбігла до машини, почувши стони, які мене дуже сильно тривожили. Це були мама та Міша. Вони сиділи в неприродніх позах, притулившись до дверей машини. Мама охала, щось кричала, намагалася рухатися, а Міша завмер. Його очі були розширені, він дивився в одну точку, у бік лісу. Все обличчя, як і у мами, покрилося тонким шаром чи то пилу від дороги, чи то частинками диму, волосся стояло дибки, немов з американських фільмів.

Я допомогла мамі піднятися і вже хотіла підійти до брата, як помітила лежачого за машиною тата. Він теж не рухався, але його очі були заплющені… Тато помер на місці, одразу після вибуху. А мама — у госпіталі. І все. І немає більше батьків…

Міша — єдиний, хто разом зі мною повернувся додому після цієї трагедії, але, перед цим, провів день у реанімації і дві неділі у кардіології. Його зачепило менше, ніж батьків, але залишило сильний рубець на серце після пережитого інфаркту.

Я досі не можу збагнути, як пережила ті дві неділі, не відходячи від палати. Подруги приносили мені їжу, побоюючись того, що я могла зробити з собою у такому стані, та намагалися всіляко розважати. Ночувати я йшла до Наталки, але поверталася до Міши одразу ж після відкриття дверей лікарні. Він фактично увесь час лежав в ліжку, був блідим і дуже сильно схуд. Я не могла думати ні про що інше, окрім його серця. У мене більше нічого не залишалося в цьому світі — тільки старший брат та блокнот з малюнком дерев у ньому.

В черговий день у палаті, коли я намагалася хоч якось підтримати Мішу, він взяв мене за руку й глянув мені в очі:

— Настуся, — почав він, намагаючись стримати сльози, які починали виднітися на його обличчі. — Пробач мене, будь ласка. Я знаю, що я не найкращий брат, що завжди намагаюсь пожартувати над тобою… Але я люблю тебе. Ти можеш ображатися на мене, кидатися подушками і відбирати бутерброд за сніданком — я заслужив це. Але я хочу, щоб ти знала… Я не зі зла. Обіцяю, коли ми будемо вдома, я прочитаю усі твої чернетки, вислухаю усі твої плани. Обіцяю… Пам’ятаєш, коли ми були маленькими, ділили разом один стіл і одне ліжко? А потім я почав робити уроки на кухні, щоб тобі було зручніше. Зараз твої подруги кажуть, що я милий, і тебе це страшенно дратує. Я знаю… Пробач, що через мене ти відчуваєш себе незручно.

Міша не договорив, як з його очей зрадницьки потекли тонкі струмки. Коли він заспокоївся, ми ще довго розмовляли, поки медсестра не попросила мене покинути палату, тому що лікарня зачиняється.

У Наталки дома я знову відкрила свій блокнот з єдиною обмальованою сторінкою. І якщо це мій останній шанс написати книгу, мій останній блокнот, нехай вона буде по-справжньому казковою. У ній буде хоробрий рицар, який завжди приходить на допомогу до своєї принцеси та захищає від зла, війни та хвороб. Він буде кохати її незважаючи ні на що та оберігати, навіть якщо сам знаходиться на волосині від смерті, кожну хвилину. Я вірю, що він впорається… Я напишу книгу, в якій він впорається.

У будь-якій книжці повинна бути своя назва. Моїй книжці назву дав її головний герой, найхоробріший рицар, — «Милий маленький хлопчик». Я опишу кожний його день, кожну емоцію, кожну перемогу та… поразку. Щоб він став щасливим і, згадуючи усі свої подвиги, посміхався, ніби показуючи мамі свій червоний диплом…

— Про що задумалась? — Міша обережно потормошив мене за руку, змушуючи залишити спогади позаду.

Ми усе так само сиділи на нижньому ярусі нашого дитячого ліжка. Мабуть, пройшло декілька хвилин, поки мене накривали спогади.

Багато чого змінилося з того моменту, коли ми повернулися з лікарні. Хоч Міша до сих пір не може спати у кімнаті батьків, він достатньо робить для того, щоби я була щаслива. Перший час нам обом було тяжко впоратися з втратою, але він поступово почав налагоджувати наше життя. Ще в середній школі обрав коледж, куди хотів поступити після одинадцятого класу, але ці плани довелося відкласти на невизначений термін, щоб влаштуватися на роботу і оплачувати хоча би найпотрібніше.

Брат не любив згадувати наші перші місяці без батьків, йому доводилося дуже тяжко. На восьмирічного хлопця на той час, здавалось, звалилися усі біди світу. Вранці він навідувався у лікарню, щоб зустрітися з лікарем та пройти кілька обстежень. До обіду, якщо не встигав раніше, займався організацією похорон батьків, іноді замість цього оформлюючи наді мною опіку. Виснаженим приходив додому й чекав, коли я закінчу робити уроки, щоб скористатися комп’ютером для роботи. Пізніше купив собі ноутбук, аргументуючи це тим, що я завжди повинна мати доступ до інтернету, бо інакше моя успішність у школі може знизитись. Я не намагалася сперечатись з братом в будь-яких питаннях, просто погоджувалася й робила так, як він вважає потрібним. Ще йому слід було обов’язково приймати таблетки, виписані в лікарні. В кінці дня вони сильніше сказувалися на і без того вимученому організмі.

Мені здавалося, що це ніколи не закінчиться. Я продовжувала займатися навчанням, намагалася не докучати брату зайвими розмовами і впоратися зі всім самостійно. Якщо він хотів чимось поділитися, то просто підходив до мене ввечері, усміхався та розповідав, що сталося за день, обіймаючи мене. А потім поспішно лягав спати.

Згодом почалися канікули, стало трішки легше. До нового навчального року я практично повернулася до звичного способу життя. Та й Міша почував себе впевненіше, як голова сім’ї. Стримав обіцянку, почав читати деякі мої чернетки та казав, які історії йому більше сподобалися, уважно слухаючи коментарі автора. Ми зблизилися ще більше, хоч я здогадувалася, що брат розумів далеко не всі оповідання, але не хотів засмучувати мене і приховував це.

— Скоро чотири роки, як…

— Благаю, не треба, — він невміло перебив мене.

— Пробач. Нумо краще пообідаємо. У школі сьогодні не встигла в буфет, страшенно зголодніла. А ще мене сьогодні знову насварили через зачіску, — потріпавши брата по голові, я пішла у ванну, а потім — на кухню.

— Ти ж знаєш, що я не вмію заплітати косички, — із сумом в голосі відповів Міша, тяжко видихнувши.