Друге

— Ті чорні типи, яких ти назвала таким чином, називаються хаумеї. Це ляльки нижчого рангу. Вони зазвичай бродять по людях і без цілі. Вони бувають дружелюбними та агресивними. Тих хаумеїв, що ти зустріла, були агресивними,– пояснювала незнайомка, як виявилось її звати Сакурако. Але якщо скорочено, то ще називають просто “Рако”.

Ми були в парку, який розташований на горбку, тому можна було роздивитися місто та озеро.

— Як багато інформації,– застогнала я, спершись ліниво на лавку та виставивши руку позаду “спинки”.

— Це ще мало.

— Та це був жарт,– захихотала я.

— Добре, як я тобі розповіла, то здатна бачити їх і навіть торкатися. Хочеш сказати, я можу володіти силою шанкару?

— Так, в мене є про це здогадки. Тому що звичайні люди не здатні їх бачити. В цьому є свої плюси та мінуси,– мовила Рако, дивлячись вперед на види.

— А ти лялька вищого рангу…?

— Хікате. Нас звуть Хікате. Ми створенні завдяки шанкару, тому ми пов’язані з ним. Ми зазвичай маємо повністю підкорюватися,– закивала та, поглянувши на мене пустими очима і посміхнувшись гострими зубами.

Мене від такого погляду трохи аж трясло, але в переносному значені. Тому що я не боягузлива.

— Хотіла б я навчитись контролювати силу шанкару в собі. Я нею користувалась, але несвідомо,– пояснила я.

Трохи нахиливши голову назад, та видихнула і встала з лавки Сакурако.

— Добре, я тебе потренерую трохи.

— Справді? Дякую!

— Будь-ласка!– дівчинка повернулась до мене та посміхнулась своїми гострими зубками. Та віддала мені шматок паперу:

— Тримай, там адреса місця, де буде тренування. Вчасно приходь,– попередила та. А тоді зникла перед моїми очима.

Я поглянула на цей папірець.

Коли я була вдома, все було тихо як завжди, адже батько ще не повернувся. Я знайшла це місце на карті. Це було поза моїм містом, закинута будівля.

“Спробуй вдома хоча б сконцентровувати свої сили в малих дозах та розберись, на що ти здатна. Так легше буде тренуватися.”

Я згадала цю пораду Сакурако, дивлячись на свої руки. Знявши свою чорну зіпку, зробила глибокий вдих і тоді видих. Варто послідувати її пораді, а то хто зна, що мене чекає.

Через декілька хвилин в мене виникла одна ідея. Можливо вона спрацює.

Я сіла посеред кімнати на килим, в медитативній позі, хоча подібним ніколи не займалась. В кімнаті була тиша, тому можна легше сконцентруватись. Повільно в мене з’являлось дивне відчуття, якоїсь легкості і неначе подувало легким вітерцем, а воно ставала все чіткішим. Тоді на моєму пальцеві з’явилось якесь “викривлення” простору, а тоді вже ледь помітна енергія чи щось такого виникла на пальці. Я здивувалась, бо воно було темного кольору і не чіткий жовтий колір.

Схоже я зможу розібратися.

•••

Я приходжу на територію закинутої будівлі. В мене було відчуття чиєїсь присутності тут. Тримала руки в кишенях своєї чорної зіпки, тому пішла далі в середину, хоч і напрягало.

Раптом я встигла ухилитися від атаки, а чийсь спис встромився доволі гучним шумом. Я поглянула через плече.

— Хороший рефлекс,– заговорила Рако, діставши спис і скоротивши довжину.

Вона знову усміхалась своїми зубами гострими. Тоді знову накинулась на мене, проте я намагалась ухилятися. Проте один рух пропустила і мене відштовхнуло у стіну. Але Сакурако здивувалась трохи, коли помітила, що я зникла в стіні.

А я зрозуміла, що знову перемістилась сама по собі. Я раніше це помічала за собою.

— Тобі варто створити зброю з шанкару,– порадила та.

Я поглянула вперед. Тут трохи темно було, бо дерева не пропускали світла.

Я важко видихнула.

— А це важко? – запитала я.

— Залежить від твоїх старань. Це від індивідуальності залежить,– говорила Сакурако, повільно приближаючись до неї.– Воно може виникнути по різному. Спеціально, випадково.

— Зрозуміла,– промовила я трохи хрипло. Піднявшись на ноги, підготувалась до нової атаки.

На цей раз Раку настрибнула на мене в рукопашку, без своєї зброї. В неї рухи були швидкими, я їх часто пропускала і за це отримувала звісно.

Я гепнулась об стіну, але піднявшись, одразу накинулась на неї, не давши часу, щоб атакувати мене першою. Вона замахнулась на мене лезом, але щось зупинило кінчик аж передімною. Простір раптом знову “викривленим” став. Пройшла мить і ми вже були по різних стінах закинутої будівлі, бо такий удар нас відкинув. Проте Сакурако швидше зреагувала, а коли я доперла, то було б вже пізно.

Удар зупинив спис, тобто моя зброя, яка створена з моєї концентрації сили.

— Молодець!– похвалила із оскалом Рако.

Я кивнула і відштовхнула її спис, ліктем вдаривши в грудну клітку, а тоді відкинула ногою куди подалі. Моє дихання збилось, зараз переводжу подих. Вигляд в мене потріпаний та є невеликі синці вже і подряпини. Тоді поглянула на свою зброю, яка не зникала з моєї руки.

— Схоже я можу краще контролювати цю силу,– промовила я, швидко поставивши в горизонтальне положення свою зброю, зупинивши спис Сакурако.

— Це добре. Але на цьому ще не все. Тепер будемо зброєю битися, так що не втрачай пильність,– попередила вона.

— Звісно ж,– відповіла я, все ще тримаючи її зброю подалі від мене, хоча відчувала сильний натиск з її сторони.