1 розділ. Він.

      Кожне день народження великого детектива Едогави Рампо проходить одинаково. Він вже не приносить стільки щастя, як до цього. Солодощі вже не такі ж і солодкі. Лиця друзів і колег не такі привітні. Хоть тут даже не так сказати. Вони такі ж, як завжди. Це й і робить їх такими. В цей, двадцять сьомий день народження детектив вирішив прогулятись. Провести його на однині зі собою та своїми думками. Звичайно, без такого звичного і надоївшому “загубився” ніяк. Це вже стало чимось повсякденним, тільки деякі хвилюватися за детектива у таких ситуаціях.

   Сонце, як на зло світить дуже сильно. І на вулицях не приємно тихо. Начебто весь світ вирішив допомогти Едогаві, залишити його одного. І тільки кажеться одна людина була у цьому світі. Той хто не послухав Рампо, і всеж таки вирішив провести його двадцять сьоме день народження разом. Едґар Алан По…

Висока фігура, з широкими плечами та єнотом на них, звичайно не випустила зі свого погляду детектива. Того хто зламав його, того хто водночас підняв його на ноги, та показав дорогу. Той на кого він хоче бути… Схожий? Так. Розумний, не боїться людей, упевнений  в собі, своїх силах. Той кого люблять. Едогава Рампо. Едґар навіть трохи заздрив своєму другу… Чи не другу зовсім. А лише тому на кого він рівняється. Чи даже тому кого він любить. Як у романах де жінка зі чоловіком закохуються в один одного. Тільки от… Рампо не жінка.

“Ох, у Рампо-куна сьогодні день народження!Але… Він якийсь сумний” було у голові письменника. Він ніколи не думав, що те, яке самопочуття його суперника, його настрій, буде його хвилювати. Чому ж так? Він вже давно дав собі відповідь на це. Але всерівно приймати її було болюче.

Підійти страшно, але й проігнорувати було не дозволено.

—Доброго дня, Рампо-кун! З днем народження вас! Чи не мали ви бути зі своїми друзями?… – останнє питання тут точно було не в тему. Воно звучить тупо, так ще й так нагло..

—Привіт Едґар-кун, друзі. Вот прямо тут!…Проведеш зі мною моє день народження? – Едогава лише нахилів голову трохи в бік. І почув відповідь «так»

Це напевно був кращий день у світі. Найкращий день народження. Для цих обох він був найкращий. Такий чудовий і різнобарвний.

Зараз вони сидять біля річки, і просто дивляться в небо з надією бодай щось там знайти. А якщо точніше зірки, яких було дуже багато…і кожна ж унікальна.

—Рампо-кун… Я знаю, що це не правильно. Але я би хотів вам признатись в одному… – почав письменник на свій страх, як же так, що він це і вправду сказав?…

—слухаю – доволі коротко і холодно відповів Рампо, не відриваясь від свого заняття.

—я кохаю вас. –  все ж таки продовжив він.

На дворі було холодно. Уже були чутні звуки коників стрибунців, а зірки розтелались білим покривалом на гарному небі. Але не дивлячись на те, що на вулиці темно. Трохи червоне, явно не від легкого холоду лице По було чудово видно.

—Я знаю… Я вже давно це знаю…я теж тебе кохаю, По-кун – з теплою усмішкою сказав він, дивлячись в таке щасливе лице вже коханого.