Розділ 6: Давайте розділимо радість…

Нью Йорк.

Будинок Грубера.

Грубер та Міріам лежать у ліжку.

Грубер: Моя люба..Завтра важливий день.

Міріам: Знайомство з твоєю донькою.

Грубер: Так. Нарешті дві моїх любих жінки познайомляться.

Міріам: Ти впевнений?

Грубер: Більш ніж.

Міріам: Грубере…

Грубер: Ти моя майбутня дружина. Вона моя донька. Ви повинні познайомитися.

Міріам: А раптом..

Грубер: Що?

Міріам: Раптом я їй не сподобаюся?

Грубер, засміявшись: Моя люба! Неодмінно сподобаєшся! Впевнений, ви станете кращими подругами. Як Вівіан та Адріана.

Міріам, тремтячим голосом: А якщо у мене щось не вийде?

Грубер, здивовано: У тебе і не вийде? Шановна, Ви про що? Ти ж у мене відмінниця.

Міріам, сумно посміхнувшись: Відмінниця, якій часто життя ставило двійки.

Грубер: Чому моя дівчинка сумує?

Міріам: Просто роздумує..

Грубер: Над чим?

Міріам: Над тим, наскільки кардинально невдовзі зміниться моє життя.

Грубер: Моя люба. У тебе все вийде, ось побачиш.- цілує її в плече.

Міріам: Наразі Лусіана дала мені відпустку. Преміальну. За ту конференцію.

Грубер, посміхнувшись: Де ми нарешті знайшли одне одного.

Міріам: Ми б були разом ще й раніше, якби я не…

Грубер: Не згадуй минулого, люба. Головне, що зараз ми вдвох. Чи не так?

Міріам: Так, ти маєш рацію.

Грубер: А на рахунок роботи в компанії- не хотів тобі казати завчасно, але…

Міріам: Що? Що, Грубере?

Грубер: Вівіан розглядає можливість перевезення головного офісу своєї компанії до Мехіко. Алонсо одужав і Дель Анхель хочуть повернутися до свого коріння.

Міріам, радісно: Справді? Як чудово!

Грубер: Так. Про це мені натякав Естебан. Він останнім часом якийсь загадковий.

Міріам: Це наречений Вівіан?

Грубер, хмикнувши: Наречений.

Міріам: Щось не так?

Грубер: Я сумніваюся в його адекватності.

Міріам: Чому?

Грубер: Знаєш, що він подарував Алонсіто на три місяці після операції?

Міріам: Навіть уявити собі не можу.

Грубер: Я теж не повірив, коли вперше почув. Дозвіл на носіння зброї.

Міріам: Що?

Грубер: Так. Ти можеш собі уявити реакцію Вівіан?

Міріам: А сам Алонсо?

Грубер: Був у захваті. Чесно кажучи, мені не дуже сильно подобається, що наш Алонсіто потрапив під настільки сильний вплив до цього чоловіка.

Міріам: Хлопчику все життя не вистачало батьківського плеча.

Грубер: Поруч з ним був я.

Міріам: Мені здається, чи це ревнощі?

Грубер: Що? Та ні!

Міріам, посміхнувшись: А якщо чесно?

Грубер: Ну…

Міріам: Що?

Грубер: Розумієш, я хрещений батько Алонсіто. Я намагався, якщо не замінити йому батька, то хоча б дарувати йому таке ж тепло, яке б йому мав дарувати батько.

Міріам: Ну, тоді ти мав би радіти, що тепер у Вівіан і Алонсо є така опора.

Грубер: Я не впевнений, що він може бути такою опорою. Я боюся, що він може зробити боляча Вівіан чи..

Міріам: Припини. Ти говориш так, наче Вівіан маленька дівчинка. Вона доросла і дуже розумна жінка  і не дасть ні саму себе образити, ні Алонсо, тим більше, що він вже дорослий чоловік, одружений чоловік та майбутній батько.

Грубер: Ти маєш рацію, люба. Так.

Міріам: Знаєш, у чому наші з тобою проблеми?

Грубер: В чому?

Міріам: Тікаючи від власної самотності, ми відвикли жити для себе. Просто в своє задоволення. Ні про що не думаючи.

Грубер: Ти маєш рацію, люба.- поцілував долоню Міріам.

Міріам: Я теж, коли зараз ось взяла довготривалу відпустку, пов’язану з підготовкою до весілля, також мало не зрадницею себе вважала. Але Крістіна та Лусіана сказали мені, що потрібно пожити і для себе. Просто для себе. Що вони радітимуть моєму щастю так само, як я радітиму їхньому.

Грубер: А Крістопаль?

Міріам: Що? – стрепенулася.

Грубер: За ним ти також не сумуватимеш.

Міріам, опустивши очі: Ну… Сумуватиму, але лише як за другом. Я написала йому лист, на який він мені відповів та побажав щастя.

Грубер: Он як!

Міріам: Він звинувачував у якомусь сенсі себе у моїй самотності За те, що не може відповісти взаємністю на мої почуття. Тепер він написав, що за мене спокійний.- посміхнулась.- Ми лишилися хорошими друзями.

Грубер: Он як.

Міріам: Так. Тому ти можеш бути повністю спокійним. Я скоро стану твоєю дружиною і я щаслива, що все склалося саме так. Бо ти, Алексе, саме та людина, з котрою мені не страшно зустріти старість.

Грубер: Моя дівчинко. Ходи до мене.

Грубер та Міріам цілуються.

 

Мехіко.

Будинок Лівіано.

Марісоль: Матусю.

Есперанса: Доброго ранку, доню.

Марісоль: Доброго ранку.

Есперанса: Сніданок готовий.

Марісоль: Ти так швидко впоралась.

Есперанса: Рано прокинулась.

Марісоль: Не могла спати?

Есперанса: Так. Відповідальний день.

Марісоль: Твоя співбесіда в будинку Лусіани Дюваль.

Есперанса: Робота мрії.- посміхнулась.

Марісоль: Яка нарешті здійснюється. Адже ти завжди любила шити.

Есперанса: На те мене надихала ти, моя доню.- зітхнула.- Та подруги з притулку.

Марісоль: Де ти завжди шила для всіх сукні.

Есперанса: Так. А потім втілила своє мрію у маленькій майстерні.

Марісоль: Ти сумуєш за нею?

Есперанса, зітхнувши: Трохи. Якби не та повінь.

Марісоль: Мамо, не думай про це.

Есперанса: Не буду, доню. Пробач.

Марісоль: Це наша нова сторінка. І вона буде щасливою.

Есперанса: Хочу вірити, доню. Дуже хочу.

Марісоль: Все так і буде, мамо. Все так і буде.

Есперанса: Моя дівчинко. Ти випила всі ліки?

Марісоль: Так, мамо, не хвилюйся.

Есперанса: Тоді я побігла?

Марісоль: Удачі, матусю.

Есперанса: Бувай, моя люба.

Марісоль: Бувай.- прибирає посуд, сідає за книгу.

 

Будинок мод Лусіани Дюваль.

Есперанса: Ось я і на місці.- стискає медальон.- Побажай мені удачі, мамо.

Есперанса входить в ліфт і довго думає, стоячи там і стискаючи кулон, який висів у неї на шиї.

Есперанса: Мамусю, допоможи мені. Я знаю, що ти завжди поруч.

Жінка йде коридором, на зустріч їй Крістопаль.

Чоловік та жінка зіткнулися плечем, з рук Есперанси летять папери.

Есперанса: Ой.

Крістопаль: Перепрошую.- присідає, допомагає збирати папери.

Есперанса: Нічого, я сама винна. Не дивлюся під ноги, літаю у хмарах.

Крістопаль: Ви на співбесіду?

Есперанса: Так, на тимчасову роботу модного асистента.

Крістопаль: Бажаю успіху.

Есперанса: Дякую.

Крістопаль і Есперанса пересікаються поглядами.

Пауза.

Есперанса: Щось не так?

Крістопаль: Дивовижно, але…

Есперанса: Що? Пробачте, не дуже розумію, про що Ви..

Крістопаль: Пробачте, але Ви мені дуже когось нагадуєте.

Есперанса: Я вам когось нагадує, а ми досі не знаємо імен одне одного.

Крістопаль, засміявшись: Так! Пробачте. Крістопаль Христофоро.

Есперанса: Есперанса Лівіано.

Крістопаль: Надзвичайно красиве поєднання імені та прізвища.- цілує руку Есперансі.

Есперанса, сміючись: Припиніть, будь ласка. Я червонію.

Крістопаль: Я говорю лише правду і нічого крім правди.- пауза.- Якщо чесно, я був би щасливий співпрацювати з Вами.

Есперанса, опустивши очі: Навзаєм. Пробачте, мені час.

Крістопаль: Бажаю удачі.

Есперанса: Дякую.- посміхається, йде по коридору. Крістопаль дивиться їй вслід.

Крістопаль, ледве чутно: Ніколи не думав, що зустріну жінку, настільки схожу на тебе, Лусіано.

 

Кабінет Лусіани Дюваль.

Стукіт в двері.

Лусіана: Заходьте!

Есперанса! Доброго дня.

Лусіана: Прошу! Прошу!

Есперанса: Я на рахунок співбесіди на тимчасову посаду..

Лусіана: Так-так.  Я зрозуміла. Ваша попередниця, моя права рука зараз у відпустці, а без неї мені ніяк не бути.

Есперанса: Я розумію.

Лусіана Ваше ім’я.

Есперанса: Есперанса. Есперанса Лівіано.

Лусіана:Дуже приємно, Есперансл. Для цієї посади треба детально знати всі тонкощі модельної справи, бо Ви будете безпосередньою ниточкою, яка пов’язуватиме правління та творчість. Нас та дизайнера нашої компанії Франко. Цю посаду займала незамінна людина в нашій компанії, але так склалося, що вона пішла у відпустку на довгий час і…

Есперанса, стривожено: Щось зі здоров’ям?

Лусіана: Ні, що Ви? Ніяких неприємностей. Навпаки, людина нарешті налагоджує своє життя.- посміхнулась.

Есперанса: Це завжди чудово.- посміхнулась.- Адже коли народжується нова родина, це чудово.

Лусіана: Це так.- посміхнулась.- Ви заміжня?

Есперанса: Ні, я давно розлучена. Маю доньку.  Марісоль. 17 років.

Лусіана: Моя молодша майже ровесниця!- посміхнулась.

Есперанса: Так. Моя гордість. Дівчинка моя.  Мій Промінчик.

Пауза.

Лусіана пильно дивиться на Есперансу.

Есперанса: Щось не так?

Лусіана: Що? Так-так, пробачте. Просто Ви мені нагадуєте одну жінку і… Пробачте.

Есперанса: Нічого, буває.

 

Спогади Лусіани.

25 років тому.

Будинок Веларде.

Анна Хоакіна: Це ти зробила?!

Лусіана: Сеньйоро…

Анна Хоакіна: Це ти?! Відповідай.

Лусіана: Я ненароком.

Анна Хоакіна: Це був фамільний сервіз мого чоловіка на 17 персон! Безрука дурепа!- дає Лусіані ляпас. Лусіана осідає, плаче.- І по руках цих дурнуватих, невмілих!

Анна Хоакіна йде геть.

Лусіана: Господи…

Підбігає Чепа.

Чепа: Моя люба!

Лусіана: Мої руки… Я не хотіла…

Чепа:  Господи.. бідна дитина… Промінчику мій… Ходи… Ходи зі мною… Полікуємо твої рученята…

Лусіана: Ні… Ні, Чепо… Не вийде… Часу немає… Мені потрібно…

Чепа: Ти ще все встигнеш… Ходімо… Ходімо, моя люба…- цілує долоні Лусіани.- Мої ручки золоті роботящі.. Зараз ми їх полікуємо… Зараз… А робота зачекає…

Лусіана: Ана Хоакіна і так гніватиметься…

Чепа: Скинеш все на мене! Скажеш, на кухні завантажила! Ходімо, ходімо, моя люба.. Все буде добре..Ходімо…

 

Наш час.

Есперанса: Перепрошую?

Лусіана: Так? Що?

Есперанса: З Вами все гаразд, сеньйоро Дюваль?

Лусіана, розгублено: Так… Так…  Просто…

Есперанса: Що?

Лусіана: Ви дуже нагадали мені одну жінку… Хорошу жінку…

Есперанса: Дивно…

Лусіана: Про що Ви?

Есперанса: Просто мені щойно чоловік в коридорі сказав те ж саме, що я когось йому дуже нагадую.- засміялась.- Просто день дежа вю якийсь…

Лусіана: Так… Так… Дежа вю… І знак… Що надто довго все відкладалось на потім.- витерла сльози.- Те, про що раніше і не мріялось.

Есперанса: Про що Ви?

Лусіана: Та так, думки вголос, пробачте.- пауза.- У Вас є резюме?

Есперанса: Так, будь ласка.- простягнула течку.- Тут все написано.

Лусіана, проглядаючи папери: Так-так-так… Бачу, що непоганий досвід.. Ви мали власну майстерню для пошиття одягу?

Есперанса: Так, але рік тому все зникло… Коли в нашому рідному місті була повінь..-витерла сльози.

Лусіана: Жахливо.

Есперанса: Ми з донькою ледве врятувалися самі і врятували один з найбільших скарбів- журнали з викрійками. Але грошей на оренду приміщення немає, все йде на лікування моєї доньки. Моєї Марісоль.

Лусіана, стривожено: А що з нею?

Есперанса, важко зітхнувши: Вроджена вада серця. Потрібна операція. Зараз їй важко самій пересуватися. Операцію ми поки оплатити не в змозі, все йде на ліки. Тому і власну справу відкрити поки що наче галузь фантастики, тому…

Лусіана: Тому Вам дуже потрібна ця робота.

Есперанса: Так, дуже. Хоча б на час.- пауза. – Я не підведу Вас, сеньйоро Дюваль. Справді. Я багато читала про Вас в журналах. Вивчала тенденції, якими керується ваша компанія при випусках модного одягу. Працювати тут – одна з моїх головних мрій.

Лусіана: Хм, що ж… Ви знаєте, Есперансо, я вмію відчувати людей…. І видно, що Ви дуже хороша людина… І, я думаю, ми спрацюємося…- натиснула на кнопку селектора.- Лус Маріє, зайди, будь ласка..

ЛусМа: Зараз.

Лусіана: Можна Ваші документи?

Есперанса: Так, звісно. Тримайте. Паспорт, трудова книга, медичні довідки.

Лусіана:  Чудово. Працевлаштуємо Вас просто сьогодні. І ще одне… Ви казали, Ваша донька хворіє?

Есперанса: Так. Вада серця. Потрібні дороговартісні ліки і..

Лусіана: Що ж.. Це можна вирішити… Я випишу Вам чек і Ви зможете купити все, що Вам необхідне.

Есперанса: Дякую, сеньйоро Лусіано. Дуже дякую. За все.

Лусіана посміхається.

Входить Лус Марія.

ЛусМа: Я слухаю Вас, сеньйоро Лусіано.

Лусіана: Лус Марія, оформи, будь ласка, працевлаштування сеньйори Есперанси. Ось її документи.

ЛусМа: Так, звісно, сеньйоро Лусіано.

Лусіана: і ще, випиши, будь ласка, чек, на її ім’я, на тридцять тисяч песо авансу.

Есперанса: Що Ви, сеньйоро Лусіано! Це надто багато!

Лусіана: Все гаразд, Есперансо! Сприймайте це на аванс!

Есперанса: Це великі гроші, я не можу…

Лусіано: Есперансо, я також мама!- усміхнулася. – І я розумію, скільки потрібно для того, щоб утримувати дітей. Особливо, дівчаток. Тому…- посміхнулась. – Все гаразд.

Есперанса: Дякую, сеньйоро Лусіано. Ви неймовірна людина. Дякую за все. За Ваше добре серце.

Входить Лус Марія.

ЛусМа: Ось, сеньйоро Лусіано, все оформлено. І ось чек для сеньйори Есперанси.

Лусіана: Чудово. І ще одне, Лус Маріє. Скасуй, будь ласка, всі справи на сьогодні. Скажи водієві, щоб був готовий. Сьогодні ми їдемо до притулку Санта Корасон.

ЛусМа: Гаразд, сеньйоро Лусіано, як скажете.- виходить.

Есперанса: Ви стільки зробили для мене, сеньйоро Лусіано. Я.. Я не зможу віддячити Вам.

Лусіана, посміхнувшись: Все гаразд, Есперансо. Все гаразд.- стиснула долоню Есперанси.- Колись одна людина підтримала мене. Тепер я підтримаю тебе.

Есперанса: Я Вас не підведу! Дякую! Дуже дякую!- виходить. Лусіана важко зітхає, сідає на стілець.

Лусіана: Я їду до тебе, Чепо… Сьогодні ми зустрінемося, рідна…

 

Коридор компанії ЛД.

Крістопаль: Знови Ви?

Есперанса: Так. Ще раз здрастуйте, сеньйоре…

Крістопаль: Крістопаль. Просто Крістопаль.- усміхається.- Вас можна привітати?

Есперанса, посміхнувшись: Так, я отримала цю роботу. Роботу моєї мрії.

Крістопаль: Ну що ж, сеньйоро Есперансо? Тоді я можу лише Вас привітати.

Есперанса: Дякую, Крістопалю. Дуже дякую.

Крістопаль: Ну що ж, я пропоную Вам відзначити Ваше працевлаштування у нашому затишному кафетерії. Ви не проти?

Есперанса, почервонівши: Звісно, ні. Тільки якщо не надовго. На мене чекає донька.

Крістопаль: Ні в якому разі. Не надовго.

Есперанса: Тоді ходімо. Ви мені заразом розповісте про все в будинку мод.

Крістопаль: Проіснструктуємо. Все зробимо. Ходімо.

Есперанса: Так, пішли.

Разом попрямували до кафетерію.

 

Притулок для літніх людей.

Приїзджають Лусіана і Андрес.

Андрес: Люба, заспокойся.

Лусіана, тремтячим голосом: Я повинна її побачити. Повинна.

Андрес: Ми заберемо її додому. Все буде добре.

Лусіана: І ти… Ти не проти?

Андрес: Вона була тобі, мов мати. Колись ми разом турбувалися про мою матір, тепер будемо про Чепу. Все буде гаразд. Я тобі обіцяю.

Лусіана: Дякую тобі, Андресе. Дуже дякую.

Андрес: Моя люба. – цілує Лусіану в скроню.- Це найменше, що я можу зробити для тебе за все те, що ти натерпілась за останній час. Від мене і взагалі.

Лусіана: Андресе, припини, благаю. Це не єдине. Ти повернув мені акції.

Андрес: Так і має бути. Це справа твого життя.

Лусіана: Пожертвувавши справою свого життя.

Андрес: Це інше. Це були порожні амбіції. Я зможу грати ролі і в інших театрах, і в кіно. А в будинок мод ти вклала всю себе.

Лусіана: Навіть ту частину себе, яку мала б віддати дітям.

Андрес: Люба моя, не варто про це.

Лусіана: Цього вже не зміниш.

Андрес: Зате майбутнє в наших руках.

Лусіана: Так, і його я хочу присвятити родині.- подивилась на Андреса.- Я хочу передати компанію дітям. Крістіні, Лізбет, Віктору Мануелю. І бути з тобою, з дітьми, з онуками. Подарувати тепло донькам, Віктору Мануелю, онучкам, бути для них мамусею, бабусею, порадницею.

Андрес: Моя люба.- поцілував Лусіану.- Впевнений, у тебе все неодмінно вийде.

Лусіана: Завдяки твоїй підтримці, любий.

Андрес цілує Лусіану.

Підходять до посту медсестри.

Лусіана: Доброго дня.

Лупіта: Доб… Сеньйоро Лусіано?

Лусіана: Так… Лупіта, якщо не помиляюся?

Лупіта: Саме так. Я Лупе.

Лусіана: Ми знайомилися в суді. На слуханні справи Анни Хоакіни.

Лупіта: Так-так, я пригадала.

Лусіана: Ми..- голос почав тремтіти.- Ми можемо навідати її?

Лупіта: Так-так, проходьте.

 

Палата Чепи.

Чепа лежить на ліжку.

Входить Лупіта, мріяє жінці пульс. Чепа слабко посміхається.

Лупіта, лагідно: Сеньйоро Хосефіно, як Ви?

Чепа: До…оо…бре…

Лупіта: Ось і чудово. До Вас прийшли.

Чепа: Хт..то?

В палату входить Лусіана, сідає поруч з Чепою, бере її зморщені долоні в свої, цілує.

Лусіана: Чепо… Моя Чепо..

Чепа: Луу…Сі…Ааа..

Лусіана, плаче, витирає сльози з обличчя Чепи: Так, це я… Я…Я, моя Чепо.. Я… Я, рідна…

Чепа: Не п…Не пом..мерла… Жи…ва…

Лусіана, активно киваючи: Так, так…Рідна… Так…-цілує долоні Чепи.

Чепа: Я..Я т…так… Господу… Моли…лася… Діві Гваделупі…За теб..бе…і…мал..ля….

Лусіана: Моя донечка..Моя Крістіна!

Чепа: Кріст..тіна…

Лусіана: Так! Я знайшла її! Вона доросла і… Така красива! Моя дівчинка! Моя старша донечка! І тепер… Маю ще і онучок… Двох онучок…

Чепа, провівши долонею по обличчю Лусіани: Така…Красива… Моя Дівчинко… Майже не змінилась…

Лусіана: ну що ти? Роки беруть своє!- тихо засміялась.- Я така щаслива… Щаслива, що ти жива…- Поцілувала долоню Чепи.- Я заберу тебе додому…

Андрес: Ми заберемо.- підходить до Лусіани, кладе долоню їй на плече, Лусіана накриває долоню Андреса своєю.

Лусіана: Це мій чоловік, Андрес. Андрес Дюваль.- подивилась на Андреса з безмежною любов’ю.

Чепа: Анд..рес…

Андрес: Приємно познайомитися, сеньйоро Хосефіно. Дякую за турботу про Лусіану.

Чепа: Вона… Була мені.. Як дон..нечка…. Донечка, яку… Яку я втратила…

Лусіана: Зате ми  тепер знайшли одна одну.

Чепа: Анна Хоак..кіна…

Лусіана: Вона вже нікому не зможе завдати  шкоди, Чепо. Ми тепер родина. Ми оточимо тебе турботою, теплом, знайдемо найкращих лікарів та ліки. Я маю кошти, можливості. Не треба нічого боятися. Все погане позаду. Попереду хороше. Лише хороше. Ми тепер родина. І так буде завжди. Тепер завжди…

Чепа: Так… доню…- посміхнулась, Лусіана засміялась від щастя крізь сльози, Андрес поцілував дружину у маківку.

Входить падре Хуан де ла Круз.

Лусіана, радісно: Хуане!

Хуан де ла Круз: Я вже знаю. Чепо, рідна.- перехрестив.- Нехай Господь благословить вас.

Чепа: Пад..ре…Хуан…

Хуан де ла Круз: Тепер все буде добре, Чепо. Господь завжди на боці світла та добра. Хороші люди повинні бути щасливими. І так воно й буде. Амінь.

Лусіана, подивившись на Хуана: Хуане, ми… Ми забираємо Чепу до нас… Вона їде додому… Тепер ми станемо родиною… Колись вона була мені, мов мати, а тепер… Тепер ми будемо разом…

Хуан де ла Круз, зі сльозами щастя:  Нехай береже Вас Господь. Нехай у світі стане хоча б на крихту більше щастя.- посміхнувся, перехрестив Чепу, Лусіану та Андреса.

 

Через три дні Лусіана та Андрес, оформивши всі папери, забрали Чепу додому.