Лісовий привид

Коли вони вже були за метрів 400 від будинку, вони сповільнили хід. Сонце вже йшло до заходу.
– Що ж, час тобі виконати другу частину домовленості, люба, і розповісти, що ж це за така людина, що була настільки зацікавлена в мому годиннику.
Емма йшла впевнено і твердо, дивлячись вперед, і ніби уникаючи зорового контакту з піратом.
– На жаль, навіть якщо б я хотіла, я б не змогла багато сказати. Моя робота вимагає вміння тримати язикика за зубами і не задавати лишніх запитань, сказала вона, – Це була старша жінка, років 65-ти, але вдягнена просто і по-бідному, я спочатку дуже здивувалася, коли та сказала мені скільки, вона зможе заплатити за якийсь там годинник.
– Хм, мудро. Вона не та, хто нам потрібен. Швидше всього, їй заплатили, щоб вона передала тобі прохання і щоб ти не бачила обличчя справжньої людини, яка за цим всім стоїть.
– Дурня! Навіщо комусь вигадувати такі складні закручені плани тільки для того, щоб залишатися… хм… анонімним, – сказала Емма, і тільки потім вона зрозуміла, всю кумедність своїх слів, – Можна просто написати листа чи щось таке ж примітивне.

Після короткого мовчання Гак знову почав:
– Справа в тому, що коли ми залишали той дім… у цього чоловіка було татуювання на руці… і я не можу викинути його з голови. Я ніби вже десь його бачив… І в мене якесь дивне відчуття, що за цим ховається щось більше, щось, що давним-давно… е, що ж це я.
– Що давним-давно? – в Еммі розбудилася цікавість, про що ж це говорить пірат. Та ще й мямлить.
– Не зважай, – відрубав Кілліан Джонс.
Хоч Емма недовго знала цього чоловіка, вона відразу ж зрозуміла, що за цим хвилюванням про татуювання стоїть щось серйозніше, та вирішила не розпитувати більше.

Звивиста стежка вела попри скелі, це була чи не єдина частина лісу, яка була не рівнинною, а скелястою. Емма не часто тут бувала, тому тепер її погляд ковзав по зелених мохах і грибах, які дуже рідко можна знайти в інших частинах лісу.

Емма наступила на гілку з мокрим мохом і впала плечима на листяний покрив стежки.
– Обережно, не вбийся, – весело і водночас лагідно промовив Гак, подаючи їй свою руку, щоб вона піднялася. Рука його була дуже тепла, порівняно з холодною Емми, це тепло розповзлося мурашками по її тілу.
– Чому ти весь час ходиш в капюшоні? – тихо спитав Гак, і тільки тепер Емма помітила, що з-під плаща, поки вона падала, їй вибився один локон її світлого волосся. Вона швидко поправила його, сховавши під темною тканиною.
– Так безпечніше, плащ зливається з лісом, і менша ймовірність, що мене хтось помітить або запам’ятає.
Тільки тепер вона помітила, що ще досі її рука лежить в руці Джонса і поквапилася її забрати. Пірат помітив цей поспіх.
– Я ще досі не знаю твого імені, – він запитально глянув на неї, а потім додав, – Чи мені просто називати тебе загадкова дівчина-крадійка у темно-зеленому плащі?
– Емма. Емма Свон.
– Кілліан Джонс, хоч більшість мене називають капітаном Гаком.
– Твоє ім’я я знаю.
– Та невже? Я такий аж відомий?
– Як же ж я могла б знайти тебе і твій корабель, щоб пограбувати, не знаючи твого імені?

Вона зупинилася на хвилину і нагнулася над чимось на узбіччі стежки. Стежка була нижча, ніж узбіччя, набагато нижча, напевно тут весною протікає якийсь потічок, який так глибоко вимив землю. Але зараз тут не видно було і слідів води. Узбіччя були рясно обплетені корінням дерев ( саме воно, напевне, врятувало землю від подальшого розмивання), а поміж ним росли декілька маленьких грибів темно-оранжевого кольору. Емма схилилася і ніжно розпурхуючи землю навколо коріння грибів, витягнула його із землі.
– Що там? – Гак навіть не обертався, але все одно відчув, що його супутниця відстає.
В неї вирвалося просто: «Грибочки» і усмішка засяяла на її обличчі.
Емма сховала чотири маленькі гриби у внутрішню кишеню свого плаща.
– Ти чуєш це? – голос Емми загубився поміж гілками дерев, які рясніли так густо і спадали так низько, що легко було намалювати у своїй фантазії, що за ними щось ворушиться.
– Що? – спокійно відповів чоловік, ї його щелепа так і застрягла на букві «о», бо в цю мить повз нього пролетіла стріла. А потім інша, яка поцілила прямо в бік Кілліана.
Він кинувся в кущі, сподіваючись знайти там нападника, але в лісі стояла мертва тиша.

У кущах нікого не було.

–З тобою все добре? – Емма кинулась до нього, долонями обмацуючи стрілу, – Потрібно її вийняти, вона не влізла надто глибоко, думаю, великих втрат крові не буде.
– Зможеш вийняти? – почувся слабкий голос пірата.
– Постараюсь.
Вона взяла стрілу обома руками і, спочатку легенько, потім сильніше, потягнула. Кусень деревини піддався, а з вуст пірата злетів проціджений через зуби стогін.
– Ти зможеш йти? Тут небезпечно залишатися, – спитала Емма, схилившись над ним.
– А хіба ти знаєш якесь менш небезпечне місце в цьому проклятущому місці?

– О, повір мені, знаю, – впевнено відказала дівчина.