Пролог

Складна вже доля батьків… Окрім тисячі “чомучок” за день, рано чи пізно їх чекає доволі очевидне питання “із зірочкою”. Напевно, за складністю воно поступається лише: “Матусю, а звідки беруться діти?”

“Мамо, тато, а як ви познайомилися?”

Далеко не всі історії знайомства є банальними та простими. Інколи серед них трапляються й ті, про які соромно згадувати, або ж навпаки – вони роблять так боляче, що хочеться кричати. Але сльози – це точно не про цю історію…

Тьмяне світло ледь виринало із вікна великого будинку. Маленьку білу кімнатку прикрашали золоті деталі, а на всіх поличках обов’язково стояли іграшки та тонкі книжки. Зліва від вікна розташувалося ліжко із золотавим балдахіном, а поодаль – тумбочка та шафа. До носа долинав аромат цукрової вати, від якої по язику текла солодка слина.

За вікном уже давно мерехтів місяць, тихо співаючи колискову зіркам. На м’яких подушках лежала маленька дівчинка, хитро роздивляючись очі мами, що сиділа поряд. Вона ніжно гладила її за руку, даруючи своє тепло, а тато вишукував щось у вікні. Зелені очі жінки вмить помітили дивний задум дитини, тому заховала за вухо кучерявий локон рудуватого волосся та допитливо вигнула брову.

– Я ж бачу, що ти щось задумала, маленька принцеса, – з награним докором мовила мама та посміхнулася.

– Ну добре, – вмить нахнюпилась дівчинка та прикусила губу. – Мамо, тато, як ви познайомилися?

За мить чоловік обернувся та здивовано глянув на доньку. Вони були так схожі: азійський тип зовнішності точно був подарований ним. Чорняве волосся дівчинки падало їй на обличчя, ніби намагалося приховати уважний погляд двох зелених вогників – подарунок від мами. Тато поправив чорну футболку та присів біля ліжка, роздумливо відвівши погляд. Темні очі ніби сфокусувалися на чомусь іншому, проте дружина м’яко торкнулася його худої щоки кінчиками пальців та вивела із роздумів. Вона гордо розправила плечі та затягнула пояс на халаті. Глибоко видихаючи, жінка поглянула на чоловіка та засміялась.

– Це було надзвичайно весело, принцесо, – зі сміхом почала мама. – Такої історії кохання ти точно ніде більше не зустрінеш.

– А що це за така історія? – очі дівчинки загорілися дужче, і вона ледь не підірвалася з ліжка.

– Колись давно після закінчення університету я приїхала до Японії, оскільки була історикинею та вивчала культуру цієї країни, – жіночий голос мрійливо тягнув нитку подій, повертаючись у минуле… – Я приїхала туди ненадовго, лише, щоб відвідати декілька міст та храмів та написати наукову роботу. Останнім містом, у яке я потрапила, було Кіото. Це надзвичайно привабливе та особливе місце. Японці тут відрізняються особливою спокійністю та уважністю до деталей. Тут також є дуже важливе та старовинне святилище Камо – бога грому. І коли я прибула сюди, то була дуже вражена красою та привабливістю цього місця. Торії – це ворота перед святилищем, яке уособлює межу між реальним та божественними світами – перетнувши їх я відчула, що от-от має щось статися, але навіть не уявляла, що саме. Дійшла до храму та настала черга певних обрядів, які є звертаннями до японських богів: два поклони, плескання в долоні та останній глибокий уклін. І знаєш, що сталося в цей момент? Сталося чудо, бо перед моїми ногами впав справжній бог – твій тато.

– Не думав, що ти настільки прекрасної думки про мене, лисичко, – голос чоловіка був сповнений ніжності та приємної ностальгії.

– Не варто розпускати крила, бо зараз розповім усе в деталях, як було, – вона загрозливо посміхнулася, а в глибочезних зелених очах пролетіли чортики з виделками.

– Добре, мовчу.

– Так от, доки я зосереджено робила останній уклін, почула, як хтось поряд добряче так гепнувся та ледь стримувався від лайки. Повернула голову, а переді мною майже на колінах стоїть це чудо в синьому кімоно, – жінка засміялася та погладила його по волоссю. – Він, звичайно, подякував, але японської я не знала, тому вирішила, що не доля нам поспілкуватися. Але ні, ми одночасно кинули п’ять йен у скриньку, а це вже був знак!

– Таким чином, ти могла б вийти заміж за когось іншого, бо у скриньку кидає монети кожен прихожан, – втрутився чоловік, проте відразу замовк.

– Ямато, не думай навіть переривати мій прекрасний монолог! – знову буркнула мама та насупилася. – Геть вивітрилися з тебе найкращі японські традиції за стільки років життя у Великобританії!

– Вибач, Ліззі, – він легко торкнувся своїми вустами кінчиків її пальців та усміхнувся.

– Так, на чому я зупинилася? – роздумувала далі жінка.

– Ви кинули монетки у скриньку, – втрутилася дівчинка та з нетерпінням чекала продовження.

– Точно! Згодом ми одночасно зайшли до храму, проте я не наважувалася щось сказати тому незнайомцю, адже боялася, що він мене не зрозуміє та подумає, що у мене щось не так з головою. Хоча, судячи з мого насиченого життя, так і є. Але, як тільки я вийшла із храму, то вже нікого не побачила. Ні того напівбога-напівлюдину, ні чуда… Проте загадала останнє бажання: відвідати цей храм ще раз з коханою людиною, – на мить у голосі Елізабет промайнув сум. – Але я більше ніде не бачила того загадкового японця, хоча зберігала надію, що ми ще зустрінемося. Та наступного дня вже мала бути в аеропорту до Лондона, тому залишалося лише трохи поблукати містом та збирати речі. Напевно, у той день я скупила усі існуючі магазини Кіото, але від цього мої думки чистішими не стали. Тому, розуміючи, що ми більше ніколи не перетнемося, зранку я вирушила в аеропорт.

– Я теж хотів знайти ту дивачку, але в той момент я дуже поспішав, адже треба було збирати речі. Тому сказав, якщо це моя доля, то ми ще зустрінемося, – підхопив розповідь чоловік та хитро усміхнувся. – Але ж є боги на світі! Я їхав на навчання до Лондона, тому в той день хотів востаннє відвідати улюблений храм. А наступного ранку приїхав до аеропорту, але так поспішав на літак, що почав бігти. І от, біжу собі спокійно, біжу, і в наступний момент розумію, що ненадовго втратив зв’язок із ногами. За мить я знову опинився на слизькій підлозі.

Гучний дитячий сміх наповнював кімнату, ніби легка мелодія. Дівчинка вже витирала сльози від харизматичної історії батьків, але все ще з нетерпінням очікування на розвиток подій.

– Доки я ловив зірочки в голові, то помітив, як хтось знову протягнув мені руку допомоги. Підіймаю погляд, і бачу там знайомі зелені очі. Хитрі такі, глибокі та налякані… Тоді я і зрозумів, що це точно доля, – на обличчі Ямато сяяла палка усмішка, що зігрівала усіх своїм теплом, та він мрійливо продовжував: – Після цього я зрозумів, що падати біля ніг цієї жінки – це моя доля. Щоправда, японську вона не знала, але ми почали спілкуватися англійською. Бачила б ти її здивування, коли я почав говорити. Таких здивованих очей я ніколи в житті не бачив! Після цього ми зрозуміли, що були подаровані одне одному богами та поклялися більше ніколи не відпускати одне одного… Нам довелося пройти через велику кількість проблем та перешкод, але це тільки зробило нас сильнішими.

– Ви потрапили після цього ще раз у святилище? – розмірковувала дівчинка, позіхаючи.

– Так, ми ще не раз були там, і це відчувалося вже зовсім інакше, – мама ніжно посміхнулася та погладила волосся донечки. – А зараз лягай спати, ти вже достатньо дізналася.

У невеликому будинку десь далеко за містом теж усе ще мерехтіло світло. Тільки від питання двох світловолосих дітей на очах жінки з’явилися сльози. Дівчинка точно була старшою за брата, тому від виразу обличчя мами стало боляче. Її світле волосся нагадувало місячне світло за вікном, а медові очі приховували сльози. Дівчинка міцно обійняла високу худорляву жінку з таким же волоссям та глибоко вдихнула. Хлопчик продовжував незрозумілим поглядом розглядувати маму, проте на коротку мить відчув її біль.

– Ти сумуєш за татом? – тихо запитала дівчинка.

– Він скоро повернеться, тому не сумую. Згадувати наше знайомство дуже приємно. Це було так давно, що навіть страшно уявити, – блондинка видихнула та поправила волосся. – Якось я звернулася до однієї компанії, коли була ще студенткою. Мені потрібна була допомога із написанням однієї історичної статті, тому важливо було поспілкуватися з експертом в цій галузі. Мені порекомендували одного історика, який у той час займався археологічними розкопками в Єгипті, але іншого варіанту не було. Я не дуже хотіла його турбувати, але і без професіональної думки обійтися неможливо. І от ми зустрілися. Як виявилося згодом, нам необхідно було провести декілька зустрічей, щоб остаточно вияснити усі деталі статті. Цією людиною був ваш тато.

– Він був гарним у молодості? – з цікавістю запитав хлопчик та плеснув у долоні.

– Так, неймовірно! Завжди носив класичні костюми та пахнув ранковою кавою з вишневим сиропом. А ще його бурштинові очі завжди мерехтіли, прямо як у вас, – жінка від захоплення прикусила губу та глибоко вдихнула. – Він завжди запізнювався на зустрічі, проте кожного разу приносив мені каву, як вибачення. Так я і полюбила горіхове лате. Так сталося, що ми зійшлися в багатьох речах, тому почали більше спілкуватися. Але він був набагато старшим, тому я боялася щось робити. Та наша різниця у віці не була занадто критичною, тому вирішила, що це може бути моя доля. Ми їздили з ним у різні країни, були на декількох експедиціях, писали наукові роботи та згодом одружилися. Так і минула наша історія.

На синіх, як Тихий океан, очах з’явилися сльози, які жінка витерла рукою. Через силу посміхнулася та глибоко видихнула. Серце розривалося та нило від болю. Діти навіть не здогадувалися про розлучення та труднощі у стосунках, які їм довелося пережити. Вони не мали відчувати біль у такому ранньому віці. Мама прикусила губу, що з неї ледь не хлинула гаряча кров. Від душевного болю рвало на частини, на атоми… Хотілося кричати та ламати все навколо, але її діти не мали це бачити. Жінка підвелася з місця та м’яко, крізь весь біль, поцілувала дітей у маківки. Рушила до дверей та помахала рукою доньці.

– На добраніч, любий, – натягнуто усміхнулась жінка, та її голос тремтів.

– Солодких снів, матусю! – в унісон вигукнули діти, і вже за мить хлопчик залишився сам.

У душі защемило від незрозумілого відчуття та загадковості. Він підійшов до вікна та поглянув на небо. Тисячі маленьких зірочок вже давно спокійно спали на темній ковдрі ночі. Прохолодний осінній вітер гойдав останнє листя на деревах, запрошуючи його в останній танок. Хлопчик протер очі та втомлено поглянув на ліжко в іншому боці кімнати. Увімкнув нічник та нарешті поклав голову на м’яку, мов перинку, подушку. Дитячий розум не уявляв усієї картинки, проте чомусь у глибині душі стало так боляче… Він хотів плакати, проте не розумів причини. Він навіть не уявляв, що на першому поверсі, у спальні, його мама тихо сиділа на підлозі та заливалася сльозами, прикушуючи губу, аби не закричати. Її серце рвалося від болю та жаху, вона все ще кохала… Вона міцно притиснула руку то вуст та тихо крикнула, приглушуючи біль, та все марно. Від цього в душі розпалювався дужчий вогонь, що поглинав усе навколо та спалював крижаним вогнем. Їй було страшно, боляче, проте в цей час її проймала злість на людину, якій вона обіцяла присвятити все життя. Довге волосся прилипло до мокрого обличчя, та сльози все сильніше падали на підлогу та стікали тонкими доріжками по шиї до грудей. Жінка стукнула по підлозі та проричала від знемоги. Горло стискав ремінь розпачу, змушував проливати сльози до останньої. Тіло ніби зламалося: кожен м’яз вив від напруження та виснаження, проте рухатися було важко. Вона не знала, що робити далі. Не знала, як все обернулося таким чином. Не знала і не хотіла – їй було боляче і без цього…

У моменти, коли батьки розповідають свої історії кохання, діти найчастіше дивуються, як це все може трапитися так випадково або ж навпаки – навмисно. Юна свідомість навіть не уявляє, які пригоди чекають на людину протягом життя і те, яким складним воно є. Проте більшість із них радісно повторюють:

– Будь-що хочу таку несподівану та чудову історію знайомства, щоб теж так розповідати у майбутньому!