Зуби – річ дорога

8 березня – день жінок.

Я і Люсі уже як 2 роки разом. Мені – 20, їй – 19. Я вже помалу втрачав свій дар. Я не думав, що доживу довше ніж втрачу те, на чому трималося все моє життя.

Привиди являлися мені все тускліше і тускліше. І в один день привид був у мене перед носом, але я його не побачив. Так, в нас були окуляри, як у Кіпса. Але це відчувалось зовсім не так. Я залишився керівником, та прийшлось найняти нових 2 робітників. Чому двох? Бо Джордж теж втратив дар.

Знаєте, мені стало дуже нудно вдома. Рахувати гроші, там, перебирати папери…

Я вирішив зробити Люсі пропозицію.

Ні, вам не почулось. Я кохаю Люсі. Сильніше за все на світі. І ось настало 8 березня і я подумав, а чому б і ні?

*9:30 ранку*

Відтоді, як Джордж з’їхав я ходив в магазин у 3 рази рідше. Вони з Фло з’їхались і жили разом в іншому районі Лондону.

Поки Люсі відсипалась після завдання, яке видалюсь важким я вирішив порадувати її сніданком. Звісно не в ліжко, бо прати ні я, ні Люсі не любимо, та на столі теж не погано.

– Привіт, Люсі! – я помітив свою малу на сходах. (Малою вона справді була, проти мене. Ми ніби жираф і зайчик.)

-Привіт, котику, – моє серце тріпотіло – уже стільки років я не міг звикнути до її кличок.

Люсі підійшла і обійняла мене зі спини, поки я смажив омлет. Одною рукою я приобійняв її маленьку рученьку.

– З днем жінок, кохана, – я поклав на тарілку омлет із сковорідки і поклав її на плиту, вимкнувши її. Я повернувся до Люсі і погладив її голівку. Цьомнуіши в лобик і розвернувши її за стан я підштовхнув її до столу і усадив за стілець.

-Дякую, надіюсь, шкарпетки ти теж собі сам будеш прати сьогодні?

-Можливо…

-От і завжди так! – Люсі жувала і звучало дуже смішно.

-Я хотів запитати… Хочеш сьогодні в ресторан поїсти? Там все таке…

-Ого, який сервіз, – посміхнулась Люсі, – ну не проти.

-Чудово! Сьогодні в 16:00 виходимо, домовились?

-Добренько.

Ми ще довгенько сиділи й говорили, підколювали одне одного,сміялися, але давайте перенесемось на декілька годин вперед.

*16:15*

-Ненавиджу підбори…

-То не надягай їх, в чому проблема?

Насправді мені подобалося, як вона виглядає. Чорні підбори, чорна сукня, темний макіяж і головне посмішка на лиці.

-Ми прийшли в дорогий ресторан, в чому мені ще йти?

-Ну, як хочеш.

Ми сіли за стіл. Принесли меню. І ось, Люсі вибрала саме те, що треба – торт!

-Я вийду в туалет…

-Іди, кицю, я тебе почекаю, – я посміхнувся коханій, а вона мені у відповідь.

І як тільки двері туалету зачинилися я витяг з кишені штанів гарну золоту обручку, з діамантом. Швидко я засунув кільце в тісто. Всі 7 хвилин, коли Люсі була в туалеті проходили, як 7 років.

Накінецто вона вийшла. Прямує до мене. Не буду тягнути кота за хвіст і преповім усе швидко. Люсі з’їла салат і криветки, які вона також замовляла і перейшла до шмата тортику. Я склав руки “дашком” і чекав. Вона все їла й їла.

Хрускіт. Люсині очі, ніби 5 копійок. Вона тяне руку до рота і випльовує обручку. Люсі Карлайл і скоро Локвуд посміхається мені. І промовляє :

-Дорога?

-Достатньо, – відповів я.

-Таким дорогим буде й лікування моїх бідних зубів.