Історія 19. Про Святого та майже диявола

Стало з газет усім відомо,

що у підвалі твого дому

ходить такий самий, як ти.

Vivienne Mort – Готика

Святий почув тихий стук у двері. Навіщо розбивати й так вже старий вхід, якщо поруч є дзвіночок? Але Церква завжди готова прихистити будь-кого у будь-який час. Навіть якщо її настоятелю не хотілось відчиняти дверей вранці.

Йшов дощ. Перед входом він побачив карооку дівчину, яка накривалась плащем. Жестом він запросив її зайти, що вона й зробила. Знявши капюшон та почавши обтрушуватись від пронизливих крапель, що залишились на одягу, вона змусила Кіта затамувати подих. Усі знали, ким є ця особа. І вона – остання, кого він хотів бачити вранці у своїй Церкві.

– Я можу чимось допомогти? – запитав священник.

– Ой, вибачте, я, мабуть, невчасно… – потупилась дівчина. – Я… Просто хочу помолитись? Так, помолитись.

Кіту одразу не сподобався її тон, але виганяти цю даму було б самогубством. Він не знав, чого очікувати, і навіщо вона прийшла.

– Ви зі старовірів? Думав, це не личить Вашій професії.

– Мій батько розповідав, що його матір сповідувала ваше вчення. Я хотіла б долучитись.

– Тоді залишу Вас на самоті, – уже хотів розвернутись і підти в свою кімнату Кіт, подалі від Неї, однак почув випереджаюче «Ні, прошу, побудьте зі мною».

І вони сіли. Мовчки. Перед розп’яттям. Він переповів їй історію Вчителя, апостолів, Голгофи. Він розтлумачив їй феномен тайної вечері, символізм хліба та вина. На секунду йому навіть здалось, що він забув, хто вона є насправді, і щиро переповідав їй свої знання.

Вона слухала уважно. Часом їй здавалось, що вона уособлює собою загадкову Марію Магдалину, про яку розповідав цей старий. Але водночас вона не хотіла переймати на себе котрусь з ролей. Це було б занадто цинічно та егоїстично.

– Дякую, отче.

– Завжди радий буди при нагоді.

Вона зробила паузу, уважно вивчаючи кожну деталь вітражів. Однак робила вона це настільки показово, що не було зрозуміло до кінця це істинне бажання доторкнутись до прекрасного мистецтва, чи майстерно зіграний образ.

Кіт розумів, що довго сидіти поруч з Нею не можна. Будь-яка взаємодія з Вищою Поліцією не піде на користь його репутації у Підпіллі. Тим паче, якщо зараз сюди необачно зайде хтось на кшталт запального Харіса Майнда, або Айзека Грея. Другий нічого не сказав би, але Кіт не вибачив би самого себе. Треба було діяти.

– Можливо, Вам вже пора йти? – сказав він, підійнявшись з лавки. Він сподівався, що вона дійсно просто прийшла помолитись та відволіктись від справ.

– Ви так вважаєте? – з дитячою наївністю відповіла дівчина. – Я не настільки певна.

– Я зрештою радив би Вам йти…

– Ви маєте те, що мені потрібно.

– Що Ви маєте на увазі?

І тут вона кивнула в сторону Книги. Тієї самої книги. В один момент він зрозумів, для чого був увесь цей фарс з цікавістю до Вчення, історії його вірування. Однак для нього залишалась таємницею суть цього цирку. Вона ж бо могла просто зайти й з порогу зробити те, для чого прийшла.

– Ви маєте те, що мені потрібно. Я пропоную Вам стати нашим агентом.

– Я лише священник… – заперечив старий.

– Я б не сказала, що це той вид пропозицій, від яких можна відмовлятись.

Вона клацнула пальцями, і зверху показалась гвинтівка. Він не помітив, коли туди встигли зайти люди.

– Відьми не можуть знаходитись у святому місці, я прошу Вас покинути Церкву.

– Наш спільний знайомий стверджував, що я лише чарівниця.

– Ми не маємо спільних приятелів. Я маю дуже великі сумніви щодо цього.

Але вони мали. І Кіт знав, про кого йде мова. Інша справа – це те, що він нічим не зможе їй допомогти, адже не знав про Айзека нічого окрім того, що він йому сам вважав за потріюне розповісти. Тобто, він знав, що Відьма була його подругою дитинства – у що однак не міг повірити аж до цього моменту – і це було абсолютно усією інформацією. Тому було й дивно, й страшно те, що вона явилась, аби довідатись якусь інформацію від Кіта.

Наступної секунди Церкву заповнила музика дзвіночку.

– Ти нікого не бачив, – швидко кинула Відьма, ховаючись за розп’яттям та алтарем.

Святий сковтнув, намагаючись владнати з тремором.

Він відчинив двері, і запросив відвідувача зайти. Той з усмішкою, але ноткою занепокоєння, промовив до священника:

– З тобою все гаразд? Якийсь нервовий…

– Не з тої ноги встав, буває, – швидко відповів Кіт.

– Я думав, ти не віриш у забобони. Це ж проти правил віри.

– Беру приклад з тебе.

– Ой, – відвідувач тепер вже голосно засміявся, – я не найкращий варіант для такого. Бери вище, хочаб когось з Поліції!

Кіт зиркнув на балкон, де декілька хвилин тому виднівся чоловік з гвинтівкою. Він був певен, що приціл досі направлений на нього.

– Хочеш про щось поговорити, Пілоте?

– Та ні, чого питаєш? – здивовано глянув на нього Айзек. – Мимо проходив, вирішив привітатися.

– Добре, але у мене прибирання, санітарний день, сам розумієш…

– Старий, ти чого? Може тобі Харіса прислати? Прибирання – це єдине, на що він здатний, – Пілот зробив вигляд, що миє підлогу невидимою шваброю. – Але гаразд, якщо ти маєш якісь більш важливі справи, аніж розважати мене, тоді я піду. Бувай!

Закривши двері він відчув пронизливий погляд Відьми на своїй спині. Звісно, що вона прийшла не по його душу, а по Айзека. Усе Місто вже котрий тиждень гудить про те, як ці двоє граються в лови. Відтоді, як Пілот заявив усім, що таки будує той клятий літак, що мав би в теорії перелетіти Стіни. Кіт не займав позиції жодної зі сторін. Але, схоже, зараз йому треба буде зробити вибір не на користь того варіанта, який його приваблював.

Відьма підійшла до нього, звідкілясь з повітря взявши широку пов’язку на очі, кивком голови вимагаючи закрити вхідні двері на засув. Айзек був з тих, хто завжди повертався, а його другого візиту не хотів наразі ніхто.

– Отче, – сказала вона, підійшовши позаду, і зав’язавши йому очі. – Ви втомились. Вам треба сісти, – Відьма повільно допомогла йому приземлитись на найближчій лавці.

– Ти їстинно Відьма.

– А Ви – не такий вже й святий. Я знаю кожен Ваш гріх…

Вона ходила перед ним, зводячи його з розуму. Йому хотілось вирватись, защимити її шию і здавлювати, поки її лице не стане синім. Хоча це були лише фантазії. Він не забував про направлену на нього гвинтівку.

– Я прошу лише дати мені ключ до шифру Вашої книги. І назвати лише одну цифру. Це ж не складно, так?

– Я нічого тобі не скажу.

Відьма по-диявольськи засміялась.

– Ще й як скажеш… – Вона змусила його кричати від заряду електрошокера. Він вперше кричав настільки сильно, але крик притупляв біль.

– Що тобі треба?

– Це для того, аби Ви точно погодились на співпрацю, – другий заряд.

Він кричав ще пронизливіше. Кричати було добре. Тоді він не чув її трагічного сміху.

– Бригада Альфонса. Мені потрібна цифра.

– Навіщо це тобі? Якщо ти плутаєш Альфонса з Пілотом, то ти дійсно помилилась, а за Пілота я нічого не знаю…

Ще сильніший електричний розряд. Він пробрав тіло старого до самих кісток.

– Я хочу знати номер бригади Альфонса, – вона нахилилась до вуха Кіта. – І не хочу чути інших запитань. – Це було схоже на мурчання Змія, що спокушав Адама.

Він знав, що постраждають невинні люди. Він це усвідомлював. Але Святий був не з тих романтиків, котрі були готтові померти на дух волі Підпілля, у бою за свободу Міста. Він хотів просто надалі жити спокійним розміренним буттям у Церкві. Тому він назвав цифру.

– Grātiam agō, – щасливо сказала Відьма. Подумки вона вже вбивала людей.

– Ти говориш латиною?

– Я маю безліч нерозкритих талантів.

Він поруч звук відчинення дверей і її швидкі кроки назовні.

Вона пошила його в дурні, адже сторінка з інформацією про Альфонса, записаною латиною в Книзі була вирвана. ЇЇ прізвисько мало б звучати як Диявол, а не Відьма, не інакше.

***

Вона приходила ще раз.

І ще раз.

Щоразу випитуючи нову інформацію.

Він став її подвійним агентом. Її знаряддям розправи з Айзеком Греєм. Здавалось, що Кіт – її заручник. Вона поводилась у Церкві, як у себе вдома. Наостанок розбивши вітраж. Той самий, на який задивлялась, коли вперше прийшла до нього в дощ.

Перший напад на бригаду Пілота був невдалим. Він встиг попередити Ала про небезпеку. Отримавши, правда, за це порцію тортур, але врятувавши життя. Однак не надовго. Вдруге їм вдалося. Тільки не вбити Айзека Грея. Тут Святий вже розумів, що він – мертвець.