Ever after

Маомао втягнула носом солодко-терпкий аромат столиці. Тут мало що змінилося: пишні ринки, галасливі вулиці, химерна привабливість району розваг. Як давно вона не була вдома? Трохи більше року, але здавалось, минула вічність. Кажуть, будь-яка подорож закінчується народженням нової версії людини: ти набираєшся знань і досвіду, зустрічаєшся з перешкодами, з якими в звичайному житті ніколи не мав би справи, вчишся сприймати оточуючих і себе по-новому. Не те, щоб Маомао ніколи не відчувала оновлення від подорожей, або нові набуті знання їй не подобалися, просто, що робити з новою версією себе вона ще й досі придумати не могла. Чесно сказати, з фабричними налаштуваннями дівчина ще не повністю дала собі ради, а ці постійні апгрейди змушували її системи працювати на межі.

Столиця здавалася чужою і рідною одночасно. Рідною, бо тут проживало чимало близьких та дорогих людей (і деякі дивні «рідні по крові» люди, чиї імена не хочеться навіть згадувати). Чужою, бо здавалося, ніщо вже більше не буде так, як раніше. Її цікаве, сповнене таємниць, загадок і детективних сюжетів життя скінчилося. Вона більше не належала палацу. Лише від думки про це місце серце дівчини розривається від туги, яку викликає одне конкретне ім’я. Маомао похитала головою. Більше це не мало значення. Вона вже зовсім виросла. І він теж, мабуть. Вони обидва переросли це дивне нерішуче дитяче почуття і тепер впевнено мали рухатися вперед. Легше сказати, ніж зробити. На очі потроху набігали сльози. Не вперше за останні два тижні шляху додому. Тепер це її майже звичний стан.

Щоб якось відволіктись від тривожної ностальгії, Маомао вирішила прогулятися ринком. Як завжди тут кипіло життя: хтось продавав, хтось продавався, хтось намагався занизити ціну, хтось її підняти, хтось важко сунув вулицями з величезними пакунками в руках, а хтось прийшов прицінитися.

– Здається, людей сьогодні більше, ніж зазвичай у цю пору, – зауважила Маомао, замовляючи улюблений курячий шашлик.

– Ще б пак, – весело скрипнув продавець. – Вже декілька місяців столиця готується до визначної події. З усіх куточків країни і з-за її меж з’їхалося чимало гостей.

– Завтра молодший брат Імператора представить на загал свою майбутню дружину, – енергійно втрутилася в розмову немолода продавчиня. – Нарешті! Кажуть, Імператор чекав цього дуже довго, за останній рік до палацу прибувало так багато іноземних караванів, очевидно, від іноземних сватів.

– Що ти таке говориш! Ця дівчина, цілком імовірно, стане Матір’ю Імперії, вона обов’язково має бути місцева! Кажуть вона прекрасна, немов квітка лотоса посеред ставу місячної ночі.

– Це й не дивно, Місячний принц, говорять, ще той красунчик. Ти теж приходь подивитися завтра, дочко. Наречена у нього має бути найкраща.

– Так… обов’язково прийду, – монотонно повторила за жінкою Маомао. Вона повільно розвернулась, забуваючи забрати решту, і поклигала вздовж торгових рядів. Їсти їй, чомусь, перехотілося.

Через ще півдюжини щасливих згадок про «прекрасну» наречену та «неймовірного» нареченого Маомао вирішила, що шопінгу прийшов кінець. Невже люди не розуміли, що не всі можуть бути такі приторно радісні від завтрашньої події, що комусь вона може стояти поперек горла? Лоумень, насправді, як дуже мудра людина, попереджав, що повернення в час загальнонаціональної метушні може погано впливати на емоційний стан його доньки. Та Маомао наполягла, що зможе витримати всі фактори стресу без проблем. За своє коротке життя Маомао перенесла не одне викрадення, багато разів була на межі життя та смерті, випила літри отрути і, навіть, могла витримувати посмішку палацової небесної німфи. Чи могло бути щось, що могло здивувати її загартовану нервову систему? Як виявилось, могло.

У всьому був винен він – Джінші, Ка Зуйгецу, Місячний принц, брат Імператора, син Імператора, божевільний мазохіст, небесна німфа, яку обожнювали всі на цій планеті, окрім Маомао; кмітливий, добрий, чуттєвий та працьовитий хлопець, з яким на цій планеті був незнайомий ніхто, окрім Маомао – як не назви, провина його не стає меншою. Саме через нього вона перестала бути звичайним аптекарем, через нього вона змогла відчути ці дивні чужі раніше відчуття – дружба, ревнощі, пристрасть (до чогось, окрім отрут) і, ось це, найбезглуздіше – кохання. Через нього вона покинула свою лікарську практику в палаці і майже рік не була вдома. Хоча, Маомао не скаже нікому про це вголос, можливо, вони обидва були винні. Він по-справжньому покохав її, а вона, дурепа, йому повірила. І що вони мали тепер?

З нагоди заручин у місті проходив п’яти тижневий фестиваль. Нові торгові палатки, різнокольорові ліхтарики, щасливий галас довкола – все так і кричало про радісність і значущість події. Тихо лаючись на дурних роззяв довкола, Маомао попленталась до дому Вердігріс. Він зустрів її терпким ароматом алкоголю, дорогих парфумів і бурчанням старої. Як вона не втомлювалась бути такою злюкою? Хоча Вердігріс вже не мав своїх трьох принцес, всі вони зібралися сьогодні тут, щоб привітати Маомао. Потрібно віддати дівчатам належне, вони вміли забивати голову дурними розмовами, як дихати. Маомао незчулася, як втомлене буденною рутиною сонечко попрямувало за обрій.

– Сьогодні ти якась особливо тиха й похмура, – ніжно обіймаючи травницю за плечі, промовила Меймей. – Невже ти не рада нас бачити?

– Такі яскраві і гарні ви точно не для того, щоб зустріти мене, – уїдливо зауважила Маомао. – Збираєтеся відвідати фестиваль?

Вони домовилися не згадувати завтрашню подію, але повністю оминути цю пікантну тему все одно не вдалося.

– Заручини принца – найважливіша подія року, її святкування теж ніяк не можна пропустити, – ніяково пояснила Пайрін.

– Може, ти, все ж таки, підеш сьогодні з нами? – тихо запитала Джока.

– Хоч на трошки, – Меймей ласкаво пригорнулася до плеча дівчини.

– Абсолютне беззаперечне «ні», – похитала головою Маомао. По обличчях дівчат було видно, що вони не згодні з Маомао, але сперечатися з нею не стали.

– Це так дивно, не один рік пройшов, але в твоїх очах все ще видно закоханість, – з ноткою заздрості та ностальгії сказала вона.

Маомао навіть не знайшла в собі сили сперечатися:

– Цікаво, колись цей вогник погасне? – тихо промовила вона скоріше сама до себе. – Чи я до скону буду такою пришелепкуватою?

*   *   *

Після того, як дівчата пішли, Маомао ще трохи потинялася будівлею. Навіть зайшла до віддалених кімнат, де раніше жила її мати. Але думки про нещасне кохання і несправедливу долю ще більше зіпсували настрій дівчині. Тому вона вирішила піднятися в купальні, дуже довгий час це було одне з найкращих місць, щоб розслабитися та подумати.

Гаряча вода пекуче огортала виснажене тіло дівчини. Ще трохи, ще деякий час і з розслабленням м’язів має прийти розслаблення розуму. Мабуть. Маомао зітхнула. Вона знала про заручини ще до свого від’їзду, то чому ж саме зараз її серце таке неспокійне? Невже вона і справді надіялась, що за цей час щось зміниться, що заручини відмінять? Інтелектуально вона могла пояснити свої почуття, не дивно, що ця подія викликала у неї так багато емоцій. Але глибоко в душі була розчарована, що виявилася такою слабкою.

Скільки часу пройшло сказати було важко, але вода встигла майже повністю охолонути.

– Маомао, до тебе прийшли, – почувся роздратований голос старої.

– Скажи, що сьогодні я не приймаю клієнтів, – стримано відповіла дівчина. Вона знала, що не мала права зачинятися в купальні, але нагальна потреба усамітнитися і подумати взяла верх над неписаними законами бабці.

– Стала занадто дотепна? – стара не мала часу на юнацький максималізм. – Щоб через десять хвилин ти була внизу.

Звичайно, Маомао її не послухала. Вона продовжувала ніжитись в тепер уже студеній воді. Хай тільки спробують її витягти звідси. У неї стрес, їй можна капризувати. Стара ще декілька разів підсилала служниць, але вони тим паче не змогли справити на неї виховного впливу. На певний час все стихло. Маомао, навіть, встигла подумати, що пізній гість не дуже й хотів її побачити. Аж ось на балконі за шторою почулося шурхотіння. Потім висока фігура підійшла до дверей і на мить завмерла там. Здавалося, людина вагалася, чи настільки безсоромно вриватися до чужих покоїв і, схоже, вирішила, що гірше вже не буде.

– Цікаво, скільки стара платить охоронцям цього місця? Варто сказати, працюють вони не дуже ефективно, – почувся до болі знайомий медовий голос, потім з-за легкої штори показався його німфоподібний власник.

Маомао закотила очі:

– Наче хтось в цій країні може заборонити тобі зайти туди, куди тобі потрібно.

– Як водичка, не ошпарює? – ігноруючи її коментар, запитав зловмисник. – Стара каже, ти вже більше двох годин не виходила з кімнати.

– Мені все подобається, – буркнула Маомао, всім своїм виразом говорячи, що не збирається вилізати з ванни. – То що шановний імператорський брат робить в купальнях Дому розваг?

– Не очевидно? Прийшов скупатися, – Джінші безпомилково вловив капризний тон Маомао, адже наступної миті, поки Маомао навіть встигла вигадати, що відповісти, він прямо в одязі попрямував до її ванни.

– Ти що, здурів? – запротестувала дівчина, але Джінші вже встиг шанобливо вмоститися навпроти неї. – Вода холодна, а чоловічого одягу, підходящого тобі по статусу тут немає!

– Мені все подобається, – весело передражнив хлопець. – Не бійся, тепла мого тіла не вистачить, щоб нагріти твою ідеально льодяну воду.

– А нічого, що я не одягнена, мав би хоч краплю поваги, – саме на цьому місці Маомао, нарешті, згадала про правила пристойності. Запізно, на її власну думку. – Що тобі треба?

– Швидка психологічна допомога. Бачиш, вирішив одружитися. Ледве знайшов дівчину, яка, хоча б з жалю, не відмовила, – тут Джінші зробив театральну паузу і сумно зітхнув. – Але і та небога втекла від мене до публічного будинку і вирішила, що краще втопитися в холодній ванні, ніж стати моєю дружиною.

– По-перше, я не втекла, а пішла провідати рідних за двосторонньою домовленістю, – Маомао намагалась скласти руки на грудях так, щоб приховати якомога більше від пильних очей Джінші. – Ти навіть поцілував мене на прощання.

– Не пам’ятаю такого.

– То вже старість, пане, – легко всміхнулася дівчина, згадуючи про шанобливе звертання. – Я пропишу Вам пігулки.

– Кажуть, перед тим, як втручатися медикаментозно, краще спробувати народні методи. Нагадай но, як я тебе цілував, – Джінші підсунувся, повністю руйнуючи особисті кордони Маомао. Не те, щоб вона була дуже проти. Але виховання майбутнього чоловіка – справа першочергова.

– Йди звідси, – надувши щоки, фиркнула Маомао. – Ми ще не одружені, я тобі поки нічого не винна. І взагалі, якщо потрібна психологічна допомога, ти помилився дверима. Точніше будинком. А якщо бути зовсім точним – районом.

– Я не уточнював, для кого має бути психологічна допомога, правда? – заспокійливо посміхнувся Джінші. – Йди сюди… – з цими словами він ніжно обхопив мініатюрне тіло дівчини і перетягнув до себе на коліна – …і розказуй.

Маомао нічого не відповідаючи, похитала головою і тільки зручніше вмостилася на колінах Джінші, знайшовши вже звичне місце між шиєю та плечем. Приємна пульсація його яремної вени заспокоювала і збуджувала одночасно.

– Хочеш, я сам вгадаю?

Маомао, не відриваючись від його шиї, повільно кивнула.

– Ти найкрасивіша дівчина у цьому та будь-якому іншому всесвіті, а я проста прекрасна німфа?

Дівчина весело фиркнула, для когось стороннього його слова могли звучати самозакохано, проте Маомао знала, що Джінші більше за все ненавидить, коли вона порівнює його з міфічною істотою жіночої статі.

– Ти чудовий лікар, неземна травниця, а я лише брат Імператора? – невпинно продовжив він. – Ти найдобріша, найсміливіша, найрозумніша молода жінка, а я простий юнак, що, мов за витвором мистецтва, сповнений благоговіння, спостерігаю за тобою…

– Ти намагаєшся врятувати мене, чи впасти в істерику сам? – ніжно штовхнула його в плече Маомао. – Де ти понабирався таких дурниць? Мені потрібен психічно здоровий чоловік, який витримає не тільки свої відхилення, але і мої. Бути навіженою вченою і так не легко, а тут ще в родичі імператорської родини записують. У будь-кого мізки попливли б.

– Тоді, давай знайдемо тобі більш достойного чоловіка, – тихо запропонував Джінші. – Який не буде перекладати на тебе вантаж відповідальності за країну.

– Якого, наприклад? – поцікавилася Маомао.

– Як щодо пекаря? – запропонував Джінші. – В пекарні завжди тепло і можна поїсти.
– А ще я зможу проводити експерименти з отрутами на відвідувачах, – підтримала Маомао. – Правда, через це, з часом їх може стати трохи менше.

– Але ж у тебе буде дуже чуйний і терплячий чоловік, а ще – чудовий кухар, – заспокоїв її Джінші. – Він буде знаходити тобі нових…піддослідних.

– А якщо мене почнуть в чомусь підозрювати?

– Я, як твій офіційний коханець, вирішу будь-які питання, – пихато посміхаючись, Джінші.

– Чому офіційний? Хіба коханці не мають бути таємними? – не зрозуміла Маомао.

– Прошу, поглянь на мене, – обличчя Джінші сяяло самовпевненістю, – я такий чудовий, що твій чоловік буде пишатися мною і знайомити з усіма друзями і родичами.

– Який ти все ж таки у мене дурник, – пирхнула Маомао. Трохи помовчавши, вона мрійливо додала. – МІЙ дурник.

Вона й справді досі не могла повірити, що зовсім скоро стане дружиною Джінші. Саме зараз їй чомусь пригадалось, як колись давно, ще будучи звичайною служницею, вона запитувала себе, чи стане вона колись такою як інші – закоханою і дурною, або дурною і закоханою, послідовність не така важлива. Тоді вона не знала, що так скоро знайде відповідь. Достатньо тривіальна аналогія, як для людини, яка все життя займається травами, але Джінші став для неї найсолодшою отрутою, яку вона коли-небуть зустрічала. Зійти з розуму від краси  Місячного принца можна було миттєво. Тільки не в випадку Маомао. Вихована в районі, де краса і молодість були основним товаром, Маомао звикла до того, що насправді вони нічого не коштували і дуже швидко псувались. Щоб розгледіти і полюбити його розум і дотепність знадобилось більше часу. Вона сама не помітила, коли почала очікувати новин чи візитів від Джінші, його нових завдань. «Я роблю тільки те, що мені наказують» – такою завжди була її відмовка. Це була цілковита брехня, чергова спроба самообману.

Все життя Маомао одну єдину закономірність – якщо вживати будь-що – їжу, напої, ліки, у невеликих дозах, організм звикає і перестає реагувати відповідним чином. Так було з отрутами, алкоголем, навіть з несмачними оладками Пайрін, якими вона намагалась нагодувати Маомао кожен раз на її день народження. Джінші, здається, зламав аксіому. Кожен його маленький прояв кохання викликав щоразу нові, сильніші емоції. Як це часто буває з залежністю, довгий час дівчина була впевнена, що повністю контролює ситуацію і зовсім не отримує задоволення. Поки не стало пізно. Тепер Маомао мала приймати свою дозу Джінші щоденно.

– Вибач, – голос Джінші був нижчий, ніж зазвичай.

– За те, що зіпсував мені всю меланхолію? – Маомао задумливо провела по волоссю Джінші кінчиками пальців, заправлячи його за вухо.

– За те, що втягнув тебе у все це, – його слова звучали щиро, трохи відчужено.

– Я теж там була, пам’ятаєш? – чесно кажучи, останнім часом, коли Джінші загубився в думках про те, що його кохання може нашкодити його кошеняті, саме Маомао втягувала їх у «все це».

– Якби я не викупив тебе…

– Я уже давно була б куртизанкою.

– Якби не почув твої слова про пошук матеріалу для письма… – ніби не чуючи її слів, продовжив Джінші.

– Ти правий, до тебе я жила спокійне життя, – Маомао тихо зітхнула. – Літрами пила отруту, сама собі наносила рани, ганялася за зміями, в надії подарувати їм смертельний укус…

– Ти так говориш, начебто не збираєшся робити цього в майбутньому, – нарешті на обличчі Джінші знову з’явилася легка посмішка.

– Точно не одразу, – знизила плечима Маомао. – Хочу справити гарне враження на нареченого. – Вона ніжно притягла обличчя Джінші до себе, накриваючи його губи своїми. – Тепер пригадав?

– Що саме?

– Поцілунок сьогодні вранці на прощання.

– В голові стало трохи ясніше, – намагаючись зробити максимально «думаючий» вираз обличчя, на який тільки був здатен, відповів Джінші. – Можливо, потрібно ще трохи твоєї допомоги.

– Якщо тільки заради лікування, – хитро посміхнулася Маомао, скорочуючи і без того невелику відстань між ними.

Ніжні дотики губ поступово ставали довшими, вибагливішими. В якийсь момент Маомао перестала контролювати, де завершуються кордони Джінші і починаються її власні. Вона навіть забула, в якому неналежному вигляді зараз знаходиться. Все що її зараз хвилювало – смак Джінші на її губах, його гаряче дихання на її тілі, його запах, що зводив з розуму. Останнім часом вони так захоплювалися одне одним – розмовами, суперечками, поцілунками (частіше поцілунками) – що забували про все довкола. От і зараз, Маомао згадала, що вони знаходяться посеред холодної води в домі розваг тільки тоді, коли з-за дверей знову почувся сердитий голос старої.

– Маомао, ти й досі там? І цей гарненький пройдисвіт теж? Чим ви там займаєтесь?

– Невідкладна медична допомога, – ледь стримуючи сміх, прокричала Маомао.

– Лиш покажіться мені, я вас обох вилікую, – з вуст старої ці слова не здавалися марними.

– Не знаю, як Вердігріс досі тримається на плаву, – незадоволено пробурчав Джінші. – За останні роки я так часто бував в цьому місці і ні разу зі мною не сталося тут нічого цікавого. Тепер я чомусь ще й пройдисвіт.

– Дивись, щоб стара тебе не почула, бо і гарненьким бути перестанеш, – зі знанням справи промовила Маомао. – До того ж, нам і справді час збиратися. Ще потрібно знайти, у що переодягти Вашу Високість. Не у клієнтів же одяг красти.

Змусивши Джінші закрити очі і відвернутися, вона вилізла з ванни, занурюючись у теплий рушник. Через деякий час і багато поганих слів від бабусі, Джінші теж вдалося витягти з ванни і одягти.

– Треба вшиватися звідси швидше, поки стара нас не з’їла, – пробурмотіла Маомао. – Здається мені, весільного подарунка від неї чекати марно.

Джінші не став сперечатися, вважаючи, що Маомао краще може порозумітися зі своїми ексцентричними родичами. Вже біля дверей він запитав:

– А як же твоя екзистенційна криза?

– Завтра лише заручини, до весілля часу ще вдосталь, – знизала плечима Маомао і, трохи помовчавши, додала. – Але ти заходь, якщо що. Твоя психологічна допомога справді дієва.

– Якщо що, я зайду, – луною тихо пообіцяв Джінші. – Я обов’язково зайду.

Сідаючи в карету, що чекала їх біля виходу, Маомао кинула останній погляд на район розваг. Скоро вона стане поважною пані зі своїми обов’язками та обмеженнями, небезпеками та заздрісними поглядами конкурентів і конкуренток, їй навіть довелося визнати Лакана, як свого біологічного батька. І справді, все більше не буде так, як раніше. Але, насправді, як раніше і не треба. Біль, старі образи, невпевненість і зневіра в собі і завтрашньому дні – все це має залишитись в минулому, як давній спомин, страшний сон. Разом з Джінші, вони можуть обрати новий шлях – шлях терпіння, любові, взаємоповаги і підтримки. Труднощі існують і будуть існувати завжди, але більше на своєму шляху вона не сама. Вдвох вони зможуть подолати все. Наскільки сильною і швидкодіючою отрутою не було б кохання, воно також було найціннішими і найефективнішими ліками, які вона знала. Тепер знала. Її цікаве, сповнене таємниць, загадок і детективних сюжетів життя скінчилося. А може, й ні? Обличчя Маомао осяяла тепла посмішка. Можливо, все тільки починається?