Початок кінця

Звичайний день в світі з монстрами, де монстри не лише люди позбавлені розуму, але й люди в який такий самий мозок як і мій. Ну майже як мій, адже я трішечки особлива в цьому плані.

Ми з мамою, бабусею та моїми кузинами вирішили попити чаю. Наша квартира була не надто розкішною, хіба що в минулому. Ми жили на тихій старій вулиці зі старими двоповерховими будинками років так 1900-х на 2 поверсі, адже перший займали барикади, окрім мене туди навіть ніхто не наважувався спускатися. Вид з вікна теж був не надто утопічний, розвалений будинок в якому раніше жила моя подруга(її з’їли). Подерті стіни, які вже взялися пліснявою через постійні дожді, побиті вікна та виламані двері. Іноді мені здається , що я бачу як вона там ходить, але думаю, то все гра мого розуму.

Так от, тільки но я сіла за стіл, як до квартири увірвався Ендрю(мій хлопець). Я ще ніколи не бачила його таким наляканим, взагалі не бачила його наляканим.

– Нам треба негайно тікати, збирайте речі – через задишку він запинався – я чекатиму вас біля заднього ходу.

І він просто побіг, але я вірила йому більше ніж будь-кому, тому я просто почала збиратись. Я не відразу зрозуміла, що збираюсь тільки я, всі інші просто далі пили чай.

– Мамо, треба тікати. Збирайтесь. Бабуся, ходімо, тут небезпечно – вже майже кричала я, але мене ніхто не слухав.

Трошки розкажу про наш світ. Точніше про тих монстрів, що є звичайними людьми. Ми живемо в такому світі, де окрім зомбі, тут також панує тоталітарний режим, щось типу голодних ігор. В нас є верхівка правительства, еліта, яка знаходиться в добре захищеному місті, з височенними стінами та найсильнішою армією світу. Мабуть тому що ми єдині хто вижив на цій проклятій землі. Маленький клаптик, острів який знаходиться дуже далеко від суші, звідси ніколи не вийти. Єдине що заспокоює, цей острів дуже великий і тут є де сховатися.

Мама покликала мене до себе, я присіла перед нею на коліна та обійняла її.

– В тебе все буде добре, доню, ти впораєшся, ти надзвичайно сильна – казала вона посміхаючись, поки в мене на очі накатували сльози. – Головне пам’ятай хто ти і де твоє коріння, батькове коріння, воно найголовніше… Він не помер, я тобі збрехала. Капітолій, ось де він знаходиться, він права рука нашого президента, він той хто підтримує цей тоталітарний режим.

В мене просто не було слів, я була в шоці, але часу на роздуми не було. Мама правду сказала, я сильна. Тому я встала, взяла за руку меншу кузину і пішла, старша пішла слідом. Я не хотіла обертатися, щоб востаннє глянути на тих хто мене любив, це було надто важко. Ми більше ніколи не зустрінемося.

Далі все було надто швидко, я майже нічого не пам’ятаю, вибух, стрілянина, старшу сестру вбило, молодша не хотіла йти, було страшно. Ендрю відбивався як міг, не знаю де він взяв зброю, але на той момент мене це не хвилювало. Ми втекли завдяки ній і це було головне.

Ми довгий час скитались по різним будинкам, час від часу тікали від солдатів, вбивали вже мертвих, часто нам не вистачало їжі. Ми надто втомилися і я не знала що мені робити далі. Мама не просто так розповіла мені правду про батька. Якщо чесно я здогадувалась, що він живий, але що він права рука правителя, це було шоком.

Я довго думала як жити далі і єдине, що я зрозуміла з цим режимом жити неможливо, тому я вирішила знищити короля та всіх хто його підтримує, навіть якщо це буде моя рідна кров.