Утвір 2

Опис: Раніше виставлений оригінал утвору на сайті
https://www.wattpad.com/1301601621-mundes-world-plexus-of-souls-%D1%83%D1%82%D0%B2%D1%96%D1%80-2
Копія оригіналу утвору також присутня на сайті https://archiveofourown.org/works/55891582/chapters/141924202
(Посилання на другий утвір)

Минуло кілька хвилин після закінчення бою. Еліс і Річі змогли дійти до кам’яної дороги яка вела прямо до міста.

– Річі, слухай, ти як я чула був в дуже багатьох містах. А ти часом не знаєш чому в деяких містах перевіряють документи, а в деяких ні?

– Хм… Наче як я чув це треба для ілюзії захисту.

– Ілюзії? Це коли захист є, але його нема?

– Так-так, саме він. Точно не можу сказати як саме це працює, але як я чув демони почали рідше знищувати міста. Міста які схожі на те, в яке ми зараз прямуємо.

– Хм, хоч би ця ілюзія захисту захищала його поки ми з нього не підемо. До речі, я бачила як ти впав коли вибігав з лісу, ти ще не перевіряв чи порвалися твої документи?

– Ха! Ця нова штука від Атса дуже гарно захищає мої документи. Тому я впевнений що вони навіть не пом’ялися.

– Мда після попередніх падінь вони також не пом’ялися, було б у мене стільки грошей я б і собі таку річ придбала.

– Не забувай що її ще треба замовити.

– Аби було щось дешевше для збереження цього “права проходу” у місто… – сумно зітхала Еліс, – Атс ще продає алкоголь?

– Вже як два роки не продає, а нащо ти питаєш?

– Сподівалася може він повернувся до продажу алкоголю…

– Шкода… Панно Еліс, а як ми знайдемо пана Реда в сенші?

– Так… А ти точно головою не забився? – здивовано спитала дівчина.

– Я про те, що він же не буде сидіти там цілий день чи навіть два?

– Ану пригадуй що Ред нам казав? А він казав, що з десятої до другої він в сенші. Решту часу, він в таверні, барі, трактирі і тому подібним.

– Точно, дякую, значить треба дійти до сенші до другої години. Як добре що зі мною така розумна, сильна та приваблива дівчина.

– Ой дякую “пане”, я з учорашнього дня такого не чула то вже й забула, – пародіюючи Річі і кланяючись відповідала Еліс.

– Це було образливо, – незадоволено промовив Річі.

– Вибач, йдемо швидше до міста, я тільки-но згадала що давно не читала новин.

Дійшовши до містечка, двоє друзів придбали газету і попрямували до найближчої лікувальні. Це було місце в якому працює невелика кількість лікувальників, які за допомогою своїх сил вміли заживляти рани. Відкривши чорні, дерев’яні двері, Еліс промовила:

– Доброго дня! Чи можете ви нас прийняти?

– Вітаю, так, зараз до вас підійде лікувальник і огляне вас. Проходьте в третю кімнату на другому поверсі, – відказав чоловік в окулярах та коричневому фартуху.

– Дякую велике, – відповів юнак.

Зайшовши у кімнату Еліс і Річі побачили невелике, старе ліжко яке було прикуте до стіни. Упритул до ліжка стояв столик та стілець біля нього. Навпроти дверей у стіні стояло тьмяне, невелике віконце. У кімнаті було достатньо світла завдяки газовій лампі.

– Клади рюкзак під вікно, зараз поглянемо новини! – радісно мовила дівчина та сіла на стілець.

Не встигнувши навіть відчинити газету, двері кімнати відчинилися. В кімнату зайшов чоловічок. Він мав кудряве, сиве волосся; рукавички; чисті, карі очі та тонкий, тканий, блідо-сірий комбінезон. В його руках лежала коробка з медикаментами та паперами.

– Доброго дня, – мовив він поклавши коробку на стіл.

– І вам, – відповіла Еліс.

– Доброго дня шановний, – сказав Річі.

– Встаньте, – говорив лікувальник, дивлячись на дівчину.

– А-а, ой, – відповіла вона, піднявшись з стільця.

Лікувальник сів, дістав папір, дістав ручку, яка була в коробці під паперами, і почав записуючи говорити:

– Раніше були у нас?

– Ні, – відказав парубок.

– Лікування оплачуєте ви чи вона?

– Обоє, – сказала Еліс, – І мене підлатати не забудьте.

– Добре… Тоді ось вам листочок, я буду казати що писати і поки ви пишете я огляну вашого друга.

Дівчина почала записувати згоду на отримання платної допомоги і дозвіл на огляд та лікування Річі. Знявши бинт, чоловік швидко промив рану. Міцно обхопив руку хлопця руками та розпочав процес зцілення. Рани на руці хлопця почали загоюватися.

– Скільки це займе часу? – спитала Еліс.

– Поки рука не загоїться, але я вважаю хвилин десять мінімум.

Річі тихенько почав посміюватися.

– Що сталося?

– Та-а-а, воно так приємно поколює. А ще лоскотно.

– Заживляти кінцівки завжди в кайф. А ось коли дірка в животі, оце болюча штука. Взагалі тобі повезло що кістку лише трохи прочесало, бо міг залишитися без руки.

– Хіба кістки так і не навчилися відновлювати? – здивувавшись запитала Еліс.

– А у вас є стільки грошей? Ви швидше помрете від гноїння руки або звикнете до її відсутності ніж назбираєте достатню кількість.

– Без руки лишатися не хочу, мені точно треба буде щось зробити з цим щитом…

Після закінчення зцілення Річі розписався у листку який заповнювала Еліс і лікувальник перейшов до зцілення голови дівчини.

– З вашими багряними локонами я геть не бачу що маю лікувати.

– Може у вас пані Еліс там лише гулька?

– Та бути не може, як вимивалася, то всі руки були в крові. Спробуйте полікувати десь там, – показала жінка-воїн пальцем у найболючішу точку на голові.

– Так, наче все, – сказав чоловік трохи поводивши руками по голові дівчини, – Тепер час оплати.

– Скільки з нас?

– Гадаю п’ятнадцяти вистачить.

– Зараз я оплачу, – відповів хлоп’як.

Діставши свій гаманець, хлопчина почав витрушувати його над столиком. З нього випало п’ять монеток.

– Ох… О-о-о-о-о-о велика пані Еліс, чи можете ви допомогти мені?

– Я бачила що в тебе нещодавно був повний гаманець! Боже як можна витрачати так багато грошей?

Еліс дістала гаманець і поклала монетку-десятку на стіл.

– Хм, добре, все правильно. А також чи я правильно розумію ваше прізвище Гайль-Грейс? – тримаючи листок зі згодою питав чолов’яга дивлячись на дівчину.

– Так! Ви мене знаєте?! – здивовано і радісно запитала вона.

– Ні, просто прізвище прикольне. До побачення, – відповів чоловічок і пішов геть.

– І нащо він це сказав? – незадоволено запитала Еліс збираючи речі.

– А реально ж прикольне, хіба ні?

– Ходімо скоріше, нам тут більше робити нічого.

Молоді люди швидко вийшли на вулицю і пішли в бік виходу з міста.

– Слухай Річі, а чому ми називаємо ці штуки, – дівчина вказала пальцем на карету,- перенесками? Я чула як багатії кличуть їх каретами, а деякі називають їх повозками.

– Ой ну… Мама щось казала, що це з інших королівств, але давай ось краще у переносчика і запитаємо, – невпевнено відповідав Річі.

Біля перенесок одиноко стояв чоловік і розглядував місцевість. Чоловік посміхався, він був одягнений у чудернацький костюм, схожий на костюм шута. Але на відміну від шута він одягав коричневі штани, а на ногах носив звичайні черевики, також на його поясі було багато різних сумок.

– Доброго дня, – мовила Еліс.

– Ви до мене? День добрий, незнайомці. Дайте вгадаю, ви хотіли б щось купити?

– Ні, ні мене звати Еліс, а це Річі і ми б хотіли запитати…

– Запитати чи не продаю я алкоголь від Атса? – перебивши запитав чоловік.

– Що, ні! Тобто… Так! Ви продаєте алкоголь від Атса?! – радісно запитала дівчина.

– Шкода, але ні, всі чекають на це легендарне повернення. То ви хотіли саме алкоголь чи можливо щось інше?

– Е-е, а що ж я хотіла спитати?

– Ми хотіли запитати чи можемо ми вас найняти, нам потрібно потрапити в інше місце? – відповів Річі.

– Так, саме це ми й хотіли запитати!

– Ха-ха-ха, – посміювався чолов’яга, – Найняти мене? Я ж Кенні, торгівець і трактирщик.

В цей момент веселі очі чоловіка немов охопило сяйво. Його очі освітлював яскравий, світло-карий відблиск райдужки. Кенні сам по собі був не дуже високим, він виглядав досить чудернацько тому, що мав маленький ніс і трохи дивні, гострі вуха.

– Пане Кенні, а що ж тоді ви робите тут, в місці для перенесок?

– Одна з цих перенесок моя юначе і я планую сьогодні їхати у бік Вілтора.

– Вілтор?

– Річі, Вілтор це ж моє місто! Звідти до Гротниру рукою кинути.

– Ах да, точно!

– То ж ви хочете поїхати зі мною?

– Так! Дуже хочемо! – радісно відповідала Еліс

– Хм-м. Гадаю за одну золотеньку я візьму вас двох з собою.

– Всього одну і аж до Вілтора?! – хором сказали Річі та Еліс.

– А хіба мені не вигідно взяти вас попутниками? Якщо погоджуєтеся, то через тридцять хвилин їдемо, готуйтеся!

За цей час Річі та Еліс встигли купили собі їжі в дорогу. Заплативши всього одну золоту за поїздку вони щасливі залізли в перенеску. Перед тим як рушити Кенні мовив: “З нами буде їхати ще одна людина. Не будіть його, я сам з ним розберуся коли доїдемо до зупинки”. Перенеска зрушила з місця починаючи їхати дорогою.

– Слухай Річі, ти як гадаєш, власник розізлиться якщо ми будемо їсти тут?

– Навіть не знаю… Проте не думаю що він буде злитися на таку гарну дівчинку як ви пані Еліс. Тому давайте тихенько спробуємо.

Голодні воїни почали їсти куплені продукти. Аж раптом тіло під ковдрою почало рухатися. Двоє товаришів перестали їсти і затихли.

– Ми розбудили його? – пошепки спитала дівчина.

– М-м, – промичав Річі.

– Тоді може я… – каже Еліс тягнучи руку до ковдри.

Вхопивши руку своєї подруги хлопець з жахом поглянув на неї і сказав:

– Геть з глузду з’їхала? Це незнайома нам людина.

– Так може познайомимося? Нам в будь-якому разі краще знайти третю людину до того як ми потрапимо до Гротниру.

Раптом перенеска підскочила. Молода дівчина випадково випустила свою їжу з рук.  На підлогу повільно та обережно впав старий, пошарпаний меч.

– Прошу вибачити мені! Я трохи відволікся, – почувся голос за межами перенески.

– Нічого пане, ми в порядку, дякую, – ввічливо відповів хлопчина.

– Дякую? Та я ледь не забилася! – тихенько і грубо мовила Еліс.

– Ух… мабуть, нас вб’ють за це.

– Про що ти?

– Поглянь.

Річі повернув голову подруги вниз і та побачила як її хлібний виріб роздушено валяється під брудним мечем незнайомця.

– А-а-а… Моя їжа-а-а… – тихо, пошепки кричала Еліс – Зараз я тихенько її підберу.

Еліс потягнулася до меча, але так і не змогла його підняти.

– Якась дурість, що це за залізяка така?

– Хо, пані Еліс, не поїли то вже і меча не піднімете? – посміюючись говорив парубок.

– Зате я маю план.

Вхопивши за паперову обгортку, дівчина обережно змогла витягнути свою хлібину.

– Молодець!

– Тс-с.

– Ой, вибачаюсь…

– Не таке вже й брудне, їсти можна, – сказала воїн кусаючи булку.

– Кмітлива і хоробра жінка.

– Ага.

– Чи може незграбна і легковажна?

– Пішов ти. Булку я забрала, значить смачно і поживно зараз поїм. А ти, ти… Ти просто грубий і… І одинокий!

– Це було образливо…

– І що? Підеш від мене дивитися у віконце на дощ? Чи може пробачиш мені і я тебе обійму після як доїм свою булочку.

– Ваші чари занадто сильні, мій розум покидає мене і змушує змінювати своє рішення.

– Диви, там що справді дощ?

– Де? – відповів Річі дивлячись у віконце.

– Ато ж, швидко ти змінив своє рішення.

– Це було образливо… – сумно відповів Річі дивлячись у віконце.

Поївши двоє друзів лягли спати, очікуючи зупинки. Шлях до наступного місця дуже довгий. А до Гротниру ще довший. Такої ж думки був і чоловік, який бентежно спав під ковдрою.