Перший рік: Помста

̶  Отже,  ̶  сказав Джеймс у неділю ввечері. – Як ми збираємося їм відплатити?

̶  Кому «їм»? – спитав Пітер, шукаючи щось у своїх записах.

Вони були у вітальні Ґрифіндору і намагалися зробити домашнє завдання, яке задала професорка Макґонеґел – есе довжиною чотирнадцять дюймів про базові закони трансфігурації. Джеймс і Сіріус вже закінчили свої, Пітер написав близько шести дюймів, а Ремус навіть не починав.

̶  Слизеринцям,  ̶  прошипів Джеймс. – Ввімкни мозок, Піте.

̶  Не усім слизеринцям? – занепокоєно спитав Пітер. – Лише Снейпу і Мульсиберу?

̶  Усім,  ̶  підтвердив Сіріус. Він щойно виліз з-під столу, за яким вони сиділи, й потряс у повітрі пергаментом. – Це шукаєш?

̶  Дякую! – Пітер схопив його з полегшенням. – Я вже майже закінчив…

̶  Ти вже написав, Люпине? – перевів погляд Сіріус. Ремус відкрив книгу, але не зробив нічого більше, ніж подивився на неї. Він хотів одного вечора закритися в бібліотеці й спробувати читати – він міг читати, якщо хотів і був зосередженим, він знав це. Але такої можливості йому не випало, і, якщо чесно, він не надто й хотів. З того уроку зіллєваріння вони стали справжніми друзями, і Ремус не хотів нічого пропускати.

̶  Ні,  ̶  знизав він плечима у відповідь. – Мене це не хвилює.

̶  Скажи нам, якщо тобі треба допомога.

̶  Ти можеш списати в мене, якщо хочеш,  ̶  Джеймс посунув своє есе до нього. Ремус відсунув його, стискаючи зуби.

̶  Не треба. Я не тупий.

̶  Ніхто й не казав, що ти тупий,  ̶  спокійно відповів Джеймс, а Сіріус продовжував спостерігати за ним. Ремус хотів його вдарити, але намагався стримуватися. Джеймс та Сіріус іноді боролися, але ніколи не намагалися зробити боляче один одному, як вони зі Снейпом. Змушуючи себе вгамувати свій гнів, Ремус вирішив змінити тему.

̶  Ми можемо насипати сверблячий порошок у їхні ліжка,  ̶  запропонував він. Колись це зробили з ним, і він цілий тиждень ходив з висипами, а під час повного місяця розірвав шкіру більше, ніж зазвичай. – Або у їхній одяг, якщо ми з’ясуємо, хто його пере.

Це питання залишалося для Ремуса загадкою – їхня брудна білизна, здавалося, просто зникала, а потім з’являлася, чиста й охайно складена в шафи. Він ніколи не бачив сторонніх людей в їх кімнаті, тож ніяк не міг зрозуміти, хто це робить.

̶  Мені подобається ця ідея,  ̶  сказав Джеймс, жуючи кінчик пера. – У когось є сверблячий порошок?

Троє хлопців похитали головами.

̶  Можна замовити в «Зонко»,  ̶  запропонував Сіріус. – Якщо ти позичиш свою сову, Джеймсе, мама конфіскувала мою, коли дізналася, що я потрапив до Ґрифіндору.

̶  Звичайно,  ̶  відповів Джеймс. – Шкода, що ми не зможемо зробити це швидше. Ну, знаєте, куй залізо, поки гаряче.

̶  Не потрібно купляти сверблячий порошок,  ̶  раптом осінило Ремуса. – У теплицях є шипшина?

̶  Так,  ̶  відповів Пітер, не піднімаючи голови від своєї роботи. – Її використовують у зіллях від артриту.

̶  ЇЇ насіння викликає дуже сильне свербіння,  ̶  збудженно пояснив Ремус. – Наглядачка – жінка, яка керує дитячим будинком – вирощує шипшину, а якщо ти приносиш неприємності, вона змушує чистити її без рукавичок,  ̶  його пальці засвербіли від однієї тільки думки про це.

̶  Це жахливо,  ̶  сказав Джеймс.

̶  Так, але ідея чудова! – усміхнувся Сіріус. – На наступній перерві ми підемо й наберемо шипшину. Потім очистимо її – в рукавичках – і насиплемо у ліжка слизеринцям. Відмінно!

̶  Як ми потрапимо у спальні до слизеринців? – спитав Пітер, нарешті закінчивши своє есе.

̶  Залиш це для мене,  ̶  посміхнувся Джеймс.

***

Дістати шипшину виявилося легко. Вони послали Пітера, який єдиний досі не отримав покарання, і тому не викличе підозр. Пітер був маленький і вмів залишатися непомітним. Він обережно проліз до теплиці під час ранкової перерви і за двадцять хвилин повернувся з червоним обличчям, щасливою усмішкою і повною банкою шипшини під плащем.

Тоді вони закрились у ванній і очистили шипшину від листя, одягнувши за порадами Ремуса товсті рукавиці з драконової шкіри і намагаючись не чіпляти ягоди.

̶  Не можу дочекатися, поки побачу їх обличчя,  ̶  посміхався Сіріус, сидячи на підлозі поряд з Джеймсом.

Сидячи на краю ванни, Ремус спостерігав за двома темними головами Джеймса і Сіріуса, які схилились над роботою. Він трохи заздрив їх дружбі. У них було так багато спільного – обидва росли серед магії, обидва не знали фінансових проблем, обидва були скаженими фанатами квідичу. Крім того, минуло лише три тижні навчання, а вони вже стали королями першого курсу. Усі слухали, коли вони говорили. Усі сміялися, коли вони жартували. Нікого навіть не дратувало, якщо вони втрачали бали гуртожитку.

̶  Я все ще не розумію, як ми потрапимо до спалень слизеринців, навіть Пітер не настільки непомітний,  ̶  Сіріус глянув на Джеймса. Він намагався змусити його розкрити свій загадковий план відтоді, як той сказав про нього.

̶  Дозволь мені потурбуватися про це,  ̶  все що відповідав Джеймс.

Був вечір вівторка, коли їм випав шанс довести свій план до кінця. Джеймс вирішив зробити все до того, як всі підуть спати. Він також сказав, що вони мають йти до вітальні Слизерину окремо, щоб не викликати підозр. Ремус думав, що це занадто, але погодився, щоб не псувати веселощі.

Того вечора вони повечеряли набагато швидше, ніж зазвичай, перш ніж піти з зали, звичайно, кожен окремо. Пітер виглядав так нервово, що Ремус подумав, що він може запанікувати останньої хвилини і зірвати їм увесь план. Ремус намагався триматися поруч з ним, щоб вчасно затулити йому рота долонею або спіймати, якщо той вирішить чкурнути.

Сіріус та Джеймс, звичайно, пішли першими до жіночого туалету на першому поверсі, котрий, як розказав Ремус, вів до підземелля. Він думав про те, щоб зберегти цей прохід в таємниці, але на той час він вже знайшов кілька інших хороших схованок, тому вирішив, що це не надто велика втрата. Зрештою, як часто він хотів би потрапити до підземелля?

Привид дівчинки, який жив в туалеті, на щастя, був спокійним, хоча Ремус чув, як вона тихо плаче,  замкнувшись у останній кабінці.

̶  Веди нас, Люпине,  ̶  величним жестом показав Джеймс, коли прийшли Ремус і Пітер.

̶  Спочатку розкажи, який в тебе план,  ̶  схопив його за руку Сіріус.

Джеймс посміхнувся тією дратуючою посмішкою, яку практикував з неділі.

̶  Ох… добре, ось, тримай це,  ̶  він сунув банку з насінням шипшини в руки Сіріуса і дістав великий відрізок тканини з-під мантії. Це був дуже довгий об’ємний плащ, витканий з найдивнішої тканини, яку Ремус коли-небудь бачив – сріблясто-сірої і мерехтливої.

̶  Ні,  ̶  ахнув Сіріус. – Не може бути, Поттере, цього, блін, не може бути…

Джеймс так широко усміхався, що Ремус боявся, щоб його обличчя не порвалося навпіл. Він підморгнув їм усім, а потім, демонстративно розмахнувшись, накинув плащ так, щоб той його закривав з ніг до голови, і… зник.

̶  От везучий покидьок! – вигукнув Сіріус. – Чому ти ніколи мені не казав?!

̶  Мені теж! – пискнув Пітер. – Я знаю тебе все життя! Де ти його взяв?

Джеймс стягнув капюшон плаща, тож тепер його голова, здавалося, парила в повітрі. Від цього видовища Ремуса замутило.

̶  Належав родині роками,  ̶  тріумфально сказав Джеймс. – Тато дозволив взяти, за умови, що я не розкажу мамі.

̶  Щасливчик,  ̶  сказав Сіріус і спробував тканину на дотик. – Мої батьки все б віддали за плащ-невидимку.

̶  Думаємо, ми усі помістимося під ним,  ̶  Джеймс підняв руки, як летуча миша. – Давайте, тісно, але тепло.

Вони всі залізли під плащ. І декілька разів пройшлись від стіни до стіни, щоб переконатися, що їх не видно. Нарешті, намагаючись не сміятися й не шепотіти, четверо невидимих хлопців попрямували до підземелля. Ремус показав, до яких плиток треба доторкнутися, щоб люк відкрився.

̶  Як ти це знайшов, Ремусе? – прошепотів Джеймс. – Це геніально!

̶  Треба пролізти під однією з ганчірок, які висять у підземеллі,  ̶  відповів Ремус. – Я просто подивився за неї.

̶  Ти маєш на увазі гобелен? – запитав Пітер.

̶  Гм… мабуть? – Він був радий, що ніхто не бачить його обличчя.

̶  Замовкни, Петіґру,  ̶  кинув Сіріус. Ремус відчув різкий удар ногою в його щиколотку.

̶  Ай! – шикнув він, вдаривши вдвічі сильніше у відповідь. – Відвали.

̶  Вибач! – вигукнув Сіріус. – Я думав це Піт.

̶  Тихо, усі,  ̶  кинув Джеймс. – Ми майже на місці.

Вони тихо чекали за гобеленом, прислухаючись до кроків. Як тільки Джеймс переконався. Що там тихо, вони вилізли з проходу. В підземеллі було прохолодно, темно і сиро. Десь шуміла вода – може, труби протікають.

̶  Де вхід? – прошепотів Сіріус.

̶  За стіною,  ̶  Ремус показав, сподіваючись, що вони бачать, куди він вказує. Це була звичайнісінька стіна з цегли.

̶  Звідки ти знаєш?

̶  Я бачив, як туди заходили слизеринці,  ̶  поспішно сказав Ремус. Він не збирався казати їм, що по той бік стіни знаходиться щонайменше двісті учнів, і запах їх крові та магії настільки сильний, що він майже відчуває його на смак.

̶  Ти знаєш пароль?

̶  Ні.

̶  Дідько.

̶  Ще не комендантська година, давайте просто почекаємо.

Так вони і зробили, хоча це було достатньо незручно. У підземеллі було сиро, але під плащем панувала спека. На щастя, дві старшокурниці з’явилися вже за декілька хвилин. На жаль, Сіріус їх знав.

̶  Дай мені подивитися на обручку ще раз, Бело! – Нарцисса Блек благала свою старшу сестру. Ремус відчував, як Сіріус напружився і втиснувся спиною в стіну.

Белатриса простягнула білосніжну руку. На її кістлявому пальці була жахлива срібна обручка з величезним смарагдом, про яку вона згадувала з початку семестру. Усі в школі знали, що вона скоро вийде заміж за Родольфуса Лестранжа, який був політиком у світі чаклунів, щойно складе НОЧІ (Напрочуд обтяжливі чаклунські іспити). Сіріусу доведеться йти на весілля.

Нарцисса запищала, побачивши обручку, хоча, напевно, бачила її частіше, ніж будь-хто інший.

̶  Чудово! – вигукнула вона. – Не можу дочекатись, щоб вийти заміж…

̶  Дочекайся своєї черги,  ̶  відповіла Белатриса; її голос звучав так, ніби по шкільній дошці шкрябали цвяхом.  ̶  Коли Луціус отримає підвищення у міністерстві, матуся й татусь схвалять ваш шлюб.

Дві дівчини зупинилися перед цегляною стіною. Белатриса була вища за сестру, але загалом вони були дуже схожі. Довгі темні кучері – як і у Сіріуса – ідеальні високі вилиці, які притаманні усім Блекам.

̶  Мундус сангуін,  ̶  оголосила Белатриса. Стіна відсунулася, щоб впустити їх і чотирьох хлопців, які швидко проскочили слідом.

Вперше за час перебування в Гоґвортсі, Ремус справді зрадів, що потрапив до Ґрифіндору. Відмінності між їх теплою, затишною вітальнею та вітальнею Слизерину були просто приголомшливі. Вона більше була схожа на величезний бенкетний хол, ніж на кімнату. Стіни були прикрашені безліччю гобеленів, камін був величезний з вирізьбленими візерунками і усюди панувала огидна зелена блідість. Ба більше, це місце здавалося якимось нечестивим. Ремус намагався не тремтіти.

Інші хлопці здавалися такими ж неспокійними, як і він, і вони всі завмерли, поки Джеймс не підштовхнув їх до сходів, які, як вони сподівалися, ведуть до спалень. Вони пройшли повз Северуса, який сидів один у кутку, згорбившись над підручником з зіллєваріння, і зайшли до перших відкритих дверей, які, на щастя, вели до спальні.

Джеймс скинув плащ.

̶  Постій на шухері, Піте,  ̶  попросив він. – Як думаєте, на якому з цих ліжок спить Снейп?

̶  Можливо, на цьому,  ̶  запропонував Сіріус. – Простирадла доволі брудні,  ̶  усі четверо засміялися.

̶  Тоді швидше, одягайте рукавички,  ̶  прошепотів Джеймс, відкриваючи банку. Ремус і Сіріус одягли по одній рукавичці з драконової шкіри кожен, схопили жменю насіння і почали розкидати їх на ліжка.

̶  Вони їх побачать! – розчаровано сказав Джеймс. Це була правда, яскраво червоне насіння дуже сильно виділялося на фоні білих простирадл.

̶  Ну… вони все одно отримають своє, поки намагатимуться їх прибрати,  ̶  сказав Сіріус.

̶  Зачекайте…  ̶  у Ремуса з’явилась ідея. Він не знав, як і чому це спало йому на думку, але чомусь був впевнений, що це спрацює. Він витяг паличку, і, закусивши губу, обережно змахнув нею над ліжком. – Обфускейт,  ̶  прошепотів він.

Насіння зникло, щойно він це зробив. Він знав, що воно все ще тут, але ніхто його не побачить.

̶  Прокляття! – Джеймс витріщився на ліжко. – Як ти це зробив? Флитвік ще не вчив нас цьому! Це було в додатковій літературі?

̶  Ні,  ̶  знизав плечами Ремус. – Я вчора бачив, як п’ятикурсники використали це заклинання на солодощах, які купили в селі. Я просто повторив.

Джеймс та Сіріус одразу спробували це на насінні, яке вони висипали. З першого разу не вийшло, з другого теж, але з третьої спроби майже все Джеймсове насіння стало невидимим.

̶  Зроби краще ти, Люпине, бо ми витратимо на це всю ніч,  ̶  вирішив він.

̶  Так, покваптесь, будь ласка,  ̶   прошипів з порога Пітер, білий від страху.

Сіріус спробував ще кілька разів, перш ніж здатися і дозволити зробити це Ремусу.

̶  Ти покажеш мені це заклинання, щойно ми повернемося на нейтральну територію,  ̶  сказав він. Ремус кивнув, хоча не знав, чи зможе пояснити. Він сам це зробив, лише через те, що сподівався, що зможе.

̶  В наступну кімнату,  ̶  скерував Джеймс.

̶  Це дійсно необхідно? – спитав Пітер, нервово переступаючи з ноги на ногу. – Хіба цього недостатньо?
̶  Навіть не близько! – сміючись, відповів Сіріус. Що, як ми ще не дісталися Снейпового ліжка? Ми маємо посипати їх усі, Піте. Ти з нами?

̶  Ліжка усіх хлопців принаймні,  ̶  зауважив Джеймс. – Я не хочу ризикувати і лізти до дівчат. Пам’ятаєте, що сталося з Дірком Кресвеллом минулого тижня?

Вони працювали швидко і зуміли потрапити в кожну хлопчачу кімнату. Навіть в останню, де спали три шестикурсники. Дійшло до того, що Сіріус просив їх туди не йти, але Ремус, який на той момент вже захопився розіграшем, накинув плащ-невидимку і сам пішов до кімнати. Він навіть насипав насіння на подушки сплячих хлопців.

Поки вони робили це все, стало вже доволі пізно, і все більше слизеринців розходилися до спалень. Ледве стримуючи свою радість, четверо ґрифіндорців сховалися під плащ і повільно спустилися сходами, притискаючись до стіни кожного разу, коли хтось проходив. Вони перетнули величезну загальну кімнату і вийшли зі стіни, через яку вони заходили.

Вони вели себе дуже тихо, як наказав Джеймс, поки не дісталися вежі Ґрифіндору, де могли спокійно зняти плащ.

̶  Віддершинс! – хором скандували вони портрету Гладкої Пані, який відкрив їм прохід.

Було блаженством знову повернутися у теплу й затишну вітальню Ґрифіндору. Вони всілися на перший вільний диван, посміхаючись один одному. Френк Лонґботом покликав їх зі свого столу, де він прибирав конспекти.

̶  Все добре, хлопці, займались чимось цікавим?

Пітер виглядав нервово, але Джеймс лише махнув рукою.

̶  В бібліотеці сиділи, звичайно.

Френк похитав головою, але посміхнувся.

̶  Впевнений, скоро почую про це.

̶  Хотів би я бути там, коли все почнеться,  ̶  прошепотів Сіріус. Його очі сяяли від радості. – А ще більше хотів би, щоб це зачепило і моїх кузин.

̶  Це тільки початок, друже,  ̶  відповів Джеймс, ляснувши його по коліну. – Наступного разу ми вчотирьох зможемо придумати щось більше. Чудова перша місія, хлопці!

Пітер заскиглив:

̶  Перша місія?!