Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Ештон прокинувся. Відкрив очі. Над ним мирно спали Шона та Кір, солодко обіймаючись. Десь у сні Акелар прилип до Шони. А з іншого боку – до Кіра прилипла Мюреол.

    Ештон схаменувся і негайно замаскував свої біохвилі під зовнішнє середовище… До речі біохвилі були трішки розтягнуті в цьому магнітному полі. Але дискомфорту не було. Ештон тихо вибрався з сонної пастки ларів. І за пів години вже був у вітальні.

    Зазвичай він одразу біг в бібліотеку, щойно прокидався, аби вигризти собі ще кілька хвилин… Ну, останнім часом. Важко сказати скільки… Та не сьогодні. Сьогодні йому хотілося сидіти посеред залишків вчорашнього свята. Десь ззаду пошарпана ялинка, після всього, що їй довелося пережити вчора. Збоку вже не горить вогонь, а мікроорганізми ще не прибрали всю кіптяву. Всюди розкидані подарунки. Перед Ештоном недоїдений, хоч все ще дуже смачний стіл. А на голову падає неіснуючий і недоречно прекрасний сніг.

    Ештон став наминати, поки його сім”я все ще спить. Йому було добре. Навіть не зважаючи на неоднозначні думки. Було добре. Хоч… Мерін не було поруч. Ештон зітхнув, потер обличчя, кинув виделку і пішов в бібліотеку. Майже побіг.

    Ештон просто судомно намагався вимкнути мозок, поспішаючи до свого проекту. Він негайно видобув з-під підлоги свій проект, щойно влетів в свою казкову, прекрасну, затишну бібліотеку. Він негайно ввімкнув голограф. І прочитав перших кілька рядків, не зовсім розуміючи їх сенс. Та з кожним рядком вдавалося схопити все більше деталей. Ештон заглиблювався у текст з кожною літерою, вдумувався все природніше і за кілька хвилин повністю вже перелаштувався на робочий лад.

    Все ще паршиво написано. Не краще аніж вчора. Ештон облишив це все безнадійне лепетання семирічної дівчинки про складність свідобудови Кіру, та повернувся до того, що планував зробити ще вчора – до амулету. Він викликав стілець, про який геть забув, на потрібну висоту, аби його очі були на рівні з об”ємною несуразною моделлю амулету. І, нарешті, налаштувавши собі комфорт, став перетворювати ЦЕ у витвір мистецтва. Те, чим цей амулет і заслуговує бути. Кожен енергетичний зв”язок, посунутий буквально на кілька мікрон переставав виглядати, як обрубаний кут апендикса, знаходив своє місце і надавав всій енергетичній конструкції краплину елегантності та збалансованості. Мова не лише про красу – про функцію теж. Якщо зв”язок там, де повинен бути, то і зайвої енергії не потрібно, на те, аби цей же зв”язок функціонував. Звичайно в медитації все це рухалось куди швидше. Але й в реалії Ештон працював, повністю поглинутий роботою. І хоч час тягнувся інакше – повільніше й куди менш продуктивно, та Ештон міг працювати й тут…

    ***

    Непомітно промайнув ще один місяць. Ештон дедалі чіткіше розумів, що не важливо наскільки важливою справою він займається, не важливо скільки Науковців його смикають за міні-проекти, і скільки рад уже пройшло, скільки державних питань він вирішив, і навіть те, як його зграя розвивається і росте – це теж проходило мимо. Навіть договір Ланса чомусь сколихнув душу Ештона лиш на якусь коротку мить. Все це… Ввело його в сплячку якусь. Ештон ніби відсторонено за всім спостерігав. Його серце болісно завмерло. І навіть короткі переписки з Мерін – втративши незвичність і свіжість відчуттів від переписки з коханою, стали буденність. Не зачіпали струн душі. Ештон не просто сумував. Ештон тужив. Скільки її вже немає?.. Це просто неможливо…

    – … Ештон… Ештон!!! Ти чуєш?- Скільки це вже Рікон намагається до нього достукатись?

    – Кхим-кхим…- Спробував сфокусуватися Ештон.- Так… Що? Слухаю.

    – Полювання в повні. Ходімо?.. Всі вирушають.- Говорив Рікон з легким нажимом та делікатністю. В плані полювання…

    – Вже?- Тобто… Недавно ж тільки договір з Лансом заключили…

    – Так. Церемонія уже завершилась.- Вже якимсь стурбованим став Рікон.

    – Так. Пішли.- У нього ще буде кілька хвилин в капсулі, аби скласти два у два…

    Але в капсулі думати не вдавалося. Думки попливли кудись… Не туди. І ештон просто слухав енергію поза капсулою. що змінювалась надто стрімко… Наче транс якийсь… Ештон зловив себе на цьому і силою привів до тями. Що його зараз чекає? Полювання в повні. Лари. Діти полюватимуть і поглинатимть енергію смерті. А він мсить спостерігати. Він мусить побачити. Зрозуміти її роль. Будь якою ціною для свого народу. Так… Так краще.

    Капсула відкрилась.

    – Ештон…- Знову почав Рікон свою стурбовано-дбайливу волинку.

    – Так. Все гаразд поїхали.- Виліз рішуче і зібрано Ештон з капсули, вхопившись за простягнуту руку Рікона.

    – Куди підемо?- Роззирнувся Рікон, ніби намагаючись знайти потрібне місце…

    А куди йти? Мабуть, найкраще на вершині гори, звідки зручно буде дотягтися енергією всюди, де потрібно… Ну, на острові є не великі пагорби… Але вони не вищі навіть за дерева. Є скелі…

    І тут Ештону пригадалося, стрельнула мимохідна думка, як він стояв на вершині піраміди разом з Мерін… І туга, біль за Мерін… Якось так вже доляче скувало серце, що Ештон ледь стримався, аби не послати ужде це все, разом взяте… І піти вже або в напряму в амфібію. або створити міжпросторовий портал до Мерін, чи то просто в глибоку медитацію в Храм, чи то напитися з Картером, чи то з Ріконом покурити десь під аменем. Чи то до Пірея піти – нехай уже в анабіоз просто введе. А людей можна вводити в анабіоз? Можна, мабуть…

    – Ештон…- Із скорбинкою знову звернувся Рікон.

    – Знаю я куди йти.- Просто сказав він. І пішовдо древньої піраміди, похованої під шарами острівної землі.

    І знайома, та все ж напівзабута лісова стежка вела невпинно Ештона через ліс. І нічні дерева навко тихо шелестіли у притишеному вітрі. Лише верхівки десь вгорі стурбовано колихалися. Ліс розчинив усього Ештона в собі. І не боліло. І не думалося. Ліс лише вів Ештона, наче давній друг приймав у своїх володіннях, і десь віддалено Ештон відчув ненав”язливий золотий потік Серця Лісу. Наяда надто горда аби запросити його до себе. Їй це і не надто потрібно. Для неї час не тягнеться. ,Вона уже давно існує поза часом. Поза простором. Поза смертю. І поза життям. Їй просто цікаво. Вона просто не проти хоч інколи бачити Ештона у себе в гостях. Чи не Ештона. Когось іншого – бажено лише не позбавленого відчуття світу…

    Та ліс ставав все темнішим. І золота ниточка енергії зникла. Загубилася поміж цієї дрімучої темряви. Лише піраміда вигулькнула неочікувано перед ними. І Ештон бездумно скинув своє пальто. Воно впало кудись в траву, вслід впала у футболка. Слідом у вискій траві, що росла навколо дивного пірамідоподібного пагорба, загубилися Ештонові кросівки, а там і штани з боксерками. Ештон побіг, набираючи швидкість, вибіг на крутий пагорб, звісно ж до верхівки не добіг. Та карабкатись не хотілось. Ештон створив кілька бар”єрів один за одним. Відчув, що і Рікон скористався його бар”єрами десь позаду.

    Тут на верхівці повітря інакше. Не лісом тут пахне – морем. Ештон обернувся і побачив Місяць. Велике світило у своєму промінні купало оголене тіло Ештона. А десь всередині відгукувалася ХієдХайн. А за спиною, не наважуючись порушити тишу, стояв в очікуванні Рікон. Ештон обернувся на нього, поглянувши в освітлене місяцем, рідне обличчя. Рікон змінився. Ештон пам”ятає його ще вісімнадцятирічним хлопцем. Чи скільки йому тоді було? Вісімнадцять же, наче. Зараз це вже не юнак. Надійний наче скеля – його правиця. Розуміючий і люблячий, уважний і вірний, і той, хто вірить. Той хто підтримує. Ештон любить його.

    – Готовий?- Запитав Ештон, поклавши руку Рікону на теж уже оголене плече по-братськи.

    – Завжди, Ештон.- Усміхнувся Рікон. І всі його сумніви, переживання вмить здув цей морський вітер, що гуляв тут, серед верхівок дерев, разом з посмішкою, що гріла душу Ештона. Рікон усміхався одним кутиком трішки більше, аніж іншим. І не те, щоб Ештон не помічав цього раніше… Та зараз він помітив ще й зморшку від цієї посмішки на обличчі Рікона, що з одного боку стала глибшою.

    – Тоді ходімо, правиця.

    – Так, вожак.

    Ештон контролював цей стрибок енергією, не посоромившись використати ХієдХайн, Рікона тримав, закинувши його руку собі на плече. Той допоміг – вхопившись міцно. Приземлення було м”яке. Майже невагоме. А Рікон, будучи нижчим, приземлився у цю призабуту калюжу рівно з секундним запізненням.

    Насправді Ештон уже був у напівмедитативному стані. А зір уже давно відійшов на задній план, поступившись місцю сприйняттю. І Ештон чітко бачив, як запустилися енергетичні механізми, реагуючи на енергію живих істот всередині, як запалали грані піраміди, черпаючи і перетворюючи енергію зовнішнього середовища, черпаючи для хімічних реакцій гази, що виділялися від гниття трухлявої плоті звалених дерев. Як неомітно для людського ока, та не для Ештона, кожен камінь піраміди активувався, спрямовуючи енергію небесних світил, концентруючи її, перетворюючи ледь чи не на потужний потік. А вулканічний магнітний пісок, який Ештон ні з чим уже не сплутає, під ногами створював магнітне поле, що не давало розсіювати енергію вглиб землі. Вода послужилапровідником і енергія Рікона повільно вливалася в тіло Ештона без дозволу одного чи іншого, адже ддозволом цим був давно уже укладений між ними фундаментальний договір Повелителя та його Князя. Ніби анульовуючі всі мимовільні закони, печаті піраміди спрямовували енергію Рікона, світил, лісу, і всього навколо прямісінько в його душу, ядро, тіло, минаючи договір, чи печаті. Ця енергія переповнювала Ештона. І з останніх сил стримуючись, все що він встиг – схопити Рікона за руку, перед тим як вихорем злетіти в медитацію. Його свідодмість вирвалась з тіла і на неймовірних потоках енергії навколо полинула потужним цунамі, так стрімко, швидко,невпинно і потужно. Ештон не здатен був зупинитися, чи бодай хоч якось контролювати це. Він навіть не розумів куди так стрімко лине його свідомість, його просто ніби потоком виштовхнуло і понесло. І лише за якийсь час потік втихомирився і ослаб трохи. Сповільнився тихо. І Ештон зміг роззирнутися, аби зрозуміти, що ж навколо: ліс, острів, море, зорі. Хто вік – Ештон, свідомість якого заповнює не просто його мозок чи якийсь радіус навколо, він – це свідомість, що невпинно розрослася, наче вибух у всесвітній енергії довкола. Такого масштабу не досягав ще Ештон. В його свідомості був Рікон, піраміда, що давала йому ресурс для цієї грандіозності, ліс, острів і мооре, Шазарія… Його свідомість знову почала рости, підкорюючись Ештону, коли той вирішив визначити – де ж його межа. Та її не було. Енергія була всюди і в усьому. Він зайде так далеко, наскільки буде потрібно йому самому. Та Ештон не божевільний. І шепіт Повелителя, що хоче більше – лише контрольована нотка його душі. Він же – прийшов аби зрозуміти свій народ, дарований, довірений йому, і той народ, що довіряє йому. Чи ж є більше щастя для Повелителя? Чи є більша гордість? Тому його шепіт такий милостивий до нього – він задоволений і ситий. І все що Ештон може присвоїти собі ще – лише десертик на фоні його задоволеного і увірованого народу, щасливого, спокійного, на вірному шляху. На шляху до майбутнього, на своєму місці у світі. Тож зупинитись було так легко, наче дихати.

    А Рікон, що був найближчим до нього з усього його народу, підтримує зараз його. Його тіло. І його свідомість – розчинив у собі все зайве, все що обмежило б Ештона, що нагадувало б йому, що він – людина. Чи був нею. Адже зараз – він щось зовсім інше. Він і сам це бачить. НАскільки він відріізняяється важко сказати. Не більше аніж яблуко від свого цвіту. Не більше аніж ікринка від жаби. І явно не більше, аніж кілометровий підземний грибний міцелій від його мікроскопічної пори. Немає різниці хто він. Є лише факт він – Ештон, Мунлайт, МісячнеСяйво, він люблячий чоловік, він Повелитель, вожак, він Наставник, він друг, він колега, він той ким є.

    І в ньому, в його свідомості, прямо зараз відбувається дійство. Полювання в променях повного Місяця. В тих же променях де заплуталася його свідомісь, чи то де отримала свободу. Діти його народу бігають, вбивають і поглинають нергію смертних. І вплутати свою свідомість в цю енергію лише малесенькою не нав”язливою ниточкою, аби не красти здобич у пудданих не склало проблеми. Маленька Валія сама понесла свідомість Ештона до глибин своєї душі. І її душа, що вмістила в собі дві непокірні расси – нарешті стала єдиним цілим. Дві половинки юної Валії перероджений у звіра дух першоздонної природи від алубі, що відмовився від енергії смертних, як уособлення самого існування Дерева Життя, поза часом, і переродження в особистісний дух від людини, як уособлення самого життя, що перекреслює всі закони природи і дарує глибинну іскру, що символізує ріст і розвиток Дерева Життя, і дозволяє йому нарешті зрушити з иертвої точки, дозволяє – жити, віднайти час. Ці дві взаємопов”язані нерозрілимі утопії вибагливим чином віднайшли себе у Валії, об”єднались нарешті, прагнучи одна до одної, адже нарешті отримали те, чого їм для цього бракувало – енергію смертних що пов”язала їх, дала їм дещо спільне у їхній відчайдушно різній природі. Ця душа теж, вичерпавши уже на цей момент усі свої запаси цієї безцінної енергії живої істоти, що дарувала слабка людська половина душі, адже була пригноблена сильнішою – алубі. Тепер вони віднайшли не лише мир і спокій між собою, а й стали одним цілим. Їх об”єднання завершено. Подібно до того, як Місяць благословляє договори своїх дітей, аби поєднати їх з їх вожаком, наче надає їм бракуючий для цього матеріал, так і енергія смерті дає їм цю можливість. Тепер вони- це вона, Валія. Уособлення союзу вічного і плину часу, смерті та життя, Повелителя та його народу. Уособлення самого дерева життя. Випадкова гілка еволюції. Що несподівано віднайшла своє місце на Дереві Життя. Хоч воно і ніколи не сподівалось. І сам Ештон став причиною тому, що втішив Дерево Життя несподіваним даром. Адже не для того він був народжений. Не для того зустрівся з Мерін і брунька Ештона зацвіла надто рано та неочікувано. Дерево Життя змушене відкласти своє цвітіння не на довго. Адже Ештон зламав весь природній порядок речей. Не те щоб Дерево Життя планувало щось… Та й Ештон сам не планував ставати Повилителем. Життя просто йде. І всі ми підкорюємось своїй природі. І подібно до того, як на гілці Нічної Тиші цвіте два цвіти, на гілці Ештона теж повинен зацвісти… Цвіт. І друга. Величезна брунька на гілці Місячного сяйва – уже набрякла. От-от розкриється. От тільки… Чи витримає ця гілка. Така тонеченька. Вагу аж двох цвітінь, що самим Деревом Життя їй не предбачалися.

     

     

    0 Коментарів