Глава без особливої назви. Або “моногамність”

Ось і прийшов цей день… Амулет. Якщо все пройде успішно – можна їхати до Мерін, усе готово. Рікон та Кір готові. Шона з її проектом готова. Сірін з Картером підготували Елізіум до від`зду Хранителя та його правиці, Ванесса та Залізна Леді з радою – Шазарію. Все готово. Так неочікувано швидко. Ештон сидів на дивані перед портретом його коханої Мерін та… відчував порожнечу. Ні тобі радості, ані нетерпіння. Таке враження, що емоції закінчилися, залишивши по собі тягуче очікування та якусь дивного відтінку зневіру. Та головою Ештон розумів – всього кілька днів.

Ештон якось відсторонено спостерігав за тим що робить його тіло на автопілоті: встав, повернувся у спальню, душ, гардероб, вітальня з Ванессою. Найкоротше коректування за… невідомо який час. У нього сьогодні лише одна важлива справа – амулет. Проте важливості чи грандіозності Ештон не відчував. Не відчував, поки одягався, не відчував поки їв. Не відчував поки сідав у капсулу під пильним поглядом Шони… І навіть в капсулі – не відчував. Ештон не міг збагнути що відбувається з ним. Все це так не схоже на нього… Мабуть, Ештон все ж був просто не готовий відпускати Мерін тоді. Не може він жити своїм життям без неї. І не хоче. А колись же так і буде. Якщо він виконає свою клятву, дану Мерін, а вірніше – якщо зможе, тому що він не відступить до кінця, то залишиться у цьому світі ще на якийсь час, доки не помре без впливу душі алубі на нього. Ну, або ж якимсь іншим чином. А… Мерін… А якщо у нього не вийде? Йому то кілька років, чи десятиліть чекати завершення свого шляху. А… їй? І він же знає, що вони от-от побачаться, і все одно – погляньте тільки на нього… А вона… Вона уже не раз втрачала того, з ким укладала контракт душ… Втрачала, і навіть спостерігала за незворотніми змінами одного зі своїх колишніх, що було ще гіршим… Думки Ештона тягнулися липучою чорною тягучкою. Огидним павутинням окутували його свідомість – і тікати нікуди… Немає навіть проектів уже. І…

Капсула вчасно відчинилась, показуючи йому звично-високу стелю Наукового Центру – пустки, що колись була підземним льодовим морем…

Ештон глибоко вдихнув, намагаючись з усіх сил привести себе у тонус. А сил вставати просто не було. Навіть не сил – наснаги. Тому Ештон почав вставати прямо у цьому стані. Біс із ним… Без натхнення теж можна працювати…

І Ештон виволікся з капсули… А де це він?

– Сюрприз… – якось нескладно і не зовсім впевнено, врізнобій намагалися створити атмосферу його князі. Ештон роззирнувся. Пустка. Величезна печера, кілометри півтора вширину, обмежена двома величезними стінами, губилася в незвіданій темнотою глибині – наскільки море сягало. Тобто порожній відсік Наукового центру. А стояли вони поруч із чималеньким, здавалося б скляним, кубом, трохи пооддаль від входу.

– Як ти і наказував, Ештон, твій відділ в Науковому Центрі. – Шона намагалася триматися як завжди. Та чомусь саме зараз Ештон помітив в її погляді неясні нотки розгубленості.

– Ми все владнали. Тепер ця територія, так же як і Елізіум, вважатиметься твоєю. З Повелителькою ми узгодили. – рапортував Рікон фонтануючи схвильованими, у недоброму розумінні біохвилями. – Ми назвали цей відділ Науковим Відділом Серця Шазарії та Хранителя Елізіума, проте ти можеш все змінити… – зовсім невпевнено принишк він.

– Ештон. – ласкаво усміхнулася Сірін, і напротивагу за кілька стрибків блискавично подолала відстань між ними та безстрашно застрибнула на руки вожаку, міцно стискаючи його руками та ногами. Ештон ледве встиг згрупуватися, аби впіймати її.

Сірін зазирнула йому тепло в очі і втерлася лобом десь під підборіддя, лащачись, наче маленька, й підтримуючи вожака таким чином, підсилюючи біохвилями повними любові та ніжності… І тепло якесь ворухнулось всередині. Ештон усміхнувся їй. А біль, що до цього був неясним і далеким став відчутним і близьким, ніби на фоні з цим теплом. Не окутував всю свідомість гулко та всюдисущно. А робив боляче тут і вже. І… хоч було боляче, та душу за пазухою стало нести легше. І Ештон, прямо з Сірін на руках, пішов у напрямку до куба.

Він не дивувався. Не радів тому, що відбувається навколо…

А от і вона… Ештон поглянув на неї уважно. Вже не тікаючи, повністю змирившись зі своїм людським нутром… Красива жінка. Приваблива в людському й … статевому розумінні. Але далека. Не рідна. І хоч тепла та видно, що затишна – та не його і, якщо вже зовсім чесно, не Мерін. Це його остаточно заспокоїло.

– Ну, розказуйте. – звернувся він до зграї, заходячи в двері.

І зграя розказала скільки часу і зусиль відкриття нового відділу в Науковому Центрі у них зайняло. Але вони також розповіли як їх підтримували. І рада, і сам Науковий Центр. Розказали, які відгуки про роботу та проекти Серця Шазарії вони чули. Розповіли – скільки шазарійців їм посприяло.

Як виявилось, цю територію їм виділили з іншого боку від господарчих відділів. Тобто на достатній відстані від Секретного відділу Наукового Центру, і Ештон може не переживати за енергію, що може нашкодити алубі…

А сам куб – це перша будівля у його відділі. Повністю зроблена з енергопоглинаючого волокна. Тут багато заходів безпеки і всього іншого. А ще тут облаштований його власний завод кристалічних печатей, склад мінералів, і додатково: супутні технології, потрібні для реалізації його проектів. Наприклад, той же різак, що ріже з точністю до десяти нанометрів, чи та штука, що подрібнює мінерали до стану молекулярного порошку… І багато чого ще.

– Доброго дня. – вколинилися йому якісь люди, що стояли посеред напівпорожньої ще будівлі його майбутніх наукових звершень…

– Це ті шестеро шазарійців, подарованих розвідниками… – почав було Рікон…

О, чорт! Ештон зовсім про них забув! Він негайно спустив Сірін на підлогу.

– Вибачте! Я зовсім про Вас забув! – чесно покаявся Ештон. Він то планував якось з ними поговорити “потім”, але не планував похерити їх найнатуральнішим чином на… На скільки, чорт забирай? Ештон просто не знав скільки часу минуло. Кілька місяців? Пів року? Більше? – Нам треба вирішити… – розхвилювався Ештон, та слів забракло. Чорт! І терміни служби, і все! Може Рікон уже щось вирішив? Казав ніби… І Ештон перевів свій розгублений та схвильований погляд, що так і волав про порятунок та підтримку, на правицю.

– Все гаразд, Серце, не переживай. До цього моменту всі припіднесені тобі люди працювали віддалено, живучи вільно зі своїми сім`ями. Вони брали активну участь в організації цього місця: кожен робив щось, що стосується його галузі попередньої роботи. Я запросив їх у якості винятку на відкриття. – спокійно і впевнено, підтримуючи Ештона біохвилями, заспокоював Рікон. І подіяло. Ештон заспокоївся, зауважуючи паралельно, що його смуток трохи відступив на задній план та розвіявся майже повністю тут і зараз, поступаючись насущним проблемам. Тобто, на фоні Ештон все ще його відчував, але прямо зараз готовий був рухатись вперед та виконувати свої обов`язки.

– Що вирішили на рахунок термінів? – уточнив Ештон болюче питання і перевів погляд на … шазарійців, будемо їх так називати.

– Ми відклали це питання. – знову озвався Рікон.

– Давайте п`ять років. Стандартно. – запропонував Ештон. Всі шестеро здивовано поперезиралися і невпевнено зазирали Ештону за плече – дивилися на Рікона, що був їм за начальника весь цей час…

– Це ти з чим порівнюєш? – Ештон відчув насмішкуваті біохвилі Рікона.

– З наложниками Повелительки… – в свідомості Ештона раптово з`явилися сумніви на рахунок логічності своїх суджень…

– Ти хочеш аби вони носили цей статус? – вже злегка здивувався Рікон за спиною в Ештона, той не витримав і обернувся обурено на Рікона.

– Скажи вже прямо, що за натяки я чую від лара? – підняв брови Ештон, розуміючи, насправді, що Рікон його просто дразнить. Можливо по-своєму підбадьорює, відволікає.

Рікон розсміявся:

– Зазвичай це пожиттєво. Де ти чув про жертвоприпіднесення на якийсь час? Це що виходить ось тобі жертва – покористуйся, а потім повернеш? – широко посміхався Рікон, очевидно вважаючи це кумедним… Ні, деякі грані гумору ларів Ештону недоступні…

– Ні-ні… Так не підходить. – похитав скрушно головою Ештон. Не так сама ситуація його гнітила… Як реакція Рікона? У Ештона щось пазл в голові не склався. Але всі емоції були навдивовижу спокійні в нього зараз. Просто… Ну, нічого нового. Просто ще якась стародавня традиція Шазарії. Вже навіть не дивно. Просто… Рікон його трохи… Розчарував? Просто… Він же стільки часу з ним провів… Він же знає ставлення Ештона до таких речей… Та й Ештон багато в чому пішов на компроміс у своїх принципах… Але ж… Має бути здорова межа… Ештон думав, що Рікон вловлює її… – Словом, – тяжко зітхнув Ештон, повертаючись думками і зосереджуючи увагу на насущній темі… – Отже, так… Я думаю, аби спокутувати провину Ваших родин п`яти років більш ніж достатньо…

– Справа не в провині. І вони тут не для того, аби спокувати провину. А для того, аби довести вірність та повагу своїх родин до тебе, як до Повелителя. – знову заперечив Рікон, дратуючи Ештона все більше.

– Я розумію, значення традиції! Але не годиться ламати життя шістьом людям через одну помилку представників їхніх родин! Не можна так! І до всього ж це шазарійці, люди нашої країни! – вказав долонею на винуватців суперечки Ештон, не відводячи при тому погляд від Рікона.

– Саме тому. Хто як не шазарійці повинні дотримуватись власних традицій? – спокій Рікона дратував Ештона не менше його реплік. Та як він не розуміє? Ештон просто хоче по-людськи з ними вчинити! Нехай покалатаються п`ять років з ним для виду, та повернуться до свого життя! Як казала Мерін? Кожен заслуговує на власне життя!

– Рікон… – просто вже знесилено Ештон затис пальцями перенісся, і жмурячись щосили, бажаючи уже… Хто його знає чого…

– Ештон… – раптом Рікон показав йому свої справжні біохвилі, припинивши цей цирк. Можливо, Сірін намагався скопіювати. Рікон був не на жарт схвильований, навіть зляканий. І переживав він явно не за шазарійців. – Все з ними гаразд. Вони працюють на користь всій Шазарії і тобі, і можуть пишатися цим. І хоч вони й припіднесені тобі у жертву, продовжують жити зі своїми родинами. Не переживай за них. Все у них гаразд. Так? – запитально звернувся він до них за підтвердженням.

– Так. Все вірно. – Підтвердив чоловік середнього зросту та незвичним діапазоном хвиль роздумів… Інші якось вслід за ним закивали.

– Окрім того, нам потрібні такі люди, котрим ми можемо довірити організацію твого відділу в Науковому Центрі. Я все перевірив вздовж і впоперек. Розвідники не просто так обрали саме цих кандидатів. Всі вони, хоч і різні, та їх об`єднує одна важлива риса – надійність. Вони можуть працювати над справами що потребують високої секретності. Все у цьому плані гаразд. І у всіх інших теж! Будь який шазарієць пишався б можливістю працювати на подібній посаді! А окрім як у змінах діяльності, їхнє життя і не змінилося ніяк! – пояснював Рікон, і проти його аргументів… Не те що не попреш, а й сенсу немає…

– Окрім того… – Втрутився той самий чоловік. Раптом замовк, та зрозумівши, що і Ештон, і Рікон дивляться на нього і відступати уже пізно: – Вибачте, що перебив… Я просто хотів сказати, що ми всі працювали як одна команда. Тяжко працювали. І з нуля, фактично, створили цей відділ. Не самі звичайно… Я про те, що ми б хотіли продовжувати працювати над тим, що нам вдалося створити…

– Тобто Ви хочете працювати тут все життя? – трохи втомлено, але від того не менш скептично запитав Ештон. Чоловік завагався, підбираючи слова. – Ось бачите? – поблажливо усміхнувся Ештон.

– Ми не можемо дозволити собі шукати нових керівників твого відділу кожних п`ять років! – викрикнув Рікон, одночасно обурено, жалісливо, стурбовано і ще з якоюсь такою кашею почуттів… Що зазвичай більш Лансу притаманна. А потім замовк так різко: обірвав себе.

“Ештон. Кінець світу близько. Часу обмаль. А ці люди надійні. І вони за честь своїх родин готові йти до кінця.” – при тому його біохвилі набули болісних відтінків. – “Пробач. Я більше не можу. Мені треба…” – і Рікон просто осів на підлогу. Ештон підхопив його вчасно, аби той не вдарився. Чорт! Що за чорт! Куди не ткнися!

– Рікон! – вийшло тихіше, аніж він би хотів. Ештон перевірив гарячково його пульс – сповільнений. А тоді згадав, що в нього, чорт забирай, є радар. Перевірив: Рікон просто виснажений, втратив свідомість, тому що… Виснажений. Чорт! Та якого біса!!!

– Сірін! – та вона уже була поруч. Ештон поглянув на неї суворіше, аніж варто було б. – Не знаєш що з ним?

– Вранці все було гаразд… – запевнила трохи наляконо Сірін.

Ештон глибоко зітхнув. Підхопив правицю на руки, й встав разом з ним:

– Все на вас. Коли Рікону покращає, ми повернемось. – Суворо постановив Ештон і вийшов з цієї напів порожньої, сіруватої, позбавленої життя будівлі, хоч і наповненої людьми… Багатьма людьми, як Ештон відчував… Відчував не біохвилі, адже полотно гасило їх, а як колись – присутність.

Ештон відініс Рікона подалі від усіх, вглиб порожнього моря. І йшов так довго, не відчуваючи жодної втоми, аж поки Рікон не отямився прямо у нього на руках.

– Знову мій наказ порушуєш. – дорікнув на повному серйозі Ештон. Та правда в тому, що договір Рікона не сигналізував Ештону, що з ним щось не так.

– Це ж який? – знесилено якось посміхнувся Рікон, навіть не намагаючись встати на свої ноги.

– До ручки себе знову доводиш. Мовчки. – нахмурив брови Ештон.

– Не я, а ти. Цього разу. – знову усміхнувся Рікон і прихилив голову до грудей вожака.

– Я? – Ештона кольнула вина. Навіть сумнівів не з`явилося, що це не так. Видно заганяв Рікона і не помітив…

– Ну, так. А гадаєш так просто проти вожака йти? – підняв він змучений погляд на Ештона.

Ооон… Воно що. Він виконував свою обіцянку – не мовчати. Говорив де Ештон робить помилку. Казав про свої інстинкти – що кричать забрати цих людей до себе в “зграю”. А він… Як завжди – твердолобий мудак… Ну, що ж тут скажеш, а?

– Пробач… – Ештон каявся як ніколи…

– Ти краще розкажи що тебе терзає. – тихо попросив Рікон. – Вся зграя собі місця не знаходить.

От же…

– Хееех… – простогнав Ештон. – за Мерін сумую.

– І все? – підняв Рікон докірливий та підозрілий погляд.

– Ну, є ще дещо. Але я вже заспокоївся… – почервонів він. Аж ніякого бажання немав соромитися перед Ріконом.

– Це через ту жінку, що в бібліотеку приходила? – нахмурився Рікон. Ештон простогнав подумки, та не стримався й простогнав вголос. – Що з нею не так? Якщо з нею щось не так – прожени її. – Ештон відчував, як Рікон весь напружився.

– Та ні… – здався Ештон. Ой, чорт з ним. – Насправді все навпаки. Вона мені подобається. – іронічно поглянув він на правицю, відчуваючи, як його розчарування в собі якось вирвалось назовні, і приховувати цього за іншими біохвилями вже не було ані сил, ані сенсу.

Рікон оніміло здивувався. Ще б… Оце вожак трапився. Мало того, що до ручки доводить, так ще й ось це от…

– Подобається? – уточнив Рікон.

– Ага. – Ештон сів прямо на гострий камінь. Зручно не було. Рікон сповз у нього з рук і сів поруч, просто притулившись, слухав біохвилі.

– Тоді в чому проблема? – судячи з виразу обличчя та біохвиль, Рікон відчайдушно намагався збагнути.

– А яке я на це маю право? – сумно, трохи скрушно усміхнувся Ештон.

– Ну… Люди ж здебільшого не моногамні істоти. Міняють партнерів… Це ж в твоїй природі. Хіба ж ні? – зараз мозок вибухне.

– То що ти мені пропонуєш? – уже засміявся Ештон іронічно.

– Ну… Я думаю, Повелителька зрозуміє… – так же напружено видавав перли Рікон. Ось тут вже Ештон прифігів.

– Що зрозуміє? Хоча ні. Не відповідай. Рікон… Нічого немає, не буде і бути не може. Є лише Мерін. Я її кохаю. Всім серцем і душею. – був би він таким категоричним, точним і серйозним, ще й у діалогах з собою… Але Ештон і справді вірив у що казав. – Я одружився на ній! І зраджувати не буду! І порушувати клятв, ініціатором яких сам і був – теж не буду! Не для того я заключав контракт душ! І взагалі… – Ештон від обурення, яке поступово наростало, а тепер аж вибухнуло, й забило йому дух – не зміг більше продовжувати свою тираду.

– Тоді в чому проблема? – зосередився Рікон.

– Та в тому, що своїми інстинктами, на відміну від думок, життєвої позиції, та вчинків я керувати не можу! – випалив Ештон спересердя.

Рікон кілька митей сидів і дивився на Ештона завмерло. А тоді обережно, спокійно і злегка скептично запитав:

– Тобто… Ти цілий тиждень мордуєш себе до такого стану, що поглянути страшно, а заодно і усю зграю, тому що тобі на рівні інстинктів сподобалась інша жінка окрім Повелительки. Але метаєшся ти в своїх почуттях не тому що хочеш і не можеш здійснити своє бажання, а тому що воно просто з`явилося. – На останніх словах ще й брову підняв, при чому не спеціально. Він всім своїм єством відчував скепсис, хоч раніше Ештон не пам`ятав за ним подібної риси чи то емоцій. – Хоч ти це ніяк не можеш контролювати. – докинув.

Ештон тяжко зітхнув і почухав собі лоб.

– Совість гризе. – поділився Ештон вже зовсім щиро. – А ще мене картає, що я Хранитель ларів. А ви ж істоти вірні… І от я собі місця не знаходжу… Якось не дотягую я до вас.

– Ти що це серйозно? – оторопіло дивився на Ештона Рікон, таки не витримавши. Такого глибинного шоку Ештон давно у нього вже не бачив. Але ніяк не розумів, що його викликало.

– Кхи… – Рікон аж придихнув, намагаючись впоратись з шоковим онімінням свого голосового апарату, від безстолковості вожака, як тепер почав розуміти Ештон. – По… По-перше… Ештон… – Рікон збирав думки до купи, і видно було, що це йому не просто дається. – … – він глибоко вдихнув, аби почати, але в останню мить підняв руки догори, даючи собі ще кілька секунд. – По-перше, у ларів теж так буває.

– Справді? – щиро здивувався Ештон.

Рікон на нього ще раз охрінівшо поглянув. Але потім скинув з себе це відчуття, інтенсивно струсивши ще й головою, наче пес.

– Справді. – перевів він погляд від підлоги, до очей вожака, що все ще виражав офігівання. – Раніше всяке траплялося… Наприклад, сльоза, пам`ятаєш? Траплялося так, що вожак забирав собі ледь чи не всіх дівчат із завойованих зграй, або прив`язували дівчину до іншого хлопця зі зграї, хоч у того вже була пара… А бувало так, що вожак утворював пари, чи як це правильніше назвати, з кількома дівчатами зі своєї зграї… В ті часи все залежало від кожного вожака і бувало по-різному. Це зараз є якісь загальні правила. Просто через нашу крихтку природу все набуло такого вигляду, як ти бачиш зараз. Але те, що ми, як ти кажеш, вірні істоти, не означає, що нам не може сподобатися ще хтось. Просто ми не звертаємо на це увагу, або вступаємо в іншого роду стосунки з такими ларами… Ну, ми ж зграйні істоти… Інколи відчуття змішуються до членів зграї. – намагався Рікон ледь чи не лекцію прочитати, а Ештон з інтересом слухав. – А інколи і зовсім хтось не зі зграї подобається. Мені, наприклад, одна лар подобалась… Ну, так що тепер я повинен робити? Хоча раніше в таких би випадках вожак кинув би виклик вожаку тієї зграї, членом якої вона є. – склав на грудях руки Рікон, відкинувши голову на плече. – Просто зараз ми тримаємо свої інстинкти при собі. Ми ж не закріплюємо зв`язок… Ось це вже було б катастрофою. – раптом погодився з своєю ідеєю Рікон і поглянув рвучко Ештону в очі. Зробив паузу. Подумав. – А алубі, наскільки мені відомо, взагалі не приділяли великої уваги від кого діти народжуються, аби тільки всередині клану, щоб потім дитину на два клани не ділити… Мені здається, ти робиш проблему з того, що проблемою не є. – зосереджено вдивився в очі Ештону Рікон.

І… легше стало.

– Ну, я ще втомився чекати зустрічі з Мерін. Це якось так жахливо…- Поділився Ештон ще й цим. – Тоскно, знаєш…

Але Рікон нічого не сказав. Просто обійняв Ештона за плечі і дружньо потрусив, так як сам Ештон робив, висловлюючи… Співчуття. І розуміння, якесь… Якось так близько вони відчувалися один одному зараз. Ештон поглянув на нього… Не думав він, що колись у них буде подібна розмова…

– Може покурити хочеш? – раптом запропонував Рікон і якось моментально видобув з внутрішньої кишені на грудях пачку сигарет і запальничку з Зовнішнього Світу. О, це то він дав зграї прикурити, якщо вже Рікон з собою сигарети прихопив… Забув, падлюка, що його стан і на них впливає, вони ж пов’язані як не як…

– Ні-і-і… – протягнув Ештон і посміхнувся. – Не той випадок.

– Добре. – посміхнувся і собі Рікон. І заховав заначку. Видно, що теж заспокоївся.