Поєдинок і таємниця вбивства

Повернувши голову вправо, я помітила чорняву дівчинку років десяти. Вліво — дуже схожу, можливо, трішки меншу. Між ними невеличка відстань. Обидві лежали на траві, примружившись від сонця, щось їли в жовтій обгортці. Присягаюся, що навіть сама відчула цей сирно-вишневий смак! Дівчата одягнені в яскравий, дуже дивний одяг. Я хотіла б озирнутися навколо, але була наче не владна над тілом, воно мене просто не слухалося. Чомусь паніку вправно вдавалося контролювати. Десь глибоко в підсвідомості я могла тверезо оцінити ситуацію, усвідомити те, що відбулося. Спроби заговорити до дітей були марними. 

Чи я померла? Стала марою і мене занесло в інший просторовий вимір? Кричу — ніхто не чує, не реагує; чи я тільки хочу кричати? Раптом в поле зору потрапляє будівля схожа на пансіонат з двома поверхами. Це був затишний дворик з величезними клумбами півників, недбало підстрижений газон і старі каштани. Певно, був травень або червень. Мене відволікла старша дівчинка своїм заразливим сміхом. Дві вуглинки, здавалося, дивились крізь душу, цей погляд був настільки чистим… дитячим, що хотілось посміхнутися. 

Спекотно… Мить — я чітко відчуваю легкий поштовх у плече. Дівчинка зліва підіймалась на ноги. Шоколад на тоненьких вустах, такий же дитячий погляд… Через хвилину вони вже повільно кудись йдуть, а я… а я за ними. Пусто. Нікого немає. Я точно померла. Знову кричу — не чую навіть сама себе. Жахливе відчуття увʼязнення і неможливості керувати своїм безплотним тілом зводило з розуму. Дві фігури віддаляються. Спекотно…

* * *

— Лізі! 

— Може, її в Лікарняне крило якось віднести? Давай покличемо когось, — невиспане лице Селвін скривилось ще дужче. 

Ці голоси… Мерлін, це просто сон. Я ширше розкрила важкі повіки, мої сусідки нависли над ліжком. 

— Лізі, все добре? — стривожений голос Лукреції повністю відірвав від дивного осаду сну.

— Я покличу Лестренжа, — твердо відрізала Цея та різко розвернулася, мені вдалося вхопити її за руку. 

— Що? Ні, не треба нікого звати, а тим паче Маркуса! — мабуть, вийшло занадто схвильовано. — У мене таке часто бувало, все добре, — я видавила щось подібне посмішки та відпустила Феліцію. 

— Ти так голосно закричала уві сні, ми вже хвилин пʼятнадцять тебе будимо. А ще ти так здригалася… Друелла стукала в двері, то нам  прийшлося ставити заглушку. 

— Пʼятнадцять хвилин?! Котра година? 

— Вісім, час сніданку. 

— Йдіть поки без мене, я спочатку у ванну, — я різко підірвалася з ліжка, не звернувши уваги на їхній здивований вигляд, певно, вони хотіли заперечити. 

Тиша лякала, тому довелось включити воду, щоб створити більше шуму. Липка сорочка, нерівне дихання, тремтіння рук. Я довго намагалася зрозуміти, що мені снилося, та холодний кахель під босими ногами підбадьорив скоріше вийти з ванни. Після душу стало набагато краще. Мої думки повернулись до Гогсміда, котрий я мала відвідати вже завтра. Зараз головне не спізнитися до Великої зали. Висушивши волосся та одягнувшись, я вийшла у вітальню, де відразу вловила обурливий, але водночас стриманий, погляд Друелли та Вальбурги. Краще зробити вигляд, що я цього не помітила. 

Ранок тільки почався, але головним приводом для погіршення настрою стали навіть не слизеринки, і навіть не сон. Міцна хватка Редла відтягла за собою, коли я вже доходила до залу. Мабуть, він не хотів так сильно штовхати мене в куток, але від удару захотілося скрикнути. 

— У мене мало часу, тому не витрачатиму його на безглузді вибачення, — він швидко ковзнув поглядом, наче впевнившись чи все зі мною добре, та різко відпустив руки. — Я сподіваюсь, що ти не забула про сьогоднішнє відпрацювання у Бірі, — тихіше промовив він, нахилившись ближче. Його строгий тон не давав говорити все , що захочу. 

— Не забула, — збрехала я, стискаючись у стіну, ніби намагалась сховатися від його присутності, — можна було і нормально сказати. 

— Я знаю, що ти забула, то не збираюся із тобою панькатися, Треверс. Вважай, це таке собі нагадування, щоб вже точно з пам’яті не вилетіло, — він скривився в зарозумілій гримасі. — Не так швидко, — долоня вперлася в стінку, тим самим перегородивши мені шлях. Вискользнути не вийшло. Маю визнати, що цей грубий жест під супроводом погляду «я-тебе-вбʼю» не на жарт налякав мене. Навряд чи мені вдасться приховати страх; стало навіть гидко від свого боягузтва. 

— Ближче до суті, — схрестити руки не вдалось, Редл стояв занадто близько, певно, сам того не помічаючи. 

— Зустрінемося біля фонтану за двадцять хвилин до восьмої. Не думай запізнюватися, Треверс, Бірі мене разом з тобою затримає, — він блиснув очима, поправив комір мантії та зник. 

Нарешті я спокійно зайшла в зал, зайнявши місце біля Феліції. 

— Їж швидше, урок через тридцять хвилин, — Лукреція акуратно накладала собі яєчню, занурившись у підручник із Захисту від темних мистецтв — «Віч-на-віч із безликим».  — Якщо ти не забула, то книжки сьогодні не знадобляться, у нас практика, — Маркус чомусь був задоволений цим фактом… 

— Це типу дуельні поєдинки?  

— Так, не бійся, Ліззі, професорка Веселодум щомісяця обирає день для подібних тренувань. Тебе просто поставлять у пару з кимось, покидаєтеся декількома закляттями… 

Я страшенно боялася цього дня, адже мені ніколи не доводилося битися в дуелях.

— Можливо, я попрошу, щоб нас поставили в пару?  — люб’язно запропонувала Цея, на що я схвально кивнула головою.  Що ж, подітися нема куди.  Давно настав час спробувати себе в цій сфері. 

Звідкись згори відкрилося віконце, звуки від помахів крил поширилися всім приміщенням. Кокі передав мені листа. 

 «Вітаю, Ліззі, вибач, що не змогли написати раніше. У Міністерстві повним ходом шукають «зрадників».  Якщо до Різдва ситуація не погіршиться, то чекаємо на зимових канікулах. Зараз ми не можемо ризикувати тобою, сподіваємось на твоє розуміння. Щодо каблучки. До відвідування лікарні Св. Мунго в тебе точно не було жодних прикрас. Уже там тебе обшукували і нічого не виявили.  Зніми каблучку і не смій носити її. Поки ми не з’ясуємо що це, заховай кудись подалі. 

Сподіваємося, що у школі справи йдуть краще. Мені прикро, що ти дуже піддаєшся чужим думкам, я все думаю, що ліпше було мені раніше з тобою поговорити. Пиши якщо погіршиться самопочуття, поки можеш оцінити свій стан.  Думаю, що вмістила все.  Писала під суворим наглядом Торкуїла.  

Із любов’ю, твої батьки»

 Чомусь захотілося посміхнутися на останніх рядках, мама посміхалася — це я можу сказати точно. Та я більш ніж впевнена, що вона крає серце за те, що я досі не здатна постряти за себе. Кільце я вже намагалася зняти, але нічого не вийшло. Ну й гаразд. Напишу їм якось потім. 

Мою увагу привернув заголовок «Щоденного пророка» в руках у Мелфоя.  «НОВІ ЗЛОЧИНИ ҐІЛЕРТА ҐРІН-ДЕЛЬ-ВАЛЬДА» — було написано на першій сторінці.  

— Що там?  — спитав Лестренж, відсьорбнувши гарбузового соку. 

— За останній тиждень напади Грін-дель- Вальда поширилися далі за північно-східну Європу, тим самим поповнюючи ряди його поплічників.  Міністерство магії кількість жертв не розголошує.  Міністр – Леонард Спенсер-Мун обіцяє компенсувати частину втрат сім’ям, що найбільш постраждали.  Але що відбувається всередині уряду?  Якщо вірити очевидцям, то незабаром буде проведено обшук територій… — Абраксасс витримав паузу, мабуть, розуміючи, що при мені продовжувати цю тему не варто.  До того ж, Кустос Лестренж теж один із найближчих службовців Міністерства, — Втім, там і так все зрозуміло. Нам варто вже йти, за десять хвилин початок занять.

  Цілий тиждень Маркус і Абраксас сиділи з нами.  Для мене такий вчинок з їхнього боку значив дуже багато. За кілька днів я зрозуміла, що Мелфой це робив чисто за своїм бажанням. Не за компанію, не йдучи за кращим другом (думаю, їх можна так назвати), а просто він вважав це за потрібне.  Шайка Редла, у свою чергу, не втрачали шансу видавати свої мерзенні жарти. Мене це дивувало, адже там усі чистокровні (це не точно, бо їх повного складу не знаю), чи може це означати, що й манери мають бути як у аристократів? Здається, навіть через роки їхні погляди на життя, ідеї та світогляд в цілому не зміняться…

 * * *

Ґалатея Веселодум — професор Захисту від темних мистецтв, здавалася мені злегка екстравагантною жіночкою. Кожен урок у неї — битва на виживання. Хоча треба віддати належне, свої заняття вона проводила з вогником в очах. Її незвичайний стиль, виразний характер викликали симпатію та захоплення. Веселодум мимоволі нагадала мені професора Травології. Всі в Ґогвартсі знають, що мрія Бірі — покорити театр. В житті професор Був такої ж артистичної натури. Певно, вони створені одне для одного. 

Мої дивні думки перервав крик професорки.

— Сподіваюсь, всі памʼятають, що сьогодні у нас практичне заняття. Не будемо витрачати ні хвилини, почнімо! Розділимося на пари. Отож: Ейвері та Розьє, Блек і Селвін, Мелфой і Лестренж… — вказуючи паличкою на пари, вона зупинилася на мені. Я була до жаху налякана, адже Цею вже розприділили з Вальбургою, а Лукрецію з Мальсибером. 

— Так, новенька, — вона звузила очі. 

— Професорко, дозвольте мені змагатися з міс Треверс, думаю я зміг би навчити її декількох прийомів, — на його обличчі застигла азартна посмішка, що так не вʼязалася з милим голосочком. 

— Чудова ідея, Том, ти прекрасний в дуелях, нехай Елізабет спробує… Нотт і Паркінсон… — Веселодум не стала зациклюватися на нас і продовжила сортувати пари. Повернувшись, я побачила задоволену фізіономію Редла. Більше того його не скрита радість виводила із себе. Таке відчуття, ніби паличка зараз випаде з тремтливих рук. Я ніколи не змагалась. Не було сумнівів, що у професорки були підстави сказати «…ти прекрасний в дуелях…». Його диявольський погляд говорив про те що в найближчий час моїм постійним місцем проживання. 

— Нащо ти це робиш? — спитала я, інтуїтивно відступаючи крок назад. 

— То ти думала я жартував, коли говорив, що ладен вбити тебе? — він ступив крок на зустріч. Ця його посмішка повна азарту… 

— Я не буду битися з тобою, бо…

— Бо не рівень мені, — спокійно закінчив за мене фразу Марволо і скинув бровами. — Так, але я хотів би побачити принаймні твій максимум. Дивлячись на твоє… — опустив погляд вниз, а тоді повільно вверх, — малесеньке тільце, мені навіть стає тебе шкода Бетті… майже. — Його співчутливому виразу обличчя можна було навіть повірити… майже. Мені не сила було мовити і слова від подиву, його поведінки та безмежної самозакоханості. 

— Ти б могла цим скористатись, але судячи з того як ти найелементарніше — витягуєш паличку кожного разу на заняттях, — він знову зробив награний жалібний вираз і ледь помітно похитав головою, — роблю висновок, що ти здатна хіба що… на ніщо, — він перекинув моє пасмо на плече, цього наче ніхто і не помітив. 

— По-перше, прибери свої руки, — я відразу скинула плечем, — а, по-друге, ніколи не називай мене… так… — важко було стримати своє обурення і не зарядити йому кінцем палички прямо в око. Дратувало його «Бетті», ще більше торкання. Але на його фоні я і справді виглядала занадто мізерною. На мої прохання він тільки стримано розсміявся. 

— Отож, виходити будемо по чотири пари, — Веселодум змахувала руками, ніби в жагучому передчутті грандіозного шоу, — Розійдіться ті, хто поки брами участь не буде. 

Хто б сумнівався, що ми будемо в числі перших… Із класу прибрали всі парти, стільці, усі зайві предмети. На мій подив, місця виявилося достатньо для тренування. 

Виходячи на середину «бойового майданчика» знову здалося, що я втрачу свідомість ще до початку битви. 

Він став у двох кроках від мене; виставив паличку перед обличчям (так зробили всі) і вклонився. 

— Ну ж бо, Бетті, вклонися. Треба дотримуватися традицій, — Редл широко посміхнувся і вскинув бровами. Я насилу вклонилася, опинившись на рівні його погляду, він був страшним. Саме асоціація «страшний» спала на думку перша. Мені відразу захотілось відхилитися, але він так заворожував зоровим контактом, що, здавалося, ця мить тривала більше ніж вічність. Марволо повільно відійшов назад. 

— Ось бачиш, легко. Конфринго! — це було занадто неочікува. На мій подив, я встигла відскочити, ледь не врізавшись в шафу позаду. Всі закляття швидко вилетіли з голови, на зміну приходили чари для очищення комину. 

— Пріорі Інкантатем, — звісно, він блискавично відбився, — Соппоро! — промазала. 

— Петрифікус Тоталус! — я відбила, але він зовсім не старався: розслаблена статура та яскрава впевненість — абсолютно протилежний стан моєму. 

— Агуаменті! 

— Хах, безглузде закляття в даному випадку, —  спритно, і в той час невимушено, вивертаючись від прокльону, юнак нападав і наближався все ближче, — Локомотор Мортіс! — Через мій «Агуаменті» підлога була слизька, заклинання Редла ідеально підходило для відповідного удару. Я нашкодила сама собі, адже падіння в локації де є вода, завдає 15 втрат, плюс — суперник пропускає хід, якщо використовувати «Локомотор Мортіс». 

— Інкарцео! — в момент падіння мене скріпили мотузки, а за допомогою «Експеліармуса» мене обеззброїли. Як і слід було чекати — я програла. Редл почав мене розв’язувати. Бій закінчився надто швидко. Думаю, що пізніше наслідки будуть помітні у вигляді подряпин і синців. Під кінець уроку билися найсильніші учні — Редл і Долохов. Після побаченого сумніву, що мій суперник мені піддався не було. Таке відчуття, ніби він сто кроків вперед прораховує кроки свого супротивника. Антоніну насилу вдавалося хоч якось ухилятися, адже в основному він тільки відбивався, а не нападав. Здається, Редлу на всьому білому світі немає рівних. Він жив цим почуттям переваги над іншими. Тепер можна зрозуміти чому його так звеличують вчителі та однолітки; чесно кажучи, дивлячись на його вправні рухи, я зловила себе на думці, що в деякій мірі відчуваю задоволення, але поспішила запхнути цю думку подалі. Втім, він був найкращим у всіх дисциплінах. Очевидно, що Долохов вийшов переможним і, здавалось, приймав поразку з… честю? Долохов, певно, був у пошані Редла найбільше, адже виконував усі його забаганки, буквально його права рука. Сам із себе Антонін був дуже неприємним — гидкий на вигляд із хитруватим поглядом та, я б сказала, дурнуватою вдачею, що робила його занадто вже жорстокою людиною. 

 * * *

Ще цілі півтори години до відпрацювання з… ним… Щось надто багато його за сьогодні. Цілий тиждень ми не стикалися, і я вже встигла забути про сьогоднішню зустріч. Виявилося, що старости мають окремі кімнати в якихось вежах. Тому слизеринську вітальню він відвідував рідко. Тепер доведеться провести вечір компанії цього дивака. Гаразд, не одні ми там будемо… мабуть. Та зараз думати про це не хотілося. Нині ми йшли з бібліотеки: я, Цея, Лукреція, Лестрейндж та Мелфой. Спустившись поверхом нижче від читальної зали, ми опинилися у темному коридорі. Я часто помічала, що цією дорогою студенти ходять дуже рідко. Вдалині чувся моторошний звук крапель, що створювали дратівливий шум.

Ідучи сюди, всі бурхливо обговорювали матч по квідичу на початку листопада, але щойно ми опинилися тут, ніхто й слова не вимовив. Мене це напружило. 

— Чому ніхто не ходить цим коридором? — вирішила виправити ситуацію я. Тільки після тривалої паузи мені холодно відповіла Феліція: 

— На цьому поверсі, в тому туалеті, — вона кивнула головою вліво, хоча очі на мить заплющила, — була вбита Мірта пів року тому, вона кивнула на зачинені двері з якоюсь табличкою. У мене аж кров у жилах застигла… Зовсім недавно сталося вбивство за кілька метрів від мене… 

— Винуватця так і не посадили в Азкабан? Де він зараз? Чому не проводили обстеження? —  я зупинилася біля закритого входу, оглядаючи таблицю. Усі присутні явно не поділяли мого інтересу.

— Елізабет, ходімо вже, — незвичний відсторонений голос не зумів мене зупинити. 

— Почекай, Маркусе,— придивляючись, я побачила розмазаний напис — «Туалет не працює», — То хто він? 

— Грифіндорець із третього курсу. Дамблдор призначив його лісником, бо вважав невинним. Він був позбавлений чарівної палички. — Дивно це все. Через вбивство просто зі школи вигнали, та й то дозволили ще працювати тут. З роздумів мене вирвав Лестрейндж, який схопив мене за руку і потяг до інших. Абраксас вихором прямував у бік першого поверху. Дівчат тягнути не довелось, вони цілеспрямовано йшли за ним подалі звідси. 

— Що з Мелфоєм? 

Названий братик різко зупинився і подивився прямо в очі. 

— Слухай, Ліззі, пообіцяй, що не лізтимеш у цю справу і… 

— Добре, але чому ви так… 

— Просто вислухай, — тривожний погляд Маркуса був надзвичайно серйозним. Було видно, що він сумнівається, чи треба мені взагалі говорити про щось, — Абраксасс — мій найближчий… товариш… — важкий подих, — Схоже, на нього вплинула смерть цієї бруднокровки. Я не знаю, що саме на нього вплинуло, але з того часу він сам не свій. Раніше він часто принижував її, як, втім, і всі слизеринці… Я подумав би, що Мелфой відчуває провину за вбивство, але він не такий. Тобі не потрібно знати все. Просто не говори про це ніколи, і, тим більше, не ходи сюди. Зрозумій, я не зла тобі бажаю. — Маркус поспіхом протер собі підборіддя долонею. — Ти думаєш, чому я казав навчитися оклюменції? Деякі з нас виросли занадто рано, скажімо так. 

— Він був закоханий у бруднокровку? — знову не втрималась я, здивовано звівши до перенісся брови. 

— Що ти несеш? Звичайно, ні! — він дивно блиснув очима, ніби сам запевняв себе у сказаному. — Кажу, що довкола небезпечно. Тобі слід бути обережною. Скоро все зміниться. Настають нові часи… — нічого не розумію. Таке відчуття ніби він розкриває теорію змови. На останній фразі його погляд спалахнув, а продовжив він відсторонено від реальності, втупившись в нікуди: — А ти пообіцяй, що не питатимеш мене про подібне.

— Добре… добре, я обіцяю.

Слова Лестренжа змусили задуматися. Вбивства, нові часи, «деякі раніше дорослішають», оклюменція… 

Маркус швидко попрямував коридором, вхопивши мене за мантію, певно, залишитися ще на мить в цьому коридорі для нього була не найліпша перспектива. 

— Школа, що ти йдеш. Ми з Лукрецією хотіли пограти в чарошахмати у вітальні, — зітхала Цея, розчісуючи свої розкішні коси. 

— Якось без мене, — я ж валялася в ліжку в очікуванні свого покарання. 

В кімнаті горів тьмяний ліхтарик, схоже мені було важко звикнути до постійної темряви підземель. Лукреція намагалася розібратися в конспектах по Древніх Рунах, Селвін обирала вбрання до завтрашніх відвідин Гоґсміду і через дзеркало вловила мій тужливий погляд. 

— Ну Лізі, Бірі не буде завалювати тебе роботою, — Цея приклала до грудей блузу, покрутила головою в боки та веселіше добавила: — на твоєму місці он скільки дівок хотіло б бути. 

— Так, віддирати горщики від залишок личинок — мрія кожної дівки, — я відкинулась на спину та стала розглядати балдахін. 

— Та вона за Редла, дурненька, — мрійливо мовила Лукреція, запригнувши до мене в ліжко, я ж у свою чергу лиш закотила очі, не бажаючи пояснювати чому цей улюбленець школи насправді не такий пухнатий, як всі думають. 

— Вони, може, будуть там удвох, — підморгнула Селвін брюнетці, зовсім мене ігноруючи. — Ох, та мені на тебе боляче дивитись, — вона відкрила мою шафу, — тільки поглянь яка сукня! Наче завтра має бути тепло, — вмить вона вигукнула, ніби щось пригадала: — а давайте ми завтра всі одягнемо сукні та зробило кудрі? Ні ну а що, перший день прогулянки, можна виділитися.

— Навіть не зна-а-ю… 

— Яка ти зануда, Блек! — Цея всілася до нас. 

— Яка ти зануда, Блек, — перекривала подругу я, та жартівливо штовхнула Лукрецію  вбік. 

Ми всі розсміялися. 

Раптом на живіт мені стрибнуло щось кудлате, від чого я так злякалася, що зарядила кулаком в око розгубленій Цеї. Мій крик, мабуть, чули кентаври в лісі. 

— Ахахах, перестань кричати, Лізі, — дівчата заливались істеричним сміхом. Цея потирала місце удару. На моєму ліжку сиділа бідна перелякана тварина з великими зеленими очима. 

— Це мій кіт Ніклаус, — намагалася заспокоїтися Лукреція. Ніклаус був повністю сірого забарвлення, тільки кінчик хвостика білий. Ймовірно породистий. 

— Як?! Як я могла його не помічати цілий тиждень? 

— Та він у неї всього боїться! — Селвін штовхнула зошитом свою сусідку по кімнаті. — Вона ж і запізнилася через те, що сова загубилася, довелося брати нову, а в магазині попався отакий кіт. 

Мені шалено подобалося перебувати з ними. Ніколи б у житті не сказала, що дівчата біля мене аристократки; я досить швидко з ними зблизилася, вони і самі цього неочікували, навіть, певно, не хотіли цього. Звичайно, за межами кімнати чи вітальні, ми поводилися цілком гідно. Звідки всі ці дурні стереотипи про слизеринців? Ми теж можемо радіти і жартувати над дрібницями, можливо, це мені пощастило потрапити саме до цих двох? У моїх подруг були суворі батьки. Звичайно, і мене виховували як зразок чистокровних сімей, але їм радість була дозволена тільки тут, у невеликій кімнаті. Мені стало їх шкода, адже у моєму рідному маєтку таких заборон не було. Їхні веселі посмішки вкотре доводили, що не всі слизеринці безсердечні та нудні.  

— Мені час, побажайте успіху, — зітхаючи, накидала мантію я, коли ми у піднесеному стані вийшли до вітальні. 

— Успіху! — саркастично додали вони в один голос, кладучи на моє плече руку. 

Я з надією на те, що вечір з Редлом буде не такий і жахливий, сунулася до виходу, дівчата ж сіли на диван у передчутті захопливої гри в чарошахи з Нотом біля каміна. 

* * * 

На вулиці приємно пахло осінню: випарами листя та свіжою прохолодою озера. Погода була чудова, поволі згущалися сутінки. До фонтану я прийшла рівно у призначений час.