Найсправжнісінька відьма

– Капітан, я маю чудові новини!
Сам капітан сидів на свому кріслі та знервовано розглядав якусь карту, було видно, що він не міг зосередитися на своїх думках.
– Я знайшов дівчину, про яку ви казали!
Джонс підняв очі, пильно вдивляючись в обличчя Смі, поки той продовжував:
– Точніше, я знайшов не її, а дорогу, як до неї добратися.
– Продовжуй, – кивнув капітан.
– Я розпитував у дітей-безхатьків, які весь свій час проводять, розгулюючи по околицях. І один хлопчик був навіть впевнений, що він бачив жінку у темно-зеленому плащі, яка дуже швидким кроком віддалялася від пристані, але це ще не все, – він стишив свій голос майже до шепоту і з таємничістю продовжував, – Говорять, ну, діти мені казали, що ця жінка, вона та, що вона – відьма.
Джонс засміявся.
– Капітане, це не смішно, це правда. Кажуть, що вона найсправжнісінька відьма. Що вона варить різні зілля, а потім продає їх людям за великі гроші, і…
– Досить, Смі, я зрозумів, що ти хотів сказати. А тепер краще розкажи мені, що ти дізнався про те, де її можна знайти.
– Ця жінка має хатинку в темному-темному лісі, далеко-далеко від міста. Вхід туди стережуть темні духи, з якими вона спілкується. Один хлопець був там і бачив на свої очі. Я б не радив вам туди йти, капітане. В лісі, це вам не море, можна заблукати. І до того ж ці духи…
– А можна просто добре заплатити хлопцеві, щоб він провів нас до житла цієї «страшної відьми», як ти її називаєш, – Джонс посміхнувся, говорячи ці слова, – приведи мені цього хлопчика, якщо все буде добре, вирушимо зранку.
– То ми відпливаємо, капітане?
Джонс із самовдоволеною усмішкою відповів:
– Ні, ми йдемо на прогулянку в ліс.

••••••••••••

– Емма, дитинко, треба занести кошик з яблуками на ринок до міста. Справишся сама?
– Звісно ж, бабусю Кейлі. Й двох годин не пройде, як я вже повернуся назад додому, – маленька дівчинка років одинадцяти защебетала своїм дзвінким ніжним голосочком.
– Біжи і повертайся пошвидше.
Емма вибігла на двір з великим дерев’яним кошиком, наполовину наповненим зеленими солодкими яблуками. Стара жінка опустилася на стілець, який жалісно скрипнув під такою вагою. Цього року яблука майже не вродили. У старої Кейлі була маленька хатинка на невеликій галявині посеред лісу, а біля неї, на диво кожного, хто міг би проходити в такому густому лісу росла яблуня. Одна-єдина. Під кінець серпня з її віт осипалися великі зелені яблука. Вони були солодкі, як мед, і тому придатні були для продажу на ринку в місті. Та це, звичайно, не був весь заробок Кейлі. Вона ще від своєї матері навчилася вибирати цілющі трави на ліки, на чаї, навіть для додавання в різні страви. Їх купляв аптекар, який працював у місті. Містер Чарльз. А також, людям можна було продати дещо з назбираного на ринку.
Але цей рік видався важким. Під кінець весни почалася посуха, яка тривала майже усе літо. Трави, навіть, якщо і траплялися, то зовсім поодиноко. Яблуні такі умови теж були не до смаку. Тому цього року яблук було приблизно втричі рази менше, ніж попереднього року. Коли нІчого було продавати – нізвідки й гроші взяти.
Їжу вона готувала скромну, бо кожного дня змушена була економити запаси, яких ставало все менше і менше.
Емма вже не пам’ятала, коли останній раз вона тримала в роті м’ясо.

Того дня вона пішла прямісінько на ринок. Вона мала тільки один- єдиний кошик, їй не потрібно було багато місця на ринку, тому вона всілася на холодну кам’яну сходинку прямісінько біля входу. Вона підібгала ноги під себе і розправила широку зіпрану коричневого кольору спідницю. Люди довкола гули, як у вулику. Та дівчинка мовчала. Можливо, їй не хотілося говорити, або вона просто не вбачала сенсу розрекламовувати свої яблука всіма можливими прикметниками, які б їй спадали на думку. Прикметниками, які означають щось позитивне звісно.
Того дня вона вторгувала одну срібну монету за півкошика яблук. Це було досить мало, але все ж таки хоча б щось. Емма підняла свій спустошений кошик, і вирушила геть з ринку, на іншу вулицю Сент-Велері, в пекарню купити трохи хліба на гроші, які виручила за яблука.
Ця вулиця була заставлена чепурними крамничками, перукарнями і тут працювали найбільш різні люди з найбільш різними професіями: швачки, механіки, аптекарі, пекарі і ще багато інших. Емма ступала швидкими маленькими кроками. Перед нею йшли висока огрядна пані, напевне зі своєю дочкою, дівчиною 17-ти років. Вони зупинилися біля пекарні купити круасанів. Від пекарні віяло казковим запахом свіжих булочок і повидла. Тут вже хочеш чи не хочеш, але змушений будеш ковтнути слину. Особливо, коли ти не їв ще з самого ранку. Дівчина взяла в одну руку великий паперовий пакет з круасанами, а іншою витягнула мініатюрний гаманець, щоб розрахуватися. Тканина на ньому була розшита золотими нитками і шовком, і він блишав бісером, нашитим на нього. Емма сама не знала, що робить. Коли дами обернулися, щоб іти, Емма прошмигнула за ними і пропхала свою тоненьку дитячу ручку у сумочку молодої дами. Все сталося дуже швидко і, коли вона зрозуміла, що вона зробила, вона вже бігла вниз по вулиці, у напрямку до лісу. Вона стишила хід.
“Їй ці гроші були більше потрібні.”
“Від цих грошей залежало її життя, а от багата дамочка декількома золотими монетами не збідніє”
Ці думки заспокоювали її і вона більше не думала про те, що зробила.

– Бабусю Кейлі, поглянь, що я маю! – дівчинка ввірвалася в хатинку одною рукою тримаючи порожній кошик, а другою затискаючи розшитий бісером гаманець,– я йшла додому через вулицю Сент-Велері до пекарні і знайшла вкутку біля смітників цей красивий гаманець.
Леді Кейлі зімружила очі, недовірливо розглядаючи красиву дорогу річ.
– Бог напевно і справді над нами змилувався, що прислав таке чудо! але ж для нас це може чудо, для того, хто його загубив – напевно горе, – відказала бабуся Кейлі і зважила гаманець на руці. Всередині було чотири золоті монети і ще з десяток мідяників.
– Подивись, як дорого виглядає цей гаманець! Напевно, людина, яка загубила його, дуже заможна і навіть не відчує такої незначної втрати, – тихо промовила Емма.
Леді Кейлі глянула на неї. Щоки дівчинки розпашіли від швидкої ходи чи то, може, бігу. На її обличчі вимальовувалася щира усмішка.
Кейлі також щиро раділа. Але потім задумалася. Вона не пам’ятала, щоб на вулиці Сент-Велері, де стояла пекарня коли-небудь були смітники.

••••••••••••••••