my, only my

– Ти такий дурник, білченя. Не потрібно було тобі так багато пити,- сидячи поряд з диваном, на якому скрутившись, спав Хан, сказав старший, відчитуючи його, – Тобі ж і гірше буде. Що за лихо?

Хлопець піднявся та взявши ковдру обережно накрив Джісона, аби не розбудити. Проте той не спав.  Намагався, але думки про того, хто так піклується про нього, не виходили у нього з голови. Якби він не старався. Мовчав, тому що боявся. Мовчав, тому що хотів відчути турботу. Навіть турботу того, кого кохати заборонено. Принаймні так йому казали батьки. Він має одружитись на дівчині, створити сім’ю, кар’єру. Але не це. Якби батьки Джісона побачили, хто зараз піклується про їхнього сина; якби побачили, хто його зараз вкриває ковдрою – вони б вигнали його на вулицю, зненавиділи та не вважали своїм сином. Адже в їхньому розумінні неправильно, щоб чоловік любив чоловіка; жінка любила жінку. Проте Хану байдуже, хто його буде любити. Кого буде любити він. Головне, що він любить. Його люблять. 

Хлопець бачив, як Джісон, який на той час вже заснув, крутився з місця на місце. Мабуть кошмар. Він обережно накрив Хана ковдрою ще сильніше, майже закриваючи обличчя. В кімнаті холодно. Вікно відчинене після випивки алкоголю. Брюнет, в котрий раз намагаючись не розбудити Хана ніжно гладив його волосся, в надії, що це його заспокоїть. Так і сталось. Дихання ставало більш спокійнішим.

В кімнаті стало ще прохолодніше. Мінхо, який сидів навшпиньках піднявся та пішов закрити вікно, проте рука хлопця, дрімаючого на дивані охопила його. Повільно повертаючись до хлопця він почув лінивий шепіт Хана:

– Хьон, прошу покохай мене…,- обличчя Мінхо було напружене, здивоване, а очі кліпали декілька разів підряд.

З Мінхо вони познайомилися ще в школі. Вони навчались в паралельних класах. В той день старший почув галас. Було схоже на бійку. За секунду він опинився там. Він бачив, як двоє хлопців зі старшого класу єхидно знущаються над безпомічним хлопцем.

– Подивись, які щічки,- один з кривдників грубо взяв хлопця за щоку, розтягуючи її зі сторони в сторону. 

– З такими щоками на нього ніхто не подивиться, – мерзенний сміх відлунав ехом по кутку, в який був загнаний хлопець. 

– Не чіпайте мене, – Хан почав вириватись з рук хлопців, які стояли по обидва боки від нього, проте в натомість отримав удар в живіт коліном від одного з хлопців. Видавши тихий шум, Хан впав на власні коліна, тримаючись за місце удару.

Мінхо, який завмер на секунду в мить знайшов якусь товсту палицю та різко підбіг до тих хлопців, б’ючи кожного по декілька разів палицею по спині. З його вуст роздавались крики, з вуст хлопців – крики болю.

– Ах ти, паскудник,- він чує невдоволені голоси кривдників. Проте вони його не хвилювали. Обережно підійшовши до хлопця, він допоміг йому піднятись:

– Ходімо,- Мінхо обережно поклав свою руку на талію хлопця, допомагаючи йому йти. На останок він відвів меншого в безпечне місце, заглядаючи йому у вічі, – Почекай тут добре? Маю дещо завершити,- Джісон лише ліниво закивав головою, адже сил говорити у нього не було. Мінхо повернувся до хлопців та гнівно дивлячись на них, завдав удари ногою. Кому більше прилетить – байдуже. Чи буде він покараний за це – аналогічно. Зате будуть покарані вони. Повертаючись назад до хлопця, він бачить як він скотився вниз по стіні, важко дихаючи. Не втік. Не боїться. Боляче. 

– Вставай,- Лі простягнув йому руку. У відповідь на нього лише дивилась пара очей, – Ходімо. Тобі потрібно обстежитися у медсестри,- Джісон негативно закивав головою,- Ні?

– Ні,- вперше за цей час промовив він,- Не потрібно туди. Я звик. Все добре. Зараз все пройде,- відкинувши голову назав, промовляв він. 

– Ходімо від них. Тут небезпечно для тебе,- його рука знову потягнулась до Джісонової руки, яка вже охопила його,- Ось так, молодець. 

Вони пішли. Удвох. Лі все так само притримував Хана, розпитувавши хлопця. Його хотілось захищати. Маленьке безпомічне білченя. Хан відкрився йому. Це дивно, адже в Мінхо він знайшов спокій та безпеку. Він розповів йому про свої комплекси, про кривдників. Цей інцидент не був першим. І не був останнім.

Вони проводили все більше і більше часу разом. Стали друзями. Справжніми друзями. Вони влаштовували ночівлі один у одного, коли їхні батьки були зайняти роботою. Вони завжди ходили разом у школу і завжди йшли додому. Вони завжди ходили  гуляти один з одним. Вони завжди були разом. Навіть поступити в один коледж та в одну групу. Це було неочікуваною, але дуже приємною несподіванкою. Хан ніколи не дивився на Мінхо в романтичному плані. Так само ніколи не відчував, що його люблять. Навіть батьки. Після завершення останнього курсу на нього чекає своє життя, сповнене буденністю. Але це не те, чого він хоче. Останній курс. Нерозуміння себе. Нерозуміння майбутнього. Він хоче були щасливим, а не байдужим чоловіком. Він втратив надію на стосунки ще зі школи, коли писав листи своїм однокласницям та сотий раз чув відмови. Його комплекси та втрата надії на любов розтоптали його вщент. Мінхо єдиний хто по справжньому піклувався про нього. Він єдиний, з ким відчуває тишу та спокій. Якщо ризикувати, то до кінця. Не дивлячись на результат.

– Прошу, покохай мене. Чому я нікому не цікавий?,- ліниво говорив Хан, все так само тримаючи руку Мінхо в своїй,- Я самотній. Невдаха. 

– Ти дурник, білченя. Справжній дурник,- Лі дивився на дрімаючого хлопця, очі якого поступово почали відкриватись,- Прокинувся?

– Ти чув, так?,- підіймаючись з ліжка проскиглив менший.

– Важко було не почути,- легко усміхнувшись, Мінхо сів навшпиньки, ставляючи дві руки по обидва боки біля ніг Джісона, який винувато дивився на старшого.

– Я й справді невдаха?

– Ні, Хані. Ти не невдаха,- Мінхо поклав свою руку на руку Джісона,- Ти чудовий. Хороший.

Хан не вірить в сказане. Проте Мінхо хочеться вірити. Хочеться вірити в його слова. Джісон заворожено дивився на нього. Світло від місяця впало на його лице і лише зараз він зрозумів, який він гарний. Саме зараз він зрозумів, що він йому дорогий.

– До біса все. Потім пожалкую,- в мить Мінхо різко відчуває на своїх губах Джісонові, а на щоках  маленькі ніжні пальці. Це неправильно, але Хану байдуже. Пожалкує потім – як сказав він. Поцілунок тривав довго. Але він був сповнений ніжністю і почуттям. Мінхо не відсторонився, лише завмер. Але зрозумівши що відбувається, продовжив. Сам не розуміючи цього. Відстань між ними була до біса незручною. Байдуже. Цей вогонь між ними розгорався з кожною секундою. Були б вони листками паперу – згоріли б з першої секунди. Тримаючи руки на щоках Мінхо, він відсторонився намагаючи вдихнути якомога більше повітря. Йому хочеться розчинитися в повітрі. Але тільки якщо від цього незрозумілого відчуття жару у грудях. Він відчуває, як калатає його серце. Він відчуває, як повіки тремтять.  Він відчує, як от от розчиниться. Зникне.

Боковим зором Хан бачить, як Мінхо сідає на ліжко поряд з ним. Його уважний погляд дає тілу покритись мурахами, а пухкі губи знову приманюють його. Лі говорить мягко, пошепки:

– Тоді покохай мене у відповідь…,- почуті слова ехом прозвучали у голові молодшого. Одна секунда як Хан різко бере ніжне лице Мінхо у свої руки та цілує вже більш рішуче та пристрасно, а на своїй талії відчуває його руки. Такі рідні та теплі. 

Вони пожалкують про це потім. Якщо пожалкують.