Частина 1.

«Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе.

Тобі присвячую я весну думок, весну свого кохання…»

В один весняний день, коли квіти на деревах почали розквітати, а пташки наспівували свої легкі й ненав’язливі мелодії, я прогулювалася парком. На душі спокій, якого часто не вистачало останні місяці, атмосфера наповнена ароматом свіжості та прекрасного. Довгий час моє життя летіло стрім голов через роботу, я завжди хотіла все встигнути своєчасно, можливо навіть на перед щось, взагалі не шкодуючи себе. Призвело до того, що моє життя почало наповнюватися лише стресом, негативом, постійним вигоранням, виснаженням не тільки психічно, але й фізично. За роботою я не помічала ні-чо-го, тільки робота, робота, і ще раз робота… Але ви скажете так не можна жити, і колись потрібно зупинитись, розірвати замкнуте коло. Так і сталося…

На алеї я помітила хлопця, який сидів на лаві та про щось дуже мізкував. Його виразне обличчя осяяло сонцем. Мені на секунду здалося, що мене осліпили, бо вже з далеку можна побачити як й він красунчик. Я не мала на меті йти прямо до нього, просто стежка вела саме через те місце, де сидів юнак. Наближаючись, я помітила, що він малював щось на своєму маленькому мольберті, начебто втілюючи в життя красу навколишнього світу, моменту.

Здається, я все таки не залишилась непоміченою. Мимоволі хлопець поглянув на мене і знову повернувся до свого заняття. Я вирішила підійти до нього, було цікаво побачити його творіння.

– Ви справжній митець. – глянула оцінюючи роботу, на якій справді був пейзаж цього місця, хлопець підняв до гори голову, так як я стояла напроти, поглянув прямо в очі, прижмуривши одне око. – Ваш стиль напрочуд гарний, картина вийде просто дивовижною.

– Дякую. У природі так багато натхнення. А ви, здається, теж шукаєте його, раз прогулюєтеся наодинці? – відповів хлопець вочевидь здивувавшись, що я підійшла до нього, ще й заговорила. Умію ж себе здивувати і людей, хоча мені завжди страшно починати розмову першою.

– Так, люблю весняну атмосферу, та взагалі побути віч на віч зі своїми думками. Маєте якусь пораду, як знайти своє власне натхнення?

– Спробуйте подивитися на світ очима дитини. Тоді ви відкриєте його справжню красу. – так по філософськи…щось знайоме.

– Дуже цікава думка… Погоджуюся, іноді нам у житті не вистачає краплинки дитячого, що колись було у кожному з нас. – якось з сумом, згадуючи ті часи, відповіла і незнайомець знову поглянув. У його погляді щось рідне, уже вкотре не можу навіть пояснити, але цей хлопець…

– До речі, якось не зручно, що ти звертаєшся до мене на “ви”, нам варто нарешті познайомитися. Не проти? – запропонував юнак, трохи невпевнено з посмішкою на обличчі.

– Взагалі. Можна на “ти”, без формальностей. Мене зовуть Кім Мія.

– Хван Хьонджін, дуже приємно. А ще хочу сказати, я встиг відчути певний конект між нами, чи не доля часом?

– Ага, споріднені душі? – зі усмішкою поглянула на нього.

– Типу соулмейти? Можливо все, навіть не стану заперечувати хех. – ай справді, такий дивний збіг, можна й подумати що хтось високо нас зводить, яка там сваха на горі?

Ми почали розмову, розповідаючи свої мрії та враження. З того часу ми стали нерозривно пов’язаними митецькими душами, які творять світло і красу навколо себе.

.

Що ж далі? Чи буде продовження історії?

Пишіть відгуки, цьомки 🐈‍⬛🤍