Гоґвартс і староста школи

Осінь змінила літо. За цей час у мене по-справжньому з’явилося бажання старанно працювати над своєю технікою та й взагалі вчитися. Перечитавши всі підручники, я дісталася бібліотеки сімейного маєтку. Без сумнівів я і раніше непогано вчилася, але тоді змушував батько. 

Обіцянки я дотрималася. Мама день і ніч навчала мене оклюменції (захищати свої думки від легіліментів — тих, хто їх читає).  Насилу, але вийшло! Мабуть, Меллоні теж вважала, що так треба.  Вона зраділа, коли я попросила про це, і з ентузіазмом почала тренувати мене.  Ми стали ближчими, я не боялася відкрити їй свій розум.  Її сірі, такі ж, як у мене очі;  вугільно-чорне, завжди акуратно зібране на потилиці волосся;  пухкі губи— все в ній таке рідне… Аристократична зовнішність, здається, не сходилася з її світлою душею та якоюсь наївністю.  Її ім’я – Меланія означає темна, чорна – характеристика точно не підходила їй. 

Мій батько хотів, щоб я не відставала від своїх однолітків, особливо у навчанні.  З ним я купувала першу чарівну паличку. Пізніми вечорами він відав історії про свою роботу та подвиги.  Мені цікаво було слухати, незважаючи на тодішній стан. 

Загалом, ми спокійно проводили серпень у маєтку.  Без моїх істерик, батьківських заборон, депресивного стану.  Дивно, минулі роки я просто зачинялася в кімнаті і сиділа на підлозі, роблячи якісь записи (про які, звичайно ж, нічого не пам’ятаю), або просто спостерігаючи, як сходить і заходить сонце, сидячи на підвіконні.  Спогади зім’ялися в одну купу.

Мабуть, батьки лише раді, що я буду далеко від дому.  Батько все рідше з’являвся вдома, хоча фактично вже не міг працювати в Міністерстві, а в «Щоденному пророку» вже пишуть статті про співпрацю міністерських працівників із Грін-дель-Вальдом, який тероризує новим колом Францію.

Мені складно було прощатися з ними, єдині рідні люди, які були зі мною завжди… Торкуїл заздалегідь попередив, що я можу зовсім не повернутися додому, ймовірність досить велика.  Бачите, Дамблдор повинен допомогти у будь-якому випадку.  Спихне мене кудись на літо і все.  Цікаво, як вони домовилися, адже батько терпіти не може Альбуса.  Як йому вистачило духу задіти своє еґо і щось попросити у заступника директора Гоґвортсу?  У 1927 році він разом з декількома іншими співробітниками Міністерства, включаючи Голову Управління морокоборців Тесеуса Скамандера, прибув до Гоґвортсу для того, щоб допитати професора трансфігурації щодо прибуття Ньюта Скамандера до Парижа.  Ну гаразд, якщо каже доможе, значить це так.

Надворі мрячило, небо затяглося свинцевими хмарами.

Убравшись як востаннє, я вирушила на вокзал «Кінгс Крос».

— Ліззі!  — за спиною мене гукнув знайомий голос.  Обернувшись, я побачила кучерявого хлопця з темними, водночас добрими очима.  

— Маркусе!

— Ммм… ти відкрила мою коробочку?  — посміхнувся хлопець, відриваючись від моїх обіймів.  В подарунковій коробці зі стрічкою був неймовірно дорогий парфум з ароматом жасмину.

— Ах так, не могла не взяти твій подарунок із собою… — я обхопила його лікоть, міцніше вхопила свою величезну валізу і, примружившись, пройшла за Лестранжем крізь бар’єр 9¾. 

Шкода, я не могла насолодитися цими відчуттями в одинадцять років.  У голові не вкладається скільки всього мені довелося пропустити.

— Поспішаймо в потяг, він вирушає менше ніж за дві хвилини.  — Слизеринець поправив піджак і озирнувся на всі боки. — Нам уже зайняв місце мій… друг…

— Нам? Це ж означає, що про мене вже хтось знає! — по-дитячому захоплено скрикнула я, навіть не помітивши як змінився вираз на його обличчі. — Ти навіть комусь представив мене, — якось сором’язливо відвела очі, усміхаючись, – ха-а-а, невже ти познайомиш мене з тим однокурсником? — я на мить призупинилася від хвилювання. 

— Ну звичайно, мій обов’язок подбати про тебе, — грайливо підводячи брову і посміхаючись, промовив мій, так званий, братик, підштовхуючи далі.

Мабуть, варто відкинути ту думку, що він вважає мене ні до чого не здатною соціопаткою.  Ну і що, що я була такою раніше?  Хоча частково Маркус мав рацію.  Навряд чи я б упоралася без нього. Ми мало не запізнилися через те, що я довго збиралася. Може, я здамся вітряною і легковажною?  Запізнитись через укладання волосся… Коли це мене взагалі хвилювало? Що ж, пунктуальності мені завжди не вистачало. Та я і є, виходить, вітряна.  Соромно, що ми змусили чекати його однокурсника, який нам ще й місце зайняв… Яке буде враження у людини, з якою познайомлюсь першою з усіх?  Хоча з іншого боку, звідки йому знати чому ми запізнилися? Цікаво як Лестранж повідомив про мене тому юнаку… Мерлін, я вперше познайомлюсь з якимсь юнаком… 

— Розслабся, у тебе такий смішний задуманий вигляд, — майже пошепки говорив Лестранж, відчиняючи двері купе. Зате йому вдалося відірвати мене від дурнуватих думок, які по правді мене дратували. 

— Це моя сестра, — м’який тон змінив твердий, рішучий, що не на жарт насторожило… 

Намагаючись здатися привітною, я посміхнулася, а потім наважилася підняти погляд на фігуру, що височила наді мною.

— Том Марволо Редл.

Дідько.

Це той придурок із Алеї Ноктерн.

Лестранж штовхнув мене ліктем.

Юнак простягнув долоню для рукостискання і стримано посміхнувся.  Очі примружилися, блищачи зловісним вогником.

Наче під гіпнозом я завмерла, не наважуючись зробити хоч якийсь рух.  Погана енергетика, що витала в кожному атомі купе, підкоряла всю мою істоту… йому.  Безперечно, це саме він випромінював щось темне.

— Елізабет Треверс, — через моє мовчання, ситуацію виправив Маркус, сказавши за мене.  Він знову штовхнув мене ліктем, мовляв, потисни руку.  Той лише ширше посміхнувся.

Я повільно простягла долоню.  Вона в нього була надто холодна, відчувався контраст з моєю, що горіла від хвилювання.  Звільнившись від мертвої хватки, яка, здається, ще трохи і зламала б кістки, я сіла подалі від нього.  Редл навпроти Маркуса біля вікна.  Потираючи долоню, я намагалась ненав’язливо роздивитися нового знайомого.  Він закинув ногу на ногу, а потім почав розповідати про якогось хлопця. Лестранж мовчки хитав головою.  Схоже, вони говорили про спільного знайомого.  Марволо повільно розтягував слова, видаючи аристократа, хоча при цьому мав маґлівське прізвище.

Упускаючи нитку сюжету, я помітила сріблясто-зелену краватку, яка була акуратно заправлена ​​в жилет.  Значить, він слизеринець.  Не можна не помітити — форма йому личить.  Певно, студенти їхали у формах, одна я виділилася…

Думки знову повернулися до нього.

Спина рівна, блискуче чорне волосся хвилею спадає набік.

Він швидко спіймав мій погляд і хитро посміхнувся одним кінчиком губ.  Так ніяково мені ще ніколи не було.  Він помітив як я витріщалася на нього весь цей час? У мене аж в очах защеміло, я поспішила відвернутися.

Так, треба взяти себе в руки і перестати так поводитися.  

Тепер мені здавалась дурною та розмова, якщо її можна було так назвати, у книжковій лавці Темних мистецтв.  Нащо я казала те, що вважала за потрібне?  Це було так безглуздо. Чому тільки зараз до мене дійшло? Та попри те, згадавши той день, я зрозуміла, що мені полегшало.  Неприязнь — саме так можна охарактеризувати мої почуття.  Потрібно просто забути той випадок. Що ж цього варто було очікувати. 

Розгорнувши книгу із сімейної бібліотеки, я забула про цього бовдура аж до прибуття. 

* * * 

Надворі стемніло, потяг зупинився.  Коли студентів вивели з вагонів, відкрився краєвид на замок.  Це найкраще, що мені колись доводилося бачити у своєму житті.  Із замку жовтими крапками виділялося багато вікон.  Територія просто величезна, аж дух перехоплювало від такої величі. 

Першокурсники збивали всіх на шляху, прямуючи убік, як я зрозуміла, озера.  Я хотіла йти за ними, але за плече мене зупинив друг дитинства.

— Ми поїдемо на трестралах, Ліззі. 

Шкода, поки не можна застосувати магію, бо на вулиці посилився дощ.  Повіяло осінньою прохолодою, чомусь від цього полегшало.

Тепер зрозуміло, чому карети не були запряжені видимими істотами.  Їх могли бачити ті, хто бачив смерть.

До нас підійшов стрункий хлопець із платиновим волоссям.  Ми чекали поки Редл збере всіх першокурсників біля озера, та я не розуміла чому це робить саме він. Після того, ми попрямували за Редлом в самий кінець.  

Карета виявилася чотиримісною. Маркус і Абраксас відразу сіли разом, перелякано повжимавшись в спинку карети. Я ж сподівалася, що Лестранж докумекає, що мені потрібна допомога, але довелося і далі ніяковіти та думати як краще залізти на цю штуковину. Погляд інтуїтивно ковзнув до Марволо, котрий, зціпивши зуби, задумливо спостерігав за невдалими спробами. 

Взявши себе в руки, я дратівливо промовила: 

— Та допоможи вже мені, чорт забирай! — на мій злісний вираз обличчя він відповів не менш злісною хваткою за талію. 

Маркус так витріщався на мене, ніби я навмисно наступила змії на хвіст. А блондин занадто старанно став обтрушувати ідеально випрасувану мантію, уникаючи зорового контакту з усіма присутніми. 

Ну звичайно, я сіла ближче до бортику, подалі від цього… 

Похитнувшись, карета рушила вперед.

— Треба було сісти на початку, — обурилася я, поправляючи сукню. 

— Тобі що, важко було почекати?  — Навіть крізь морок помітно, як він вишкірився.  — До того ж, тут на один трестрал більше, швидше за все наша карета доїде скоріше, ця упряжка сильніша за інші.  Поки стежка не звузилася, вони встигнуть обігнати інших,— холодно озвався Редл.

Він їх бачить..?

— Ти їх бачиш?  — від мене таке запитання очікуване.

— Так, — відповідь цілком спокійна. 

Тиша, порушувалася тільки скрипом коліс і шурхотінням трави з гілками.

Позаду нічого, крім поглинаючої темряви. Супутників, що сиділи напроти, майже неможливо розглянути.  Дощ посилився. Абраксасс дістав парасольку, розкрив її.  Те саме зробив і юнак, що сидів біля мене.  Наша карета справді перегнала інших.  Усі сиділи з такими ж ідентичними парасольками по одному на пару.

Що ж, доведеться підсісти ближче…

Я вже десять разів пошкодувала, що не вдяглася тепліше, адже стало занадто холодно. Я загорнулася в тоненьку промоклу мантію.

Редл спеціально тримав парасольку в правій руці, щоб накриття вистачало обом. Відчувалося манливе, трохи вловиме тепло поряд; він же за погодою одягнувся… Я дозволила собі посунутися ще трохи ближче.  Моє крихітне, в порівнянні з його, плече торкнулося його руки, що все ще тримала парасольку. Коліно торкнулося його. Тепліше. Нічого не було видно, інтуїтивно хотілося притиснутись, бо я зрозуміла, що мені страшно.  Схоже, ми їхали лісом. Мурашки миттю розбіглися тілом. Так спокійніше… відчуваючи когось біля себе. Здавалося, що ми їхали цілу вічність у невіданні.

Ми доїжджали, тепер будівля здавалася ще більшою і красивішою.  Попереду розподіл… Я знову почала турбуватися. Роздратував невластивий початку вересня холод, темрява, важке, надто голосне дихання Редла цілу дорогу. Не встигли ми зупинитися, як він перший вилетів до головного входу, залишивши мене під холодними краплями. 

Так, нехай іде. Дорогою до замку Маркус розмовляв з Мелфоєм (Абраксасом), який не звертав на мене жодної уваги. Так навіть краще. 

Увійшовши всередину, я забула про все на світі.  Вільний, теплий простір, збуджені юрби студентів… Атмосфера навколо заворожувала.  Коли нам дозволили обсохнути за допомогою магії, чоловік із сивою, ледь-ледь рудою бородою, відчинив наймасивніші двері в коридорі.

Велика зала сподобалася навіть більше, ніж фасад. Не знаю, це тільки ілюзія прозорої стелі, або справжня скляна, але виглядає приголомшливо. Свічки, що маневрують у повітрі; мерехтливі блискітки, що спадали зі стелі і відразу випаровувалися, — все було ідеально. Мені ніколи не доводилося бачити таку красу.

Я стояла разом із першокурсниками біля платформи, яка відділяла професорів та студентів.  На три сходинки вище стояв чоловік, що супроводжував нас сюди. У руках у нього був коричневий, сто разів латаний капелюх.

— Моє ім’я — Альбус Дамблдор — декан Грифіндора.  Зараз я називатиму прізвища, а ви підходите і сідаєте,— надзвичайно добрим голосом промовив професор, обводячи малечу поглядом із окулярів-половинок. 

Час минав дуже повільно, здавалося, у мене десять разів серце вистрибне. Останнього першокурсника відправили до Гапелпафа. Мерлін… черга підійшла до мене.

— Цього навчального року, до нас вступила ще одна учениця на шостий курс навчання… — 

Надто урочисто, давай швидше. — Елізабет Треверс! — учні миттєво почали шептатися, наче до того мене не помічали. 

Мене нудило від хвилювання. Та що зі мною таке?  Зустрівши насторожений погляд Дамблдора, я щиро посміхнулася.

— Хм… — промайнуло зверху.

Слизерин!  Прошу, Слизерин!  Я впевнена в цьому. 

Маркус свердлив мене поглядом.

— Так так… Дещо невпевнено, але яскраво відчуваю дух незламності… Можливо, Грифіндор?  —  Мабуть, цей предмет може чути мій внутрішній голос.

Ні! Ні, будь ласка, Слизерин!

— Слизерин? Впевнена? Що ж СЛИЗЕРИН!

Наче камінь із душі впав. Я цього занадто сильно бажала. 

Ще кілька хвилин директор Діппет говорив про заборони, оголосив нового професора Заклинань — Філіуса Флітвіка і підсумував побажанням удачі.

Після смачної вечері, ми з Лестранжем хотіли йти до вітальні, але мене гукнули.

— Це Горацій Слизоріг, наш декан, — пояснив Маркус.

— Міс Треверс, радий вас вітати на зміїному факультеті! Ходімо за мною!  — це був низенький, трохи повненький чоловік з кривою, але щирою посмішкою.  Він мені відразу сподобався.

— До побачення, професоре, побачимося, Ліззі. — Я просто хитнула головою. Маркус відшукав поглядом Мелфоя і стрімко пішов йому назустріч. 

— Староста все вам покаже і розповість.  Він поки що проводить наймолодші курси, — ми зупинилися в холі, — такий гарний хлопчик!  Ви обов’язково порозумієтеся.  Не можу не похвалитися своїм учнем!  — він гордовито підняв ніс, продовжуючи: — Приклад для наслідування багатьом учням. Чи знаєте ви, що він нагороджений за особливі заслуги перед школою? — його очі, здавалося, палають захопленням. — А успіхи у навчанні на найвищому рівні!  — Слухаючи Слизорога, мені стало неймовірно цікаво хто це.  Знайшов убивцю тієї дівчинки, врятував школу… Нехай і заучка якийсь, зате, певно, нормальна людина. Уявився мені худющий очкарик з гачкуватим носом.

— Томе, я якраз розповідав міс Треверс про ваші досягнення!  Дякую, що погодився проконсультувати нову студентку!

— Що ви, професоре, це мій обов’язок, — так м’яко, так «щиро»…

Я не хотіла повертатись.  Ні. Ліпше до кінця життя стояти на цьому ж місці. Та все-таки я обережно повернула голову.  Чорт забирай, це він. У голові склався пазл зі слів Маркуса, я мала раніше здогадатися, що він староста. 

— З вашого дозволу ми підемо, — від нудотно-солодкого голосу захотілося скривитися.  Ще й уклонився. Яке ж все-таки лицемірство.

Коли зельєвар зник із поля зору, мила посмішка відразу спала з його фізіономії, певно, він зрозумів, що переді мною комедію грати марно. Моєму здивуванню не було межі, гидко знаходиться поруч з ним. А я ще спочатку дивувалася, чому це Лестранж себе так дивно поводе поряд з ним. Реакція Мелфоя, коли той побачив старосту, теж була ненормальною.  Гаразд, він просто вистроїв собі неабияку репутацію.  Нехай… 

Тільки зараз я зрозуміла, яке у мене напружене обличчя.

Редл простяг мені якийсь папірець, і мляво пояснив:

— Це розклад занять. Там з іменами професорів, — він швидко кинув на мене оцінювальний погляд, — спеціально для тебе.

“Розклад занять на друге вересня:

1- Травологія (Герберт Бірі);

2- Заклинання (Філіус Флітвік);

3-4 – Зіллєваріння спільно з Грифіндором (Горацій Слизоріг).”

— Як я розумію, додатковими заняттями ти обрала такі предмети: Вивчення Стародавніх Рун, Пророцтво, Маґлознавство?  — читав з якогось пергаменту.

— Так. 

Слизеринець акуратно склав папір, не відриваючи від мене погляду. 

— Розклад на інші дні дам пізніше.  І ще, ось — це карта Гоґвортсу, раптом загубишся.  Таку має кожен першокурсник.

— Угу.

— Відбій рівно об одинадцятій.  За ходіння школою після відбою знімаються штрафні очки.  За недбалий зовнішній вигляд теж.  Решту, сподіваюся, чула у Великій залі: не відвідувати Заборонений ліс і так далі…

— Що там такого забороненого?  — не втрималася я, мені справді було цікаво дізнатися більше.

Він підняв брову.

— Говорять, перевертні, гобліни… Ну а також тролі.  Кентаври не люблять людей, допомогти не зможуть.  Втім, там можна заблукати, дирекція несе відповідальність, тож заборона цілком обґрунтована.

— Ясно…

— Ще питання?

— Ні.

— Ну тоді спитаю я.  — Він поклав до кишені свій папірець і нахилився ближче до обличчя, ніби намагаючись розглянути найменшу зміну міміки.  

— Як ти вступила на шостий курс навчання, якщо не здавала СОВ на п’ятому курсі? 

Я сама гадки не маю.  Говорити, що батько все владнав, я не хотіла.  Адже я навіть не знаю, чи це так. І нащо це йому треба? Мене швидко охопило хвилювання. Треба якось у листі спитати маму…

— Що ти мовчиш?

— Ем… Коли я навчалася вдома, у мене приймав іспити найнятий викладач.  Як мене допустили сюди… Ем… я не знаю.

— Чому ти навчалася вдома?  — Зустрівшись з його крижаним поглядом, стало не по собі. Нічого не сказати теж не варіант. 

— Я… хворіла, але після одужання вирушила сюди. 

Редл все ще пильно дивився, щось аналізуючи. 

— Ходімо, я покажу вітальню Слизерина та твою спальню. 

Ми вирушили у бік підземель.  Спостерігаючи як студенти піднімаються у свої вежі, мене мучили сумніви. Він йшов надто швидко, наздогнавши його я запитала:

— Куди ти мене ведеш? Усі піднімаються нагору. — Я знову мало не врізалася в нього.

Почулося важке зітхання.

— Наша — прямо під Чорним озером, — роздратовано процідив той.

Що мені робити?  Іти?  

— Ну як хочеш, — тон не змінився.

Силует пішов углиб кам’яного коридору. Я все ще стояла на початку напівтемного підземелля. Він уже завів мене сюди. Доведеться йти далі. Уздовж стін висіли смолоскипи з яскраво-блакитним вогнем. Поки бігла, староста стояв біля якоїсь ширми.

— Запам’ятай пароль,— промовив Редл, дивлячись як я жадібно ковтаю повітря. Ходить швидше, ніж я біжу… Після, голосно вигукнув: — «Чистіше золота»! — Ширма відсунулася. 

Я не встигла навіть крадькома оглянути вітальню, як відразу довелося йти за ним до нової спальні. Він різко обернувся біля високих дверей і, здавалося, хвилину дивився на мене безпристрасно. 

— Тут. Тобі пощастило, що кімната неповністю заповнена. — Після цієї фрази він пішов геть. 

Я акуратно відчинила двері.

— Привіт, як тебе звати? – натягнула я посмішку.

— Феліція Селвін. – Рівномірно мовила дівчинка, акуратно розкладаючи свої речі. Біляве волосся, білі вії та ледь помітні брови, а довершували образ темно-червоні губи. Думаю, вона засмутилася, коли дізналася, що до неї ще хтось приєднається, адже виражала вона якусь наче роздратованість, але пасивну. Я б теж засмутилася на її місці. Ну, підселили де було місце серед старшокурсників, я нічого не пороблю.

—Ти одна в кімнаті?

— Моя єдина сусідка приїде завтра.

— Справді? — намагалася підтримати дружній тон я.

— Її сова здохла, тому вона запізнилася через придбання нової тварини, — продовжила Феліція.

Спілкування не зайшло, та й гаразд. Я дуже втомилася та хотіла спати, тому швидко кинула марну справу.