2

POV автор

Її ця новина застає на роботі. Вона затримується допізна, готуючи матеріали судового слухання, яке відбудеться в понеділок. Справа неважка, всього лиш пограбування, але підозрюваний заперечує будь-яку свою провину і навіть намагається звинуватити у всьому потерпілих. Вона вже передбачає, що в понеділок буде гаряче. Сторони кидатимуться звинуваченнями одне в одного, зриваючи судове засідання. Скоріше за все, воно знову перенесеться або на кінець тижня, або на наступний.

Аня зітхає і складає папери у товсту теку. Вона потирає стомлені очі й вже бере телефон, щоб викликати таксі, як їй попадається ця новина. Аня декілька секунд дивиться на заголовок, а потім шпурляє телефон на стіл, наче він перетворився на отруйну змію. Серце ледь не вистрибує з грудей і вона починає переживати, що в неї може статися інфаркт.

– Заспокойся. Просто заспокойся. – шепоче сама до себе у напівтемному приміщенні. – Це просто збіг. Схожість. Це ще нічого не означає. Вони могли просто отруїться деінде.

Та це не збіг. Анна переконується в цьому, коли читає повністю статтю. Її погляд чіпляється за слова “двадцять третє листопада”, “вісімнадцять студентів” та “масове самогубство”. Надто багато схожості, крім одного. Спосіб самогубства геть інакший. Отруєння, а не повішання.

Їй хочеться кричати. Як минулого разу. Та найбільше – поїхати додому, налити собі склянку вина і заховатися від усього світу під ковдрою за товстими мурами дурнуватих комедійних серіалів. Завтра буде новий день, а в понеділок вона повернеться на роботу, поїде в суд, а потім напише прекрасний матеріал. Все це буде потім. Сьогодні потрібно викликати таксі, поїхати додому, прийняти гарячу ванну і заспокоїтися.

Вона так і робить. Гаряча вода змиває з її тіла клопоти сьогоднішнього дня і напруга нарешті спадає. Аня виходить із ванни, оточена клубами пари, і прямує на кухню. Дістає з холодильника вчорашню піцу, ставить її в мікрохвильовку і наливає собі склянку вина. Все, як і планувалось. Завершення звичайного робочого дня, а втім, надокучлива думка засіла в голові.

– А тепер серіал. – вона зручніше влаштовується на ліжку, підібгавши ноги, і вмикає ноутбук. Поки він завантажується, периферійним зором Аня помічає силует у дверях. Вона скрикує і різко обертає туди голову. Нікого. Схоплюється з ліжка і біжить до вимикача. Світло заспокоює. Вона повертається до ноутбука і заходить на сайт Netflix у пошуках легкого серіалу на ніч. Та знову периферійним зором помічає силует.

– Хто тут? – цього разу вона виходить з кімнати, озброївшись перцевим балончиком, який завжди тримає в шухляді ось уже двадцять років. Оглядає всю квартиру, але вона пуста. Зітхнувши з полегшенням, Аня повертається у свою спальню і сторопіє.

Посеред кімнати висить тіло дівчинки. Вона впізнає її одяг та зачіску, але ж це неможливо.

– Ні. Ні, я не повернусь туди. Не повернусь! Ви мене чуєте? Нізащо у світі. Я не хочу, не хочу, не хочу. – труп починає повільно обертатись і незабаром Аня бачить обличчя своєї мертвої подруги, поїдене черв’яками й вкрите трупними плямами. Марія. Аня кричить.

***

Він прибуває на місце злочину одним із перших. Навколо гуртожитку збирається натовп зі студентів, які на вихідні не їдуть додому, або які проживають у місті, їхніх батьків, викладачів та роззяв. Гамір нестерпний. Він дивиться на освітлені вікна гуртожитку і відчуває страх перед ними. Той тваринний страх, від якого трусяться жижки. Медики один за одним виносять тіла у чорних мішках. У натовпі, що утворився, деякі починають нестримно ридати, інші втрачають свідомість. До нього з усіх сил біжить молодий поліціянт, якого призначили охороняти периметр і не пропускати за біло-червону стрічку сторонніх осіб.

– Кириле Анатолійовичу, добрий вечір. Вас уже чекають всередині. На другому поверсі. Кімната номер двісті дев’ять. – він просто киває і робить крок всередину. На диво, стеля не обвалюється йому на голову і підлога під ним не розверзається. Та все ж.

Двома поверхами снують криміналісти. Вони фотографують та знімають відбитки з усього, до чого тільки можуть дотягнутися, а до чого не дотягуються, беруть драбини. Життя вирує. Щоправда, не таке, на яке він міг би сподіватися. Однак все це марно. Наступного дня приїдуть кілька чоловіків у чорних костюмах зі шкіряними валізами. Вони зайдуть у кабінет начальника, переговорять з ним пару хвилин, а потім Максим Федорович вийде до них і скаже, щоб вони негайно віддали абсолютно всі докази, зібрані в гуртожитку, і принесли їх йому. Коли чоловіки у чорному підуть, він кликатиме всіх поодинці у свій кабінет. Ще через день зникнуть будь-які згадки про цю справу в державних реєстрах чи в Інтернеті. Люди, звісно, трохи перешіптуватимуться про неї, а потім станеться якесь умовне збройне пограбування й увага суспільства перемкнеться на це. Треба встигнути зробити копії всього, поки ще є така можливість.

– Всі жертви зібралися тут. Ця кімната належить Ангеліні Бойко та її сусідці Марті Павленко, яка є серед жертв. Скориставшись відсутністю своєї сусідки, бо та поїхала додому, Марта запросила у кімнату своїх одногрупників, які, за словами нечисленних свідків, мали б поїхати додому на вихідні. Ось список імен постраждалих, – поліціянт простягає Кирилові аркуш паперу. – Насправді, наша версія така, що решта потерпілих не підозрювала про смертельну суміш у своїх напоях, якими їх пригостила Марта. Тож це радше масове вбивство і самогубство, але ти ж знаєш пресу. Люблять роздувати із мухи слона, – поліціянт плескає його по плечу та виходить з кімнати.

– Може так, а може й ні, – бурмоче Кирило. На нього зі здивуванням дивиться один із криміналістів.

– Справа легка, – поліціянт знову повертається. – Внесемо її в базу і закриємо. Ох, і несолодко доведеться батькам Марти. На них попереду чекатимуть сімнадцять судових позовів. Слухай, ми тут з хлопцями плануємо піти після роботи випити по пиву, завтра ж субота. Давай з нами. Між нами, хлопчиками, тобі вже пора перестати хандрити за дружиною. Вона пішла від тебе до банкіра з грошенятами, то хай живе щасливо. Поглянь, навколо багато гарних дівчат. Он хоча б і вона. – його друг кивком голови показує на молоду криміналістку, яка якраз перехилилася через сходи, знімаючи відбитки.

Кирило тільки закочує очі:

– Насправді, у мене сьогодні багато роботи. Так, справа легка, але це не рятує мене від цілої купи документів, які необхідно заповнити. Не дивись на мене так, завтра я виходжу у відпустку і ми зможемо піти випити пива в будь-який інший день. Не хочу ще й у вихідний сидіти на роботі. Хай цим новенькі займаються.

Кирило виходить на вулицю і вдихає на повні груди. До нього одразу починають гукати журналісти та зацікавлені особи. Він переступає через стрічку й одразу опиняється в пастці. Навколо спалахують камери, до рота йому сунуть безліч мікрофонів, а батьки в розпачі хапають його за рукави куртки. Повторюючи без кінця “без коментарів”, він таки добирається до свого автомобіля і їде геть. Якомога далі від цього місця. Якомога далі від цього кошмару.

– А ми так хотіли нормального життя. – у дзеркало заднього огляду він бачить молодого хлопця. Неймовірно блідого, з темними колами під очима та скуйовдженим волоссям. – Чому саме ми? Чому саме ми?

***

Будильник дзвенить рівно о сьомій ранку. Позаплановий робочий день із черговими людьми. З кухні вже долинають аромати кави й тихе наспівування дружини. Вона завжди мугикає якісь дурнуваті пісеньки, коли готує їсти. За це він її й любить.

– Good morning, dear, – вона широко усміхається, коли він підходить ззаду і цілує її в шию. – Did you sleep well? (Ти виспався?)

– No, – відповідає він, притиснувши її до себе міцніше. – I wanted to see you in the morning next to me in bed. (Я хотів бачити тебе сьогодні зранку біля себе у ліжку.) – вона розуміє, до чого він хилить і починає хіхікати.

– You need to go to work this morning. You can’t be late. (Тобі потрібно на роботу сьогодні зранку. Не можна запізнюватися.) – з удаваним докором відповідає вона.

Він підіймає руки й задкує. Сідає за стіл і разом вони снідають. Уже через декілька хвилин вони бігатимуть будинком як ошпарені в пошуках усіх необхідних для робіт речей. Вона виїде о восьмій годині до батьків у передмістя, де допомагатиме їм готуватися до весілля її молодшого брата. Він виїде о восьмій тридцять, щоб добратися до центру у свою фірму. Позаплановий робочий день, бо клієнтові вдається вирватися для цієї важливої угоди тільки в суботу зранку. Він мусить поспішати.

– I went. See you tomorrow. Bye. (Я пішла. Побачимось завтра. Бувай).

– Bye. – відповідає він, зав’язуючи краватку перед дзеркалом у спальні. На телефон йому приходить сповіщення, на яке не одразу звертає увагу. Недавно, охоплений різким приступом туги за рідним містом, він підписався на розсилку місцевих новин і з того часу йому часто приходять новини, якими він зовсім не цікавиться насправді, але відмовитися від розсилки духу не вистачає.

Він розчісується, накидає на плечі піджак, застібає запонки й тільки тоді дивиться на сповіщення. Щось всередині нього волає про те, щоб він вимкнув телефон і поїхав на роботу з душевним спокоєм, але цікавість бере верх. Заголовок красномовний: “Масове самогубство в місцевому коледжі: 18 студентів померло в гуртожитку”.

– Чорт! Чорт! Чорт! – телефон випадає у нього з рук на стілець. Він запускає руку у волосся і починає ходити кімнатою взад-вперед. Думки вирують в голові. Від них його відволікає телефонний дзвінок. Здригнувшись, він підіймає слухавку.

– Where are you? – голос партнера частково приводить його до тями.

– I’ll be soon. (Скоро буду.) – він збиває дзвінок перш ніж на тому боці встигають заперечити. Трохи ще ходить кімнатою, а тоді робить найбезглуздішу річ у своєму житті.

– Good morning. I need to book a seat on a plane to Ukraine. When is the next flight? (Добрий ранок. Мені потрібно забронювати місце на літак в Україну. Коли наступний рейс?) – операторка швидко починає набирати щось на клавіатурі й повертається до нього з гарними новинами. – Indeed? When does the plane take off? (Справді? Коли літак вилітає?) – операторка повідомляє, що через дві з половиною години. – Okay. Thank you.

Він залишає коротку записку дружині, в якій, втім, нічого насправді не пояснює. Це його справа. І ще чотирьох людей. Від цієї думки його хапають дрижаки. Вони не повернуться. Тільки він настільки дурний, щоб знову у це вплутатися. Колись давно він спеціально розпочав нове життя в Англії з метою бути якомога далі від цього кошмару. Тепер знову повертається.

Він викликає таксі та сідає на ґанку. Своєрідне прощання з нудним і монотонним життям. Дорогою в аеропорт він не зронив ні слова.

***

Усі знайомі вважають його диваком. Ще б пак! У той час, коли людство семимильними кроками розвивається у галузі цифрових технологій, він досі користується фотоапаратом із плівкою. Є якась магія у тому, щоб проявляти негативні знімки, на яких зображення виглядають вельми страшно.

– Привіт, Костю. Часом не шукаєш собі якоїсь роботи? – у відділенні пошти він цілком випадково зустрічається зі своїм товаришем по роботі, який здебільшого займається фотосесіями. Костя ж прийшов, аби забрати нову партію плівок.

– А що? Маєш пропозицію, від якої я не зможу відмовитися? Забрати. – це вже він звертається до працівника і простягає йому телефон, весь екран якого займає картка клієнта.

– Та чув дещо, – ухильно промовляє товариш. – Це можуть бути звичайні бабські теревені й нічого особливого. Ти ж полюбляєш всякий кримінал?

Так, і декілька судових заборон наближатися тому підтвердження. Захоплюючись роботою, межа між законним і незаконним у нього стирається. Тому поліція не зводить з нього очей, коли він з’являється в їхньому полі зору з незмінним плівковим фотоапаратом у руках. Декілька разів вони навіть намагалися його спіймати, але він завжди тікав. Цьому сприяє як статура, так і те, що в юності він часто бігав.

– Ближче до суті. – Костя дістає гаманець і розплачується готівкою за посилку. – У мене немає часу на пусті теревені.

– Справа от у чому. Ти ж знаєш, що моя мала ходить на танці. У неї в групі є дівчисько з іншого міста, її подруга, яка по секрету розповіла, що у них там вчора ввечері щось трапилося. Каже, самогубство в коледжі. Це, звісно, може й неправда, я не перевіряв, але та мала підслухала розмову своїх батьків і мою доню на подібне підбиває. Мовляв, у дорослих насправді дуже багато таємниць і це круто почути хоча б одну. Я й подумав, що якщо ти таким цікавишся і не маєш зараз роботи, то міг би проїхатись і винюхати все. Розумієш, та каже, що поліція справу закрила буквального того ж вечора. Тому й чутки ходять. Гей, що з тобою? Все гаразд? – вигляд зблідлого Кості неабияк вражає його товариша.

– Так. Так, все нормально. – через деякий час відповідає Костя і рушає до своєї машини. Вчора було двадцять третє листопада. Двадцять два роки потому.

– Тоді чому ти відреагував так, наче привида побачив? – товариш кидається за ним. – Слухай, я розумію, що це радше твоє хобі, ніж професійна робота, і ні до чого не змушує, але ти останнім часом зовсім вже інтерес втратив до історичних будівель та їх фасадів…

– Я поїду туди. І запам’ятай. Нікому ані слова. Будеш забагато говорити, з тобою може трапитися якийсь “нещасний” випадок. Подумай про свою сім’ю. – Костя зачиняє дверцята автомобіля і рушає в дорогу. Навіть не повертає додому, щоб зібрати свої речі.

***

– Добрий вечір, пані Світлано, – заплакана жінка відчиняє двері й бачить на порозі свого будинку високого, статного чоловіка у дорогому чорному костюмі з такою ж чорною валізою в руках. – Можна мені ввійти?

Не дочекавшись запрошення, він відсовує її вбік і проходить всередину. Там він озирається і прицмокує язиком, коли бачить те, що потребує негайного ремонту. Знову ж таки без запрошення чоловік сідає на диван і жестом показує жінці та її чоловікові на два стільці. Почуваючись гостями у власному будинку, пригнічені горем, що так раптово звалилося їм на голови, вони сідають.

– Отже, я чув, що сталося із вашим сином, тому прийміть мої щирі співчуття. – от тільки ніякого співчуття в його голосі вони не чують. – Річ у тому, що цей прикрий інцидент може підірвати репутацію навчального закладу, в якому вчився ваш син, а я представляю інтереси цього місця. Тож пропоную угоду. За ваше мовчання ми готові заплатити солідну суму. Я не договорив… – він підіймає руку, бачачи, що батьки готові висловлювати своє обурення. – Пробачте, та ваш будинок виглядає трохи занедбаним. Він потребує ремонту, меблі також не найкращої якості, а коли ви востаннє були на відпочинку? Працюєте як воли на кількох роботах, щоб забезпечити краще життя своїм дітям. Адже у вас ще залишився молодший син? Ми пропонуємо вам мільйон доларів. Ви не повинні спілкуватися зі ЗМІ й будь-яким іншим чином згадувати про те, що сталося з вашим сином. Зрозуміло? – чоловік відкриває валізу і подружжя здивовано охкає. Такі суми грошей вони бачили тільки в кіно.

– А якщо ми все-таки проговоримось? – побожно питає чоловік.

– Тоді я буду дуже, дуже розчарований. – незнайомець мило усміхається і нахиляється до них. Вони можуть роздивитися очі понад окулярами. Сталеві. Очі вбивці.