Пролог

Я дивлюся на двері аудиторії Академії і нервово перебираю локон світлого волосся між пальців. Сьогодні тут особливо тихо і похмуро. Студенти, професори й асистенти, які зазвичай сновигають туди-сюди, в одну мить зникли, немов у цьому місці їх ніколи й не було. Я озираюся на порожні коридори й шумно видихаю. Хвилювання накочує хвилею нудоти й головного болю.

– Адарель, – я внутрішньо стискаюся, але натягую спокійну посмішку на обличчя і розвертаюся до Даяни. – Перестань так нервувати, – дівчина кладе руку на моє плече і підбадьорливо його стискає. – Боятися іспиту, коли в тебе така чиста нитка долі – смішно.

На обличчі подруги легка усмішка, але я знаю, що вона теж страшенно хвилюється. Сьогодні ми нарешті покажемо, чого вчилися довгі п’ятнадцять років. Кожен із сьогоднішніх екзаменованих так чи інакше бачить перед собою мету і своє майбутнє. Просто в когось воно трохи каламутніше, а в когось іде яскравою і світлою смугою. Моя нитка долі – світла і чиста. Мені уготована дійсно значуща доля. Так кажуть Верховні Зірки.

– Доля чи ні, – я зітхаю і знову переводжу погляд на двері. – Але від усвідомлення того, що такий знайомий і зрозумілий етап життя закінчується… не знаю, – я запнулася і стиснула губи. – Не по собі якось.

Даяна видихнула і прибрала руку. Вона оглядає свої долоні й потім обхоплює себе руками. Видно, як дівчина дрібно тремтить. У неї в роду ніколи не було Дітей Зірок із чистими нитками долі. Але вони завжди домагалися всього своїми силами. Навіть до Академії Даяна вступила сама, за допомогою своїх талантів.

– Так, – мотнула головою дівчина. – Але все одно, для тебе уготована доля важливіша і більша за мою. Тож перестань. Ти заражаєш мене своєю панікою.

Я нервово засміялася і обійняла її за плечі. Вона має рацію. Найменше я хочу, щоб вона панікувала. Ми вчимося для того, щоб вступити в Ордени при Академії, розвивати культуру, допомагати Ідану ставити її жителів на ноги, захищати їх від жахів війни.

Адже колись я вже була на полі бою. І я б віддала багато, щоб на моєму місці не опинилися діти. Адже ламає найбільше. Це війна, яка не згасає сотні, якщо не тисячі, років. І якщо Діти Місяця, Сонця вже й не пам’ятають, через що колись злилися на своїх ворогів, то ми намагаємося цього не забувати.

Поневолювачі. Брехуни. Убивці.

Це найменше, ким є наші вороги. Найменше, ким вони можуть бути і що можуть зробити. І обов’язок кожного з Дітей Зірок – захистити свій народ і свої сім’ї від безсмертної і вічної зграї монстрів у людській подобі. Адже якщо дати їм перемогти…

– Ада? – Даяна штовхнула мене в бік і насупилася. – Мені першій піти чи ти спочатку?

Я сіпнулася і мотнула головою. Спогади, що накинулися лавиною, тут же зникли. Я подумки подякувала подрузі за неусвідомлену дію, яка врятувала мене від чергового вихору давно забутих емоцій.

– Давай я перша. Останнім зазвичай щастить більше і з радістю віддам це везіння тобі.
Даяна кивнула, насупивши брови, хоча й схрестила пальці на удачу. Коли я заходила в прочинені двері аудиторії, дівчина знову почала повторювати весь матеріал.

Світла і простора аудиторія пахла травами і солоною водою. Вікна в підлогу за спинами екзаменаторів були завішані легкими сатиновими фіранками. Вони колихалися від морських вітрів, що проникали через магічне скло в віконницях. Стіни і навіть трохи стелі були оббиті старовинним і вже злегка пожовклим деревом. Воно ідеально ризонувало з купою сувоїв і рукописів у шухлядах і відкритих шафах. Від хвилювання в крові завирувала магія і я подумки наказала собі заспокоїтися. Немов підкоряючись моєму бажанню, вона сповільнилася і потекла по венах у звичному ритмі, нехай і злегка нерівному.

– Адарель, проходь, мила.

За довгим напівкруглим столом сиділи три маги. Хоч вони й виглядали молодо, але я точно знала, що їм уже понад сто років. Вони були найкращими з найкращих. Це відчувалося за вібрацією їхньої аури – меробу. Вона огортає всіх живих і являє собою відгомін душ. Навіть у кожному вдиху і видиху цих магів відчувалися десятиліття досвіду і мудрості.

Єдина жінка серед екзаменаторів це Селена Нокс – колись моя родина запрошувала її для читання наших із сестрою доль. Саме вона й побачила мою чисту нитку і напророкувала мені велику роль. Якби не її слова, то батько не дав би й мідяка на мою освіту. Жінкам уготована роль домогосподарок, а не членів Ордену. Селена – виняток із правил.

Хоча навіть у тих тварюк жінки значать більше.

Я струснула головою і зіткнулася поглядом із рудим чоловіком. Веснянки на його обличчі виділялися особливо яскраво на щоках і носі. Упевнена, що якби він усміхався, то заряджав би радістю всіх навколо. Але він сидів мовчки, навіть якось затиснуто, адже той, хто сидів по центру, давив своєю аурою і величчю.

– Адарель Анн, – темні брови збіглися на переніссі, коли чоловік опустив очі на аркуш пергаменту. – У вас непогані результати за останні роки навчання.

Я помітила, як Селена похмурішала, коли її погляд торкнувся мого меробу. Мабуть, вона бачить, як сильно я зараз хвилююся. Але було в її погляді щось таке… від чого по потилиці пробігли мурашки.

– Спасибі, пане, – поспішно вставила я, тут же про це шкодуючи.

– Непогані, але не чудові й навіть не хороші. Пишатися нічим.

Деміан Шейд – один із головних магів Академії, який уже років так сорок приймає фінальні іспити студентів. Мені доводилося чути про його могутність і значущість у нашій країні, але я не очікувала, що це буде такий молодий зовні маг. Решта виглядали вже досить зріло, що означало, що вони досягли верху свого магічного потенціалу саме в той момент, коли старіння сповільнилося. Але Шейд… він виглядав років на двадцять. Здавалося, він навіть молодший за мене.

– Так, пане Шейд, – я підібгала губи й опустила погляд, не в силах витримати його власний.

– Бачу, що практику ви склали непогано, – він відклав стопку паперів убік, у той час, як решта навпаки вклинили свої погляди в літери. Його золотисті очі блиснули, а я нервово видихнула, чуючи акцент на проклятому «непогано». – Пані Нокс, – Деміан несподівано звернувся до своєї колеги. – Адже це про неї ви говорили, що вона здібна учениця зі світлою ниткою долі?

Явно не очікуючи такого запитання, Селена здивовано підняла очі на Шейда. Він оглядав її якось байдуже і нудьгуюче, поки жінка не кивнула.

– Що ж, тоді прошу вас на вихід, пані Нокс, – чоловік почав не поспішаючи складати папери з боку столу Селени в акуратну стопку. – Ваша присутність і думка подруги її сім’ї нам не потрібна. Відпочиньте, випийте чаю, ця юна особа потім розповість вам, як усе пройшло.

В аудиторії повисло мовчання. Третій екзаменатор не промовив ні слова. Він лише фиркнув, коли Селена встала з крісла і повернулася тулубом до Деміана.

– Що за нісенітниця! – її дзвінкий голос луною пронісся приміщенням. – Я глибоко ображена вашою поведінкою, як…

– Пані Нокс, я б послухався і вийшов. – він подивився на неї так, наче одним тільки поглядом погрожував знищити її і все, що їй дорого.

Селена стояла кілька секунд на місці, а потім поправила рукава і складочки на своєму костюмі і вийшла з-за столу. Здавалося, ще секунда і вона розвернеться, щоб видряпати Шейду очі. Але напруга і відчуття катастрофи не зникло, навіть коли вона вилетіла з аудиторії, голосно грюкнувши дверима за моєю спиною. Я боялася навіть обернутися їй услід. Бідна Даяна. Вона, напевно, в жаху від того, що щойно побачила і яку ситуацію собі уявила.

Деміан підняв куточок губ у посмішці. У його очах блиснуло задоволення. Другий професор хотів було щось сказати, але Шейд його випередив:

– Хочете підтримати пані Нокс? Двері за спиною цієї дівчини, – він перевів погляд на мене і підняв підборіддя. – Давайте починати.

Ніхто не заперечував. Присягаюся Тігатом і богинею Еніс – це був найскладніший і найжахливіший іспит у моєму житті. Кожне запитання, поставлене Шейдом, немов било по слабкій точці, і коли виявляло її – різало і кололо без жалю. Я бачила в його очах жагу до мого провалу, його наполегливе бажання змусити мене зазнати невдачі. Його каверзні запитання змушували мене болісно міркувати, а його моральний тиск мало не позбавляв мене дару мови. Він вичавлював з мене максимум, поки я не відчувала себе виснаженою і випробуваною до межі.

Але всупереч своїм власним судженням і всій цій атмосфері напруження, після відповіді на останнє запитання, я відчула себе в піднесеному настрої. Але не надовго.

– Вітаю, пані Анн, – Шейд відкинувся на спинку крісла і закинув ногу за ногу. За мить у його пальцях з нізвідки з’явилася люлька з тютюном.

Я чекала в передчутті його фінального рішення і була впевнена, що здам і отримаю запрошення в один з Орденів Зірок. Це було так близько, що я майже чула привітання членів Ордена, відчувала вагу фірмового одягу і важливість відведеної мені ролі. Але коли його голос пролунав знову, слова пронизали мене, як отруйні стріли, обрушивши на мене всю тяжкість розчарування.

– Ви довели мені і моєму колезі, що жінкам доручено багато ролей, але аж ніяк не освіту.

Його слова наче розірвали мою надію на частини, і серце загуло у вухах, немов барабан, що б’є траурний марш. Сльози підступили до очей, але я стиснула зуби, щоб не дати їм вирватися назовні. Моя мрія про прийняття до Ордену Зірок руйнувалася, як піщана вежа. Я стояла нерухомо, не в силах навіть запитати, у чому річ, настільки мене приголомшила і зачепила його відповідь.

– Так, що ж залишається для вас, пані Анн? – продовжив він, незважаючи на мої німі сльози. – Можете спробувати наступного року. Але я б не витрачав гроші вашої родини. Зверніться до бюро на першому поверсі. Вони допоможуть знайти вам роботу, гідну вашої… жіночої частини.

Здавалося, що він зловив і розчавив мене, як муху. Настільки незначною і слабкою я відчула себе в той момент. Його золотисті очі більше не дивилися на мене, а весь він був абсолютно байдужий до всього, що я можу сказати, запитати або прокричати. Заради Шістьох, Адо, тримай себе в руках. Ти повинна була змиритися і прийняти, що жінці й справді не місце так високо. У нас і справді є важлива місія. Бути в Ордені може будь-хто. Подарувати нове життя для Ідана і богині Еніан можуть тільки жінки.

Але мене це не влаштовує.

Зібравши осколки своєї гордості, я вище підняла підборіддя і вловила частку здивування в очах чоловіків. Було важко наказати собі зібратися і не розкисати, але я впоралася на тверде «відмінно». Вони не отримають моїх сліз. Не після того, що я пройшла тут. Не після того, як я тримала заповітне запрошення на кінчиках пальців.

– Дякую. До зустрічі наступного року, пане Деміан Шейд. – я вклала стільки ненависті й почуттів, що навіть для нього його власне ім’я прозвучало, як особиста образа.

Чоловік скривився, але сказати йому було нічого. Він лише повів долонею, і двері аудиторії за моєю спиною розкрилися настільки широко, що з гуркотом вдарилися об стіну.

Я розвернулася на п’ятах і вийшла з приміщення. Попереду, підібгавши руки до грудей, стояла Даяна. Вона провела мене насупленим поглядом і прошепотіла «потім», коли ми порівнялися. Не скажу, що мені хотілося підтримки, але в цей момент я була особливо вразлива. Простого поплескування по плечу цілком вистачило б, щоб я не розкисла остаточно. Але дівчина пройшла повз мене у відчинені двері, і ті зачинилися, захищаючи її від усього світу. Але я все одно бажаю їй удачі.

Вдома доведеться вислуховувати докори батька. Дивитися на байдужу матір і потім плакати, обіймаючи сестру. Хочеться заплющити очі і щоб темрява поглинула мене з ніг до голови. Щоб усього цього просто не було. Смерть зараз здавалася особливо привабливою.

Беззвучно крокуючи довгим коридором, який став ще темнішим, ще зловіснішим, я придумувала в голові пояснення свого провалу. Я відчувала провину. Я винна в тому, що не показала себе в найкращому світлі. Але хоч убий, не розумію, в який саме момент усе пішло не так. Адже мені пророкували таку світлу й успішну долю. Адже вона була витіснена в нитки і читалася легко і ясно…

– Адарель, почекай, – я не відразу зрозуміла, що звертаються саме до мене. Селена встала з лавки біля вікна і квапливим кроком підійшла ближче. – Нам потрібно поговорити.

Я навіть не зупинилася, але всупереч моєму бажанню піти, вона схопила мене за зап’ястя. Її дотик виявився немов розряд блискавки. Він вивів мене з крихкої рівноваги.

– Це кричуща несправедливість, Адарель. Ми зможемо вимагати в ректора перегляду твоїх відповідей або взагалі повторити іспит, це все можна виправити.

Слова Селени не втішали, а навпаки, немов всколупували ще зовсім свіжу рану. Ніхто не перескладав іспит. Ніхто не звертався до ректора. Ніколи. Цього немає в правилах.

Я гірко усміхнулася і повернулася до жінки всім корпусом.

– За всієї моєї поваги, пані Нокс, але це неможливо і ви це знаєте, – я смикнула на себе руку і вивільнилася з її пальців. – Я прийду наступного року.

Здавалося, що вона мене не чує. Її погляд був порожнім, відчуженим, хоч вона і дивилася мені прямо в очі. Точно так само, як і при народженні Мао. Я відчувала, як вона порушує найособистішу грань мого існування, смикає за спогади, акуратно перебирає їх у моїй душі.

Хвиля тривоги накотилася разом з усвідомленням, що вона читає мою душу.

Я тут же відштовхнула Селену і відвернулася, здається, виводячи її з якоїсь подоби трансу. Жінка широко розплющила очі і тепер у них читався тільки жах. Її губи затремтіли, а руки стиснулися в кулак.

– Заради богині Еніс, – зашепотіла Селена. – Твоя нитка, вона… потемніла.

Можливо, мені варто було здивуватися, засмутитися або почати плакати, але я лише нерухомо дивилася на німий жах жінки, приймаючи її слова як належне. Так, вона потемніла, тому що я невдаха. Тому що так мені й треба. Я смикнула плечима і заспішила до сходів. Стукіт підошов об кам’яну підлогу луною пронісся коридорами. Селена не поспішала мене наздоганяти. Вона так само стояла, дивлячись мені в слід наляканим поглядом.

І коли я краєм розуму усвідомила сказане нею і розвернулася, щоб, можливо, перепитати, переді мною клубом розгорнулося полум’я. Це полум’я спалювало все, чого торкалося. Воно плавило шкіру і спалювало волосся Селени, навіть не встигнувши до нього доторкнутися. Нерозуміння і жах змішалися в її очах, і лише тієї секунди, коли вона відкрила рота, щоб крикнути, пролунав вибух.

За частку миті все, що оточувало мене, заволокло вогнем і пилом упереміш із попелом. Гарячий удар вибуху викинув мене на сходову клітку, і я впала на сходинки, перекотилася і опинилася поверхом нижче. Обличчя і руки обпалило пекучим болем, а у вухах дзвеніло до такої міри, що я не чула навіть власного крику. Він потонув у гуркоті віконних рам, вітражів, меблів і стін. Уся Академія загула і застогнала під хвилею ще одного вибуху, що труснув будівлю. Я ледь знайшла в собі сили, щоб піднятися.

Усе палало вогнем. Були чутні крики тих, хто ще був у будівлі. Смерділо гаром і горілою плоттю. На жаль, моєю власною. Руки не кровоточили лише тому, що кров запеклася. Я одразу ж почала читати заклинання зцілення, але, будучи в такому стані, змогла лише трохи загоїти і прибрати біль.

Але ж там, вище Даяна. І там же Селена.

Всупереч внутрішнім поривам бігти, я встала на нетверді ноги і, хапаючись за гарячі кам’яні поручні, стала підніматися вище. Весь коридор був охоплений полум’ям. Я розгледіла щось, що лежало на підлозі, але лише через мить хворобливого усвідомлення, зрозуміла, що це Селена. Точніше те, що від неї залишилося. Воно було понівечене й охоплене полум’ям, залишаючи лише жалюгідну карикатуру на те, ким вона була.

І я б побігла коридором прямо до тієї злощасної аудиторії, але щось мені підказувало, що я знайду там схожу картину. Я не могла навіть уявити, скільки ще таких жахливих сцен розгорнулося в цій палаючій в’язниці. Нехай богиня Еніс пощадить Даяну. Нехай вона буде жива.

Я відступила на крок, коли пролунав гуркіт стін, що руйнуються. Потрібно вибиратися звідси. Не стримуючи жаху, я скрикнула ще раз і понеслася сходами вниз, минувши ще один поверх. Він здавався цілішим, але крики саме звідси були найгучнішими. Тому що там, нагорі, лежали одні лише мерці. Мерці не кричать.

Перед очима все пливло. Якоїсь миті я моргнула і коліна обдало ріжучим болем. Коли розплющила очі, то вже лежала на осколках і смітті. З аудиторій із криками болю виходили і виповзали студенти та викладачі. Їхні душі безперервно виходили з їхніх тіл. Вони гинули і згорали живцем.

Йшли секунди, перш ніж у коридорах з’явилися інші люди. Вони прийшли врятувати тих, хто вижив. І лише коли я відчула, що прийшли і за мною, провалилася в чорну всепоглинаючу порожнечу. Туди, звідки зазвичай не повертаються.

Не буде наступного року. Не буде Ордена Зірок. Не буде навіть тіні моїх мрій. Їх усі забрав із собою той вибух. Він забрав із собою все, що мені було дорого. Але забув мене.