Хата сновидінь

Сонце повільно заходить за обрій, освітлюючи землю примарним світлом. Збоку — зарості високої трави; вони повільно пробиваються на недоторкану рослинністю стежку, по якій ідуть двоє.

Один несе за спиною мольберт і, здається, нескінченну кількість фарб. Його руки покриті зашкарублими мазками різних кольорів, фарба заховалася під нігтями, за вухами, на підборідді… Де її тільки не знайдеш. В руках у нього оберемок пензлів різного розміру і товщини, всі до одного аж блищать — настільки дбайливо від до них ставиться. На блідій сорочці також безліч різнокольорових плям, вони — немов розсипи зірок на нічному небі, немов краплі роси на свіжій траві.

Поруч іде інший. Ні мольберту за спиною, ні пензлів у руках. Ні розсипів зірок на сорочці, ні зашкарублої фарби на тілі. Він іде, крадькома поглядаючи на хлопця збоку, на промені затухаючого сонця, які грають кольорами на його і без того пофарбованих долонях. Він бачить, як сильно і водночас дбайливо той зажимає в руках щетинисті пензлі, як повільно переставляє ноги на шляху до напівзанедбаної хатини.

Прийшли.

Тепле підвечірнє повітря немов огорнуло тіло напівпрозорою пеленою. «Хата сновидінь» — так вони її називали — поодиноко стояла серед трави, і одразу за нею на сотні кілометрів простягався темнющий ліс.

***

В руках у нього фарби. Зім’ята сорочка незграбно лежить у кутку поряд з мольбертом та оберемками цупкого паперу. М’які ворсинки пензлів залишають липкі доріжки фарби на блідій спині. Лоскотно.

Сонце пробивається крізь бежевий тюль, освічуючи кожен закуток примарним жовтим світлом. В повітрі плаває пилюка. Двоє хлопців сидять в тиші, і лише легкий шелест пензлів осмілюється її порушити.