Розділ

Вперше мої ноги ступали по такій гарній вулиці, тут так гарно і чисто, мене обступали справні будинки з вікнами завбільшки як два охоронці. Усе на ній було нове і охайне, поряд з височезними кришталевими будівлями в блакитно – білих тонах, перехожі здавалися комахами.

А які ж гарні люди! Ніколи не бачила настільки вишукано вбраних людей, вони виглядали чарівно, порівняно зі мною. На них була гарна, кольорова одежа, пошита якісно. А на мені були лише куці штанці та розтягнутий, жахливого земляно-бордового кольору светр. Очі усіх людей були прикуті до дивної компанії, яка просувалася, очевидно, до центру міста: шість кремезних чоловіків та маленька дівчинка.

Ми звернули до доволі низької будівлі, білої, як і решта міста, пройшли через скляні двері та зупинилися у довгому коридорі. Обабіч стінки приємного блакитного кольору розміщувався ряд стільців, на деяких з них сиділи люди: якась бабця, чоловік середніх років і хлопчина.

Охоронець з білим візерунком на одягу пішов далі по коридору, а іншим, жестом наказав чекати. Постоявши хвилину, я відчула, що хтось не зводить з мене очей. Різко обернувшись, перехопила погляд того хлопця на стільці. У його очах я бачила одночасно і повне нерозуміння того хто я і неначе я його давня знайома, і він ніяк не згадає моє ім’я. Раптом він зірвався зі стільця, підбіг до мене і вхопив за плечі:

– Чому ти тут? Як так сталося? Я дуже хвилювався! – його карі очі дивилися на мене так, наче його слова були чистою правдою. Можливо у мене проблеми з пам’яттю? Ні, я ніколи не зустрічалася з досконалими, вони ніколи не поткнуться у ту діру в якій я жила. Невже це якась перевірка?

– Ти її знаєш?- запитав його охоронець, що стояв найближче до мене.

– Звичайно, вона моя подруга! – навіть не задумуючись вигукнув невідомий.

– А ти його знаєш? – знову запитав охоронець.

Що ж мені робити? Якщо це і справді випробування, і він підставний, то я – труп. А якщо цей хлопець просто хоче мені допомогти? У першому варіанті я все одно програю, знайомих у мене тут немає, тож або пан або пропав.

– Знаю! – чітко відповіла я.

– Тоді яке його ім’я? – охоронець не переставав задавати питання. Хлопець благаюче дивився на мене.

– Влас, – непевно обізвалась.

– А прізвище?

Більше нічого придумати не змогла. Усе. Програла. Але було варто спробувати.

– Це твоє ім’я? – звернулася до хлопця непробивна гора каменю.

– Так, прізвище – Трен, – спокійно відповідав він. Його очі постійно намагалися вловити мій погляд. Може все таки провали є? Тільки зараз я помітила, що він був не набагато вищим за мене, виглядали ми наче гноми у царстві велетнів. Тут усі були надзвичайно високі, ще на вулиці помітила цю дивину. Що вони їдять?

Та й узагалі, він був не схожим на досконалого : доволі темне волосся, зав’язане у хвостик на потилиці, карі очі, м’які риси обличчя. Великий мішкуватий одяг створював безліч складок на його фігурі, незважаючи на досить теплу погоду небагато частин його тіла можна було побачити. Зовсім нетиповий образ, як для представника Каерлії.

Він про щось дуже жваво говорив з «Горою». Іноді здавалося, що ще трохи і з його очей потечуть сльози, він дуже активно жестикулював. Навіть у своїй поведінці не схожий на каерльця. Через його зріст йому доводилося високо підіймати голову і витягувати шию як гуска. Охоронець уважно його слухав і занотовував усе у записник, який дістав з кишені. Слідом витяг звідти маленьку коробочку і заговорив щось до неї. Через хвилину до нас підійшов той чоловік, що раніше пішов, кивнув у наш бік. Хлопець підійшов до мене і промовив :

– Ходімо, – простягнув до мене руку.

Не взявши її, я пройшла вперед до виходу, він прослідував за мною. Коли ми вийшли, я роззирнулась чи немає сторонніх очей і вух.

– Хто ти такий і що це було? – мій голос прозвучав занадто грубо.

– А тобі не сподобалось? Краще було якби тебе застрелили чи повісили? І моє ім’я ти вже знаєш, – у цих фразах навіть не намагалася сховатися насмішка.

– Ти хочеш щось натомість? І не відповів на друге питання.

– Хочу, пішли за мною, там і відповім, – і з цими словами потягнув мене за руку у протилежному від будівлі напрямку.

– Май на увазі, що у мене з собою ніж.

– Запевняю, він тобі не знадобиться.

– Я все одно тобі не вірю.

– А якщо я скажу, що знав Фелікса? – він різко зупинився і подивися на мене. Я на мить завагалася.

– Тоді я хочу знати більше, але якщо – це брехня, то я цього не пробачу.

– Домовились.

Ми продовжили свій рух.

Я зроду не бачила такого гарного і великого будинку. Усе було біле, гарні меблі, чисті килими… В повітрі відчувався запах стерильності, жодного натяку на пил. На стінах гарні картини, переважно в біло-блакитних тонах, обрамлені позолоченими рамками. Не побачила тут жодної квітки, чи хоча б дрібнички яка б не вписувалася в інтер’єр. Незважаючи на розкіш, мені тут ставало незатишно. Я відчувала себе незахищеною, неначе маленький пацюк на тлі білосніжного, холодного снігу.

– Перейдемо одразу до справи – як ти познайомився з Феліксом? – неначе не чуючи мене, Влас сів на диван, що розташувався якраз по центру кімнати, що вочевидь була вітальнею. Мене ж жестом запросив сісти у крісло навпроти. З протилежної стіни на мене дивилася картина, на якій, вочевидь, мисливець намагався влучити з автомата у гарних, ширококрилих птахів. Дивно, що на картині були зображені різні птахи: різнокольорові папуги; маленькі сіренькі горобці; великий, сильний орел та маленький соловейко, на якого і навели приціл. Дивно: чому мисливець не хоче підстрелити орла? Це принесло би йому більше слави, ніж вбивство соловейка.

Раптом Влас вирішив звернутися до мене:

– Ти ж знаєш, як проходить відбір?

– Знаю.

Яскраві книжечки, розмальовки, іграшки, що розмовляли тоненькими голосами – все це швидко набридало. Ніколи не розуміла, як з цим можна гратися годинами. Малюнки, мордочки звіряток посміхалися постійно. Навіть вночі, прокидаючись, тихенько сповзаючи з ліжка мов змія, закутавшись в ковдру ніби в плащ – невидимку, дивилася у вічі іграшкам, казала, що ті можуть спокійно спати, що мене не треба веселити. А ті у відповідь не стуляли повік та не стягували посмішку з обличь.

Жінка в широкій спідниці, з худим обличчям, на якому ледве виднілися очі була моєю розрадою в холодних стінах розподільника. Вона не ламала свій голос коли говорила до мене, не гралася в хованки, або інші дурні ігри, вона лиш розказувала казочки з невимушеним обличчям. Спочатку вона хотіла посміхатися, але я своїми маленькими руками ставила на місце куточки її губ. Згодом вона призвичаїлася. Лиш в кінці свого перебування в моїй кімнаті вона коротко посміхалася до мене, гладила мою голову і залишала кольорову шпильку. Тому як довгого волосся я не мала, то старанно ховала ті подарунки. Жодному наглядачеві я не розповіла про свою різнобарвну таємницю. Забрати мені вдалося лише одну – яскраво-червону.

З роздумів мене вирвав голос юнака, що досі сидів навпроти:

– Фелікс побачив, що я відрізняюся від інших. Мене цуралися, хоча іспити я склав якнайкраще, він запідозрив прогалину в системі. Досконалі повинні бути досконалими всюди. Намагаючись знайти причину збою, він почав стежити за мною після проходження іспитів. Його зловили на цьому, а коли почули правду про його наміри, вислали  за стіну. Він продовжив листування зі мною, бо його досі турбувала ця справа, – після недовгого мовчання та погляду в нікуди, він додав, – Він казав, що прихистив дівчину, але я не думав, що ти наважишся сюди прийти. Я можу, тобі якось допомогти? – його очі знову сфокусувалися на мені. Занадто підозрілою мені здалася його люб’язність, тож я вирішила прикинутися просто шукачкою кращого життя.

– Що мені зробити, щоб мене прийняли за свою?

– Всього лише здати тести. Я можу тобі допомогти, якщо хочеш, – він вичікувально дивився мені у вічі

– Звичайно, я буду дуже рада, – мені довелося вичавити посмішу з себе.

Влас встав з дивана. Перетнув кімнату і підійшов до білого великого столу. Відкрив ящик, та його руки пірнули у нього, судячи з шурхоту, порпаючись  в паперах. Через декілька секунд він вийняв папку, і вручив її мені.

– Тут зібрані усі запитання які можуть трапитися, – він пішов у напрямку виходу іраптом мені у голову стукнуло запитання, яке я вирішила негайно озвучити:

– Слухай, Власе, а що ти сказав райгерам? – раптом мене накрила гаряча хвиля, яка несла розуміння того, що я оступилася. У моїй голові заревла на повну гучність сирена. Райгери – це слово використовують лише каерлянці. Тим більше – про існування їх, знає дуже мало таких як я. Розуміючи своє становище, мені залишалося лише чекати та спостерігати за реакцією хлопця. Я очікувала на все, але не на це:

– Я сказав їм, що ти опинилася біля стіни, тому, що в тебе недавно померли батьки. Ти не відаєш, що твориш тому, що загубила свої документи і не пам’ятаєш де живеш. До речі, – після цих слів він потягнувся до кишені, вийняв звідти кілька монет, -Це тобі на готель. Повинно вистачити. Прийди до мене, якщо буде потреба, – простягнувши руку, він посміхнувся до мене. Ця посмішка не була схожою на гримаси ляльок – вона була добровільною. Я посміхнулася у відповідь. Це була моя перша посмішка з того часу, як помер Фелікс. При згадці про нього, гострий біль проштрикнув мої груди, раптово стерши посмішку. Влас нарешті повів мене до виходу. Вже стоячи в дверях, він наважився мене запитати:

– То, як тебе звуть?

– Гренд Свір, – незворушно відповіла я, і вже ступила крок за поріг, та тут мене наздогнав його голос.

– Ні, справжнє ім’я.

Мене знову накрила хвиля жаху. В цей раз я вирішила не брехати. Хтозна, може в цей раз не пощастить:

– Юстина, – з цими словами, розвернулася до нього обличчям і зустріла його погляд, вперше впізнавши в ньому здивування, але лиш на коротку мить. Тепер його очі випромінювали звичну привітність.

– Що ж, бувай, Юстино.