Частина 1: Життя крізь бурю

Поміж загублених у розпачі та болі війни днів, деколи, якщо зосередитися на промінцях сонця, що пробиваються крізь дерева, здавалося, що світ перебуває в суцільній гармонії. Легкий вітерець пестить обличчя, в повітрі стоїть запах закінчення весни.

Можливо ми просто звикли до того, що між життям та смертю не існує чіткого кордону та навчилися бачити красу поміж крові.
Нещодавно в родині Сенджу були похорони тих, хто загинув в останній битві, а сьогодні як ні в чому не бувало, дитячій сміх перериває тишу лісу.

– Та почакай ти нарешті! Ну куди ти так споспішаєш! – тонкий дівочій голос, обурено кричить в пустоту – Хаширааааама, я не встигаю!

– Можиливо тобі просто варто швидше рухатися! – з любов’ю та сміхом почувся голос якось хлопчиськи.

Нарешті почав видністися кінець лісу, де брала свій початок невелика річка, оточена скелястим берегом.
Хлопець зупинився на одному з останніх у лісі дерев та почав когось шукати очима, наче в нього тут призначено зустріч. Буквально за хвилину за своєю спиною він відчув тяжке дихання своєї сестри, яка з незадоволеним обличчям, намагалася вимовити бодай слово, але не могла.

–  Віддихайся спочатку. Як на мене ти рухаєшся набагато краще, ніж навіть тиждень тому! – з гордістю у голосі та теплою посмішкою, заявив він.

Здавалося, що він завжди посміхається, завджи чомусь радіє, на нього важко було злитися. Вона подивилася на нього та подумала: “Кілька днів тому ми втратили брата, а ти залишаєшся таким спокійним”. Вона була тендітною, худенькою дівчиною 12–13 років зі смуглою шкірою, каріми очими та довгим темним волоссям, як було зібрано до низу. Здавалося, що вона і та її брат – це одна й та сама людина з невеликою різницею у віці.
Трішки віддихавшися, вона вирішила стримати свої емоції та звернула увагу на те, що її брат шукає когось очима.

– Хаширама, ми на когось чекаємо?

В ту саму хвилину в її голові промайнула думка, що ці території не належать жодній родині і є умовним “буфером” для всіх, тому наврядчи це хтось з дружніх родин.

– Так, чекаємо. Я маю зустрітися зі своїм другом. Але я тебе прошу, не кажи нікому про цю зустріч.

Вона здивовано подивилася на брата і насупивши брови сказала:

– Невже ти суміваєшся в моїй вірності!

– Ні в якому разі! Просто нехай це залишиться між нами, – в його каріх очах зв’явилося якесь тепло та турбота, – Послухай, я розумію, що тобі зараз важко бути вдома, тому маю надію, що нові знайомства підуть тобі на користь!

І тут вони почули рух з північної сторони. Хаширама поміняв вираз обличчя на більш серйозний, чим сильно здивував свою сестру. За мить поруч з ним опинився невисокий хлопчина десь років 14, з довгим темно синім волосся, шкірою кольором фарфору, досить гострим спокійним обличчям та темними, як ніч, очима.
Склавши руки та зробивши незадоволений погляд, Хаширама кинув погляд на гостя та сказав:

– Запізнюєшся. Ха. Навіть в цьому я вже кращій за тебе.

Зробивши вигляд, що не почув того, що сказано, гість промовив:

– Ти сьогодні не один. Що ця малявка тут робить?

Хаширама почав сміятися, дивлячись на те, як різко змінюється обличчя його сестри. Вона подивилася на загадкового гостя так, наче за мить вона відріже йому голову. Набравши повні легені повітря вона сказала:

– Взагалі–то, я би радила бути тобі обережніше зі словами, бо… – і тут синьоволосий хлопець перебиває її.

– Обережність – це єдина причина чому ми і досі живі. Чи не так? – в його голосі був цілковий спокій, певна монотонність, яка легко зливалася з цією ілюзорною гармонією природи, – Дивлячись на те, що ти цілковита копія Хаширами, можу припустити, що ти його сестра. Як тебе звати?

В цей момент наче все обурення, яке кипіло в середині, від одного його голосу, стихло та перетворилося на внутрішній спокій. Вона підняла очі, роздивилися його з ніг до голови, потім відвела погляд в сторону та тихенько промовила:

– Я… Мене звати… Називай мене Ханамура.

– Я Мадара. Будем знайомі.

На якись момент між цими трьома застигла цілковита тиша. Це була коротка мить, яка хотіла бути вічністю. Хаширама з посмішкою дивися на промінці сонця, які пробивалися крізь хащі лісу, Ханамура, опустивши очі, сором’язливо роздивлялася кору дерева, на якому вони стояли, а Мадара дивися на річку, яка протікала поруч.

– Сьогодні я точно буду мати більшу кількість переможних камінчиків – сказав Мадара та зробив стрибок вперед до річки.

Ханамура смикнула брата за сорочку і з очима наповненими сльозами запитала:

– Хто він, Хаширама?

– Він друг, я обіцяю – тихо промовив він – Ха! Я тобі не дозволю цього зробити! – з ентузіазмом відповів Хаширама та стрибнув за ним.

Вона дивилася їм у спину, витерла сльози з очей, та стрибнула за ними. Він був так схожий на всіх тих, кого вона вже встигла втратити.

Хаширама робить перший запуск камінчика:

– Дивися наскільки як далеко він пролетів! Покажи чи можеш ти краще!

– Я зараз тобі покажу! – обурено кринув Мадара та кинув камінчик, який безуспішно не подолав ту саму відстань, що і камінчик Хаширами.

– Даю тобі ще одну спробу показати, що я кращій за тебе! – сміючись відповів Хаширама

– Який ти дурень! – закричав Мадара та вдарив Хашираму піддих.

– Я тобі зараз покажу! АААА! – Хаширама наносить удар у відповідь.

Весь цей час Ханамура вражено спотерігала за тим, як вони один з одним спілкуються, зробивши всього 3 запуски камінчиків, далі вони кілька годин голосили один на одного, з’ясовуючи стосунки.
– Хаширама ставиться до нього, як до рідного брата, бо так дуркувати Тобірама не дозволить, а Каварами вже з нами немає, добре, що у нього тепер є Мадара, хороший хлопець – подумала вона.

В домі Сенджу завжди був порядок, родина працювала, як великий механізм, де кожен знав своє місце і роль. Після 10 років діти вже вважалися доролими та тренувалися на рівні з усіма… І воювали теж на рівні з усіма. Це було нормою, коли доживши до 10 років, дитина вже була круглою сиротою. Так було і з Ханамурою, не дивлячись на неймовірну схожість з Хаширамою, вона не була йому рідною сестрою. Буцума Сенджу, батько Хаширами, мав брата, який разом із жінкою загинули під час війни, коли їй було лише 7 років. Після того Буцума пообіцяв турбуватися про Ханамуру, як про власну доньку. Він добре знав, що найкраще, що може зробити для свого полеглого брата – це виростити її справжнім шинобі, бо як казав батько Ханамури “в ній знайшли свій спокій сотні поколінь”. Тому з 10 років їй довзолили бути присутньою на сімейних зборах.

В кожному родинному домі було місце для тренувань. Просторе світле приміщення, устелене татамі, з портретами найбільш видатних членів роди, як правило в таких кімнатах і проходили збори родини. Сьогоднішній збір мало чим відрізнявся від тижневих, Буцума сидів по центру, від старшого до молодшого всі інші члени ради родини: по праву руку – основа гілка Сенджу, по ліву руку – дотична. Намура сиділа по праву руку останньою, перед нею Тобірама та Хаширама.

– Ханамура, – звертається до неї Буцума, – найближчі три дні ти тренуєшся з Тобірамою, далі працюйте над опануванням стихії води.

– Так, Буцума–сама! Звичайно! – вона вхилилася до підлоги, піднялася та радісно глянула на Тобіраму.

Зв’язок між цими двома був безумовний. Тобірама незважаючи на свій холодний розум, завжди з любов’ю дивися на неї, як на копію свого рідного брата, а вона в свою чергу бачила в ньому родину, яку вона так швидко втратила.

– Так, батько. Ханамура, будь ласка, збирайся якомога швидше, зустрінемося біля південного виходу.

– Ви обидва, можете йти, – сухо сказав Буцума.

– Хай! – відповили двоє та покинули кімнату.

Це був холодний осінній ранок, можливо, працювати за водою зараз – це останнє чого б хотіла Ханамура, але вибору не було, кожен в родині мав знайти свою стихію і почати опановувати її якомога раніше. Їй дуже пощастило, щоб в основному її вчив Тобірама, він вважав її дуже здібною, але такою ж наївною, як і його старший брат, тому ці тренування та час разом радше приносили йому задоволення.

Ханамура жила в основному будинку родини Сенджу, в сусідній кімнаті з синами Буцуми. Речей у неї було небагато. На поличці стояла фотографію з її батьками та поруч – фото з Тобірамою, Хаширамою, Каварамою та Ітамою. І квіти, чомусь вона завжди переймалася тим, щоб в кімнаті була хоча б одна свіжа квіточка. Ханамура збирала речі, які треба були на декілька днів: одяг, кунаї, їжу, спальний мішок, свічки і тут раптом почула стук у двері:

– Будь ласка, увійдіть.

– Я був тут і почув, що ти у себе.

– О, Тобі, – вона кинула на нього погляд та продовжила далі складати речі, –
я думала ми зустрінемося на південних воротах, але якщо ми обидва тут, то можемо рушати разом.

– Так, я теж так подумав, – він перевів свій погляд на останні квіти в цьому сезоні, які стояли у вазі – Недарма тебе так назвали, Намура.

– Ти про шо? – вона побачила, що його погляд сконцентрований на вазі, посміхнулася, – А, ти про квіти… Може така в мене доля.

– Ти приносиш багато світла навіть в найбільш темну пору доби.

Ханамура нарешті відволіклася від зборів.

– Дякую, що не дали мені згаснути, – в її очах можна було побачити радість та біль, як змішалися разом.

Тобірама повернувся до неї спиною, піднявши голову до осіннього неба, глибоко вдихнувши сказав:

– Намура, ми живем у такі час, коли чорне називають білим, а біле – чорним. В кінці кінців ми маємо цілковиту сірість. Ти гориш, тому що обираєш горіти.

Після цих слів важко було щось додати, тому на кілька хвилин простір заповнила цілковита тиша.

– Я…Я готова, брате, – її погляд був в нікуди, але в ньому було все.

– Тоді в дорогу.

Все навколо було залито червоними та жовтими фарбами, ближче до обіду вийшло сонце і їх дорога виглядала так, наче цей був найбільш кривавий, але водночас найкрасивіший пейзаж, який тільки можна було побачити. Вперше за довгий час на її обличчі з’явилися легка усмішка.

– Я дуже люблю цю пору року.

Після кількохгодинного мовчання, Тобірама був радий почути від неї кілька слів:

– Так, я розумію. Про що думаєш в такі моменти?

– Я… Навіть не знаю, як це пояснити, я відчуваю себе маленьким жовтим листочком, що пливе гірською річкою. І не так важливо те, що мене очікує далі, а те, що я рухаюсь зараз. А ти?

– Мені природа нагадує те, що людина теж дуже циклічна. Пори року змінюються, але вони все одно повторюються.

– Ти маєш на увазі те, що рано чи пізно настане мир?

– Мир ніколи не був просто вибором. Люди воювали і будуть воювати, в нашому світі війна – це для багатьох єдиний спосіб довести своє існування.

– А ми? Як ми доведемо своє існування?

Тобірама зупинився і подивившись їй в очі сказав:

– Змінивши все, я вірю в те, що ми можемо це зробити, – подивившися на те, наскільки високо вже сонце, –  Намура, нам треба рухатися трішки швидше, щоб до заходу сонця бути на місці.

Завдяки темпу їх руху, все навколо перетворювалося на велику червону пляму, повітря було вологе, було відчуття наче його можна збірати в долоні і пахло листям, яке доживає черговий цикл життя.

– Ми на місці,

Це була фантастиної краси галявина з видом на озеро та долину, вдалеку було видно водоспад і все оце окутано багряною ковдрою осені. Вітер підіймав листя у повітря і здавалося наче все навколо танцює.

– Фантастично, чи не так? Шкода, що ми більше не тренуємося в п’ятьох. Хаширама,  Каварама та Ітама оцінили би цей краєвид.

– Хороші були часи. Треба розбити табір та завтра почнемо тренуватися. Розклад пам’ятаєш?

І тут несподівно Ханамура починає сміятися:

– Таааак, звичайно пам’ятаю! Коли ми були тут в останнє Хаширама просто хотів бігати по озеру та практикувати свій Мокутон. Багатсько дерев він тут за 3 дні виростив.

Тобірама зробив глибокий вдих та видих:

– З ним завжди було так, але він буде великою людиною, я впевнений.

Вони за кілька годин поставили палатку, приготували онігірі та як раз встигли насолодитися заходом сонця. В цей момент весь світ набував персикового відтінку, дерева наче зливалися з сонячним світлом, утворюючі магію, яка наче окутувала все в теплу вовняну ковдру. Було відчуття ніби можна на дотик відчути кожну мить. Вони обидва мовчли та дивилися в долину до першої зірки.

В багатьох речах вони були схожі, часто розуміли один одного без слів. Вона бачила в ньому приклад того, ким би вона хотіла бути, а він бачив те, ким вона була насправді.

Ханамура, відкинувшися, лягла на землю, щоб подивитися в небо:

– Як думаєш, Тобі, зірки щось знають про нас?

– Все можливо, але наразі важливо, що ми знаємо про них. Добраніч, Намуро.

– Добраніч, братику.

Подивившися ще десь годину на зоряне небо, вона теж відправилася спати. Її дуже часто мучали сни про які важко було з кимось говорити, так трапилося і в цю ніч. Цей сон їй снився неодноразово після знайомства з Мадарою. Ханамура стояла у великій печері, там було темно та дуже тихо, хіба було чутно краплі води які де-інде падали та розбивалися об каміння. Спочатку це було схоже на медитацію, можливість сконцентруватися, але потім тиха зала перетволювалася на палаюче поле, залите кров’ю та нескіченним криком людей.  Серед цього поля Ханамура розгледіла силует чоловіка і все, шо вона бачила – це кривавий шарінган, який повторював “я знайду тебе, де б ти не була і так буде завжди”.
Кожного разу вона просиналася із жахом, але цього разу було прийняте рішення поговорити з Хаширамою після повернення додому.

Ранок для цих двох традиційно починався з короткого чаювання та сніданку, в цьому питання Ханамура намагалася наслідувати Тобіраму та не поспішати, хоча в присутності іншого брата вона може впоратися зі сніданком за 5 хвилин. На кожне тренування вона брала собою чашку, яка колись належала її матері. Нічого незвичайного в ній було, окрім рибки на дні і коли в тій чашці була будь–яка рідина здавалося, що це маленьке озеро. В дитинстві вона обожнювала ці піали, а зараз це одна з небагатьох речей, яка нагадує їй ті часи.

Перемішуючи чай круговим обертом Намура роздивлялася рибку на дні:

– Люблю ці піали, таке відуття, наче ця рибка там живе

– Я здивований, що ти всюди за собою носиш її

– Навіть якщо вона розіб’ється, у неї було яскраве життя.

– Сьогодні в нас буде незвичайне тренування

– М? – здивовано подивилася на Тобіраму,

– Я розробляю нову техніку, думаю, що вона встане в нагоді

– Нову техніку? І ти весь цей час мовчав? Давай же скоріш закінчувати сніданок, я хочу це побачити!

– Поспіх не приводить до успіху

– Аааай, та ладно тобі!

Все ж доснідали вони спокійно, так як і планували. Прибравши за собою, вони рушили до озера. Що Ханамура, що Тобірама були дуже вмілими щодо розподілу та використання чакри, тому вони з легкістю рухалися по поверхні озера. Опинившись десь на середині, Тобірама зупинив Ханамуру так сказав:

– Сьогодні я буду тренувати тебе не один. Каге Бушин но Дзютсу!

І поруч з Тобірамою зʼявилося декілька тіньових клонів. В цей момент обличчя Ханамури осяяло, вона була в захваті та не втримавши емоцій крикнула:

– Та ти дідьковий геній! Творець, Тобірама, ти творець!

Вона підійшла до одного з клонів і її захоплення заповнило все навколо:

– Вони справжні! Навчи мене цій техніці! Це так круто!

– Вона ще недопрацювана

– Так давай допрацьоємо разом!

– Ханамура…

– Тобірама, коли у нас ще буде можливість займатися такими речами! Покажи печаті, розкажи про концентрацію чакри! Як це взагалі працює?

– Добре. Але тільки сьогодні. Завтра повернемося до тренувати Суйтон.

– Найс! Оце я розумію!

– Ти маєш концентрувати чарку в печаті, але в голові тримай образ самої себе і уявляй чакру, яка немов сочиться з тебе. Для початку розберемося з руками.

З моменту смерті Каварами, це був перший раз, коли Ханамура так хотіла вчити щось нове та невідоме. Тому кожен слово Тобірами вона сприймала, як мудрість, що ллється медом.

– Печать тут тільки одна, ставимо долоні так, щоб утворився перетин вказівного та середнього пальців

– Давай спробуємо повільно

– Так, я знаю, шо тобі треба трішки більше часу.

І вони крок за кроком почали розбирати техніку тіньового клонування, вона склавши руки у печать з усіх сил намагалася сконцентруватися і акумулювати своїм ресурси правильно. Будь-яка нова техніка потребує дуже великих обʼємів чакри та через кілька годин вона нарешті відчула в собі силу нарешті спробувати вперше. Її погляд був таким, наче вона розгадала загадку цієї техніки!

– Каге Бушин но Дзюцу!, – крикнула Намура, але зʼявилася лише фігура, яка дуже віддалено нагадувала її саму

– Для першого разу виглядає досить непогано

– Непогано? Та це просто жахливо! Я маю прикласти більше зусиль!

І так продовжувалося ще кілька годин. Безуспішних спроб створити хоча б одного тіньового клона.

Ханамура ледве стояла на ногах, намагаюся відновити дихання і в якийсь момент ноги вже її не втримали. В останню мить перед падінням Тобірама встиг її підхопити,

– На сьогодні досить, ти молодець

– Але… Я ще можу… – перебив її Тобірама,

– Ніяких «але», відпочивай. Це все.

– Але завтра…

– Завтра продовжимо.

Він на руках відніс безсилу Намуру до їх табору. І сам прийнявся готувати обід. Вона миттю заснула. І раптом знову у сні вона побачила ті очі… Цього разу вона бачила тільки очі і голос, який промовляв «колись вони будуть твоїми, весь світ буде твоїм».

Конкретно цей сон викликав у Намури дуже багато запитань. Невже це Мадара? Чому він їй сниться? До чого все це? Трішки оговтавшись вона звернула увагу на те, що Тобірама вже закінчив готувати обід.

– Чому ти мене не розбудив?

– Тобі треба було відпочити. Виглядаєш стурбованою. Тобі щось наснилося?

Ханамура зніяковіла, відвела погляд в сторону і пробурмотіла собі під ніс:

– Та ні, з чого ти взяв…

– Не хочеш говорити – діло твоє, але ще з дитинства твої сни мали багато значення.

– Я бачу червоні очі, які кличуть мене. Вони немов дві криваві зірки, які світяться у – темряві, поглинаючи все навколо.

– Шарінган. Ти бачиш чиїсь шарінган

– Це очі клану Учіха?

– Саме так. Я би радив тобі поговорити з батьком та Хаширамою про це.

– Добре.

– Ти хочеш ще сьогодні тренувати? Маєш сили?

– Ха! Ти в мені сумніваєшся, – дуже властиво для Ханамури, вона підрвалася і в очах знову з’явися вогонь, – я поспала та відчуваю, що готова тренуватися далі! Але!

Тобірама здивована подивися на неї:

– Але?

– Але спочатку обід!

– Ха, точно, спочатку обід

І вони прийнялися обідати, неспішно про щось жартуючи та загадуючи сумісні тренування, особливо останні кілька годин, коли всі майже на межі своїх сил.

– Я поїла та готова до бою! – на обличчі можна було побачити шалений азарт, руки зібралися в печать, – Каге Бушин но Дзюцу!

Сталося, щось неймовірне, навколо неї зв’ялося 6 тіньових клонів, які виглядали дуже добре.

Тобірама посміхнувся, він явно пишався нею в той момент, але щось в середині нього не дозволило це озвучити:

– Чудово, тепер тренувати техніки Суйтон. Клонів залишаємо, вони нам знадобляться.

Тобірама з раннього віку славився своєю здатністю контрольовати стихію води, навіть за відсутності джерела води, його водяні техніки могли поміняти ланшафт будь–де тому при наявності будь-якої водойми сила кожного джутсу була помножена в десятикратному розмірі.

– Намура, максимально концентруй форму та напрям руху чакри. Без печатей. Ти маєш надати воді форми голок. Гострі, тонкі та швидкі.

Ханамура всілася, як і 6 її клонів, підняла навколо себе кілька кульк з водою та почала мислити про їх форму та структуру. Її важко було назвати талановитою, ще з самого дитинства, щоб хоча б мінімально встигати за братами, потрібно було докладати просто титанічних зусиль. Вона виходила зі зали для тренувань останньою, коли вже не було навіть сил піднятися, бо дівчисько має працювати в 2 рази більше, щоб бути на рівні з хлопцями.

В один з таких днів Ханамура відпрацьовувала прийоми тайдзюцу на тренувальних ляльках, бо вважала фізичну силу своєю головною слабкістю. В кінці свого виснажливого тренування, вона вже ледве стояла на ногах, в голові був білий шум, обличчя горіло, а одяг був наскрізь мокрий. Проте вона вставала та продовжувала тренування, навіть якщо рухи ставали не чіткі, в ударах більше не було сили.

Якщо я можу піднятися, значить можу продовжувати, – бурмотіла вона сама собі піс ніс.

Вона встає в стійку, готується настети удар, аж раптом з’являється її дядько:

– Годі! – в останню секунду Ханамура зупиняє свій удар і з легкою посмішкою на обличчі падає від безсилля, – Навіщо ти так себе мучиш?

– Я… – глибокий і важкий вдих, – я маю бути сильніше за всіх, – дуже тихо відповіла Намура.

– Сила, Ханамура, визнається не тільки фізичними можливостями. Стати найсильнішим можна лише знаючи свою слабкість. Ти відчайдушно намагаєшся наздогнати хлопців, але вони – це не ти. Ти ніколи не зможеш бути фізично на рівні з ними, але ти можеш перетворити свої слабкості на перевагу. Вчися використовувати те, що підсилює тебе, а не зациклюйся на тому, що робить тебе невпевненою в собі.

– Підсилюй те, що робить тебе сильнішою, – подумала про себе Ханамура, – як же він був правий.

І тут одна кульок з водою почали набувати форми довгої гострої голки, вода в ній виглядала, як тянуча прозора маса, яка підавалася наймешому впливу чакри

– Зараз! – крикнула Ханамура, відкривши очі, і за мить вода перетворилася на лід.

Всі її клони, вона сама та Тобірама були спантеличені тим, що бачили на власні очі

– Лід? Як таке можливо? – подумав про себе Тобірама, – В нашій родині немає Кеккей Генкаю Хьотон

– Я не розумію, як це можливо… Це не наш генкай, – вимовила Ханамура вдивляючися в льодву голку, яка висіла в повітрі, – Розвіяти, – і всі клони зникли.

– Я теж не розумію, це досить рідкий генкай і як він опинився в родині Сенджу досить цікаве питання.

– Якщо це не мій батько, значить, треба більше розпитати Буцума–сама про мати. Я абсолютно нічого про неї не знаю.

– Займемося цим, як поверемося додому, а тепер я думаю, можна трішки розважитися. Вставай, Намура, будем битися.

Величезні очі маленької дівчинки наповнилися натхенням та засяяли.

– Я можу стати сильнішою за них! – дуже тихо та радісно сказала Ханамура, потихеньку підводячись.

Витерши краєм сорочки чоло, вона підійшла до Буцуми, стала пред ним на коліна, нахилилася в знак поваги та сказала:

– Навчіть мене бути собою! Я готова на все заради цього!

– Якщо ти легша – будь швидше, якщо руки твої слабкі – використовуй катану, якщо знаєш, що ноги сильні – навчись бити так, щоб у суперника не було шансів. Почни бачити своє відображення, а не молодшу версію Хаширами.

Вона підвелася, подивилася на Тобіраму, рука повільно потягнулася до катани. За долю секунди рука вже була на рукояті

– Футон: Казе но Яйба! – і її катана була підсилена технікою, яка перетворювала вітер на лезо

Завдяки своїй швидкості, Ханамура вже була за спиною у Тобірами та готувалася атакувати, але не дивно, що Тобірама знав, як сильні так і слабкі сторони сестри, тому до цієх атаки він вже був готовий
– Суйтон: Мізурапа! – і величезний потік води у формі вихрю, був направлений на Намуру

Незважаючи на силу потоку, Тобірама помітив, шо крізь воду пробиваються тонкі льодяні ігли.

– А вона швидко вчиться, – подумав він про себе та ухилився від атаки,

Він відчув її присутність за собою:

– Невже це…

– Привіт, братику, – вона тільки наблизила свою катану до його тіла, але це виявилася зміна, яка перетворилася в колоду, – Ха, хороший хід! То якщо ти не в повітрі, то значить ти під водою!

І тут рука Тобірами різко потягнула її за ногу на дно.

– От дідько!

Поринувши у воду, вона знала, що треба вибиратися якомога швидше, бо тут перевага явно не на її боці. Сконцентрувавши чакру в обертальних рухах, Ханамура почала створювати навколо себе водоворіт, для того щоб визволитися з цієї вз’язниці. Опинившись на поверхні, тонни води були підняти в повітря, чим викликали кілька секундну зливу і тут вона почула свист сюрікенів

– Шінкюкан! – стихія вітру зливається в єдине ціле з катаною та відбиває атаку потужним поривом

Нарешті шторм втих і Ханамура змогла розгледіти Тобіраму на поверхні води.

– Це шанс для атаки! – подумала вона, – Каге бушин но Джутсу!

З’явився лише один тіньовий клон, але цього було достатньо. Тобірама почав рухатися до Ханамури. Кунай стикається з катаною. Вони обидва вдало відбивали атаки один одного, аж раптом Тобірама кидає сюрікен за спину Намури і миттєво перемішується

– Все, скінчено, Ханамура, – і кунай полетів прям в її спину, але це виявися тіньовий клон, який просто розчинився в повітрі, – Не може бути!

– Може, брате, все скінчено, – Ханамура вже тримала катану на рівні горла свого брата, – Дякую, за бій, – вона заховала катану,

Відступила, стала перед братом та  вклонилася йому, на обличчі знову з’явилася та мила дівоча усмішка:

– Скажи це було класно!

Тобірама видихнув, посмішнувся, сказав:

– Ну, ти вже не така глупа, можливо, навіть в бою мудріша за Хашираму! – та почав сміятися

– Тобірааама, ну не кажи так!

– Я думаю, ми можемо вертатися додому

– А ти помічав, що досвід тіньових клонів передається і тобі теж?

– В тому і сенс

– Чому ти мені одразу про це не сказав? – розлючено запитала вона

– А може я і помилися, що ти мудріша за Хашираму! – сміється, – В будь–якому випадку, я радий, що ти це зрозуміла.

Опинивши вдома першим ділом Ханамура відправилася до Буцуми, щоб розпитати про свою матір та генкай льоду.

– Заходь, Намура, – він як завжди сидів непохитно, з абсолютно беземоційним обличчям.

Він вказав поглядом на татамі, що означало – треба сідати. Ханамура сіла, склавши ноги під собою

– Буцума–сама! – вона вклонилася

– Тобірама вже встиг розповіти про те, що бачив. Ніхто з нашої родини не зможе тобі допомогти опанувати Хьотон. Твоя мати, вона частина клану Юкі. Мій батько врятув її ще дитиною. Їх клан вважається проклятим, всі хто вижив приховують свої здібності, живуть дуже бідно та виконують всю чорну роботу. Твоя мати помирала з голоду, бо її батьки також померли досить швидко через вируючі в тих районах хвороби, тому ми вирішили її забрати. Ніхто не підозрював, що вона має цей генкай десь до 13 років, приблизно такого віку, як ти зараз. Я би порадив тобі вирушити на пошуки дому своєї матері, на східні острови, можливо, тобі вдасться зустріти когось з клану Юкі.

Після тренування та вечері, трійця традиційно збиралася в саду щоб, щось обговорити.
– Хаширама, тепер не тільки у тебе в родині є кеккей генкай! – з легким знущанням у голосі наголосив Тобірама.

– Ханамура? Ти зробила, щось класне! Я знав! Я так і знав! – почав сміятися  Хаширама, – Розкажи! Я впевнений, що ми зможемо комбінувати наші техніки, – він підрвався з місця та почав розмахувати руками та ногами, уявляючи суперника перед собою.

– Нічого особливого, насправді… – опустивши погляд, відповіла Ханамура

Тобірама та Хаширама здивовано подивилися на неї:
– Хіба ти не радієш? Уяви, як багато можливостей перед тобою відкривається, – сказав Тобірама

– Так-так, ти ж будеш супер сильною!

– Не в тому справа… Батько радив мені шукати родину моєї матері, але з його слів стало зрозуміло, що це буде не просто і не факт шо навіть можливо…

– То в тебе скоро буде пригода, а ти ще й сумуєш щодо цього? Я думаю тобі просто не вистачає компанії! Я точно піду з тобою! – наголосив Хаширама

– Будь простіший, батько нас нікуди не відпустить, – холодно відповів Тобірама

– Та, брате, він правий… Це дуже ризикована подорож, – і голос Намури наповнився відчаєм

– Нічого не знаю! – сповнений ентузіазмом сказав Хаширама, – Я готовий домовлятися з батьком, але саму тебе ніхто не відпустить. Вранці я піду з ним говорити! А зараз треба вже йти спати, завтра рано вставати на тренування! Я маю бачити, що тепер вміє моя сестричка!

– Гіпотетично, якщо ми отримаємо завдання десь в тих землях, то є шанс того, що з нас сформують команду та направлять туди. – скептично сказав Тобірама

– Бачиш–бачиш! Я думаю, шо все вийде!

– Дякую… Хаширама, я можу поговорити з тобою з ока на око? – сором’язливо запитала Намура

– Я тоді піду спати, добраніч, – відповів Тобірама підвівся та пішов в свою кімнату

– Хіба йому не цікаво? Я би вже помер від цікавості! Що сталося, сестричко?

– Він мені сниться, братику. Мені сниться Мадара!

– Ха, скоріш за все ти просто в нього закохалася! – Хаширама різко змнінився в обиличчі та посмішка, яка володіла великим секретом

– Дурень! Як…Як ти можеш взагалі таке казати! Я навіть не думаю про нього! – насупилася вона, відвернулася та її обличчя стало, як помідор

– Закохалася! Все просто. Якщо це все – я піду спати, завтра треба буде проводити перемовини з батьком я маю бути серйозним та виспаним

– Я.. Не.. Закохалася!!! – почала кричати Намура – Я впевнена, що це якийсь знак!

– М? – здивувався Хаширама, – Знак? Що це може означати?

– Я не знаю… Можливо, ми будемо мати ще один конфлікт

– Ясно. Це вже погано. Але маємо вірити в краще, правда? – він подивися на неї та посміхнувся, – Я піду вже спати. Вибач.

– Так… Звичайно. Добраніч, братику, дякую тобі.

– Добраніч

Хаширама повільно пішов в свою кімнату наспівуючи якісь мотиви, здавалося, що його заряд позитиву та енергії просто немає меж. Ханамура спустилася в сад та пішла до озерця з рибками.

– Вірити в краще… Хіба я можу… – думала вона, маленькі золоті рибки зарухалися, як тільки вона підійшла до води.

Небо було чисте, місяць освітлював все навколо, вона нахилилася до рибок та побачила своє відображення у воді

– Я маю вірити в краще, хіба я маю вибір? Якщо здамся брати мене не зрозуміють та і вся родина теж. Треба завтра ще раз поговорити з батьком, можливо у нас є справи на сході.. – вона підняла голову до місяця, – Цікаво як виглядає її дім, які там живуть люди… Треба йти спати…

Повільно вона пішла до своєї кімнати, голова забита думками та надіями, тому як тільки вона лягла на ліжко, сон закутав її в свої обійми.

– Скільки можна спати, просинайся вже давай, – ледве відкривши очі вона побачила перед собою братів, які вже були готові йти на тренування, – Не можу повірити, що ти все ще спиш! – Хаширама почав легенько пинати її ногою

Зробивши глибокий вдих Ханамура повернула голову в сторону вікна і сонце ще не було високо, але це вже явно був не світанок

– Невже я проспала? – пробурмотіла Намура

– Майже! – відповів Хаширама, – такий важливий день, а ти спиш! Мені вже не терпиться побачити, що це за техніка льоду!

Хаширама вийшов з її кімнати натякаючи на те, що треба встати негайно, в той час Тобірама нарешті сказав перші слова:

– Доброго ранку, Намура

– Доброго ранку, Тобі, невже я так довго спала?

– Ні, я думаю, що це він не міг пів ночі заснути та встав засвітла, бо дуже хоче побачити ту твою нову техніку

– А за тіньових клонів Хаширама знає?

– А ти думаєш він мене питав? Звичайно, ні

– То він буде здивований

– Подивимося

Він подав її руку, Ханамура підвелася та почала збирати постіль, не оглядаючись на Тобіраму вона сказала:

– Можеш почекати ззовні, буль ласка, мені треба кілька хвилин, щоб зібратися

Я.. – на мить Тобірама покраснів та відвів погляд в сторону, – я навіть не думав залишатися

Він вийшов з кімнати та відправився до Хаширами, який сидів в саду колу ставка з рибками та спостерігав за тим, як швидко підіймається сонце

– Вона попросила кілька хвилин часу, – сказав Тобірама

– Ясно. Насправді може і дарма я вас так рано підняв – Хаширама посміхнувся та почесав потилицю, – Я просто всю ніч не міг заснути, бо уявляв собі наскільки у Ханамури може бути крута техніка. Як думаєш, батько погодиться відпустити нас з нею?

– Чесно, дуже важко сказати. З одного боку вона точно не може піти сама, але з іншого боку я не впевнений, що стратегічно для родини ми – це правильна компанія

– Розумію. Я чув, що батько зараз зміцнює стосунки з родиною Удзумакі, що знаходиться як раз по дорозі до островів, оточений водою. Можливо, ми б могли щось зробити там і як раз витратити деякій час на пошуки родини Намури. До того ж, ми б могли попросити протекції у родини Удзумакі на час перебування на цих тереторіях.

– Звучить досить непогано і навіть логічно, зовсім на тебе не схоже

– Тобірама!

Дуже тихо та непомітно до них підкралася Ханамура:

– Я готова

Після її слів Хаширама забув, що кілька секунд назад він був готовий почати з’ясовувати стосунки з братом:

– Ура! Ми можемо відправляти в ліс для тренування! Я нещодавно вигадав ще одну техніку! Але я вже сумніваюсь в тому, що вона крута, бо Ханамура ще не показала свою!

– Маємо рушати, ти готова, Намура? – Тобірама повернувся до неї та знову простягнув руку

Вона люб’язно подала йому руку та з мить всі троє покинули сад. Родина Сенджу мала досить непогану систему охорони того території де вони проживали, тому просто так її покинути було досить складно, вартові були розставлені по всьому периметру. Незважаючи на те, що вони тренувались так майже кожен день, сьогодні їх зупинив один з вартових:

– Стійте! Сьогодні у ліс не можна!

Всі троє спинилися та за мить охороцець вже був у них перед очими

– О! Шода–сама! Доброго ранку! А що сталося? – запитав Хаширама

– Вранці було знайдено кілька тіл, у лісі ще можуть бути вороги, не зрозуміло, хто це міг бути і яка їх справжня мета, – відповів Шода, – рекомендую вам вертатися додому, бо Бутцума–сама буде скликати термінову нараду щодо цього інцеденту і я маю впевнитися, що ви повернетеся додому

Хаширама різко змінився в обличчі і подивися на Ханамуру, згадавши той сон про який вона вчора розповідала:

– Значить маємо вертатися… – сумно сказав Хаширама

– Як їх вбили? – поцікавився Тобірама,

– Не володію такою інформацією, Тобірама–сама

– Ясно. Маємо вертатися якомога швидше.

Зала для зборів була схожа на вулик ще до того, як там з’явилася трійця, всі активно обговорювали те, що сталося вночі:

– Чому саме вартові південних воріт? – крикнув хтось

– Можливо, це хтось з Учіха? – пролунав ще один голос

– Тиша! – пролунав голос Бутцуми, – Хто б це не був, але наша задача зараз з’ясувати, які були наміри цих людей. Криками в пустоту ми не досягнемо ніякого результату, тому треба… – І його промову обірвав Хаширама, який занадто голосно зачинив шьоджі, Бутцума очима вказав трійці сідати, – … створити пошукову групу, прочесати весь периметр та повідомити всі сім’ї з якими ми маємо контакти.

– І навіть Учіха? – тихо пролунав чоловічій голос

– Навіть Учіха. Намі та Акарі були вбиті в досить незвичний спосіб тому підстав вважати, що це були Учіха у нас немає, тому зробимо тактичний крок та повідомим їм про це.

– Що значить були вбиті в незвичний спосіб?

– Вони були перетворені на камінь, а якщо бути точнішим на глину, тому ми навіть не можемо дослідити їх тіла. Нам треба 4 пошукові команди на кожен з напрямків.

– Ми підем! – першим відізвався Хаширама

– Добре, – відповів Буцума, – Хіроші, ти очолює групу з Хаширами, Тобірами та Ханамури, ваш напрямок – це східні ворота.

– Хай, Бутсума–сама!

– Можете йти!

– Хай – відповіли всі четверо.

І вони в чотирьох відправилися до східних воріт

– Хто тягнув тебе за язик, Хаширама, – з невдоволенням сказала Ханамура

– Це ж навіть краще, ніж звичайне тренування, може тобі вдасться показати свої нові здібності прямо на полі битви!

– Нові здібності? – запитався Хіроши, – Ханамура–сама, можете пояснити?

Тілько–но Ханамура збиралася сказати бодай слово, але Хаширама її випередив та почав хизуватися тим, чого навіть ще не бачив:

– Це новий генкай в нашій родині! Щось типу стихії льоду! Впевнений, що виглядає це крутезно!

– Хаширама… – незадоволено подивилася на нього Ханамура, – Хіроши–сама, мені ці здібності дісталися від матері, батько сказав, що мою мати знайшли ще дитиною в селещі, захованому у снігах і вона з клану Юкі.

– Ханако дійсно була особлива, я був ще малою дитиною, коли відкрилися її здібності, але це було тоді в усіх на слуху. Вона мала мрію повернутися додому та дізнатися більше, але так і не встигла…

– Це як раз те, що ми збираємося зробити! – радісно крикнув Хаширама

– Якщо бути точним, батько сам запропонував Намурі відправитися в подорож на батьківщину матері, а ми намагаємося зробити все можливе, щоб відправитися разом з нею, – вимовив Тобірама

– Це може бути складно, але можливо, – відповів Хіроши

– Знаєте як? – запитав Тобірама

– Сенджу зараз активно будують союз з родиною Юзумакі, абсолютно феноменальна родина, і як раз вони мешкають по дорозі до островів… – не встиг Хіроши закінчити речення, як Хаширама з ентузіазмом пребив його

– Це саме те, що я пропонував! – він на секунду замислився та перепитав, – Феноменальна родина?

– Юзумакі мають неймовірні запаси чакри, їх фууіндзюцу – це витвір мистецтва, тому союз з ним – дуже вагоме підсилення наших позицій

– Я відчуваю присутність ворожої чакри! – оглянувши місцевість своїм гострим зором, сказав Тобірама

– Зрозуміло, на позиції!

– Так, капітан Хіроши! – відповіла трійця

Поміж дерев почали з’являтися силует, які миттєво переміщувалися в іншу точку, рухаючись з неймовірною швидкістю

– Хаширама–сама, готуйся! Ханамура–сама, Тобірама–сама, маємо визначити їх місце положення

– Знаю! – Хаширама складає руки в печаті і чекає сигналу від команди

– В процесі! – Тобірамі майже не було рівних у відчуття коливань чакри, деколи здавалося, шо він може відчуття рух енергії будь–якого живого створіння.

– Тобірама, маю ідею… – сказала Намура, – Якщо нам вдасться виманити їх на ближній бій, можемо скомбінувати будь–яку твою техніку води та мою льоду

– Не думаю, шо зараз хороший час для експерементів

– Тоді маємо ідентифікувати слабкі та сильні сторони суперників, а потім вирішимо, шо робити далі.

– Давай так

– Вони зверху,  приготуйся! – крикнув Хіроши

– Мокутон! Дзюбаку Ейсьо! – Тонкі джути з дерева почали обплітати ноги першого суперника, який доторкнувся поверхні, але другий встигнув в останню мить за допомогою чакри стати на найближче дерево та втікти

– Лайно! – крикнув суперник та силу мокутона вже було не зупинити, воно почало закручувати його все сильніше та сильніше до поки він не перетворився на бездиханне тіло.

– Хех, – сказав Хаширама, – Один є

– Нам вони потрібні живими, – наголосив Тобірама, – Ми маємо дізнатися їх наміри і доставити їх до батька

– Тобірама, давай спробуємо, – сказала Намура

– Добре, не виглядає так, що наш суперник сильніший за нас.

Але несподівано для всієї команди їх останній ворог вирішив показати свою силу:

– Катон: Каен Сенпу! – На них рушила здоровенна вогняна куля, яка спалювала все на своєму шляху

– Катон! Не може бути! – крикнув Хіроши

– Суйнтон! Суйджикейкі! – Тобірама в останню мить захистив всіх немовірної потужності стіною води, яка змогла повністю згасити палаючу кулю

– Тобірама! – захоплено крикнув Хаширама – Коли ти всиг створити цю техніку?

Після того, як ми мали останній бій з Учіха! Ми можемо потім про це поговорити! – роздратовано відповів Тобірама.

Ворог, побачивши безуспішність своєї атаки, наповнився люттю та з криками кинувся на них трьох:

– Друзі, це мій противник. Хаширама–кун, Хіроши–сама, забирайте тіло та рухайтеся в сторону воріт, – сказала Ханамура, готуючись до атаки

І знову пропускаю все цікаве, добре – Хаширама забрав тіло та зник у хащах лісу

– Помри!!! – і зустрілися катана Ханамури та кунай її суперника

– Хто ви і чого вам потрібно? – запитав Тобірама

– Я не збираюся вам нічого розповідати! – він змінив положення тіла, зійшов з лінії атаки та перемістися.

– Ти маєш зрозуміти яка перед нами зараз стоїть складна задача… Твоє життя нічого не варте, поки ти мовчиш – сказала Ханамура, в правій руці її з’явилися льодяні ігли.

Вона повертається до свого суперника та пускає ігли в хід, він ухиляється від атаки:

– Ти думаєш, що так легко зможеш мене розговорити, дівчисько? – насміхаючись відповів він, – Але ж ви маєте знати хто забере ваші життя, чи не так? Можете на тому світі казати, що ваші життя забрав Рензо з пусетельних земель! Катон: Гокамешитсу!

Масивне полум’я, наче ураган почало накривати все навколо, Тобірама був дуже здивований кількістю чакри суперника, бо проводити таку другу потужну атаку дость не проста задача, очі Ханамури наповнилися холодом, вона зробила глибокий вдих, піднімаючи руки до гори та возвела навколо себе стіни з льоду.

– Це не спрацює вдруге, Резно з пусетельних земель, – Ханамура стрибнула до гори і поки густа водяна пара, утворена від контакту льоду та вогоню, заповнила простір, вона пустила з десяток льодових голок в цей туман

– АААААА! – почувся крик Рензо

За мить туман почав розсіюватися, Тобірама та Ханамура зрозуміли, шо це ідеальний момент для комбінованої атаки

– Сейпун: ​​Мізураппа! –  потужний стовб води направився в сторону Рензо

– Хьотон: Кюрі но Рюгоку! – вся вода, яка була створенна технікою Тобірами миттю замерзла.

– Ханамура! Він треба нам живий! – крикнув Тобірама

– Я пам’ятаю, дивися, – вона показала на Рензо, який був повністю заточний у льодяну в’язницю, але при цьому в середині була вода та якась кількість повітря, які не давали йому померти, – Він живий, але не хотіла б я опинитися на його місці, не думаю, що там в середині комфортно. Рензо з пустельних земель, після того, як ти сказав своє ім’я, то твоє життя набуло якоїсь цінності. В їй очах був тріумф, вона була хижаком, а він був її майже мертвою жертвою.

Тобірама глянув на Ханамуру, вперше він побачив її настільки позбавленою емоцій під час бою, вона наче подорослішала, Намура помітила погляд Тобірами:

– Що? – запитала вона,

Трішки розгубившись Тобірама відповів:

– А коли ти встигла вигадати цю техніку?

Чесно? Тільки що! – засміялася Ханамура та вся її серйозність миттю розчинилася у повітрі, – Я подумала, шо треба сказати, щось круте!

Тобірама видихнув з полегшанням, але не подавши виду:

– А я вже подумав, шо ти почала тренуватися замість сну.

– Ой, мені нічого не вартувало заморозити ту всю воду, навіть казати нічого не треба було, можна було б просто доторкнутися, але думаю, шо Хаширама би сказав “тут треба щось додати, щоб було крутіше”. Бо багато його технік взагалі нічого не потребують, але він все одно їх озвучує. Рухаємося додому!

– Так, правда нам треба вирішити проблему того, що наш гість побачить дорогу до поселення

– Ой, твоя правда, але це не біда, – вона створила в руці дві крижані ігли, – Рензо, запам’ятай наші обличчя, бо це буде останнє, що ти бачиш в житті.

Ханамура подивилася йому в очі та поцілила крижаними іглами в них.

– ААААА!!! – Рензо окутав безмежний біль, вода, яка була в льодовій кулі почала набувати червоного кольору, – Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ДІВЧИСЬКО, ААААА!!!

– Ой, Рензо, не сьогодні. Можливо в наступному житті. – Ханамура повернулася до Тобірами, протягнула йому року, – Ну що, йдем додому?

– Так, – він взяв її за руку та вони разом з полоненим вирушили в поселення родини Сенджу.

Прибувши на східні ворота, їх там вже очікували кілька шинобі та кілька ніндзя–медиків, які мали б надати першу медичну допомогу в разі необхідності.

– Хаширама-сама повідомив нам, що ви маєте доставити полоненного. – сказав один з шинобі

– Чудово, можете забирати його.

Вода в кризі майже повністю набула червоного кольору, Рензо важко дихав і група прийняла рішення його звільнити. Ханамура кивнула в знак згоди, кланула пальцями та звільнила його з цього полону.

– Щасти на допиті, думаю, що ми трішки пізніше приєднаємося. Так, Тобірама? – подивилася вона на нього

– Так, безумовно. Нам треба відзвітувати батьку про нашу місію.

Вони відправилися до кімнати зібрань, де скоріш за все і був би батько. Незважаючи на те, що їм треба було поспішати, але вони якось взагалі не квапилися, було відчуття наче вони хочуть щось сказати один одному.

– Тобірама, я… Я давно хотіла, тобі сказати, – зупинилася Ханамура та повернулася до Тобірама, – не подумай, що я зовсім з’їхала з глузду, – їй було дуже ніяково, на обличчі з’явилася легка посмішка, вона автоматично протягнула йому руку.

В цей момент Тобірама наче все зрозумів, серце забилося частіше, важко було навіть дихати, він більше не міг приховати своїх емоцій, йому теж стало ніяково, але він пересилив себе, зробив глибокий вдих, взяв її за руку та сказав:

– Я теж з’їхав зглузду, Ханамура, – він обійняв її, – але так немає бути.

– Але… – дуже тонким голосом сказала вона

– Ніяких “але” – він відчув, як Ханамура притиснулася до нього ще сильніше, – так немає бути, ми не можемо, вибач.

Він поцілував її в чоло та відпустив.

– Ми маємо поспішати, треба звітувати про місію, – відвівши погляд, сказав Тобірама

– Я завжди буду кохати тільки тебе, – ледве чутно сказала вона.

– І я тебе, – тільки його губи рухалися в той момент

Залишок дороги вони пройшли мовчки, кожен міг блискуче приховати свої емоції, тому коли увійшли до зали Сенджу, ніхто і гадки не мав, що буквально кілька хвилин тому вони обговорювали щось подібне. Хаширама та Хіроши вже чекали на них. Бутцума знову без зайвих слів, одним лише поглядом сказав цим двом сідати.

– Я знав, що ви маєте швидко з цим впоратися, – тихенько сказав Хаширама, – я впевнений, що Ханамура була неперевершеною!

– Так і було, – відповів Тобірама

Команда Хіроши знайшла тих, хто позбавив життя Намі та Акарі сьогодні вночі. – – – – – – Доповідайте! – наголосив Бутцума.

Бутцума рідко піддавався емоціям, але коли мова йшла про родину, його дітей або просто близьких йому людей, всі навколо відчували його щиру лють.

– Одного з вбивць Хаширама–сама знишкодив одразу як суперник з’явився на полі бою, і ми можемо здогадатися, що саме він був тим, хто перетворив Акарі та Намі на глину, бо другий нападник володів тільки техніками вогню, щодо бою з ним я попроную продовжити Ханамурі-сама та Тобірамі–сама, – відповів Хіроши

– Противник представився, як “Рензо з пустельних земель”, має колосальний запас чакри, але через власну високомірність втратив хибність та був захоплений в полон, – доповів Тобірама

– З цікавих спостережень, що цей Рензо розраховував на дуже швидкий маневр на далекій дистанцій, до того ж його техніки дуже масштабні та діють на велику площу, тому маю сміливість висунути гіпотезу про те, що він звик працювати в парі на відстані та “добивати” суперників, бо не думаю, шо його запас чакри дозволяє йому вести бій в такому темпі постійно, – сказала Ханамура

– Ясно. Тепер треба з’ясувати, що ці люди пустелі намагалися тут знайти і чи не збрехав він про своє походження, щоб розв’язати новий кофлікт, – холодно сказав Бутцума, – Райден, ти відповідальний за проведення допиту, будеш доповідати мені особисто, бери собі групу 5 людей та можете бути вільними

– Юсуке, Сабуро, Саку, Року та Широ, мені потрібні ваші здібності для контролю свідомості, – сказав Райден

– Всі, можете бути вільні, – сказав Бутцума та перший покинув залу для зборів

Хіроши та команда вийшли у сад одразу за ним:

– Дякую вам за все – вхилився Хіроши, – ви чудова команда!

– Це було дуже просто! – сказав Хаширама, – Так що, Тобірама, коли ти встиг вигадати нову техніку?

– Той день… Коли ми втратили Кавараму, я відчув потенціал у великій кількості води, щоб протидіяти вогню і почав працювати над цією технікою, досить складно реактивно акумулювати таку кількість води, особливо, коли знаходишся далеко від водойми

– Ти творець, з цим навіть посперичатися важко! – заявив Хаширама, – Дуже добре, що у твоєму арсеналі тепер є така техніка.

– Я думаю, що ми можемо вирушати до Райдену та подивитися, що цікавого у них відувається, – сказала Мура

– Не думаю, що це слушна ідея, батько сказав Райдену доповідати особисто, тому нас наврядчи туди пустять

– Слушне зауваження, Тобірама, можна трішки відпочити або, – Хаширама повернувся до неї, –  Ханамура, може покажеш свою нову круту техініку?

– Ееем, не сьогодні, добре? Мені… Мені треба трішки перепочити після того бою, я використала занадто багато чакри, – відповіла Ханамура, кілька разів махнувши рукою, розвернулася та пішла геть.

Хаширама явно був незадоволений тим, що в сестри так сильно зіпсувався настрій, він одразу подумав, що Тобірама причетний до цього:

– Ану зізнавайся, що такого ти їй сказав, що вона стала така засмучена? Невже ти не можеш хоч раз її підримати!

– Тебе там не було, не роби передчасних висновків, – дуже спокійно відповів Тобірама, – Я завжди її підтримував і буду підтримувати надалі, – після цієї фрази він теж розвернувся та відправився в сторону своєї кімнати, – Я буду у себе, якщо що, треба відновити сили.

Хаширама був в ступорі, бо відчув, що між його братом та сестрою сталось щось, про що вони говорити не хочуть, важко було інакше пояснити таку дивну поведінку, вони ніколи так не розходилися, завжди намагалися трішки більше часу побути разом, тому він прийняв рішення поговорити з Ханамурою, її трішки легше було вивести на відверту розмову.

Не знайшовши її в кімнаті, Хаширама був повністю впевнений у тому, що вона відправилася на те місце, де вони зазвичай зустрічають з Мадарою, хоча сьогодні Сенджу більш посилено контрольвали кордони, у них завжди було в запасі кілька місць, де можна було проскочити непоміченим, чим він і скористався. Прибувши на традиційне останнє дерево, він на березі річки розгледів Ханамуру, яка сиділа в чиїсь компанії.

– Йо, Ханамура, – крикнув Хаширама та озирнулися двоє, він здивувася та оздразу засмутився, – Мадара? То ви тепер домовляєтеся про зустріч без мене?

Мадара одразу розсміявся:
– Я би сказав, шо це чиста випадковість, я деколи приходжу сюди подумати про щось. Чув, що ви вже спіймали тих, хто вбив ваших охоронців?

– Так, з одним я впорався менше, ніж за хвилину, – з гордістю заявив Хаширама, – а з другим впоралася Ханамура!

– То малявка навчилася дратися? – насмішливо запитав Мадара

– Вона більше не малявка! Вона Ханамура Сенджу, шинобі та майбутній майстер Хьотон генккай!

– Хьотон генккай? – запитав Мадара, – То виявилося, шо ти така ж особлива, як і твій брат?

– Немає нічого особливого у тому, щоб отримати якийсь дар з народження. Головне, це багато вчитися та тренуватися. Будь–який талант можна змарнувати. Наприклад, Тобірама не має ніякого кеккей генккай, але його розум, здатність аналізувати та працювати над собою, робить його набагато більш талановитим, ніж ми усі разом! – відповіла Намура

– Хм, добре, коли маєш ким захоплюватися, – задумчиво сказав Мадара, подивившись на небо, – це допомагає нам рухатися вперед, наче полярна зірка, що вказує шлях. Але головне не загубитися у думках, чому ця людина стала прикладом: чи то її талант, чи миле личко…

Не встиг Мадара договорити свою думку, яка Ханамура почервоніла, опустила голову та почала бубніти собі під ніс:

– Нічого подібного, я не захоплююся його милим личком… Він же мій брат…

І тут пазл в голові Хаширами склався разом, але він сам повірити не міг, що таке взагалі можиливо. Тому вирішив підтримати сестру та знизити рівнь напруги, бо Мадара бачив людей наскрізь і це було його персональною забавкою створювати певний тиск та дивитися на реакцію.

– Йо, Мадара, а що тебе сюди сьогодні привело? Я думав, що ваша родина, як і наша, сьогодні посилено патрулюють кордони…

– Завжди можна знайти шлях, ви ж теж якось тут опинилися. Просто втомився від галасу та вирішив потренуватися наодинці.

– А про що ви тут говорили, поки я не прийшов?

– Чесно, про майбутнє. Було б чудово, якби майбутнє було без війн. Будучі дітьми, не доводилося бачити стільки крові та страждань, постійно переживати біль втрати.

– Ми зможемо створити таке майбутнє! Уяви собі, я, ти, Ізуна, Ханамура та Тобірама… Ми колись теж будемо мати дітей і зможемо побудувати для них краще життя, де можиливо вони навіть будуть друзями!

– Не сміши, Хаширама, не думаю, шо Учіха та Сенджу стануть друзями

– Але ми ж з тобою стали! – впевнено сказав Хаширама

– Життя змінюється, Хаширама, сьогодні друзі, а завтра вороги, – Мадара підвівся, ще раз подивися на небо, – Я буду йти додому, хочу уникнути дурних запитань. Дякую за розмову, на сьогодні мій друг Хаширама та майбутній великий шинобі Ханамура Сенджу. До зустрічі

– Дякую, Мадара, рада була тебе так спонтанно побачити! – сказала Намура

– Завжди радий тебе бачити, Мадара. До зустрічі

Ханамура та Хаширама залишилися наодинці. Хаширама вирішив прямо нічого не казати, але дати їй зрозуміти, що він збагнув, що сьогодні трапилося між нею та Тобірамою:

– Ми не можемо контролювати все навколо себе, деколи себе важко контролювати! А почуття тимпаче! Мадара правий, що ще багато разів життя може змінитися, але не дай цьому всьому зіпсувати стосунки з людиною, яку ти любиш не тому, що вона потенційно може бути твоєю, а тому що вона просто існує. Згода?

Ханамура не витримала, почала плакати та кинулася в обійми брата:

– Дуже тобі дякую за підтримку, я не знаю, що б без тебе взагалі робила!

– Нууу, заспокойся, будь ласка, ти така мила, коли плачеш, – Хаширама обійняв її, – я обіцяю, що все буде добре. Пішли додому? Я думаю, що вже з’явилися результати допитів, треба уникнути зайвих запитань

– Так, ти правий

Після повернення додому, вони одразу відправилися до Бутцуми для того, щоб дізнатися про наміри таємничих нападників. Знову зібралися всі, хто приймає участь в засіданнях родини. Після того, як голова родини увійшов в кімнату, зачинивши за собою шьоджі, усі затамували подих в очікуванні результатів. Пропустивши всю офіційну частину, Бутцума сказав:

– Ми маємо готуватися до нової війни. Ця диверсія – попередження про наміри, їх цікавить не наша родина, а експансія територій, тому треба сформувати послання родині Учіха та відправити дипломатичні місії до усіх родин, з якими ми маємо угоди про співпрацю та взаємопомічь. Є підозра, що вони будуть намагатися розпалити між нами та Учіха вогонь боротьби, щоб скористатися нашої слабкістю в цей момент, але ми цього не дозволимо!

– Але Учіха наші вороги, скільки людей ми втратили через них! – кринув хтось з присутніх

– У скрутні часи, твій ворог – твій найближчій друг, який знає всі твої слабкі та сильні сторони, тому це питання більше не обговорюється, – Зараз всі мають покинути залу і залишаються тільки ті, хто раніше виконував дипломатичні місії. Розійтися!

В кімнаті залишилося два десятки людей, а також Ханамура, Хаширама та Тобірама, бо це був ідеальний момент для того, щоб стати групою, яка відправиться до родини Узумакі. Бутцума подивився на трійцю та сказав:
– Я знаю, чому ви троє залишилися. Хіроши розказав мені про ваші наміри, вважаю, що троє моїх дітей – це знак найбільшої прихильності до родини Узумакі, бо ви і є майбутнє не просто клану Сенджу, а всього світу шинобі. Хіроши буде вашим капітаном, маєте передати зашифроване послання Ашині Узумакі, лідеру клану. Нажаль, я не можу відправитися з вами, тому що моя задача буде домовитися з Таджимою. Можете вирушати завтра на світанку. Ханамура, при бажанні або відсутності відповідей на твої питання, я дозволяю тобі залишитися там не більше, ніж на півроку. Всі інші мають повернутися якомога швидше.

– Дуже дякую, батьку! – Ханамура негайно вклонилася до землі, щоб висловити свою безмежно вдячність та повагу.

– Можете бути вільними. Бережіть себе

– Так, батько!

– Такаші, збирай собі групу з трьох людей та відправляйте до родини Х’юга! Харукі, твоя місія – родина Нара, Кайто, рушай до родини Абураме. Я, Сора та Акіхіко відправимося до родини Учіха. Шифрувальник підготують вам повідовлення, які треба буде передати, на світанку можете рушати. Розійтися!