надія згасає

-Меґумі-тян!Хахаха!

-Хахаха!Наоко! Зачекай, я ще не зробив замовлення! 

-Може частіше ходитимемо сюди? 

-Можливо..

Наоко і Меґумі сиділи в тому ж кафе. 

Сиділи разом, мирно. 

-То це що, називати побаченням? 

-Нііі! Ну, або так..

-Хаха!

Меґумі сидів на коридорі лікарні разом з рештою.

Всі ці спогади.. Лише тоді ми були разом і без сварок. а в сварках винний я, бо вірив чуткам. вважав її суцільним злом, через те, що сталося з її батьками.. А зараз я сиджу в лікарні біля операційної кімнати четверту годину, і жду , бо нічого більше не можу зробити. 

Фушигуро підняв голову і подивився на Тоге. він теж сидів поступивши погляд у підлогу. і він відчував те ж, що і фушигуро.

Меґумі озирнувся. усі відчували те ж саме. сором і провину за сказані ними слова і за їхні дії.

в коридорі було дуже тихо , тому звук розкриття дверей здався ще гучнішим, і всі аж підскочили. Це медсестра вийшла з операційної. зняла маску, і промовила:

-Я не впевнена , що вона буде жити. на даний момент вона в комі.