Він зрозуміє все потім

//

Усім, кому зайшла чудова в усіх аспектах адаптація книг, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, та й загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…

Бісове безсоння не давало відпочити навіть у дні, коли не було замовлень. Тож сьогодні, як майже завжди, він першим спустився у кухню, поснідав, сходив по свіжу газету, випив чаю, переглядаючи нудні статті про все частіші випадки появи Гостей, зробив покупки, та тільки тепер застав Джорджа, що натхненно готував щось запашне на обід.

– Люсі не з тобою? Думав, ви разом пішли, від ранку її не бачив, – промовив Джордж, обертаючись.

– Зі мною? – Локвуд здивовано зупинився, не розклавши продукти до кінця. – Ні, при мені вона також не спускалася.

Він задумано полишив пакет.

– Піду гляну. Про всяк випадок. Звісно, можливо, вона просто відсипається. Але…

– Але, краще хай її гнів виллється на тебе, невиспані дівчата – це страшна справа. – Джордж закотив очі і невиразно стенув плечима. – Якщо не повернешся через п’ять хвилин, піду рятувати.

Локвуд оцінив гумор, та рішення не змінив. Дорогою до горища його мучило неясне відчуття тривоги, чого з ним давно не траплялося. Чому й сам не знав. Вони вдома, що може трапитись? Інша справа на завданні. Здається, його трохи заносить.

Тактовно постукавши в двері, вже готовий був відчиняти, та відповіді не почулося. Друга спроба також нічого не дала. Рівень тривоги помітно скочив вгору.

– Люсі?

Тиша.

– Все гаразд?

Нічого.

– Люсі, я зараз зайду. Із заплющеними очима. Тому, якщо це якийсь розіграш…

Він повільно відчинив двері та ступив всередину, ледь не послизнувшись на килимку. Не було чутно шуму води, що могло б пояснити відсутність відповіді, і тиша стояла така, що стало не по собі.

– Люсі?

Довелось повільно розплющити очі та розглянутись.

От дідько! Вона лежала на ліжку жахливо бліда, помітно тремтіла, часто і нерівно дихаючи, прилипле до чола волосся здавалося геть мокрим. Її безпомічний  стан мобілізував його вмить.

– Я повернусь за дві хвилини.

З цими словами він кинувся вниз.

– Люсі захворіла, приготуй, будь ласкавий, гарячого чаю, – кинув він Джорджу, тим часом виймаючи піднос, складаючи парацетамол, спазмолітик, невеличкий рушничок та мисочку з теплою водою. Друг уже докладав чайничок та склянку:

– Поклич, якщо щось треба буде, – кивнув. – Дуже зле?

– Таке собі.

Так швидко Локвуд ще підноси не носив, тим паче по сходах, тому просто чудо, що окріп залишився там, де йому було слід.

Виклавши ношу на приліжкову тумбочку, взявся до роботи. Змочив рушничок та обтер чоло, чим привернув увагу Люсі. Вона тихенько застогнала, насилу розплющуючи очі. Швидко розчинив парацетамол та спазмолітик в склянці.

– Я знаю, ти почуваєшся зараз дуже зле. Але тобі необхідно це випити. Гаразд? Я допоможу.

Він сів поряд, акуратно підбираючи її попід плечі, допомагаючи трохи припідняти голову. Люсі, жахливо тремтячи, щось незрозуміле прошепотіла, та розібрати слова було неможливо. Її губи були геть блідими і такими пересохлими, що наступною справою точно треба допомогти зволожити. Після пиття.

– Ось, по-трошки, не спіши.

Ковток за ковтком Локвуд терпляче чекав, допомагав, пітримував, аж поки склянка не спорожніла. Тоді знову поклав Люсі, ще раз обтер чоло, склавши вдвічі ковдру акуратно закутав. Віднайшов її бальзам до губ та делікатно їх зволожив.

– Що ж… – Він оцінив свої дії, і, здавалося, був задоволений. – Мабуть, все, що міг, я зробив… Буду заглядати час від часу, добре?

Йому не хотілося полишати її в такому стані, та це було б дивно, якби він тут просто стовбичив. Все ж незвично і боляче бачити Люсі, впевнену і рішучу, зовсім безпорадною. Хотілося захистити та допомогти, зробити все можливе. І неможливе.

– Ні! Не йди!

Її хрип, хоч і ледь чутний, здався розпачливим.

– Так холодно! Так жахливо холодно! Вони тут! Хіба не відчуваєш? Зовсім близько! Потрібно…

Люсі, недоговоривши, закашлялась, намагаючись припіднятися.

– Ні-ні-ні! – Локвуд підскочив і сів поряд. – Лежи спокійно! Я нікуди не йду! Чуєш? Я залишуся з тобою. Ти у безпеці! В повній безпеці!

Довелося вкласти її знову і закутати в ковдру повторно. Вона ще щось розпачливо шепотіла, тому, не довго думаючи, він приліг навпроти, щоб бути у полі зору. Це, здавалося, її трохи заспокоїло, та не повністю. Люсі нерішуче простягла руку, щось шукаючи, поки не торкнулася його долоні, сплітаючи пальці. Такі холодні, аж крижані. Врешті, ніби відчувши себе у безпеці, закрила очі.

– Скоро тобі стане краще. От побачиш…

Йому хотілося зігріти її, але все, що міг, це тримати долоню і чекати. Чекати поки клята гарячка не почне спадати. Бо слухати марення виявилось доволі страшно. Хвора уява оточувала Люсі Гостями, наводячи жах, примушувала шукати порятунку, не давала спокою. Незрозуміло навіть було, чи розуміє вона, що він поряд. Тобто, чи розуміє, що це саме він. Така виснажена й стривожена, така вразлива…

З часом напружене обличчя почало потрохи розгладжуватись, стаючи більш спокійним. Дихання також вирівнювалось, хвилювання відпускало, потрохи починали діяти ліки. Раптом кутики губ ледь помітно припіднялись, ніби у посмішці.

– Виявляється, це таки приємно, тримати тебе за руку, – прошепотіла. –  Неправильно, дивно, але приємно.

Що ж, здається, хвилювання, що її відпускало, підступно підбиралося до нього.

– Бо це неправильно…  Неправильно думати про тебе… Про твої обійми. І… поцілунки… – шепіт ставав все тихішим і тихішим.

Дідько, хтось остервеніло катав сніговиків в його шлунку.

Люсі більше не промовила ні слова. Вона лежала, дихаючи рівномірно, хоч ще доволі швидко, її пальчики ставали врешті трохи теплішими і розслабленими, а на щоках з’являвся рум’янець. Спазм судин минав, даючи можливість минути і гарячці, а, значить, і цим маренням…

—

Локвуд не зрозумів, що й сам заснув, поки щось раптово не розбудило його. Не знати, чи то поворухнулась Люсі, чи надто яскраво світило вечірнє сонце у вікно, чи то саме по собі, та розплющивши очі, він побачив її, розгублено споглядаючу у відповідь. Вони майже одночасно глянули на свої руки і так само одночасно розняли їх.

– Привіт, – посмішка вийшла трохи напруженою. – Ти, певно, не пам’ятаєш, і не розумієш як я тут опинився, та… ти захворіла. І марила. Привидами. Тому довелось… трохи допомогти. Ну, знаєш, щоб ти не намагалася… рятуватися… Тобі потрібен був сон і відпочинок…

Він сів, пригладжуючи рукою скуйовджене волосся.

– Ліки, бачу допомогли. Вже краще?

Прикривши очі, ніби збираючись з думками, Люсі кивнула.

– Так, здається… Тільки пити дуже хочеться.

Чай повністю охолов, та вона спрагло його ковтала, все ще здаючись сильно розгубленою. Виглядала ліпше. Не така бліда, без того хворобливого блиску очей і тремтіння, чи то від холоду, чи то від жаху.

– Я… марила?

– Еге.

– І… що казала? – хвилювання їй вже не вдавалося приховувати. Нервово покусуючи губи, кидала невпевнені погляди на нього. Щось пригадувала?

На автоматі простягнувши бальзам, він потиснув плечима.

– Просила залишитись. І за руку взяла, бо… це давало тобі відчуття, що я не пішов, не покинув тебе. Хоч… я не певний, що ти розуміла мою присутність насправді… Просто знала, що хтось поряд…

– Це все?

Локвуд раптом невинно усміхнувся.

– Боїшся компромату?

Ось цей похмурий, такий знайомий примружений погляд з-під пухнастих вій. Так, їй точно краще.

– Ну… не хочеться, знаєш, кожен раз очікувати, коли ти витягнеш його світ божий і почнеш піджартовувати.

– Такої поганої думки про мене?

– Звичайної думки про тебе. Не стримаєшся, еге ж?

Читає його як відкриту книгу.

– Ну добре… ти казала, що приємно мене тримати за руку. – Він зупинився, роздумуючи, чи варто продовжувати далі. – І, що думаєш про мої обійми. І поцілунки.

З кожним словом Люсі все сильніше стискала губи, і, здавалося, навіть трохи червоніла. Скільки шансів, що вона думала про нього? Ніскільки. Вона ніколи не була з тих дівчат, яким він подобався. І навряд чи колись їй був до вподоби хтось, схожий на нього. Та думка про те, що десь є хлопець, який займає її уяву, бісила невимовно. І змушувала зараз говорити всі ці речі, хоч розумів, що робить це також тільки задля того, щоб трішки побісити її у відповідь.

– Та, оскільки ти марила, я не знаю, про кого саме ти говорила. Сподіваюсь, не про Кіппса?

Спочатку Люсі видихнула, а тоді сплахнула.

– Бо що?

– Бо той хлопець, здавалося, тобі подобається.

Небезпечний, дуже небезпечний блиск очей. Обережніше.

– І? Містер Ентоні Локвуд не може пережити, що Кіппс міг би комусь подобатись? І я не стверджую, що то був саме він!

– Містер Ентоні Локвуд вважає, що ти варта кращого.

– Кращого? Звісно ж, такого як ти?

Інтонації піднялися суттєво. Ой. Здається, він перегнув. Тепер його ще й будуть ненавидіти за дурні натяки.

– Ем… Таки ще кращого.

Люсі звела брови у здивованому погляді.

Що ж, заслужив.

– Слухай, вибач. Я більше не буду ніколи про це говорити. Чесно. Обіцяю. Я, звісно, ще той придурок, та використовувати таку ситуацію не стану. Можеш сказати мені щось огидне у помсту.

– Ти ідіот.

– От ми і квити.

Широка посмішка. Швидкий збір речей. І втеча.

– Джордж або я зараз принесемо тобі чай. І допоможемо, якщо ще щось необхідно.

Вже на виході він знову обернувся.

– Я радий, що тобі краще.

До кухні Локвуд прийшов хвилин за десять. Бо, стоячи там, в коридорі, все намагався осмислити те, що сталося, те, що він почув, що казав, і щось постійно вислизало, тікало, не давалося до розуміння, аж поки не вирішив відкласти всі думки на потім, поки голова не вибухнула. Потім. Він зрозуміє все потім.