глава 3.2: коли моє життя перетворилося на хаос?

Карі очі Лопеста декілька хвилин уважно спостерігали за дівчиною, що зайняла на дивані місце поряд з власником будинку. Рейнольд вдивлявся в блакитні очі Аристії, певно, намагаючись відповісти на якісь свої питання стосовно цієї юної особи. Коли Еванс відчула на собі цей погляд, дещо насупилася, все ж таки не розуміючи причину такого довгого й прискіпливого погляду хлопця, Лопест тяжко зітхнув й сперся спиною об спинку дивану.

– ну добре, хочу дещо розповісти тобі про нову владу, щоб ти розуміла що до чого. Наразі в управлінні континентом приймають участь шість осіб включаючи мене. У владі зараз два вампіри, два ельфи, друїд та вовкулака. Взагалі посад має бути сім, але з того дня, як усі раси уклали договір про мир, це місце ніколи не займали, тому мало кому відомо для кого це крісло. Я можу лише здогадуватись, але мені здається, що з самого початку мирний договір враховував і сторону людей, однак вони вже довгий час ховалися в тіні вампірів, де другі нахабно користувалися цією расою. Серед людей завжди були талановиті воїни, майстри мечів та маги, однак за всю історію я навіть не згадаю, коли б людина приймала участь в правлінні. В мене є здогади, чому це все трапилось, але без певних доказів я не можу впевнено розголошувати свою думку. Тож повернімося до складу влади. Поки що тобі варто знати лише про представників вампірів. Я, Рейнольд Лопест, перший представник вампірів у новій владі, та Кайл Адлер, мій заступник та другий представник вампірів у новій владі, керуємо столицею Артус, а отже й Ескарлазом та Айсвілом, і деякою частиною зовнішніх територій, які ще здавна були поселеннями вампірів. Родина Адлерів ще за часів імперії була герцогської родиною, однак в старій владі з їх родини не залишилось нікого. Кайл Адлер зі своєю молодшою сестрою Беатріс – єдині, хто вижили в останній війні. З Кайлом я й хочу тебе познайомити, бо його родина все ще має вплив на представників старої влади, – Рейнольд хотів зробити невеличку паузу, однак його перервав зацікавлений погляд Аристії. Отже, їй подобається слухати усілякі історії?

– вибач, але ж ти казав, що правлінням займається нова влада. Є ще й стара? – погляд блакитних очей дівчини дійсно змінився за весь останній час. Її завжди приваблювали цікаві історії, і розповідь про владу з вуст Рейнольда була не менш цікава.

– простішою мовою купка стариганів. Це представники минулих століть, що відійшли від правління. Хоча вони не управляють континентом в ці часі, в деяких питаннях все ще мають вплив. Це дратує, тому що вони – колишні тирани, в голові котрих заклалися жорстокі методи правління. Тож вони – те, що може нам завадити. Отже ми збираємо тих, хто підтримає нас й зможе допомогти в цій бійці за права. Моя сім’я складається з п’яти осіб: Ірен Лопест, моя мати; Агата й Вів’єн Лопест – мої молодші сестри однак Агата старша за Вів’єн; Люціус Лопест – мій молодший брат. Хоча я давно замінив батька по справам керівництва родиною, я все ще вважаю мати головою нашої родини. До того ж вона представниця старої влади, бо зайняла місце свого чоловіка після його смерті. Насправді моя сім’я дуже добра й я впевнений, що ваша зустріч завтра пройде дуже добре. Моя мати – добра жінка, до того ж дуже сильна. Якщо ми заручимося її підтримкою, це дуже допоможе справі, – здається Рейнольд вже й завершив розмову, але знов насупився.- та що з тобою не так?

Останнє речення було сказано з якоюсь злістю в голосі. Шатен дійсно не розумів цієї не те що сповільненої реакції, а просто її відсутності. Дівчина чи через силу це робила, чи просто була скупа на емоції, чи взагалі існувала якась інша причина, й Рейнольд планував дізнатися правду.

– Арістіє, я справді не розумію що коїться в твоїй голові. Але прислухайся до того, хто прожив не одне століття. Якщо ти зараз не розберешся зі своїми почуттями, далі буде ще складніше. Гадаю твоє дитинство було не з легких, але не слід через це псувати усе своє життя. Можливо в тебе є свої бажання й інтереси? Раптом в тебе взагалі інше відношення до людей? Запам’ятай просте правило – довіряй лише своєму серцю та розуму. В стресових ситуаціях, та й взагалі в будь яких ситуаціях, ти не будеш ні на кого рівнятися, чи забивати голову настановами інших. Ти сама повинна зробити вибір, який вважаєш правильним. Зрозумій це, і тобі буде легше жити, – зітхнувши хлопець знов подивився на дівчину. Здається вона міркувала над його словами, якщо взяти до уваги її вираз обличчя.- та й взагалі, тобі все ж таки потрібно розслаблятися, давати своїм думкам вийти з тебе, піти на поклик власного задоволення. Бо вам, людям, потрібно отримати усе можливо від життя, щоб потім не шкодувати й вважати життя гідно прожитим.

Блакитні очі затремтіли. Невже він натиснув своїми словами на болючу тему? Хоча Рейнольду й було шкода спостерігати за тим, як поступово захисний бар’єр Аристії від усього живого почав давати тріщини, однак й розумів те, що далі справи не підуть, якщо Тія буде так нехтувати собою й власними почуттями. Тому Лопест продовжив давити на вже утворені тріщини, намагаючись витягнути хоча б частинку справжньої Аристії Еванс.

– Аристіє, скажи-но, чи ти колись думала про те, що в тебе дійсно можуть бути власні бажання? Бо мені здається, що ти ніколи не думала про це…Виховання, так?…Насправді, це дуже небезпечна річ. На плечі батьків та родичів покладена велика відповідальність за дитину. Її психологічний стан, її розвиток та особистість залежать від дорослих. Якщо нехтувати цим, можна зламати людину ще на початку її життєвого шляху. Я здогадуюсь, чому ти така яка є зараз. Скажи чесно, уся ця ідея була поштовхом твоїх родичів? Вони просто поставили тебе перед фактом того, що ти повинна успадкувати справу «Священного легіону», так? А ти й навіть не здогадувалася, що тебе могли використати? Бо дитина в дитинстві не дуже розуміє що правильно, а що ні в складному світі дорослих…

Голос Рейнольда набув сумних нот. Йому було боляче бачити, як на цих прекрасних очах з’являлися сльози. Він очікував будь-якої реакції. Чи буде Аристія його бити, чи може кричати, йому було байдуже. Його мета – допомогти Еванс зрозуміти себе. Було не дивно, що слова Рейнольда так миттєво діяли на дівчину. Вона була ще зовсім дитиною, що так і не розібралася в тому, як влаштований світ, ще й не знала власних почуттів…

«Чого я хочу насправді?..» – це питання застигло в голові дівчини. Вона дійсно ніколи не думала про це. Її виховували тітка й дядько, отже вони й поклали початок усьому. Їй було важко прийняти усе сказане Рейнольдом, але відчувала, що в цьому всьому був сенс…В грудях защемило, й в кімнаті нарешті пролунав ніжний голос Аристії, що правда дещо тремтючий.

– я не знаю…я не знаю, чого хочу. Я не знаю ні чого бажаю, ні що люблю, ні що ненавиджу. Так, я не знаю хто я! Так, можливо це все виховання. Так, можливо це все не моє. Однак, якщо я зрозумію, що мені по цимбалах на ту ідею про рівноправ’я, га? Що скажуть люди, за яких я несу відповідальність, які мені довірились? Що вони скажуть, якщо я отак візьму й покину їх лише тому, що це не моя мрія? Так, я була лише дитиною. Але, я впевнена, мої тітка й дядько не могли використати мене! Я впевнена в цьому! – на слові «впевнена» її голос затремтів ще дужче. Виходить, що не так вже й впевнена в цьому була Аристія? Так, можливо це була її мрія, однак цілком не те, що відбувається зараз. Дівчина повинна жертвувати собою, заради людей, половина яких просто живуть на усьому готовому, а саму лідерку ні во що не ставлять. Вії стали вологі…вона була на межі зриву, але цього й досягав Рейнольд з самого початку цієї бесіди.

– Ні, Аристіє, це твоя мрія й твоє рішення. Але методи й відношення інших до тебе…Ти занадто багато береш на себе, намагаючись тягнути все на собі в одинці. Справа в тому…що твої родичі усього на всього не змогли тобі правильно допомогти. Вони використовували твої почуття для того, щоб керувати іншими. Вони змусили тебе думати, що ти повинна цим займатися. Як давно ти відпочивала? Чому така юна дівчина має нести такий тягар самотужки? Так, я ще раз скажу це. Тебе й твої почуття використали. Але поки ще можна щось виправити, будь ласка, зупинись. Зроби «Священний легіон» таким, яким саме ти його хочеш бачити, Аристіє. Будь ласка, прислухайся до мене.

Здалося, що щось з гуркітом тріснуло. Варто було доторкнутися до плеча дівчини, як Рейнольд відчув, що досяг своєї мети. Вона тремтіла. Її погляд метався з боку в бік, поки раптом сльоза не потекла по її щоці.

– що ти кажеш? Мене використали, так?..- тремтячий голос тихо повторив раніше сказані Рейнольдом твердження.- ні…ні…мене не могли використати. Це брехня…Вони не могли…Вони ж казали, що люблять мене…Чому? Чому мені так боляче? – останнє було сказано майже з криком. Бар’єр, за котрим ховалася маленька Аристія, раптом розбився на дрібні уламки. Все стало на свої місця. Залякування дядька, його слова, щодо того, що Аристія немає плакати й показувати слабкість, уся та байдужість тітки – все це раптом стало зрозумілим…Але ж…хто її по справжньому любив?…

«Хто ти, жінка з довгим рожевим волоссям, від якого завжди доносився запах карамелі?»

«Чому я не можу побачити твого обличчя?…»

– це все, брехня! – раптом викрикнула Аристія, заплакавши.

Така реакція злякала Рейнольда. Невже від перестарався? От дідько, не цього він хотів..

– Аристіє, ти мене чуєш? Все гаразд? Ти мене чуєш? Заспокойся, – його голос лунав десь далеко, поступово згасаючи, як і силует, що зник в пітьмі.- Аристіє!..

Це було єдине, що почула дівчина. З різким болем в серці та втратила свідомість….

наступний фрагмент буде йти від першої особи, від імені Аристії

– ма..мамо…мамо! – звідкись долинав дитячий голос.

Мені було складно розчути його з самого початку, тому лише з третього разу я почула, що дитина кликала свою мати…Раптом перед моїми очима стало дуже світло, хоча до цього скільки б я не розплющувала очі, було темно й холодно…Хіба я не була зараз в залі з Рейнольдом? Що трапилося? Ми розмовляли, а потім…я не пам’ятаю…Лише різкий біль в грудях допоміг мені зрозуміти, що це все було по справжньому, і я не вигадала нашу розмову. Я зажмурилася. Різкий потік світла змусив декілька секунд налаштовувати зір, і лише потім я зрозуміла, що опинилася в чиїйсь кімнаті. Це була досить простора стара кімната, з дерев’яними стінами й запахом воску. Здається джерелом світла були свічки, що стояли по периметру усієї кімнати в простеньких канделябрах. Прислухавшись я не лише змогла почути голоси, а й побачити кому вони належали. В цій самій кімнаті, яку я побачила перед собою, знаходилися жінка й дитина, скоріше за все мати й донька, оскільки дівчинка називала жінку матір’ю.

– мамо, мамо! Я буду найкрасивішою в усьому світі! – радісно вигукнула дитина, зробивши декілька обертів навколо себе. Здається, їй купили нову сукню блакитного кольору, під колір її очей. На вигляд дівчинці було рочків два-три, вона ще зовсім була мала.

 – звичайно ж, люба, – з посмішкою відповіла жінка, присівши перед донькою на коліна й поцілувавши її в щоку.- найгарніша, найдобріша й найулюбленіша дівчинка в цілому світі. Це саме ти, моя принцесо.

– а де тато? Його вже так довго немає вдома. Він обіцяв мені, що буде на вечері. Я так хотіла, щоб він побачив мою нову сукню…, – дівчинка посумніла й тихенько хникнула. Здається вона була досить засмучена тим, що батько ще не повернувся.

– а ну не плакати. Чого ти, сонечко моє? Гадаю він просто затримався. Але ти маєш рацію, він вже як годину тому мав повернутися..- жінка тяжко зітхнула.– зробімо наступним чином. Ти посидиш разом з тіткою, а я піду зустріну батька, й ми разом повернемося. Домовились?– запропонувавши своїй дитині такий вихід із ситуації жінка погладила дівчинку по голові.

– звісно, мамо! А коли ви повернетесь, ми разом пограємо, добре? Я люблю тебе, мамо! – радісно вигукнула дівчинка міцно обнявши матір.

– і я тебе люблю, … – сказала у відповідь матір поцілувавши свою дитину.

Я ніяк не могла розчути ім’я, котрим вона назвала свою дитину. Однак чомусь на моїх очах виступили сльози. Здається жінка посміхнулася, однак я не могла розгледіти її обличчя. Єдине, що я побачила, це довге рожеве волосся, що розвивалося від кроків, які віддаляли жінку від мене й дівчинки. Двері зачинилися…Це були її останні слова, остання посмішка, яку я не змогла розгледіти, останній поцілунок для дитини…Ця ніч стала вирішальною, бо ні матір, ні батько до дому так і не повернулися.

Картинка перед моїми очима раптом змінилася. Я опинилася в тій самій кімнаті, але тепер дівчину силою стримували якісь жінка й чоловік, намагаючись не пустити дитину на двір. Чуючи голоси за тими дверима я легко зрозуміла, що галас за вікном піднявся не просто так.

– мамо, тато! Де мої мамо й тато? Я хочу їх побачити! – плачучи кричала та сама маленька дівчинка, намагаючись вирватися з рук тітки.

– стій, … Тобі туди не можна! …, – викрикнула жінка, з рук якої нарешті вислизнула дівчинка. Я знов не почула її ім’я…

Босі ніжки перетнули поріг й понесли дитину на двір. Рожеве волосся качалося з боку в бік, в такт блакитній сукні. Вона бігла туди, де було скупчення людей. Вона бігла в тому напрямку, звідки зазвичай повертався її батько. Протиснувшись скрізь натовп дівчинка закричала й впала на коліна. Її блакитні очі побачили жахливу картину. На землі в кривавій калюжі лежали жінка з рожевим волоссям й чоловік, з ведмедиком в руках. Це були…батьки дівчинки.

– мамо, мамо! Чому ти лежиш? Чому ти така холодна? Ти мабуть змерзла. Не можна лежати на землі. Вставай, нуж бо! Тато, чому ти теж лежиш? Чому чи такі бліді? Не залишайте мене одну! Ви ж обіцяли, що повернетеся і ми пограємо! – плач дівчинки змусив мене схопитися за груди. Серце боліло, а другою рукою я прикрила свої вуста. Я плакала…Мені було боляче так само як і тій дівчинці. Мої груди роздирав біль. Горло неприємно здавлював ком.

Перед моїми очима нарешті постало обличчя тієї жінки. Тонкі риси лиця, рожеві губи й блакитні, ніби два сапфіри, очі. М’яка посмішка, з якою вона посміхнулася донці була такою теплою й знайомою мені. Я відчула її теплі руки, якими вона обіймала дитину. Її ніжний голос знов пролунав в моїй голові. Вона так ніжно кликала доньку, що мої сльози лише сильніше підступали. Мені було так шкода цю дитину, що залишилася без батьків в такому юному віці. Вона не повинна була побачити цю криваву картину, але ті жінка й чоловік, здається, навіть не намагалися стримати дитину, щоб вона не побачила цей жах. Тіло тремтіло і я не могла знов взяти себе в руки. Чому ці сцени здаються мені такими знайомими, ніби я сама їх пережила?

Лише потім я зрозуміла, що тією дівчинкою, з рожевим волоссям в точності як в її матері й великими виразними блакитними очима, була я…

– я люблю тебе, Аристіє…

──────────────────

шановні читачі, запрошую вас до свого телеграм каналу, де публікуються усі частини та ілюстрації до них, а також можливе обговорення глав та спілкування з авторкою! дякую за прочитання.

tg channel – https://t.me/cinnaaxiao