4

Світанкове сонце пробиралося крізь повіки, пробуджуючи невиспані очі. Жахливо боліла голова, її рвало на шмаття від подій. Ланцюжком, з легким тріскотом, згадувалися події вчорашнього дня. Радість витанцьовувала у моєму животі приємну чечітку. Різко згадався той хлопець, за ним – папери, які були розкидані віялом у моїх ніг. Я гарячково кинулася збирати їх докупи і передивлятися скільки завдань зроблено.

Сім аркушів з дванадцяти. Прекрасно розуміючи, що повинна встигнути дописати усе сьогодні, знову осіла на підлогу і знайшла під ліжком ручку.

Доробивши їх усі, з полегшенням відклала ручку та розкинулася на підлозі. Живіт сповістив мене про пропущений сніданок. У мене не було сил заперечувати йому, тож я попленталася кудись поїсти.

Поки мої ноги неквапом переступали сходинки, на горизонті замаячіла знайома постать. Пришвидшивши крок, вона приязно усміхнулась:

– Доброго раночку, Грендо. Як спалося?

– Чудово.

– А твої очі говорять про інше.

– Не переймайся через це, – знітилася я. – То була невелика проблема, яку мені довелось виправити, – вирішила сильно не вдаватися в деталі.

– Ти йдеш до буфету пообідати? – знову озвалась дзвінким голосом Інрі.

– Пообідати?! – я була дуже шокована. Ніколи не вставала так пізно, просто не могла собі цього дозволити. – Котра година?

Інрі швидко обшукала поглядом стіни і, не знайшовши шуканого предмету, замислено промовила:

– Коли я востаннє дивилася було пів на другу.

– Ох! – скрикнула я, збігаючи сходами догори і залишивши саму здивовану Інрі.

Увірвалась у свій номер і вибігла вихором уже з паперами. Я швидко і на ходу згадувала дорогу, обминаючи перехожих. Кожен кидав мені услід дивний погляд, але спокійно ішов далі. Добігши до знайомого будинку, гарячково застукала по дверях тремтячими руками. Двері відчинив високий, вишукано одягнений чоловік. Під його очами залягли синці і погляд здавався важким і байдужим.

– Чим можу допомогти? – голос його був глибокий, щось у ньому зачаровувало.

– Добридень, я прийшла до Власа, мені треба дещо йому віддати.

– Його немає, – грубо відповів він і вже збирався зачиняти двері.

– Ви часом не знаєте де він?

– Я не знаю, мене не повідомляли. До побачення, – швидко зачинив двері.

Не встигнувши нічого відповіти, застигла з відкритим ротом. Швидко і демонстративно розвернувшись, прийняла рішення іти звідси, як помітила на вулиці знайому постать. Вона йшла неквапом і я цілком встигала за нею. Подумала, що прослідкувати – найкращий варіант. Вона йшла так само як і я – майже безшумно, швидко переставляючи ногами, але так і не підняла очей з дороги. Вона вела мене, немов маленький загублений вогник вночі, усе далі і далі від центру міста. Людей на вулиці ставало усе менше, але звична охайність з вулиць не зникала. Це тривожило. Коли мене майже переконала думка, що я обізналась, постать завернула у невеличку будівлю з маленькими вікнами. Трохи вичекавши, теж штовхнула скляні двері.

Переді мною стояв той самий хлопець та чоловік з ідентифікатором в руці посеред темного коридору з безліччю дверей.  Разом зі стукотом зачахнувшихся дверей, до мене повернулися обидва обличчя. Я таки не прогадала – одне з них було знайомим: темні очі, здивування у них, високо злетівши брови. А на другому вирізнялися довгі вуса та передвісники старіння – зморшки.

– Добрий день. Ви також на тренування? – раптово озвався чоловік посеред довгого мовчання, – Що ж, ви обоє запізнилися, штрафні вправи. Ім’я? – звернувся він вочевидь до мене.

– Гренд Свір, – спокійно відповіла я і за мить вже опинилася біля них. Ідентифікатор задовільно блимнув блакитним. Виконавши свою місію, він опинився на поясі у чоловіка, неначе змія: ніколи не знаєш, що вона зробить у наступну мить: а чи злякається і вкусить, чи пропустить тебе йти своєю дорогою. Сьогодні вона змилостивилася наді мною.

– Ви – пішли за мною, – розвернуся чоловік і попрямував углиб коридору. Влас жодного разу не озвався до мене, навіть не глянув. Чоловік раптово зупинився так, що ми ледь не врізалися у нього. Він з ноги відкрив двері. З кімнати вилітало сліпуче біле світло. Зайшовши у кімнату, коли мої очі звикли до освітлення, я уздріла з десяток людей з автоматами в руках, які стояли навпроти мішень. Вони швидко виструнчилися і розвернулися до чоловіка, сховавши автомати за спину. Він кивнув їм і сказав:

– Запізнілі, – махнув рукою в наш з Власом бік, – введіть їх в курс справи, – розвернувшись на п’ятах, зник з кімнати.

– Кого я бачу, – махаючи руками до нас підходив високий, смаглявий юнак, – Запізніле бабине літо, де тебе носило? – сміючись провадив він. Раптом він помітив мене, – Павутинка павука принесла?

– Та скоріш вже навпаки, – похмуро відповів Влас, підходячи до мішені і беручи автомат.

– Вернер, – простягнув він до мене руку у вітальному жесті, – то ти знайома з Ластівкою?

– Гренд. Щось типу того, – відповіла я, а сама подумала: «Ластівка? Це вже цікаво!»

–  Наскільки я пам’ятаю, тебе тут раніше не було, Грендо. Допомогти тобі? – усміхався він, підходячи до вільної мішені з автоматом. Тільки я відкрила рота для ствердної відповіді, як до нас непомітно підскочив Влас:

– Ти йди, сам не кращий: три підготовки прогуляв, – м’яко підштовхував він Вернера до свого місця. Щось сказавши йому, ствердно кивнув і за мить був біля мене. – Бери автомат, – вирвав з моїх рук папери і простягнув зброю.

– Але ж я не знаю як.

– Хіба у вас вони не ледь у кожного свої? – зі здивуванням дивився на мене він.

– Звичайно ж ні. Я їх бачила тільки у людей з дозволом. І то тільки для залякувань серйозних супротивників. Максимум при суперечках – приставити кухонній ніж в помідорах до передпліччя. Зазвичай усе обмежується простими погрозами, – обличчя Власа набуло ще більшого здивування, але воно швидко зникло коли я взяла до рук автомата. Він швидко закрив мене собою від інших, щоб вони не бачили моїх невмілих рухів. Коли я бачила цей предмет у інших, ніколи б не подумала, що він такий важкий.

При першому вистрілі від центру мішені до дірки зробленою моєю кулею залишалося шість кіл. Мій «вчитель» сказав, що для досягнення кращого результату треба уявити неначе цілишся у свого найбільшого ворога.

У нас, у моєму світі, ніхто навіть не подумав би стріляти у когось, просто заради помсти. Зброю дозволялося використовувати лише тоді, коли ніякі слова, погрози і ножі не могли втихомирити кривдника. Йому давалося п’ять шансів на виправлення себе і скоєного ним. Бо саме стільки ліжерів допомагали усім і кожному: Люйна – володарка пам’яті, Міне – зберігач чеснот і талантів, Жобі –знавець емоцій, Тівнелі – вчителька законів всесвіту та Педбі – та, що бачить майбутнє. Усі вони направляють людину на шлях співчуття та розуміння себе й інших. Якщо це не вдається, то використання зброї – найкращий варіант. Фізичний біль також дуже часто є ефективним.

З кожним пострілом, дірки від центру відділяло все менше кіл, а напружене обличчя кароокого все більше розслаблялося і на ньому з’являлася м’яка усмішка. Зрештою, після першого потрапляння в ціль, він залишив мене саму, нагородивши щирим, захопленим поглядом.

Хоч я і звикла до гучних звуків великого міста, проте звуки пострілів були зовсім іншими. Місто розмовляло зі мною своїми натхненними голосами зранку і втомленими та виснаженими ввечері; схованими за сімома замками п’яними секретами глупої ночі і надіями на краще на світанку. Окремі життя наносили мазки на картину, утворюючи хитрі переплетення долі, відкриваючи світлі і темні частини шедевру, який зветься життя.

Сухі крики пуль, що вилітали з дула не об’єднувалися в шедевр, не створювали історії, а лише здригали повітря несамовитим зойком тривалістю в одну секунду перш ніж замовкнути назавжди.

Прострілявши десь близько п’ятнадцяти хвилин, всі повернулися на звук, стомленого замка і скрипу дверей, що впускали у кімнату достоту жахливе, якщо хочеш мати зір, світло від лампочок, а на заваді йому стояв той самий чоловік. Судячи з його значка, який я помітила тільки зараз – старший вінцер Конрад Мейб. Усі присутні в кімнаті відірвались від стрілянини і, виструнчившись, спрямували свій погляд на вінцера. Прослідувавши їх прикладу, я зробила так само. Він почав оцінювальним поглядом дивитися на всі мішені кожен раз коментуючи їх або мімікою, або дошкульними зауваженнями:

– Райнз, хіба це можна назвати задовільни результатом для переходу на новий рівень і опанування володіння зброєю в складних ситуаціях? Ні? От і я так думаю.

– Шипт, нагадай, скільки ти вже сюди ходиш? – з прищуром дивився на бідного юнака, який хотів стати пилюкою, щоб потік повітря винес його якнайдалі з цієї кімнати.

– Рік і два місяці, – здавлено вичавив він.

– А таке враження неначе в перший раз зброю в руках тримаєш, – і розвернувся до наступної жертви. Шипт, нарешті залишений в спокої, запрокинув голову назад і розслаблено видихнув. Коли черга дійшла до Вернера, вираз обличчя морального ката різко подобрішав, як і слова. – Знову бездоганно Вернер, як і очікувалося, – Поклавши руку йому на плече він продовжив своїм заворожуючим, але в деякі моменти занадто скрипучим, голосом. – Тебе чекає велике майбутнє у нашій армії. Будь-де, у будь – якому арнірі, ти будеш потрібним і успішним. Так само як і Влас, – Перевів він погляд на власову мішень. – Тільки завзятості тобі не вистачає. Скільки тебе, дві тижні не було? Так можна і увесь результат тренувань втратити,  – Підвівся він нарешті з вернерового плеча, власник якого відпружинив, неначе малий паросток, і почав вдивлятися в мій результат тренування.  – Нагадай ім’я,  – серйозним тоном звернувся він до мене.

Гренд, – виринувши до яскравої реальності, відповіла.

Гренд, як на перший раз результати непогані. Ти десь вчилася до цього? – прищурюючись вдивлявся він в мішень.

Ні, Конраде Мейбе.

Можливо ти навіть випередиш Власа та Вернера якщо не будеш пропускати тренування як вони, – і з осудом подивився на найкращих, – ну то можете йти додому. На наступному тренуванні буде теорія, тому захопіть щось з чим можна писати і бажано свої мізки, – на прощання сказав усім Конрад, явно задоволений своїм жартом, і повернувся до мене. – Тобі я б порекомендував прийти через три дні до мене приблизно о другій. Я можу забезпечити тобі доволі гарне місце з твоїми навичками, –  не чекаючи відповіді він розвернувся і вийшов. Усі присутні у кімнаті почали поступово покидати її, розділяючись на маленькі групки. Від споглядання цієї картини мене відірвав новий, енергійний знайомий:

• Ну то як, Грендо, підеш з нами? Влас каже він загадав нам чудове місце. Я впевнений, тобі сподобається. Він завжди вибирає гарні локації, – радісно щебетав Вернер. Його слова вливалися плавно один в одного, неначе річка яка перетворювалась на океан. Я навіть не помітила, як така приємна балаканина привела мене до Власа. Його обличчя залишилося таким же привітним і розслабленим як під час останньої розмови.

– То ти згодна? – озвався він до мене.

– Якщо це щось справді цікаве.

– Я тобі обіцяю, що ти не пожалкуєш. До речі, я переглянув твої папери, – з цими словами він простягнув мені мою папку. – Доволі непогано. Я думаю, ти пройдеш вступні. Тільки на другій і восьмій сторінці помилки.

– То ти теж вступаєш? – вигулькнув з-за мого плеча Вернер. – Та ти вундеркінд, Грендо! – захоплено вигукнув він.

– Підготовка, ось і все, – стиха відповіла я. – Нічого надзвичайного.

– Тобі теж слід було б готуватись, – докірливо озвався Влас.

– Ти ж знаєш, що мені тепер забезпечене місце у армії, – його обличчя випромінювало безтурботність.

– Невже ти думаєш, що однієї рекомендації тобі вистачить? Ти хоч щось знаєш про те, як влаштована армія? – кароокий був такий заклопотаний повчанням, що не втримався на ногах і перечепився через поріг виходу з будівлі. Кинулися до нього двоє: я і Вернер, але спритнішим виявився не веселий юнак. Він же влетів мені у спину і ледь не повалив на білу підлогу, а Власа я вхопила за руку і він втримався на межі втрати рівноваги. Добре, що всі вже вийшли і ніхто не став жертвою незграбності серйозного хлопця.

– Оце ти даєш! – оговтавшись від невдалої спроби порятунку вигукнув Вернер.

А я і Влас оторопіло дивилися одне на одного. Тепер ми справді побачили докази наших особистостей: він – мій перстень, а я – його підвіс. Я вдихнула першою і з насмішкою озвалася до нього:

– А не такий ти вже і швидкий, Ластівко, – ці слова вивели його із заціпеніння і він висмикнув свою руку.

– Ластівко? Ах ти ж патякало, Вернере!

– А що я? Вона ж повинна знати хто ти є.